Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/5
| ◀ Розділ IV. Про те, що трапилося з нашим рицарем, коли він виїхав з корчми | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ V. Де оповідається далі про лихі пригоди нашого рицаря |
Розділ VI. Про другий виїзд славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського ▶ |
|
В такому стані знайшов Дон-Кіхота один селянин, його сусід на селі, що віз до млина молоти пшеницю. Побачивши на землі людину, селянин підійшов і спитав, хто він і чого так жалісно стогне. Дон-Кіхот, звичайно, визнав його за героя з рицарських романів і почав розповідати про свою недолю так, як писалося в історії про маркіза Мантуанського й Балдуіна[1]. Селянин здивувався, почувши цю нісенітницю, і, піднявши потрощене на друзки підчас бою забрало, витер рицареві запорошене обличчя і, зараз же впізнавши його, сказав:
— Сеньоре Кіхадо (так звався він при здоровому розумі, коли був мирним ідальго, а не мандрівним рицарем), хто призвів до цього вашу милость?
Але Дон-Кіхот відповідав на всі запитання історіями з роману. Тоді добряга скинув з нього панцер і, переконавшись, що на тілі в нього не було ні ран, ні крові, підняв його з землі і насилу посадив на свого осла, гадаючи, що на ослі їхати спокійніше. Він позбирав також усю зброю і навіть уламки списа, поклав їх на Росінанта і, взявши коня за поводи, а осла за оброть, попростував до села, обмірковуючи безладні речі, що їх казав Дон-Кіхот.
Не менше задуманий їхав і Дон-Кіхот; сильно побитий та пошарпаний, він ледве тримався на ослі і час від часу посилав до неба такі зітхання, що селянин знову спитав, що в нього болить. А Дон-Кіхот пригадував різні оповідання, відповідні до його пригод, і, забувши вже Балдуіна, згадав про мавра Абіндарраеса, що його полонив капітан Антекерської фортеці Родріго де Нарваес і повіз із собою до Антекери. Отже, коли селянин спитав його, він відповів те, що казав полонений Абенсерахе Родрігові де Нарваесу в „Історії Діани“ Хорхе де Монтемайора, яку йому доводилось читати, дуже влучно пристосовуючи його слова до свого становища.
Почувши таку купу нісенітниць і зрозумівши, що його сусід з'їхав з глузду, селянин прискорив ходу, щоб мерщій дістатися додому та збутися Дон-Кіхота з його балаканиною.
Наприкінці своєї промови Дон-Кіхот сказав:
— Знайте, ваша милость, сеньйоре дон Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я згадував, тепер стала Дульсінеєю Тобоською. Заради неї я робив, роблю й робитиму найславетніші рицарські подвиги, які тільки були, є і будуть у цілому світі.
На це селянин відповів:
— Але дивіться, сеньйоре, о, лишенько мені, я зовсім не Родріго де Нарваес і не маркіз Мантуанський, а Педро Алонсо — ваш сусід; а ваша милость — шановний ідальго сеньйор Кіхада, а не Бальдовінос чи Абіндарраес.
— Я знаю, хто я такий, — сказав Дон-Кіхот, — і знаю, що можу бути не тільки тим, про кого я казав, а й усіма дванадцятьма перами[2] Франції чи навіть дев'ятьма світовими героями, бо мої подвиги переважають їхні, і всіх укупі і кожного зокрема.
Отак розмовляючи, вони смерком допленталися до села, але селянин хотів в'їхати туди, коли буде зовсім темно, щоб ніхто не побачив ідальга таким побитим і на такій поганій верховій тварині.
Аж ось час видався йому слушним, і вони під'їхали до дому Дон-Кіхота саме тоді, коли там сиділи священик з цирульником — великі його приятелі — і розмовляли з ключницею. Ключниця була сумна й казала:
— Що за нещастя трапилося з моїм паном? Як гадаєте ви, сеньйоре ліценціате Педро Перес? (Так звався священик). Вже шість днів немає ні його, ні коня, ні щита, ні списа, ні зброї. Лишенько мені! Я думаю, — це така ж правда, як і те, що я народилася, щоб умерти, — що його спантеличили оті кляті рицарські книжки, які він увесь час читав. Пригадую собі, він часто казав, що хоче стати мандрівним рицарем і піти в світи, шукаючи пригод. Хай усі чорти заберуть книжки, що згубили найкращий у цілій Ламанчі розум!
Небога казала те саме й додавала ще:
— Знаєте, сеньйоре Ніколас, мій дядько часто читав ці жахні книжки по два дні й дві ночі підряд, а після цього кидав книжку, хапався за меч і починав рубати стіни. А як утомиться, то каже, що вбив чотирьох велетнів з башту завбільшки і що піт, який з нього тече, — то кров із ран, які він дістав підчас бою. А потім він випивав кухоль холодної води, знову ставав здоровий і спокійний і казав, що ця вода — дорогоцінний напій, який йому приносить учений, великий чарівник Ескіфе[3], його приятель. Та за все я сама винна, бо я ж мусіла повідомити вас про божевілля дядька, щоб ви вилікували його раніше, ніж усе це сталося, та попалили всі ті нечисті книжки.
— Я те саме кажу, — промовив священик, — і на доказ цього не пізніше як завтра ми віддамо ці книжки під суд. Там їх засудять спалити, щоб вони ще кого не довели до такого, як мого бідного приятеля.Дон-Кіхот з селянином чули ці розмови, і селянин, остаточно переконавшись, що його сусід хворий, голосно сказав:
— Одчиніть, будь ласка, сеньйорові Бальдовіносові, пораненому маркізові Мантуанському та сеньйорові маврові Абіндарраесу, що його полонив одважний Родріго де Нарваес, капітан Антекери.
На ці слова всі вибігли з хати і, впізнавши хто дядька, хто свого пана, хто приятеля, підбігли його обняти. Але Дон-Кіхот, що ніяк не міг злізти з осла, сказав:
— Чекайте ви! Мене тяжко поранено через мого коня. Покладіть мене на ліжко і покличте якнайшвидше вчену Урганду. Хай вона огляне та вигоїть мої рани.
— Чи ж не казала я? — вигукнула ключниця. — Серце підказало мені, на яку ногу шкутильгає мій пан. Заходьте в добрий час, ваша милость, ми й без вашої Ургади[4] знаємо, чим вас полікувати. Хай прокляті будуть, кажу, нині і навіки рицарські книжки, що довели до цього вашу милость!
Дон-Кіхота поклали на ліжко, оглянули його і не знайшли ніяких ран, а він казав, що впав з Росінанта підчас бою з десятьма найбільшими та найвідважнішими в світі велетнями.
— Та, та, та!- сказав священик. — Вже й велетні завелися. Присягаюся, що попалю їх завтра ще до вечора.
Дон-Кіхота закидали безліччю запитань, але він нічого не відповідав і просив тільки дати йому поїсти та поспати, бо цього, мовляв, він найбільш потребує. Так і зробили, а священик після цього почав розпитувати селянина, вимагаючи подробиць про те, як він знайшов Дон-Кіхота.
Той розповів йому все, не обминаючи й нісенітниць, що їх весь час верз Дон-Кіхот.
Це ще більше переконало священика, що треба додержати свого слова, і другого ж ранку він прийшов до Дон-Кіхота разом із своїм приятелем, цирульником Ніколасом.
- ↑ Герої рицарських романів. Те ж саме й нижче. Роман „Діана“ Монтемайора — вже не рицарський, а так званий, „пастуший“ роман середини XVI ст. (Основні дійові особи не рицарі, а прикрашені, ідеалізовані пастухи).
- ↑ Дванадцять перів (себто вельмож) і двадцять тисяч французів оточують графа Роланда, коли на нього нападають сарацини. Все це описано в — „Пісні про Роланда“, — феодальній французькій поемі ХІ ст.
- ↑ Міфічний чарівник з рицарських романів.
- ↑ Гра слів. Ключниця перекрутила ім'я „Урганда“ й каже — „ургада“, що має значення — моторна жінка.