Вибрані твори (Кониський, 1927)/2/Завертка
| ◀ Стельмахи | Вибрані твори. Кн. II Завертка |
Отак були вскочили! ▶ |
|
Приятель мій Іван Хуторний — він таки й з рідні мені приходиться, хоч і далекої, — набув собі позаторік хутір, та й зазиває мене до себе в гостину.
«Приїзди та й приїзди! Хутір мій, — пише він до мене, — варто побачить. Не хутір, а просто рай: і садок, і млинок, і ставок, і гай, і степ, і гори, й долини… А до того ні пана, ні підпанка… нікого, нікого нема, крім мене та самого чистого народу, все козаки!… навіть шинку нема».
Улітку сього року випало так, що і в мене діла ніякого; порадився спершу з жінкою, далі з Опанасом:
— Як ти, Опанасе, чи їхать, чи ні?
— Авже-ж їхать: чого тут смалиться. Роботи ніякої; а що треба, хіба я сам не догляжу? Їдьте, провітритесь, та ще й дітей малих візьміть з собою…
Послухав, поїхав.
Приїхали, — вже темно було; люди повечеряли. Дві доньки мої так потомились за день у дорозі, що швидче полягали спати, а їсти нічого не схотіли. На другий день ми собі з Іваном ще не вставали, а дітвора вже скрізь оббігала: і в саду, й на городі, й в пастівнику, й біля ставка, та все до дядини (Іванової сестри):
— Що отеє таке, дядиночко? а се що?
— Се гарбузи.
— А се що?
— Се кавуни ростуть.
— Які кавуни? оті великі, смачні та солодкі? чом же вони такі малесенькі у вас?— Ще не виросли.
— А се що? а се що?
Набігались, аж попріли, та тоді в хату до нас; одна тягне окривало з Івана, друга з мене.
— Тату! дядьку! годі спать! вставайте! ми вже з тьотею усюди були, все бачили, а ви все рутитесь… Тьотя казала пообливать вас холодною водою, — та з сим словом справді за питунець з водою. Мусіли ми повставати.
— Десь у вас ні стиду, ні сорому нема! Люди от-от обідатимуть, а вони ще й очей не попродирали! — шуткує Настя, сестра Іванова, усажуючи нас за снідання.
Поснідали, вийшли на рундук, сіли, смокчемо люльки.
— Пече! — процідив до мене Іван.
— Допікає таки! Дивись, чи не на дощ воно так жарить.
— Може!… барометр посунувся на «дощ»… а воно-б дощу й не треба.
— Як не треба? — каже Настя, — квасоля вся пожовкла.
— Що квасоля! квасолі твоєї лисий не візьме, а сіно на покосах нехай-би дав догребти та в копиці зложить, тоді хоч і спорсне трохи, так байдуже… Сьогодні гребуть?
— Гребуть.
— За спаші.
— А ти-ж їх почастувала, Насте?
— І ще-б пак ні? думаєш без тебе, так ніхто й не знає вже, як з людьми треба поводитися. По дві чарки вже піднесла: в обід по третій, на полудень по четвертій, та за вечерею по дві — от і буде.
— Буде! буде! А догребуть сьогодні?
— Навряд…
— То се ти, Іване, за спаш береш? — питаю я.
— А ти-ж як думав? дарувати!? Ні, зроду не можна. Колись і я гадав, що за спаші не треба брать, а треба по-сусідськи дарувати, а як торік отсюди, та як сів господарювати, — побачив, що сього не можна; се дурниця. Почалось з того; займуть було телицю в житі, або лошицю в вівсі — прийде хазяїн; я його гарненько висповідаю, що у нього такий недогляд, поганоблю його, попрошу удруге не пускати скотину в чужий хліб і оддам… Що-ж ти думаєш вийшло з сього? Як почали — сьогодні дві телиці в гречці, завтра чотири в просі, позавтрьому десятеро в сочевиці… Погано… а соромне якось брати за спаш, не по-сусідськи, думаю, буде… та таки й випаси у моїх сусідів не вельми великі, хоча й не малі. Що-ж його діяти? От я зазвав самого старішого з громади діда, усадив його, почастував і давай його благати: і се йому, й те, і п'яте й десяте: вас, кажу йому, діду, послухають, — напутьте їх, щоб не пускали товару в чужий хліб. — А він мені на се: «Даремна річ, пане! шкода й починати, не послухають. Самі ви, пане, винуваті».. Я аж на місці не всидів: «Яка така моя вина?» — питаю.
— Така вина, що свого добра не вмієте берегти!... Де таки се видано, щоб за спаш нічого не брати?! Сього в нас зроду, звіку не було!.. Ми-ж от — громадяни, свої люди, — а попадеш у спаші — викупись… Инакше не можна! чуже треба шанувати… Воно й без спашу не можна: раз-на-раз не встережешся; инколи й рад-би доглядіти, та не зуздриш, коли воно й смикне… А все-ж — чи умисне, чи не умисне нашкодив, а прощать не можна! ні во вік не можна… Ви думали, як лучче, по-божому, а воно вийшло не так: люди зараз запримітили, що ви, не во гнів вам сказати, хазяїн такий собі… слабенький, не вмієте свого берегти… От вони уші й розвісили… Самі, пане, виноваті…
— Так виходить, що треба брати за спаш?
— А то-ж як? звісно, треба, тільки по-божому, полюдськи, не грабуючи, не позиваючи… особливо, не судячись… цур їм тим судам! У суді час тільки збавиш, а так по-сусідськи, нашкодив — плати!
— А як хто не схоче платити, що тоді?
— Сього не може бути; у нас сього зроду, звіку не було! Чоловік свою вину знає: нашкодив, нема шо й казати, — ублаготвори! Се вже й бог велів… не за нас се стало, не за нас і перестане… Буває, що нічим заплатить, ну, тоді — відроби… Тільки по-божому, полюдськи, щоб не сутяжно було, не через край, а так, щоб припадало й до шкоди і до вини… Аби ступила скотина в хліб, аби смикнула яку жменю — день відробітку, або коповик (50 коп.), — се по-божому. А по тій чортовій таксі, та ще по суду… щоб його ніхто добрий не діждав судитись та возитись з отими судами…
Послухав я діда і зараз з весни й оповістив, що не прощатиму спашів. Зараз вдесятеро поменшало… а попаду в спаші, зараз — одроби.
— Що-ж люди? не лають тебе?
— Де тобі! дякують! і великих спашів нема… воно, коли хоч правду сказати, з отсих одробітків за для мене тільки й користи, що спашів меньше; а що-до роботи, так нанять — дешевше стане: не почастувати не можна, а начнеш частувати, так і вичастуєш горілки більше, ніж заплатив би за день. Ну, правда й те, що за гроші ні зроду так жваво й так чисто не робитимуть. Ось ходім лишень подивитись.
— Ходім.
Ідемо поуз тютюнові плантації.
— Тривай, — каже Іван, — завернім на тютюн, я тобі покажу: от тютюн, так тютюн; чи ти й бачив коли такого. У рост чоловіка, а лист — широченний, хоч стіл застилай, та тонесенький такий, настоящий турецький. Насіння з Болгарщини добув… Степан Ніс — лікар, може знаєш його?…
— Добре знаю.
— Так от він, бач, забрався лікарювати у Болгарів, — дома, бач, тісно… ну й переслав мені насіння! Та вже й насіння… Спасибіг йому! Гляну на тютюн, — аж дух радіє! Дивись, дивись, який? аж гуде! а листя, листя! от тільки не розберу, чи се персичан, чи пахунець… Ти тямиш що в тютюні?
— Коли палю цигарку або люльку, так тямлю, а так — байдуже…
— Ну, так тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!.. З сим словом мій Іван присів і напнувся до куща тютюну: ба, ба, ба! отсе так! Що-ж отсе таке? дивись, дивись-бо сюди… глянь! отсе так!… — бачиш?
Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленоватих, під барву тютюну, малесеньких казявок.
— Що воно таке? — допитувався у мене Йван. — Ой, ой! он і на другому й на третьому! так і обсипали! А он, он! — Іван перебігав од куща до куща: — он поточили листя, наче решето, а он цілу стальку попід'їдали. Отсе так! — Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! — гукнув Іван несподівано для мене й з такою силою, що я аж здригнув.
— Кого ти гукаєш?
— Нікого, як тютюнника… Тро-хи-ме!… Тро-о-о-хи-и-ме!… Не чутно й не видно. Певно в клуні лежить десь в засторонку.
Мої діти, почувши дядьків крик, бігли з двору до нас.
— Верніться, діти, верніться, голубятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом іде сюди.
Діти побігли. Іван ходив рядками тютюну; тільки й чутно було, що: отсе так! отсе так! ось і тут, і тут! отсе такий догляд! пропав! увесь пропав! — Показався й Трохим, справді заспаний.
— Обходив ти сьогодні тютюн? — питає Йван.
— А якже, обходив.
— І не брешеш?— От святий хрест!
— І нічого не примітив?
— Що-ж там примічати? тютюн, як тютюн.
— А се що? дивись, дивись! бачиш? — Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гніздо казявок. — Бачиш, що воно? Трохим придивився.
— Що-ж? нічого… казявки…
— Як нічого? — аж скрипнув Іван: — хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?
— Звісно, од бога… всяка твар од бога… а шкода є… шкода, що й казати, велика… І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було…
— Та ну-бо, діду! — перебив його Іван, — хоч не бреши; дивись: онде листя посохло вже, — хіба се можна так швидко? Лучче кажи, що робить.
Дід засоромився й, понуро дивлячись, одповів:
— Нічого не робить…
— Нехай по-твоєму увесь тютюн попід'їдає?
— Усього не попід'їдає… А коли що, так кликніть попа…
— А піп що поможе?
— Вичитає, помолиться…
— Ти-ж кажеш, ся казявка од бога?
— А вже-ж не від чорта…
— Так коли від бога, так і піп нічого не вдіє.
— Не попа, так ворожбита позовіть, — нехай заговорить! — Іван аж пирснув зо сміху.
— От ви смієтесь, — сказав образливо дід, — а позаторік у Шаповала отак само було: напала казявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив — немов рукою зняло; уся казявка передохла.
Іван перестав сміятися й з цікавости спитав у діда, чим курив ворожбит.
— Про те не знаю, не питав, та хоч-би й спитав, так хіба, він скаже? — відповів дід. — Та те куряво — пуста річ, то він так, аби очі одвести; уся сила в заговорі.
— Де той ворожбит живе? — спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю. Я всміхнувся. — От коли-б ми з тобою знали зоологію та ентомологію, так би й не посилали за ворожками, — промовив він до мене. А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править… і не тямимо нічого… казявка від бога… попа на неї треба, або ворожку… — Іван докірливо хитав головою…
— Може-б ліпше було, паничу, не займать казявки, — сказав дід… Тепер вона наїлась, сидить собі на одному місці, а то як розворушимо її та розлізеться по всій плантації — більшої шкоди коли-б не добуть…
— Та ти-ж сам радиш до ворожки.
— Я не ражу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може се й не така казявка, як була в Шаповала… По-мойому нехай вже отсі рядки їсть…
— А поївши отсі, далі нехай лізе?… Ах ти голово…
— Воля ваша! про мене… а я так сужу: казявка, як і чоловік; коли він сидить на свойому місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, так який його враг понесе шкодить…
— Нехай мабуть привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо, — обернувся до мене Іван.
— Без заговору, паничу, куряво не поможе… тут сила не в куряві, молитву чоловік знає, — говорив дід, ідучи слідком за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки; по виду видно було, що казявки й тютюн не дають Іванові покою.
— Там і в житах у нас не все благополучно, — промовив наче нехотя Трохим.
Іван зупинився й спитав:— Спаш?
— Ні, не спаш!… Коли-б спаш, то ще-б байдуже, — відказав дід.
— Так що-ж там таке? Може вилягло жито?
— Ні, не вилягло! Чого йому вилягти? У людей і густіше буває, та не вилягає.
— Ну так що-ж там? Кажи вже швидче!
— Там таке, що хто його зна, як і казати; може нехай вже токовий скаже.
Іван аж розсердився, та до мене:
— Бачиш, що за народ? От і живи з ними й хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода. Коли почав, так кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? муха? чи що?..
— Од жука бог милував, і мухи не чутно… Та се, паниченьку, — не моє діло, а токового.
— Тьфу! От чоловік! Кажи, що там? — сердячись крикнув Іван.
— Там… бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула.
— І тільки? — Іван розреготався.
— Мало хіба сього! — одповів дід понуро.
— Хтось завернув, а я одверну.
— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід, жахаючись… Не доведи господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! руки вивернуло?… Не доведи мати божа! Тут без ворожбита не можна…
— І знов ворожбита! — одповів Іван, махнувши рукою, й пішов мовчки.
Гребці садовились обідати; було їх може душ сорок; більш жіноцтво; поміж чоловіками кидальниками манячили й сиві вуси, були й парубки.
— Помагай біг! День добрий… з суботою вас! — поздоровались ми до гребців.
— Дякуємо, і вас поздоровляємо.— Хліб та сіл.
— Просимо з нами.
— Що там, Семене, у тебе в житі? — спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ за сорок, з довгими чорними вусами, що лізли йому за пазуху розхристану сорочку.
Семен підняв трохи бриля й почухав потилицю.
— А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! — промовив Семен, докірливо дивлячись на Трохима: — от язик, — і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?
— Про мій тютюн нічого сказати, — одповів дід токовому.
— Нічого! Лучче-б ви мовчали, а то як скажу при людях.
— Говори, говори! Ну, говори! Що ти скажеш, ну? — приставав дід
— Годі вам, — озвався Іван, — то завертка, чи що?
— Завертка! Завертка! Отсе нехай бог милує… Мати божа! Завертка! — загомоніли разом гребці з страхом… — Се так!
— Треба, паничу, — озвався гуменний до Івана, — за ворожбитом посилать, або жито пропаде.
— Чого воно пропаде? — питає Іван.
— Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, та тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.
— Авже-ж! авже-ж ніхто! — загомоніли гребці.
— Навряд, паничу, чи піде хто жать, — заговорив поважно сивоусий чоловік. — Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка, — жать не можна.
— Так я її розверну, — каже Іван.
— Боронь вас боже! — скрикнули гребці, — як се можна!
І пішли розказувати всякі пригоди про завертки: у тієї руку звело, у другої пучки вивернуло; таке несли, що аж бридко слухати.
— Крім ворожбита, та ще й не всякого, а вмілого, що знає заговорити, ніхто не може розвернути, — говорив поважно сивоусий чоловік.
— От-же я розверну, хоч і не ворожбит, — озвався молодий парубок.
— Ось ну, ну! попробуй, чи не розверне у тебе очей або в'яз! — застрекотіли дівчата.
— Куди тобі, плюгавому! Смоктав-би свою носогрійку та не шився не в своє діло, — настановляв дід Трохим.
— Отже розверну.
— Мовчи, заволоко! — сердито озвався сивоусий, — думає, блазень, що воно вже й теє… Думає, що коли за Десну волочився, так вже й розуму набрався… Як раз! Чого не дала мама, не купиш і в пана… Розверну!… Як розверне на бік тобі в'язи, тоді знатимеш «розверну»!
— Чого ви, діду, сердитесь? Хіба я вас займаю?
— Не сержусь, а правду кажу! Не лізь поперед батька… Хіба ми всі дурніші від тебе одного, чи що? Ми вік звікували, а в його молоко на губах не обсохло, а він «розверну»… Ось то не я… Тьфу, блазень!
— Блазен і єсть, — вмішалась одна підстаркувата молодиця, — а туди-ж лізе!.. Яйця курку хочуть учити… Не тобі старих людей учить, не тобі переучувать.
Трохи по троху усі гребці накинулись на смілого парубка: хто лаяв, хто докоряв, а дівчата підняли його на глузи. І як вони його висміювали, чого-чого не вигадували, до чого його не рівняли! Парубок не витерпів: взяв бриль і пішов геть собі…
— Тю! тю! тюкайте, люди, тюкайте!
— Тю! тю!
— Бач, який новик об'явився! Старе хоче ламать, а нове заводити! Не діждеш… руки короткі! — торохтіли молодиці.
— Без ворожбита, паничу діло не обійдеться, — провадив сивоусий, — инакше ніхто не прийде до вас жать… Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.
— Я візьму женців з другого села, — каже Іван.
— Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть, а довідаються про завертку, так тюпки назад побіжать… Згадаєте моє слово.
Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.
Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть, або спалить на корні жита, коли не розвернуть завертки.
— Тут на цілу копу жита буде, — сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.
— Може й більше набереться: жито густе, — відповів Семен.
— Так шкода-ж! Мало хліба? подумай сам: десять пудів жита пропаде.
— Велика шкода! бодай йому отак кишки та ковбик перевернуло!.. щоб його з круга-світа звернуло, хто отсе звернув!
— Мабуть треба за ворожбитом? — сказав до мене Іван всміхаючись.
— Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно — ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, — цікава річ…
Іван мовчав: видно було, що йому й жита жаль, і коритися забобонам прикро.
— Коли вже посилать, так треба на ніч, — промовив Семен, — Так по-мойому, як повечоріє, — нехай Кузьма бере безклубу та сурмачку, та парою й їде на ніч.
— От таке ловись. Тьфу!… Вдоволяй забобони! Ой люди, люди!… — бурчав собі Іван. — Нехай їде! — відрізав він Семенові не то з серцем, не то з огидливістю.
Минув день. Ми лягли спать, так сон наш не був здоровий. Манячились зеленоваті казявки та завертки в житі, зворушувала темнота й забобони народа.
Півні заспівали раз, другий. На рундуці чути було тяжкі ступні.
— Хто там? — питаю спросоння.
— Се я, — промовив Семен, — ворожбит відвернув завертку благополучно, треба-б на могорич. У його багато діла, не ждатиме дня: тепер і для його жнива.
Іван піднявся.
— Лучче, — каже, — ради забобонів викинути одного карбованця, ніж десять.
1884 р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |