Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/4
| ◀ Розділ III. Де оповідається про незвичайний спосіб, яким Дон-Кіхота висвячено на рицаря | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ IV. Про те, що трапилося з нашим рицарем, коли він виїхав з корчми |
Розділ V. Де оповідається далі про лихі пригоди нашого рицаря ▶ |
|
Висвячений на рицаря, Дон-Кіхот виїхав з корчми на світанку такий задоволений, веселий та радісний, що це задоволення мало не прискало з попруги його сідла. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар, зокрема про гроші та сорочки, і вирішив повернутися додому, щоб призапастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі зброєносцем свого сусіда — бідного хлібороба з купою дітей, але, на його думку, дуже придатного виконувати обов'язки зброєносця. Так міркуючи, він направив Росінанта до своєї садиби, і той, начебто вчувши батьківщину, побіг так охоче, що майже не торкався ногами землі. Вони проїхали небагато, коли Дон-Кіхотові здалося, що з глибини гайка, праворуч, чути якісь звуки, ніби хтось жаліється.
Ледве почувши їх, він сказав:
— Цей голос, безумовно, належить якомусь бідоласі, чоловікові чи жінці, що потребують моєї допомоги та захисту.
З цими словами він повернув Росінанта й поїхав туди, звідки, здавалося йому, линули голоси. По кількох кроках у гайку він побачив кобилу, прив'язану до дуба, а коло другого дуба — прив'язаного ж таки хлопця років п'ятнадцяти, він був голий зверху до поперека і голосив не без причини — його бив ременем кремезний селянин, додаючи до кожного удару догану й пораду: „Тримай язика за зубами і візьми очі в руки“, а хлопець відповідав на це:
— Я не робитиму цього вдруге, сеньйоре мій, присягаюся, що не робитиму, і обіцяю надалі краще стерегти череду.
Почувши це, Дон-Кіхот скрикнув розгніваним голосом:
— Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися! Сідайте на вашого коня, беріть спис (у селянина теж був спис[1], що стояв під дубом, де прив'язано кобилу), і я доведу вам, що так, як ви робите, роблять тільки боягузи.
Побачивши над собою постать із силою зброї та з списом, селянин уважав себе вже за мертвого і ввічливо відповів:
— Сеньйоре рицарю, цей хлопець, якого я караю, — мій наймит. Він стереже тут поблизу мою череду, з якої щодня зникає одна овечка, а коли я докоряю йому недбальством та шахрайством, він каже, що я роблю це через скупість, щоб не платити йому. Богом присягаюся і своєю душею, що він бреше.
— Бреше? При мені? Підлий селюче! — крикнув Дон-Кіхот. — Присягаюся сонцем, що нас осяває, мені кортить проштрикнути вас цим списом. Платіть зараз, без зайвих балачок, інакше, присягаюсь, я на цім таки місці уб'ю і знищу вас. Одв'язуйте зараз же!
Селянин похнюпився і мовчки відв'язав свого наймита, а Дон-Кіхот спитав хлопця, скільки винен йому хазяїн. Той відповів, що по сім реалів за дев'ять місяців. Дон-Кіхот підрахував, що весь борг становить 63 реали, і звелів селянинові негайно розрахуватись, коли він не хоче зараз же вмерти. Наляканий селянин присягався місцем, де стояв, і присягою, яку на себе взяв (хоч насправді він зовсім не присягав), що винен менше, бо з загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та один реал за два кровопускання підчас його хвороби.— Це все так, — відповів Дон-Кіхот, — але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, які він безневинно терпів від вас. Якщо він порвав шкіру ваших черевиків, то ви подерли йому його шкіру, а коли цирульник пускав йому кров хворому, ви пустили кров здоровому. Тим то він не винен вам нічого.
— На жаль, сеньйоре, — відповів селянин, — у мене з собою нема грошей. Хай Андрес іде зо мною додому, і я заплачу йому все до останнього реала.
— Щоб я пішов з ним? Ніколи! Хай йому біс! — сказав хлопець. — Він спустить з мене шкіру, як тільки ми залишимось з ним самі.
— Він не зробить цього, — сказав Дон-Кіхот, — бо я йому наказую, і він виконає все з поваги до мене. А крім того, він заприсягнеться рицарським орденом, до якого належить, раніше, ніж я відпущу його додому.
— Та подивіться ж, ваша милость, сеньйоре рицарю, — сказав хлопець, — що ви кажете! Адже мій хазяїн зовсім не рицар і не належить ні до якого рицарського ордену. Це ж Хуан Альдудо, багатій із села Кінтанар.
— Це нічого не значить, — відповів Дон-Кіхот, — і Альдуди можуть бути рицарями, тим більше, що всякий є син своїх вчинків.
— Воно правда, — сказав Андрес, та яких же вчинків син мій хазяїн, якщо він не хоче сплачувати мені за мій піт і за мою працю?
— Я не відмовлюся, брате Андрес, — мовив селянин. — Зробіть мені приємність, ходім зо мною, і я, присягаюся всіма рицарськими орденами, що є на світі, сплачу вам, як сказав, все до останнього реала, і навіть напахченими.
— Я звільняю вас від пахощів, — сказав Дон-Кіхот. — Заплатіть йому прості реали; мене задовольнить і це. Тільки дивіться, зробіть усе, як ви заприсяглися; а коли ні, я теж присягаюся, що повернуся, знайду і покараю вас, хоч ви й заховаєтесь краще від ящірки. А коли ви, щоб ще глибше почувати свій обов'язок, цікавитесь знати, хто наказує вам, знайте, що я відважний Дон-Кіхот Ламанчський, який виправляє помилки і зловживання та карає за них.
— Ходи сюди, синку, я хочу сплатити тобі свій борг, як наказав цей виправник несправедливостей.
— Присягаюся, — сказав Андрес, — ви добре зробите, ваша милость, коли виконаєте наказ цього доброго, хороброго і справедливого рицаря, хай живе він тисячу років! Бо він повернеться і зробить те, що сказав, якщо ви мені не заплатите
— І я присягаюсь на цьому, — відповів селянин, — а через, те, що я тебе дуже люблю, я хочу збільшити свій борг, отже, і платню тобі.
І, схопивши хлопця за руку, він прив'язав його до дуба і побив мало не до смерті.
— Тепер кличте, сеньйоре Андрес, — казав селянин, — свого виправника несправедливостей. Побачите, чи виправить він цю, хоч я гадаю, що не довів її до кінця, бо мені, як ви й побоювалися, кортить таки спустити з вас шкіру.
Нарешті, він розв'язав хлопця і дозволив йому йти шукати доброго суддю, щоб той виконав свої обіцянки.
Андрес пішов розлютований і присягався знайти Дон-Кіхота, розказати йому докладно про все, що сталося, і примусити хазяїна заплатити усемеро. Але всежтаки він пішов, обливаючись слізьми, а його хазяін дуже радів.
Ось як виправив несправедливість відважний Дон-Кіхот Ламанчський, який, надзвичайно задоволений з себе та з пригоди, і гадаючи, що дуже щасливо та гідно розпочав свої рицарські подвиги, їхав тимчасом додому.
Він доїхав до перехрестя доріг, і йому згадались мандрівні рицарі, що в такому разі спинялися та обмірковували, який вибрати шлях. От і він спинився на одну мить та, добре обмізкувавши справу, пустив поводи, здаючись на волю Росінанта, що, згідно з своїм попереднім наміром, попрямував до стайні.
Проїхавши миль зо дві, Дон-Кіхот побачив купку людей. То були, як згодом виявилось, толедські купці, що їхали по шовк до Мурсії[2]. Їх було шестеро, всі під зонтиками. З ними їхало на конях четверо слуг, а троє хлопців — погоничів мулів — ішли пішки.
Ледве вгледівши їх, Дон-Кіхот побачив тут нову пригоду і, наслідуючи в усьому, що міг, прочитане в своїх книжках, вирішив, що йому випадає слушна нагода зробити ще одну потрібну річ. Отже, добре спершися на стремена та прибравши гордого й мужнього вигляду, він наготовив спис, притиснув до грудей щит і, ставши посеред дороги, чекав, поки під'їдуть ці мандрівні рицарі (бо він прийняв їх за рицарів). Коли вони наблизились так, що могли вже бачити й чути його, Дон-Кіхот голосно і задерикувато гукнув:
— Стійте всі і визнайте, що немає в світі кращої дівчини, як імператриця Ламанчі, незрівняна Дульсінея Тобоська!
Почувши це й побачивши таку незвичайну постать, купці спинилися й одразу ж збагнули, що мають діло з божевільним, але захотіли дізнатися, що то за визнання, якого від них жадають. Один з них, трохи жартівник і дуже дотепний, промовив:
— Сеньйоре рицарю, ми не знаємо, хто та дівчина, що за неї ви говорите. Покажіть нам її, і якщо вона справді така прекрасна, ми охоче і без ніякого примусу визнаємо те, що ви від нас хочете чути.
— Коли я покажу її вам, — проказав Дон-Кіхот, — то яка ж ціна буде визнанню такої всім відомої істини? Справа в тому, що, навіть не бачивши, ви мусите повірити, визнати, ствердити, присягтися й захищати її, а інакше — ставайте на бій зо мною, чванливі недолюдки. Підходьте, за рицарськими правилами, один по одному або кидайтеся в одразу, як це ведеться серед людей вашої породи, — я чекаю вас спокійно, певний у своїй правоті.
— Сеньйоре рицарю, — відповів купець, — в ім'я всіх принців, що стоять тут перед вами, благаю вашу милость, не обтяжуйте нашого сумління визнанням того, чого ми ніколи не бачили і про що ніколи не чули і що, найголовніше, може образити інших імператриць Алькаррії[3] та Естрамадури[4]. Ласкаво покажіть нам хоч який небудь портрет цієї дами, нехай з пшеничне зерно завбільшки: з волосинки, кажуть, упізнають овечку, і ми задовольнимося, упевнимося і тим задовольнимо й вашу милость. Я гадаю, ми вже й тепер погоджуємося з вами, і коли навіть портрет покаже, що вона на одне око крива, а з другого ока в неї тече кіновар і сірка, то ми всежтаки її хвалитимемо, щоб догодити вашій милості.
— Нічого не тече з неї, підла шельмо! — крикнув розлючений Дон-Кіхот, — нічого, крім амбри й мускусу![5] Вона не кривоока й не горбата, а стрункіша від шпиля Гуадаррами[6]; і ви заплатите за своє кощунство над великою красою, якою визначається моя володарка.
З цими словами він кинувся на них із списом такий роздратований і лютий, що якби не посковзнувся і не впав серед дороги Росінант, то хоробрий купець зазнав би лиха. Росінант упав, а його хазяїн, одлетівши далеко від нього, ніяк не міг підвестися — так заважали йому спис, щит, шпори, шолом та важкий панцер. Але, борсаючись, щоб підвестися, він, не вгаваючи, гукав:— Не тікайте, підлі боягузи! Підождіть! Не через свою вину я впав, а через коня.
Один погоничів мулів — певно, лихий на вдачу — не міг утриматись, щоб не відповісти бідоласі, перелічивши йому ребра. Він підійшов до Дон-Кіхота, взяв його спис, поламав його на чотири шматки і побив їх на Дон-Кіхотові, не вважаючи на вмовляння своїх хазяїв.
Утомившись, погонич перестав бити бідолашного рицаря, і купці продовжували свою путь далі.
Побачивши, що його залишили, Дон-Кіхот намагався встати, але, побитий, не міг навіть підвестися. Проте, наш рицар почував себе щасливим, вважаючи, що саме такі пригоди трапляються з мандрівними рицарями і що в усьому винен виключно його кінь.
- ↑ За часів Сервантеса селяни часто були озброєні списом або мечем.
- ↑ Толедо, Мурсія — міста в Іспанії.
- ↑ Алькаррія один з округів в Іспанії (нова Кастілія).
- ↑ Естремадура — провінція на південний захід від Кастілії.
- ↑ Амбра й мускус — старовинні пахощі.
- ↑ Гуадаррама — гори, що відокремлюють Стару Кастілію від нової.