Добуш.
Гей ци чули, люде добрі,
перед ким то звіри стинут,
А за ким то молодиці,
а за ким дівчата гинут?
То наш Добуш, наша слава,
то капітан на Підгір'ї,
Красний, красний як царевич,
двадцять років і чотири.
Хлопців тисяч єму служит, —
поклони ся пред ним крале!
На той топір єго ясний
клали Німці много стали,
А на тії порошниці
били Угри злота много,
А той ремінь більше вартий,
як у двоє царства твого.
Ясна нічка в Чорногорі,
місяць світит, місяць мріє,
А капітан ходит сумно,
чось му серце в грудех мліє:
Ні топірчик вже не пестит,
ні кресак не обзерає.
Ходит ходит по долині,
Клонит голов тай думає.
„Гей капитан, ти наш пане,
не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю,
не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
Може хлопців побудити?“
Онде хлопців тисяч двісті
полягали по убочи…
Гей які-ж бо буйні, жваві,
а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили,
хиба кров та буйні вина;
Хліб їх білий не годує,
лиш жуброва солонина.
А капітан став над ними,
рве пистоля, зводит скали;
Грим!! а збуїв тисяч двісті
на ногах вже поставали:
„Що розкажеш, пан капітан?
Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви
кажеш голов з вязів зняти?“
„Вража голов не пропаде,
заки руська не застила,
Але красна, красна Дзвінка
на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною“. —
„Як розкажеш, і до грани!
Ти капітан в Чорногорі,
а ми твої, капітане“.
Ясна нічка в Чорногорі,
світит місяць з звіздочками;
З леґінями тисяч двісті
квапит Добуш облазами.
А сова десь затужила,
що аж серце в грудех мліє, —
В Чорногорі нічка ясна,
місяць світит, місяць мріє.
„Капітане, заверни ся!
Птаха нужду нам ворожит“.
„Хто то каже? крикнув Добуш, —
Головою най наложит!“
Тай ухопив за пистоля.
„Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
Озде, груди, — мож стріляти“.
Так казав Іванчик любчик.
Ви не чули о Івані?
Ей, леґінь то був хороший,
перший він по капітані;
А капітан єго любит,
ліпше май ніж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
аж му руки білі ввяли.
„Тобі сором, славний Добуш?
Маєш в землю що дивити:
За-длі Дзвінки хабалиці
свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
Що та сука тебе любит?
Базаринки твої любит!
Заверни ся, бо тя згубит“.
„Аби-сь дав ми тілько злота,
що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше,
то я Дзвінки не покину.
А не хочеш ти зо мною
йти до Дзвінки. — в твоїй воли;
Заверни ся з леґінями,
але Добуш — ні, ніколи!“
„Я тебе бих мав лишити?
Я, твій брат, тебе самого?
Того люде не діждали,
тай не діждут люде того. —
Гай, на перед, гайдамахи!
Де капітан, там і люде.
Дай ми руку, пане брате,
чей гніву вже в нас не буде“.
*** „Добрий вечер, красна Дзвінко,
отвори, пусти до хати!
Сім сот хлопців є зо мною,
а вже час би вечерати.
Ми принесли срібла, злота,
ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити,
отвори нам лиш небого“.
„Ци то ви там, славний Добуш?
(Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила,
буде світ ся дивувати)
Ей даруйте, любку любий,
що не можу вас пустити,
Стефана ся от надію,
як узнав би, міг би бити“.
„Шо ти з своїм чоловіком! —
Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути.
Отвори ми, я ти кажу“. —
„Я бо кажу, славний Добуш,
що сегодне не отворю“.
„А я піду на підсінє,
тай з дверми ся сам поборю.
„В мене двері тисовії,
не злюдіям до розлому!“
„Що ти кажеш, гей гадюко?!“
гукнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
як солома все ся крушит,
Двері гримли серед хати, —
аж набій тут в уха глушит.
Ей набою-ж ти зрадливий,
ей набою голосненький!
З капітана кров ся ліє,
впав капітан молоденький.
Впав, конає на мураві,
кров кипяча трави росит,
А капітан кличе хлопців,
тай, конає, тай їх просит:
„Як я, братя, вже загину,
то зложіт мня на топори,
Занесіт мня, де найкрасше,
занесіт мня в сині гори,
Там де люде не заходя,
там де пташки не співают,
Там мене ви поховайте,
най Ляхи мій гріб не знают.
„А мій топір золочений
в Дністер-Дунай затопіте,
Нехай знают рускі люде,
нехай знают рускі діти:
Що хто жінці в світі вірит,
мусит марне загибити,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
Йой! про-сти мня — Божа — Мати!“
В Чорногорі сонце сходит,
Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
там сова, десь плаче, стоне.
Але Добуш їй не чує,
бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушову,
ні флояри слезні нути.
|
