Вина і кара/Часть I/VI
| ◀ V | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша VI |
VII ▶ |
|
Згодом-перегодом Раскольнікову лучилось якось-там провідати, пощо іменно міщанин і баба призивали до себе Лизавету. Справа була найзвичайнійша в світі і не містила в собі нічого такого особливого. Приїзша і попавша в біду родина продавала річи, одіння і таке друге, все жіноче. А що на ринку продавати невигідно, тому шукали торговку, а Лизавета сим занималась: брала поручення, ходила за ділами і мала велику практику, бо була дуже чесна і завсігди говорила крайну ціну: яку ціну скаже, так сему й бути. Говорила же загалом мало і, як вже було сказано, була така несміла і жахлива…
Але Раскольніков останніми часами став забобонний. Сліди забобонности остались в нім ще довго і опісля, майже не до викорінення. І в цілім сім ділі він завсігди потім склонний був бачити щось немов би дивного, таємничого, начеб присутність якихсь особливших впливів і збігу обставин.
Ще зимою оден знакомий йому студент, Покорев, виїзджаючи до Харкова, подав йому якось в розмові адресу старухи Олени Іванівни, колиб при нагоді прийшлося йому що заставляти. Довго він не ходив до неї тому, що мав лєкції та сяк-так з бідою давав собі раду. Півтора місяця тому назад він згадав про адресу; в него були дві річи пригожі на застав: старий батьківський срібний годинник і маленький золотий перстенець з трома якимись червоними камінцями, подарований йому при пращанню сестрою на памятку. Він рішив занести перстенець; найшовши старуху, він від першого погляду, ще нічого особлившого про ню не знаючи, почув до неї невимовну відразу, взяв у неї два „папірці” і по дорозі зайшов до одної поганенької гостинниці. Він замовив чай, сів і тяжко задумався. Дивні думки накльовувались в його голові, мов з яйця пташини, і дуже, дуже занимали його.
Майже рядом з ним при другім столику сидів студент, котрого він зовсім не знав і не памятав, та молодий офіцер. Оба скінчили грати в білярд і попивали чай. Нараз він почув, що студент говорить офіцерові про лихварку Олену Іванівну, колежську реґістраториху, і подає йому її адресу.
Вже те саме показалось Раскольнікову якось дивним: він що лиш звідтам, а тут якраз діло про неї. Розуміється припадок, але він чогось не може відвязатись тепер від одного дуже незвичайного вражіння, а тут якраз йому начеб хтось прислугується: студент нараз стає розказувати товаришеви про тую Олену Іванівну ріжні подробиці.
— Славна, вона, — говорив він, — у неї завсігди можна грошей дістати. Богата як Жид, може нараз пять тисяч позичити, а і рублевого заставу не цураєсь. Наших богато до неї заходило. Лиш стерво вона незвичайне…
І він почав розповідати, яка вона зла, химерна, що колиб тільки о оден день спізнитись з викупом заставу, то річ пропала. Дає лиш четверту часть того, що вартує застав, а наросту по пять і навіть по сім бере за місяць і т. д. Студент розбалакався і оповів крім того, що у старухи є сестра, Лизавета, котру вона, така маленька і нікчемна, бє що години і держить в повній неволи як маленьку дитину, хотяй Лизавета аж мужеського росту…
— Ось тобі явище! — закричав студент і зареготався.
Вони стали говорити про Лизавету. Студент розповідав про неї з якимсь особлившим задоволенням і раз-враз сміявся, а офіцер з великим заняттям слухав і просив студента прислати йому отсю Лизавету для направи білля.
Раскольніков не стратив ні одного слова і зараз усе довідався: Лизавета була молодша, від другої матері, сестра старухи, і було їй вже трийцять пять літ. Вона працювала на сестру день і ніч, була в неї за кухарку і прачку, а кромі того шила на продаж, навіть помости мити наймалась, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. Стара же зробила уже своє завіщання, що звісне було самій Лизаветі, котрій після завіщання не діставалось ні гроша, кромі домашної обстанови, крісел і такого иншого; а гроші всі призначені були для одного монастира в Н…й ґубернії, на вічний помин душі.
Носилась же Лизавета як міщанка, а не як чиновниця, була незамужня, і собою вельми нескладна, росту над міру високого, з довгими, трохи вигнутими ножиськами, заєдно в здоптаних козлових черевиках, і держала себе охарно. Але головне, чому дивувався і з чого сміявся студент, було те, що Лизавета раз-по-раз вагоніла…
— Адже, ти кажеш, вона поганенька, — завважав офіцер.— Так, довгонога така, мов прибраний вояк, але куди тобі, цілком не погана! У неї таке добродушне лице і очі. Аж дуже навіть. Доказ на те, що неодному подобаєсь. Тиха така, смирненька, німенька, податлива, на все податлива. А усмішка у неї навіть дуже гарна.
— Та, мабуть, вона і тобі подобаєсь? — засміявся офіцер.
— Задля незвичайности. Ні, ось що я тобі скажу. Я би сю прокляту старуху убив і ограбив і, впевняю тебе, без найменшого докору совісти, — з запалом додав студент.
Офіцер знов зареготався, а Раскольніков здрігнувся. Яке се було дивне!
— Позволь, я тобі серіозне питання поставити хочу, — розгорячився студент. — Я очевидно зажартував, але подумай: з одної сторони глупа, безумна, нікчемна, злюща, хора, стара бабище, нікому непотрібна і противно всім шкідлива, котра сама не знає, для чого жиє, і котра завтра таки сама собою умре. Чи розумієш? Розумієш?
— Ну, розумію, — відповів офіцер, уважно вдивляючися в розгоряченого товариша.
— Слухай дальше. З другої сторони молоді, свіжі сили, що пропадають марно без удержання, і се тисячами і повсюди! Сто тисяч добрих діл і починів, котрі би можна предприняти за гроші старої скряги, призначені на монастир! Сотні, тисячі бути-може душ зведених на дорогу: десятки родин вибавлених від нужди, від розкладу, від погибели, від розпусти, від лічниць, — і се все за її гроші. Убий і візьми її гроші з тим, щоб при їх помочі посвятити опісля себе на службу всій людськости і загальній справі: як ти думаєш, чи не загладиться оден дрібненький проступок тисячами добрих діл? За одно життя — тисячі жить в заміну, — адже-ж тут аритметика! Та і що значить на загальній вазі життя отсеї сухітничої, дурної і злої старулі? Не більше як життя блохи, блощиці, та і того не стоїть, бо старуля більш шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона зла; вона недавно тому Лизаветі палець з гніву розкусила; трохи не відрізали!
— Очевидно, вона не заслугує жити, — завважав офіцер, — але-ж тут природа…
— Ех, брате, адже-ж природу поправляють і направляють, а без сего прийшлось би потонути в упередженнях. Без сего ні одного би великого чоловіка не було. Говорять: „обовязок, совість”, — я нічого не хочу говорити проти обовязку і совісти, — але-ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще завдам одно питання: Слухай!
— Ні, ні, ти чекай; я тобі поставлю питання. Слухай!
— Ну!
— Ось ти тепер говориш і доказуєш, а скажи ти мені: убєш ти сам старуху, чи ні?
— Розуміється, ні! Я лиш говорю те, що справедливе… Але не о мене тут ходить…
— А по мойому, коли ти сам не рішаєшся, так нема тут і ніякої справедливости! Ану, ще партію!
Раскольніков був в незвичайнім зворушенню. Нічого і казати, все те були самі найзвичайнійші і найчастійші, нераз вже слухані ним, в инших тільки формах і на другі теми, молодечі розговори і думки. Але длячого якраз тепер прийшлося йому слухати іменно таку розмову і такі думки, коли у власній його голові тільки що зародились… якраз такі самі думки? І длячого іменно тепер, скоро тільки він виніс зародок своєї думки від старухи, зараз і попадає він на розмову про старуху?… Дивним завсігди здавався йому сей збіг обставин. Отся нікчемна розмова в гостинниці мала надзвичайний вплив на него при дальшім розвою діла: немов би дійсно було тут якесь призначення, вказівка…
|
|
|
|
|
|
Вернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину пересидів нерухомий. Тимчасом стемніло; свічки в него не було, та і в голову не приходило йому світити. Він ніколи не міг пригадати собі: чи думав він про що небудь за весь той час? Наконець він почув свою давню лихорадку, млости, і з роскошею догадався, що на дивані можна і лягти. Скоро тяжкий, оловяний сон наляг на него, начеб його придавив.
Він спав незвичайно довго і без снів. Настка, що увійшла до него в десятій годині на другий день рано, насилу його добудилась. Вона принесла йому чаю і хліба. Чай був знову надпитий і знов в її власнім чайнику.
— Ох, як він спить! — скрикнула вона з гнівом, — і раз-враз тільки спить!
Він насилу піднявся. Голова його боліла; він встав на ноги, повернувся в своїм закамарку і упав назад на диван.— Знову спить! — скрикнула Настка, — та ти хорий, чи що?
Він нічого не відповідав.
— Чаю, бач, хочеш?
— Опісля, — промовив він насилу, замикаючи знов очи і обертаючись до стіни. Настка постояла над ним.
— І мабуть таки справді хорий, — сказала вона, обернулась і вийшла.
Вона прийшла ще раз в другій годині з зупою. Він лежав як передше. Чай стояв нетиканий. Настка аж обидилась і з гнівом стала штуркати його.
— Чого киснеш! — крикнула вона, з відразою дивлячись на него.
Він піднявся і сів, але нічого не сказав її, тільки дивився в землю.
— Хорий, чи ні? — запитала Настка і знов не дістала відповіди. — Ти би хоч на вулицю вийшов, — сказала вона помовчавши; — тебе хоч би вітром обдуло. Їсти-же будеш, чи ні?
— Опісля, — слабо промовив він, — іди! — і махнув рукою.
Вона постояла ще трошки, з жалем погляділа на него і вийшла.
Через кілька мінут він отворив очи і довго дивився на чай і на зупу. Відтак взяв хліб, взяв ложку і почав їсти.
Він зїв небогато, без смаку, ложки три-чотири, начеб машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, простягнувся він знову на диван, та заснути вже не міг, а лежав не рушаючись, ниць, уткнувши лице в подушку. Йому раз-враз мерехтіли якісь такі дивні привиди; здавалось йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якійсь оазі. Каравана спочиває, лагідно лежать верблюди, довкола пальми ростуть цілим кругом; всі обідають. Він же заєдно пє воду просто з потічка, котрий ось тут при його боці тече і дзюрчить. І холодно так, і чудово-чудово, така синява вода, холодна, біжить по ріжнобарвних камінчиках і по такім чистім, з золотими проблесками, піску…
Нараз він виразно почув, що бє годинник. Він здрігнувся, прочуняв, підняв голову, подивився в вікно, застановився над тим, котра година, і відразу підскочив, цілковито проснувшись, мов би його хто зірвав з дивану. На пальцях підійшов він до дверий, відхилив їх тихенько і став надслухувати долі сходами. Серце його страшно билося. Але на сходах було все тихо, мов би всі спали.
Дико і чудно показалось йому, що він міг переспати в такій непамяти від вчерашнього дня, і нічого ще не зробив, нічого не приготовив… А тимчасом може се і шеста година вже била. І незвичайне, горячкове та якесь аж непритомне заклопотання обгорнуло його нараз замісць дотеперішнього сну і заголомшення. Приготовань впрочім було небогато.
Він напружив всі сили, щоб про все памятати і нічого не забути; а серце раз-враз билось, стукало, так, що йому дихати стало тяжко. По-перше, треба було зробити петлю і до пальта пришити, — діло мінути. Він сягнув під подушку і відшукав в накиданім під нею біллю одну цілком подерту, стару, не прану свою сорочку. З її лахів він видер тасьму на цаль широку а з вісім цалів довгу. Отсю тасьму зложив він в двоє, зняв з себе своє широке, міцне, з якоїсь грубої бавовняної матерії зроблене літне пальто (одиноку його верхню одежу) і почав пришивати оба кінці тасьми під ліву паху з під споду.
Руки його дрожали, коли шив, але він упорався так добре, що зверху нічого не було видно, коли він знов надів пальто. Голка і нитки були в него вже давно приготовані і лежали в столику на папері. Що-ж дотикаєсь петлі, то се була дуже дотепна його власна видумка; петля мала бути для топора. Годі-ж було вулицею нести топір в руках. А коли сховати під пальтом, то все таки треба було рукою притримувати, а се було би видно. Тепер же з петлицею треба лиш вложити в неї вістрє топора і він буде висіти спокійно під пахою зі споду цілу дорогу. Запустивши-ж руку в побічну кишеню пальта, він міг і кінець ручки топора придержувати, щоб вона не баламкалась; а що пальто було дуже широке, справдішний мішок, то і не можна було бачити зверху, що він рукою, через кишеню, щось придержує. Отсю петлю він також вже перед двома тижнями видумав.
Покінчивши з тим, він уткнув пальці в маленьку щілину межи своїм турецьким диваном і долівкою, поглядав коло лівого кута і витягнув давно вже приготовлений і схований там застав. Сей застав був однакож цілком не застав, а просто деревляна, гладко обстругана дощинка, величиною і завгрубшки не більша як могла би бути срібна цигарниця. Отсю дощинку він припадково найшов при одній зі своїх прогульок на однім подвірю, де в прибудованих домиках містилася якась робітня. Потім же додав він до дощинки гладку і тоненьку зелізну пластинку, правдоподібно відломок від чогось-там, — котру також найшов на вулиці того самого дня.
Зложивши обі дощечки, з котрих зелізна була менша від деревляної, він звязав їх міцно до купи наперехрест ниткою; відтак старанно і для ока принадно обвинув їх в чистий білий папір і обвязав так, щоб було як найтруднійше розвязати. Се длятого, щоб на часочок відвернути увагу старухи, коли вона стане возитись з ґудзом, і влучити тим способом відповідну хвилину. Зелізна же пластинка додана була для ваги, щоб старуха зараз в першу хвилю не догадалась, що „річ” деревляна. Все отсе хоронилось у него до часу під диваном.
Коли тілько він добув застав, аж десь там на дворі розлягся чийсь крик:
— Сема година давно!
— Давно! Боже мій!
Він кинувся до дверий, послухав, вхопив капелюх і став сходити вниз долі своїми тринайцятьма ступнями, осторожно, не чутко, мов кіт. Дожидала його ще найважнійша робота — украсти з кухні топір. Те, що діло треба було зробити сокирою, рішено було ним вже давно. В него був ще складаний огородницький ніж; але на ніж і особливо на свої сили він не надіявся, тому і остався остаточно при топорі.
Зауважаймо при нагоді одну особлившість, дотикаючу усіх остаточних рішень, до яких дійшов він вже в отсій справі. Вони мали одну дивну прикмету: чим остаточнійше рішався він на щось, тим глупшим, недорічнійшим представлялось воно зараз в його очах. Мимо усеї тяжкої внутрішньої боротьби своєї, він ніколи ні на одну хвилину за весь той час не міг повірити, щоби його пляни могли бути виконані.
І колиб навіть яким світом дійшло аж до того, що вкінци обдумав би він і вирішив усе до послідньої точки остаточно і що сумнівів не осталось би вже більше ніяких, то таки зараз, здається, він і відрікся би від сего, як від дурноти, дивацтва і неможливости. Але невирішених точок і сумнівів оставалась ще ціла купа.
Що-ж дотикаєсь питання, де дістати топір, то отся дрібниця його ні трохи не непокоїла, тому, що не було нічого лекшого. Річ стояла ось як: Настки що хвиля, а особливо вечерами, не бувало дома: або побіжить до сусідів, або знов до склепу, а двері заєдно оставляє наостіж. Господиня лиш і задля того з нею все сварилась. То-ж треба було тілько потихоньки увійти, коли прийде час, в кухню і взяти топір, а опісля за годину (коли все вже скінчиться), увійти знову і положити назад.
Але були ще і сумніви. Він, припустім, верне за годину, щоб положити назад, а Настка ось вже якимсь світом вернулась. Очевидно, треба перейти мимо і переждати, поки вона знов вийде. Ану, як за той час запотребує топора, глядати стане, розкричиться, — от і підозріння готове, або по крайній мірі причина до підозріння.
Але се були ще дрібниці, про котрі він і думати не починав, та і ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до онтої пори, коли сам на все рішиться. Однак послідне здавалось рішучо неможливим. Так по крайній мірі здавалось йому самому. Ніяк він не міг, на примір, повірити, що коли-небудь він покінчить думати, встане — навпростець пійде туди… Навіть недавню пробу свою (т. є відвідини з заміром остаточно оглянути місце) він лиш попробував було зробити, та далеко не на правду, а так: „ну там, ось пійду і огляну; чого роздумувати!” — і таки зараз не витерпів, плюнув і втік в гніві на самого себе.
А тимчасом, здавалось би, всяка аналіза в змислі морального осуду питання, була вже ним покінчена; казуістика його виточилась як бритва, і сам в собі він вже не находив свідомого опору, ніяких протестів. Однак щодо посліднього — себ-то, що він колись на все рішиться, — він попросту не вірив собі і уперто, невольничо, шукав опору, протестів по боках і напомацки, начеб хто його приневолював і тягнув до того.
Послідний-же день, що надійшов так несподівано і вирішив усе разом, поділав на него майже зовсім механічно; немов би його хто взяв за руку і потягнув за собою неумолимо, сліпо, з неприродною силою, не терплячи опору. Саме так, начеб він попав кусником одежі в колесо машини, і його почало в неї втягати.
Зразу, — правда, давно вже перед тим, — його занимало одно питання: длячого так легко відкриваються і зраджуються майже всі злочинства, і так явно визначаються сліди трохи чи не всіх злочинців?
Він прийшов мало-помалу до ріжнородних і цікавих заключень, і по його думці найголовнійша причина полягає не тілько в матеріяльній неможливости скрити злочинство, як в самім злочинцю; іменно сам злочинець, і майже кождий, в хвилю злочинства підпадає якомусь упадкови волі і розсудку, на котрих місце таки зараз вступає якась непонятна, дитиняча легкодушність, і саме в ту хвилю, коли найбільше потрібні розсудок і осторожність. По його переконанню виходило, що отсе затьміння розсудку і упадок волі чіпаються чоловіка подібно як недуга, розвиваються постепенно і доходять до свого вершка безпосередно в хвилю перед доконанням злочинства; удержуються на тім самім степени в саму хвилю злочинства і ще якийсь час після него, відповідно до особистости; однак минають так само, як кожда слабість. Питання же: чи слабість родить злочинство, або знов чи само злочинство задля особлившої натури своєї веде завсігди з собою в парі щось в роді хороби — він ще не чув себе в силах порішити.
Дійшовши до таких заключень, він був певний, що з ним, особисто, в його справі, не можуть діятись подібні хоробливі перевороти, що розсудок і воля остануться при нім невідємно за весь час доконання того, що він задумав, попросту по тій причині, що задумане ним — „не є злочинством”…
Опускаємо цілий той процес, за посередництвом якого він дійшов до послідного виводу; ми і без того надто забігли вперед… Додамо лиш, що фактичні, чисто матеріяльні трудности діла грали в його умі зовсім другорядну ролю. „Треба лиш задержати над ними усю волю і увесь розсудок, і вони в свій час будуть всі побіджені, коли прийдеться познакомитись до найменшої тонкости з всіми подробицями діла”… Але діло не починалось.
В остаточні свої порішення він і дальше ні трохи не вірив, і коли наспіла година, усе вийшло зовсім не так, а якось дивно, майже навіть несподівано.Одна нікчемна обставина збила його зовсім з толку, ще заки він зійшов зі сходів. Порівнавшись з кухнею господині, як і завсігди відчиненою наостіж, він обережно заглянув до неї очима, щоб для осторожности уперш переконатися: чи нема там замісць Настки часом самої господині, а коли ні, то чи добре заперті двері до її кімнати, щоб вона також як небудь случайно не виглянула, коли він увійде за сокирою? Але яке-ж було його здивовання, коли він нараз побачив, що Настка не тілько на сей раз дома, у себе в кухни, а ще й занимаєсь роботою: винимає з коша білля і розвішує на мотузках! Побачивши його, вона перестала розвішувати, обернулась до него і увесь час гляділа на него, коли він переходив.
Він відвернув очи і перейшов, начеб нічого не бачив. Однак діло було скінчене: нема сокири! Він був вельми поражений.
— І звідки взяв я, — думав він, сходячи під ворота, — звідки взяв я, що її напевне в отсю хвилю дома не буде? Длячого, длячого, длячого я так напевне се порішив?
Він був роздразнений, навіть якось понижений. Йому ходілось сміятись над собою зі злости. Тупа, звірська злоба закипіла в нім.
Він пристанув в задумі під ворітьми, йти на вулицю, так, для ока, проходжуватись, йому було противно; вернутись домів — ще противнійше.
— І яку спосібність на віки стратив! — пробурмотів він, безцільно стоячи під ворітьми, просто напроти темної комірки двірника, що стояла також отвором.
Нараз він цілий здрігнувся. Із комірки двірника, віддаленої від него два кроки, із під лавки направо щось блиснуло йому в очи… Він оглянувся довкола, — не видно нікого. На пальцях підійшов він до комірки, зійшов вниз по двох ступнях і слабим голосом кликнув на двірника.
— Так, справді, нема дома! Однакож він десь близько, на дворі, бо двері відчинені наостіж.
Він кинувся стрімголов на топір (се був топір) і витягнув його з під лавки, де він лежав між двома полінами; таки зараз на місци, не виходячи, повісив його на петлиці, обі руки засунув в кишені і вийшов з двірницької комірки; ніхто не завважав!— Не розсудок, так біс! — подумав він, дивно усміхаючись.
Отся пригода додала йому незвичайно відваги.
Він йшов дорогою звільна і поважно, не спішачись, щоб не збудити яких підозрінь. Мало споглядає він на прохожих, навіть старався цілком не дивитись нікому в лице і бути по можности незамітним. Тут нагадався йому його капелюх.
— Боже мій! і гроші мав позавчора а не міг купити шапки!
Проклін вирвався з його душі.
Зиркнувши припадково, одним оком, до склепику, він побачив, що там на стіннім годиннику вже десять мінут по семій. Треба було і спішитись і рівночасно зробити коло: підійти до дому довкола, з другого боку.
Передше, коли лучалось йому представляти собі все те в думках, він часами думав, що страх буде боятись. Але він не надто тепер боявся, та й не боявся цілком. Занимали його в отсю хвилю навіть посторонні думки, лиш заєдно не на довго.
Переходячи мимо Юсупівського саду, він навіть направду занявся думкою про урядження високих водотрисків і про те, як би вони гарно відсвіжували воздух на всіх вільних місцях. Мало-помалу від прийшов до переконання, що колиб розширити Літний сад на ціле Марсове поле і навіть злучити з двірським, Михайлівським садом, то була би се прекрасна і вельми для міста пожиточна річ.
Тут нараз його заінтересувало: чому іменно у всіх більших містах чоловік не так лиш з самої конечности, але якось особливо склонний поселюватися і жити якраз в таких частях міста, де нема ні садів, ні водотрисків, де грязь і вонь і всяка погань. Тут йому нагадались його власні прогульки по Сінній і він на мінуту отверезився.
— Що за дурниці! — подумав він. — Ні, ліпше зовсім нічого не думати!
— Так навірно ті, котрих ведуть на смерть, приліпляються думками до всіх предметів, що їм стрічаються на дорозі, — шибнуло йому через голову, але тілько шибнуло мов блискавка; він сам чим скорше погасив ту думку… Та ось вже і близько, ось і дім, ось і ворота. Десь в сусідстві нараз з годинника озвався оден удар.— Що се, уже пів до осьмої? Бути не може, певно за скоро йде!
На його щастя в воротах усе знов пішло щасливо. Та що більше, навіть мов би нарочно, в отсю саму хвилю, саме перед ним вїхав в ворота великанський віз сіна, котрий засланяв його цілий час, коли переходив він попід звід, і ледви тільки що віз встиг вїхати на подвіря, він одним скоком подався направо. Там, по другій стороні воза, було чути, кричали і спорили кілька голосів, але його ніхто не завважав і на стрічу ніхто не попався. Богато вікон, що виходили на се великанське чотирокутне подвірря, було відчинених в отсю пору, однак він не підняв голови, — сили не було. Сходи до старухи були близько, зараз із воріт направо. Він вже був на сходах…
Та ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і кватира напроти, тая пуста. Кватира на третім поверсі, під старухою просто, по всіх признаках також пуста: візитова карта, прибита до дверий цьвяшками, знята, — виїхали!…
Він засапався. На одну хвилинку пронеслась в його голові гадка: „чи не вернутися?” Але він не дав собі відповіди і став надслухувати в кватиру старухи: мертва тишина. Відтак ще раз послухав вниз, на сходи, слухав довго, уважно… Потім оглянувся в останній раз, підійшов, оправився ще раз, попробував в петлици топір.
— Чи не блідий я… надто? — думалось йому, — чи не дуже я зворушений? Вона недовірчива… Чи не підождати-б ще… поки серце перестане?…
Та серце не переставало. Противно, мов нарочно стукало чим-раз сильнійше, сильнійше, сильнійше… Він не витерпів, звільненька протягнув руку до дзвінка і подзвонив. Через пів мінути ще раз подзвонив, голоснійше.
Нема відповіди. Дзвонити дальше не було чого, та йому і не на руку. Старуха, розуміється, була дома, але вона недовірчива і сама одна. Він почасти знав її привички… і ще раз твердо приложив ухо до дверий. Чи його змисли були так заострені (що в цілости трудно вгадати), або чи справді було добре чути, однак нараз він розріжнив неначе осторожне шаргнення рукою біля ручки при замку, і неначе шелест одіжи о самі двері.
Хтось без сумніву стояв біля самого замку і так само, як він тут з надвору, прислухувався тайком з середини і здається, також приложивши ухо до дверий.
Він нарочно порушився, і щось-там досить голосно воркнув, щоб і позору не подати, що таїться; потім подзвонив в третій раз, але тихо, солідно і без всякої нетерплячки. Згадуючи про се опісля, ярко, ясно отся мінута вирізьбилась в нім на віки; він поняти не міг, відки він взяв стілько хитрости, тим більше, що дух його начеб померкав на хвилі, а тіла свого він майже і не чув на собі… Хвилинку опісля було чути, що відсувають засувку.