Вина і кара/Часть I/V
| ◀ IV | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша V |
VI ▶ |
|
— Дійсно, я у Разумихіна колись тут ще хотів було роботи просити, щоб він мені або лєкції дістав, або що-небудь… — додумався Раскольніков, — та чим же від тепер мені може помогти? Припустім лєкцію винайде, припустім навіть останньою копійкою поділиться, коли у него є копійка, так що міг би я аж і черевики купити і костюм поправити, щоб на лєкції ходити… гм… Ну, а дальше? На пятаки що-ж я зароблю? Або-ж мені тепер сего треба? Справді смішно, що я пустився до Разумихіна…
Питання, длячого він пустився тепер до Разумихіна, трівожило його більше, ніж навіть йому самому здавалось; з неспокоєм вишукував він якийсь зловіщий для себе змисл в отсім, можнаб думати, найзвичайнійшім поступку.
— Що-ж, чи може справді я усе діло хотів поправити одним Разумихіном і найшов вихід в Разумихіні? — запитував він себе з зачудованням.
Він роздумував і потирав собі чоло, і дивна річ, якось несподівано, відразу і майже сама від себе, після дуже довгої задуми, прийшла йому в голову одна вельми дивна гадка.
— Гм… до Разумихіна, — промовив він нараз зовсім спокійно, мов би в змислі остаточного порішення, — до Разумихіна я пійду, се розуміється… але — не тепер… Я до него… на другий день, після отсего пійду, коли вже се буде скінчене, і коли усе по новій дорозі пійде…
І втім він опамятався.
— Після сего, — скрикнув він, зриваючись з лавочки, — та або-ж се буде? Або може таки справді буде?
Він оставив лавочку і пішов, майже побіг; він хотів було повернути назад, до хати, але домів іти йому стало нараз страшно противно; таж там в куті, в отсім страшнім закамарку і дозрівало усе те вже більш як від місяця, і він пішов куди очи поведуть.
Нервове роздразнення його перейшло в якесь лихорадочне; він почув навіть дрож; на такій спеці йому робилось студено. Мов би на силу почав він, майже несвідомо, з якоїсь внутрішної конечности, вдивлюватись в усі предмети, що йому стрічались, начеб шукаючи насильної розривки, але се лихо удавалось йому, і він що хвиля попадав в задуму. Коли-ж, здрігаючись, піднимав голову і оглядався довкола себе, то зараз таки забував, про що перед хвилею думав і навіть куди переходив.
В такий спосіб перейшов він увесь Василівський остров, вийшов на Малу Неву, перебрався через міст і завернув на Острови. Зелень і свіжість подобались зразу його усталим очам, що привикли до міського пилу, до вапна і до великанських стісняючих і придавляючих домів. Тут не було ні духоти, ні запахів, ні шинків. Але скоро і отсі нові приємні вражіння перемінились в хоробливі та роздражняючі.
Іноді він задержувався перед яким небудь розмальованим посеред зелені літним двориком, заглядав крізь решітки, видів подальше, на бальконах і на терасах прибрані женщини і бігаючі по саду діти. Особливо занимали його цвіти; він на них довше як на що друге глядів. Стрічались йому також пишні повозки, їздці верхом, мущини і женщини; він супровожав їх з цікавістю очима і забував про них скорше, нім вони щезали йому з очей. Раз він задержався і перечислив свої гроші; показалось около трийцять копійок: „Двайцять поліцейському, три Настці за лист, — значить Мармеладовим дав вчера сорок сім або пятьдесять копійок”, подумав він і виняв гроші з кишені.
Він нагадав собі про те, переходячи мимо одної гостинниці, в роді приватних, і почув, що йому хочеться їсти. Зайшов до гостинниці, випив чарку горівки, і вона швидко поділала, хоч випив всего одну чарку. Ноги його зараз отяжіли і він став почувати сильний наклін до сну. Він пішов до дому; але коли доходив вже до Петровського острова, пристанув в цілковитім обезсиленню, зійшов з дороги, увійшов в кущі, упав на траву і в ту хвилю заснув.
В хоробливім стані сни відзначаються часто незвичайною випуклістю, яркістю і незвичайно подобають на дійсність. Складається иноді картина дивовижна, але обстанова і увесь перебіг всего представлення бувають при тім так правдоподібні і з такими тонкими, несподіваними, але артистично усій цілости картини відповідаючими подробицями, що їх не видумати на яві тому самому сновидцю, будь він таким артистом, як Пушкин або Турґенєв. Такі сни, хоробливі сни, завсігди довго памятаються і роблять сильне вражіння на розстроєний і подразнений орґанізм чоловіка.
Страшний сон приснився Раскольнікову. Приснилось йому його дитиньство, ще в їх місточку. Він семилітком гуляє в святочний день під вечер з батьком своїм за містом. Небо сіреньке, день задушливий, місцевість зовсім така сама, як задержалась в його памяти: навіть в памяти його вона о много більше затерлась, ніж представлялась тепер у сні. Місточко стоїть відкрите мов на долони, кругом ні верби; десь гень дуже далеко, на самім краю неба, чорніється лісок. О кілька кроків від посліднього міського огороду стоїть коршма, велика коршма, що завсігди наводила на него вельми неприємне чувство і навіть страх, коли він переходив коло неї, проходжуючись з батьком.
Там заєдно був такий тиск, так ревіли, реготались, сварились, так погано і крикливо співали і так часто бились; довкола коршми снувались завсігди такі пяні і страшні обличчя… Стрічаючись з ними, він тісно тулився до батька і цілий дрожав. Поуз коршми дорога вічно запилена, і порох на ній вічно такий чорний. Іде вона вигинаючись дальше і о триста кроків відси направо обходить міське кладовище. Серед кладовища камінна церков з зеленою вежею, до котрої ходив він два рази на рік з батьком і з ненькою на обідню, коли служились панахиди по його бабі, що померла вже давно і котрої він ніколи не бачив. При тім завсігди вони брали з собою кутю на білій тарілці, в серветці, а кутя була цукрована з рижу і з родзинків, вдавлених в риж навхрест. Він любив отсю церкву і старинні в ній образи, переважно без рамок, і сіденького священика з дрожачою головою.
Побіч бабусиної могили, на котрій була плита, була і маленька могила його молодшого брата, що вмер піврічною дитиною, котрого він також зовсім не знав і не міг памятати; але йому сказали, що в него був маленький братчик, і він кождий раз, коли навіщав кладовище, побожно і з пошанованням хрестився над могилкою, кланявся їй і жалував її.
І ось сниться йому: вони ідуть з батьком дорогою до кладовища і переходять попри коршму; він держить батька за руку і зі страхом оглядається на коршму. Особливша обстанова притягає його увагу: на сей раз тут немов би танці, товпа розодягнених міщанок, баб, їх чоловіків і всякої зволочі. Всі пяні, всі співають пісні, а біля коршемного рундука стоїть віз, але дивний віз. Се один з тих возисків, до котрих запрягають великих тягарових коней і перевозять на них товари і бочки з горівкою.
Він все любив дивитись на сих здоровенних довгогривих коней, з грубими ногам, що ступають спокійно, мірною ходою і везуть за собою немов цілу гору, ні трохи не напружаючись. Але тепер, дивне диво, до такого великого воза запряжена була маленька, худенька, гніда селянська шкапина, одна з тих, котрі, — він часто се бачив, — надриваються звичайно з високим яким-там возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в болоті, або в колії, при тім їх так безпощадно, так немилосерно бють мужики батогами, часто навіть по самій морді і по очах, а йому так гірко, так гірко на се дивитися, що він ледви не плаче, а матуся завсігди бувало відводить його від вікна.
Аж ось нараз повстає великий гамір: з коршми виходять з криками, з піснями, з балалайками, пяні-пянісенькі, великі такі мужики в червоних і синих сорочках, з армяками на опашки. „Сідайте, всі сідайте!” — кричить оден ще молодий мужик, з грубою такою шиєю і з мясистим, червоним як морква лицем, — всіх повезу, сідайте! Однак таки зараз роздається сміх і вигуки:
— Така шкапина та повезе!
— Та ти, Миколко, чи не з розуму зійшов? Таку шкапину до такого воза запряг.
— Адже сій гнідій, їй Богу, літ двайцять вже буде, братчики!
— Сідайте, всіх повезу! — знову кричить Миколка, скаче перший на віз, бере поводи і стає на переді, високій як ялиця. — Гнідий давно, на св. Матвія пійшов, — кричить він з воза, — а шкапище отсе, братчики, тільки мене дразнить, так би, єй Богу, її і убив, даром хліб їсть. Кажу сідайте! в чвал пущу! чвалом побіжить!
І він бере в руки батіг, з роскошею готовлячись бити гніду.
— Та сідайте, чом ні! — хохочуть в товпі. — Чуєте, в чвал побіжить.
— Вона в чвал вже певно з десять літ не бігала.
— Побіжить!
— Не лінуйтесь, братчики, бери кождий дручки, готуйтесь!
— Ну-же! валяй її!
Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і дотепами. Налізло хлопів шість, і ще мож посадити. Беруть з собою одну бабу, грубу і румяну. Вона в червоній плахті, в високім очіпку, так званій кичці, вишиваній склянними пацьорками, на ногах шкіряні ходаки, розкусує оріхи і усміхається. Кругом в товпі також сміються, та і правда, як не сміятись: така ледаща шкапина та такий тягар чвалом везти буде!
Два хлописька на возі таки зараз беруть по батогови, щоб помагати Миколці. Чути: „ну!”, шкапина рветься із всеї сили, та не тільки чвалом, але навіть і ходою ледви-не-ледви може справитись, лиш дробить ногами, сопить і присідає від ударів трох батогів, що сиплються на неї мов горох.
Сміх на возі і в товпі подвоюєсь, але Миколка лютиться і в гніві валить чим раз дужчими і частійшими ударами по шкапині, мов би справді і думав, що вона в силі побігти в чвал.
— Пустіть і мене бра', — кричить оден розлакомлений парубок із товпи.
— Сідай! всі сідайте! — реве Миколка, — всіх повезе. Зарубаю! — і шкварить, шкварить, і вже не знає, чим і бити від заїлости.
— Таточку, таточку, — кричить він до батька, — таточку, що вони роблять? Таточку, бідну кобилчину бють!
— Ходімо! ходімо! — говорить батько, — пяні, шаліють, дурні; ходім, не дивись! — і хоче потягнути його, та він виривається з його рук і, не памятаючи себе, біжить до коняки.
Але вже з бідною кониною лихо. Вона задихується, стає, знов сіпаєсь, ледви не паде.
— Валяй на смерть! — кричить Миколка, — на те пішло. Забю!
— Та що, чи на тобі хресту нема, шалений! — кричить оден старик з товпи.
— Чи бачив хто, щоб така конина такий тягар везла, — додає другий.
— Замучите! — кричить третий.
— Мовчи! Моє добро! Що хочу, то і роблю. Сідай радше! Усі сідайте! Хочу, щоби конче в чвал пішла!…
Нараз сміх озвався громом і покриває все: шкапина не винесла безчисленних ударів і в обезсиленню почала лягати. Навіть старик не видержав і усміхнувся. І справді: така ледаща конина, та ще лягає!
Два парубки з товпи добувають ще по батогови і біжать до шкапини бити її з боків. Кождий біжить із свого боку.
— По морді її, по очах чеши, по очах! — кричить Миколка.
— Пісню, братчики! — голосить хтось з воза, і всі на возі підхапують, роздається розгульна пісня, гомонить бубон, в приспівах свист. Баба розкусує орішки і усміхається.
… Він біжить до шкапини, він забігає з переду, він бачить, як її бють по очах, по очах, по самих очах! Він плаче. Серце в нім тріпочеться, сльози ллються. Оден з бючих влучив його в лице: він не чує; він заломлює руки, кричить. Кидаєся до сивого старця з сивою бородою, котрий хитає головою і осуджує усе те. Однак баба бере його за руку і хоче вивести відси: але він виривається і знову біжить до конини. Тая вже при останніх висиленнях, та ще раз починає лягати.
— А щоб тебе грім! — реве в звірській лютости Миколка. Він кидає батіг, нахиляється і витягає з дна воза довгу і грубу оглоблю, бере за кінець в обі руки і з усеї сили розмахується над гнідою.
— Забє! Розторощить! — кричать довкола.
— Забє!
— Моє добро! — відказує Миколка і з повним розмахом спускає оглоблю. Роздався тяжкий удар.
— Бийте її, бийте! чого стали! — кричать голоси з товпи.
А Миколка розмахується в друге і другий удар з повного розмаху ложиться на хребет нещасної конини. Вона присідає цілим задом, але зривається і рветься вперед, сіпає із всіх послідних сил в ріжні боки, щоб рушити з місця; однак зі всіх боків принимають її шістьма батогами, а оглобля знов підносить ся і падає у третій раз, відтак в четвертий, чим раз дуще, чим раз лютійше. Миколка не памятаєсь з гніву, що не може одним розмахом убити.
— Ще жиє! — кричать довкола.
— Зараз вже повалиться, бра', тут їй і кінець! — кричить із товпи оден любитель.
— Сокирою її, що там! Покінчити з нею відразу, — кричить третій.
— Ех, пожди шельмо! Розступіться! — несамовито викрикує Миколка, кидає оглоблю, знов нагинається до воза і витягає зелізний кіл. — На бік! — кричить він, і що стане сили, розмахується і валить у свою бідну конину.
Удар роздався; конина захиталась, осіла, хотіла-було поправитись, та зелізний кіл знов з цілого розмаху спадає їй на хребет і вона валиться на землю, дослівно мов би їй підтяло всі чотири ноги разом.
— Добивай! — реве Миколка і зіскакує мов би скажений з воза.
Кількох парубків, також червоних і пяних, хапає за що попало, за батоги, коли, оглоблю, і біжать до конаючої шкапини. Миколка уставляється з боку і починає валяти колом раз-у-раз по хребті. Бідна звірина витягає морду, тяжко зітхає і здихає.
— Добив! — кричать в товпі.
— А чого в чвал не пішла!
— Моє добро! — кричить Миколка з зелізним колом в руках і з забіглими кровю очима. Він стоїть, начеб жалуючи, що вже нікого більше бити.
— Ну, і справді таки на тобі хресту нема! — кричать з товпи вже многі голоси.
Але бідний хлопчина вже не памятає себе. З криком перебиваєсь він крізь товпу до гнідої, пригортає її мертву, закрівавлену морду і цілує її, цілує її, цілує її в очі, в губи… Відтак нараз зривається і бішено кидається з своїми дрібними кулачками на Миколку. В сю хвилю батько, що вже довго уганявся за ним, ловить його наконець і виносить з товпи.
— Ходімо! ходімо! — говорить він йому, — ходімо домів!
— Таточку! за що вони… бідну конину… убили! — хлипає він, та дух йому запирає і слова криками вириваються з його стисненої груди.
— Пяниці, шаліють, не наша річ, ходімо! — говорить батько.
Він обнимає батька руками, але грудь йому давить, давить. Він хоче відітхнути, крикнути і прокидається.
Він прокинувся цілий в поті, з мокрим від поту волоссям, засапаний, і піднявся в переляку.
— Слава Богу, се тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глубоко віддихаючи. — Та що се? Чи не горячка в мені починається; такий недоладний сон!
Все тіло його було мов би розбите; неспокійно і темно на душі. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.
— Боже! — сказав він, та чи я, чи я в самім ділі візьму в руки топір, стану бити по голові, розчереплю їй череп… буду бродити в липкій, теплій крови, виломлювати замок, красти і дрожати; вимикатись, цілий облитий кровю… з топором… Господи, чи справді я се зроблю?
Він дрожав мов листок, говорячи теє.
— Та що-ж се я! — тягнув він дальше, нахиляючись знову і начеб у великім зачудованню, — адже-ж я знав, що сего не перенесу, так чого-ж я доси так себе мучив? Адже ще вчера, вчера, коли я пішов робити отсю… пробу, адже я вчера таки переконався наглядно, що не видержу… Чого-ж я тепер ось?… Чого я ще до сеї хвилі сумнівався? Адже-ж вчера, сходячи зі сходів, я сам сказав, що се підло, гидко, низько… адже-ж мене від самої думки на яві замлоїло і в страх кинуло…
— Ні, я не видержу, не видержу! Нехай, нехай навіть не останеться ніякого сумніву у всіх тих розумованнях, нехай все те, що порішив я за той місяць, буде ясне як день, справедливе як аритметика, Господи! а я все таки не рішуся! Я-ж сего не видержу, не видержу!… Чого-ж, чого і до тепер…
Він встав на ноги, з здивуванням оглянувся довкола, начеб не знав, що зайшов сюди, і пішов на Т…й міст. Він був блідий, очі його горіли, неміч озивалась в усіх його членах, але йому нараз стало будьто би лекше дихати. Він почув, що вже скинув з себе сей страшний тягар, що давив його так довго; і на душі його зробилось відразу легко і мирно.
— Господи! — молився він, — покажи мені дорогу мою, а я відрікаюсь від сеї проклятої… мрії моєї!
Переходячи через міст, він лагідно і спокійно глядів на Неву, на світлий захід палаючого, червоного сонця. Мимо своєї слабости, він навіть не чув в собі утоми. Зовсім начеб болячка на серці його, що збирала цілий місяць, нараз пропукла. Вільність, вільність! Він вільний тепер від отсих чарів, від несамовитости, від обвороження, нашептів, від покуси.
Пізнійше, коли він згадував той час і усе, що лучилось з ним в отсі дні, мінуту за мінутою, точку за точкою, обяв за обявом, його до забобонности поражала завсігди одна обставина, хотяй на ділі і не дуже незвичайна, але котра заєдно здавалась йому опісля мов би якоюсь віщбою його долі. Іменно: він ніяк не міг поняти і обяснити собі, длячого він, знеможений, утомлений, котрому було-б найвигіднійше вернутись назад домів найкоротшою і простою дорогою, вернувся домів через Сінну площу, куди йому зовсім не треба було йти. Колесо було невеличке, але очевидне і цілком непотрібне.
Нічого й казати, десятки раз лучалось йому вертатись домів, не памятаючи вулиць, по котрих йшов. Але чому-ж, запитував він завсігди, чому-ж така важна, така рішуча для него, і рівночасно така в найвисшім степени случайна стріча на Сінній (по котрій навіть і йти йому було ні за чим), подибала його якраз тепер, в таку пору, в таку хвилю його життя, при такім настрою його духа і при таких іменно обставинах, при котрих єдино і могла вона, отся стріча, мати рішучий і кінчаючий справу вплив на усю його долю? Мов би тут нарочно піджидала його!
Було около девятої години, коли він переходив по Сінній. Всі крамарі на столах, в будках і в склепах запирали свої крамики або знимали і забирали свій товар і розходилися по домах, рівно як і купуючі. Біля гостинниць на брудних і вонючих подвірях домів Сінної площі, а найбільше коло шинків товпилось богато ріжного народа промишленників і обірванців. Раскольніков особливо любив сі місця, так само як і усі в тім куті лежачі переулки, коли виходив без ціли на вулицю. Тут лахи його не звертали на себе нічиєї згірдної уваги і можна було ходити в будь якім дрантю та не зобидити нікого.
Біля самого К…го переулка, на розі міщанин і баба, жінка його, торгували на двох столах товаром: нитками, тасьмами, бавовняними хусточками і иншим. Вони також збиралися домів, але запізнились, розмовляючи з підійшовшою знакомою. Знакома тая була Лизавета Іванівна, або просто, як всі її звали, Лизавета, молодша сестра онтої самої старухи Олени Іванівни, колежської реґістраторихи і лихварки, у котрої вчера був Раскольніков, коли заходив заставляти годинник і робити свою пробу…
Він давно вже знав усе про отсю Лизавету і навіть вона його знала потрохи. Се була висока, неповоротна, жахлива і несміла трийцять-пять-літна дівка, що мов невільниця залежала від своєї сестри, працювала на неї день і ніч, дрожала перед нею і переносила від неї навіть побої. Вона стояла в задумі з клунком перед міщанином і бабою і уважно прислухувалась їм. Тії обясняли їй щось з особлившим запалом.
Коли Раскольніков так нечайно побачив її, якесь дивне чувство, похоже на крайне здивовання заволоділо ним, хоч в отсій стрічі не було нічого дивного.
— Ви би, Лизавето Іванівно, і порішили, побачивши на власні очі, — голосно говорив міщанин. — Приходіть отже завтра в семій годині. І тії прибудуть.
— Завтра? — поволи і задумчиво сказала Лизавета, начеб не рішаючись.
— Гей! то вам Олена Іванівна страху нагнала! — зареготалась жінка перекупня, жвава бабуся. — Дивлюсь я на вас, а ви цілком як маленька дитинка. І сестра вона вам не рідна, а ось як над вами запанувала.
— Та ви на сей раз Олені Іванівні нічого і не говоріть, — перебив муж, — ось моя рада, послухайте та заходіть до нас не просячись. Воно діло вигідне, побачите. Потім і сестриця самі переконаються.
— Так отже зайти?
— В семій годині, завтра; і від онтих прибудуть; побачите на власні очі і порішите.
— І самоварчик поставимо, — докинула жінка.
— Гаразд, прийду, — промовила Лизавета, усе ще роздумуючи, і звільненька почала рушатись з місця.
Раскольніков тут вже перейшов і не чув більше. Він переходив тихо, незамітно, стараючись не стратити ні одного слова. Первісне зачудування його мало-помалу перемінилось в страх, наче мороз перейшов по його хребті. Він довідався, він нараз, напрасно і цілком несподівано довідався, що завтра, рівно в семій годині вечером, Лизавети, сестри і єдиної товаришки старухи, дома не буде і що, значить, старуха рівно в семій годині вечером лишиться сама одна дома.
До його кватири оставалось всего лиш кілька кроків. Він увійшов до себе мов засуджений на смерть. Ні про що він не роздумував і ніяк не міг роздумувати; але цілим єством своїм він нараз почув, що нема вже в него ні свободи розсудку, ні волі, і що все відразу порішене остаточно.
Нічого казати, колиб навіть цілі роки приходилось йому дожидати пригожої хвилі, то і тоді, маючи замисл, годі було надіятись напевно на ліпшу нагоду до виконання сего замислу, як була тая, котра явилась що лиш сама, ненадійно. На всякий випадок трудно було би дізнатись день наперед і так напевно, з більшою докладністю і з найменшим ризиком, без всяких небезпечних випитувань і сліджень, що завтра, в такій а такій годині така ось старуха, на котру готовиться замисл, буде дома сама-самісенька.