Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/VI
| ◀ Розділ п'ятий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ шостий |
Розділ сьомий ▶ |
|
— Тепер, Вотсоне, — мовив Холмс, потираючи руки, — у нас єсть вільні півгодини. Давайте ж використаймо її як слід. Моя думка в цій справі, я казав уже вам, майже склалася, але не можна занадто покладатись на себе. Хоч яким ясним здається це діло, та, мабуть за ним криється щось глибше.
— Ясним? — здивувався я.
— Авжеж ясним, — сказав Холмс з виглядом клінічного професора, що роз'яснює студентам цікавий випадок. — Сідайте туди в куток, щоб своїми слідами не ускладняти розшук. Тепер до роботи! Перш за все — як вони ввійшли і в який спосіб вийшли? Двері від учорашньої ночи не відчинялися. А як з вікном?
Він підніс до вікна лямпу й забурмотів, звертаючись більше до себе самого, ніж до мене.
— Робота солідна… Завіс із середини нема. Одчинімо!… Ринви поблизу не видко. До даху не дістанеш. А проте він ліз крізь вікно. Минулої ночи падав дощ, і його нога залишила сліди на підвіконні. А ось якийсь круглий знак од глею. І ще на підлозі, і он знову на столі. Дивіться, Вотсоне, це дуже показово.Я й собі почав розглядати виразно визначені круглі сліди, відтиснені в грудочках грязива.
— Але це не відбиток ноги, — зауважив я.
— Це щось значно цінніше для нас, бо це відбиток милиці. Ось тут, ви бачите, на підвіконні слід важкого чобота з широкою, металічною підошвою, а поруч — витиск милиці.
— Так це той чоловік з дерев'яною ногою?
— Він самий. Але в нього був ще помічник, дуже спритний і меткий спільник. Скажіть, чи могли б ви стеребкатися на цей мур, докторе?
Я визирнув у відчинене вікно. Місяць усе ще ясно осявав ріг будинку. До землі було що-найменше шістдесят футів, і як я не вдивлявся, а не бачив у стіні жодного виступу, жодного заглиблення, щоб поставити ногу.
— Ні, це абсолютно неможливо, — одповів я.
— Без сторонньої допомоги — безперечно. Та уявіть собі, що у вас єсть приятель, що спускає вам оту шнурову драбину, яку я бачу там у кутку, і закріпляє кінець її до того здорового гачка в мурі. Тоді, я думаю, бувши людина енергійна, ви влізли б навіть із дерев'яною ногою, якби вона у вас була. Ви зійшли б на низ у такий само спосіб, ваш спільник підтягнув би драбину, одвязав її од гачка, зачинив вікно, засунув з середини засув і вийшов би тим же шляхом, яким і прийшов. Треба зазначити, до речи, що наш друг з милицею, хоч і добре лазить, та все ж таки не моряк-фахівець. В нього немає мозолей на руках. Розглядаючи шворку в лупу, я знайшов на ній сліди крови, а надто коло долішнього кінця, а з цього можна вивести, що він спускався поспіхом і здер через те шкіру на долонях.— Все це дуже добре, — сказав я, — але справа стає тоді ще більш незрозумілою. А як же з помічником? Як він міг добутись до кімнати?
— А, той спільник? — промовив Холмс у задумі. — Це дуже інтересне питання — цей спільник. Завдяки йому й уся справа позбавляється характеру щоденної звичайности. По-моєму, той спільник одкриває нову сторінку в літописах злочинів у цій країні. Аналогічні випадки, пригадую, траплялися в Індії і, коли пам'ять не зраджує мене, в Сенегамбії.
— Але як же він увійшов сюди? — повторив я. — Двері були зачинені, вікно — на засуві. Хіба ж через комінок?
— Ґрати не пустять, — одмовив Холмс. — Я вже думав про це.
— То як же тоді? — настоював я.
— А ви все ж таки не слухаєте моїх порад, — похитав він головою. — Скільки разів казав я вам, що після того, як ви вилучите всі неможливі припущення, те, що лишається, нехай воно й здається неймовірним, мусить бути правда. Ми знаємо, що він не міг пройти ні через двері, ні через вікно, ані через комінок. Ми знаємо також, що він не міг заховатись і в кімнаті, бо тут немає догідного місця для цього. Отже…
— Він уліз через дах! — скрикнув я.
— Звичайно, що через дах. Він мусив був улізти через дах. Якщо ви ласкаво подержите мені лямпу, ми зараз же дослідимо оцю секретну кімнату на горищі, де вони знайшли скарби.
Холмс приставив до отвору драбину, вліз на горище, а потім узяв у мене лямпу й тримав її, поки я не приєднався до нього.
Кімната, де ми опинилися, мала шість футів на десять. За стелю їй була покрівля будинку. Меблів там не було ніяких, і долі лежав грубий шар пороху, що, очевидно, накопичувався роками.
— Ну, ось ми й добулися, — сказав Холмс, проводячи рукою по нахилих стінах. — Ось вам ляда, що веде на дах. Я піднимаю її, і ми бачимо дуже пологу покрівлю. Цим шляхом увійшла людина номер один. Подивімось, чи не залишив він по собі яких-небудь слідів.
Холмс підніс лямпу до підлоги, і я спостеріг на його обличчі здивований погляд, другий уже за сьогоднішню ніч. Та й сам я, глянувши вниз, почув, як мене обсипало морозом. Вся підлога була вкрита слідами босих ступнів — виразних, ясно окреслених ступнів, тільки вдвоє менших розміром за звичайні.
— Холмсе! — прохрипів я. — Це ж дитина брала участь у цьому жахливому злочині.
Холмс уже опанував себе.
— Це вразило було й мене, — сказав він, — але кінець-кінцем в цьому нема нічого надприродного. Пам'ять підвела мене. Я мусив був передбачати таке. Ну, тут нам більше нема чого робити. Ходім униз!
— Що ж ви думаєте про відбитки ноги? — із зацікавленням спитав я, коли ми знов спустилися в кімнату.
— Спробуйте проаналізувати дані сами, — одповів він трохи нетерпляче. — Ви знаєте мою методу. Скористайтесь нею. Порівняти ваші висновки з моїми буде дуже повчально.
— Жодна з моїх теорій не відповідає цілком фактам.
— Незабаром усе стане вам зрозуміло, — заспокоїв Холмс. — Ну, тут ніби-то нема вже нічого інтересного, а проте роздивімось.
Він витяг із кешені лупу й сантиметр і, ставши навколішки, вилазив по всій кімнаті, до всього придивляючись, виміряючи та порівнюючи. Його довгий ніс мало не торкався підлоги, і круглі, як у птаха, глибоко запалі очі блищали задоволенням. Його рухи нагадували мені добре вимуштруваного собаку, що натрапив на слід, і були надзвичайно жваві, меткі й мовчазні. Я не міг не подумати, що з нього вийшов би жахливий злочинець, якби свій розум і енергію він скерував не на захист закону, а проти нього. Нишпорячи скрізь, він увесь час бурмотів щось до себе і нарешті видав радісний крик.
— Нам пощастило, — пояснив він свій ентузіязм. — Тепер нема чого й клопотатися. Номеру першому не повелося і він вступив у креозот. Бачите слід його маленької ноги коло цієї смердячої мішанини. Балцанка десь тріснула, і рідина витекла.
— І що ж з того? — не зрозумів я.
— Ми вже впіймали його. От що. Я знаю собаку, що йтиме цим слідом хоч на край світу. А, ось і офіційні представники закону.
Знизу чути було важкі кроки, гучні голоси і шум надвірних дверей, що відчинялися.
— Раніш як вони ввійдуть сюди, покладіть вашу руку на руку й ногу цього бідного хлопця, — вказав Шерлок на труп. — Що ви почуваєте?
— М'язи тверді, як дерево, — відповів я.
— Правильно. Їх покорчило значно більше, ніж це буває звичайно по смерті. Додайте до цього ще покривлене, як називають старі автори, у сардонічну посмішку обличчя і скажіть мені, який висновок можете ви зробити.
— Смерть від отруїння якимсь надзвичайно міцним рослинним алколоїдом, — відповів я, — якоюсь речовиною на кшталт стрихніну, що викликає правець.
— Така ж гадка спала й мені на думку, скоро я побачив оце скривлене обличчя, і, ледве ступивши в кімнату, я зараз же почав шукати приладдя, яким отруту введено в організм. Ви бачили, що я знайшов колючку, що її з невеликої відстани ввігнали в череп. Зверніть увагу на те, що частина голови, де стриміла колючка, мусила була приходитись якраз проти отвору в стелі. Тепер подивіться на колючку.
Я обережно взяв її й присунув до ліхтаря. Колючка була чорного кольору, довга й дуже гостра. Війстря її блищало, ніби помащене якоюсь висхлою глеюватою речовиною. Тупий кінець був підрізаний і обточений ножем.
— Хіба ця колючка з англійської рослини? — спитав він.
— Ні, безперечно не з англійської.
— Ну, тепер усі ці дані мають допомогти вам зробити належний висновок. Але ось іде регулярна армія, і допоміжні сили мусять відступити.
Тимчасом важкі кроки гупали вже в коридорі, ставали все чутніші, і не встиг Холмс скінчити своєї фрази, як у кімнату ступив огрядний, показний джентлмен у сірому костюмі, з наллятим кров'ю червоним обличчям, бундючними манірами й маленькими гострими оченятами, що допитливо зиркали з-під обрезклих повік. Слідом за ним ішов поліцейський інспектор у формі і Тадеуш Шолто, який ще й досі тремтів.
— Де тут злочин? — скрикнув він глухим, хрипким голосом. — А, гарненьке діло! А то що за люди? Чого це цілий будинок напханий так, наче кролячий садок?
— Я думаю, ви мусите знати мене, містер Есільней Джонсе, — спокійно сказав Холмс.
— Що? Звичайно, знаю, — прохрипів той. — Ви містер Шерлок Холмс, теоретик. Пригадую вас. Ніколи не забуду, як ви повчали нас про причини та наслідки у справі ювілера з-під Бішопсгейта. Правда, ви вказали тоді нам праву стежку, але погодьтесь тепер, що це залежало більше від щастя, ніж од вашого керовництва.
— То були наслідки дуже нескладних міркувань.
— Та годі вже, годі! Не соромтеся! А в чім тут річ? Кепська штука, кепська. Але тут уже самі голі факти, і не може бути ніяких теорій. Як добре вийшло, що мені як на те довелося приїхати в Норвуд в иншій справі. Я був саме в районі, коли нас повідомили про вбивство. Через що ж він, на вашу думку, помер?
— Навряд чи єсть рація бавитися тепер теоріями, — сухо одмовив Холмс.
— Та ні. Ми все ж таки не можемо заперечувати, що подеколи у вас бувають інтересні думки. Боже мій! Двері, я бачу, були зачинені. Скарби, що зникли, коштують півмільйона. А як вікно?
— Теж зачинено, але на підвіконні залишилися сліди ступнів.
— Добре, добре. Коли вікно було зачинене, то ті сліди нічого спільного зо справою не мають. Це — ясно кожному. Його міг просто вдарити грець. Але тоді як же щезнули скарби? А! в мене єсть уже своя теорія. Вона відразу набігла мені на думку. Вийдіть із кімнати, сержанте, і ви, містер Шолто. Ваш друг може лишатися. Як ви гадаєте, Холмсе? Шолто, він сам каже, був у брата минулої ночи. Брата вдарив грець, і Шолто забрав тоді скарби. Як це по-вашому?
— А після того покійник устав і, щоб не застудитися, зачинив на ключ двері.
— Гм. Тут, і дійсно, щось не те… Обміркуймо справу по-простому, як підказує здоровий розум. Цей Тадеуш Шолто був у брата. Між ними була суперечка. Це ми також напевне знаємо. Брат помер, а скарби зникли. Це ми також напевне знаємо. Відтоді, як Тадеуш залишив брата, того ніхто не бачив. Ліжко його стоїть незаймане. Тадеуш, очевидно, страшенно стурбований. Поведінка його сказати б, не промовляє за нього. Ви бачите, як сильце поволі обгортає Тадеуша. Лишається тільки зашморгнути його.
— Ви ще не в курсі всіх фактів, — зауважив Холмс. — Оця, я маю всі підстави гадати — отруєна, трісочка була в шкірі на голові вбитого, і слід од неї видно ще й досі. На столі лежала оця написана картка, а коло неї був оцей цікавий інструмент з камінною голівкою. Чи пасують вони до вашої теорії?
— Вони стверджують її як не можна краще, — одповів з гордовитим виглядом гладун. — В домі повно всяких індійських диковин. Тадеуш приніс їх сюди і міг скористатись отруєною тріскою так само, як і кожен инший убивця. Папірець отой — просто фокус. Його покладено сюди, щоб напустити ману. Незрозуміле тільки одне — яким шляхом він утік. А! в стелі єсть отвір…
Не зважаючи на свою ситість, він миттю перебіг драбиною і зник на горищі. Зараз же ми почули його голос. Джонс гукав, що знайшов ляду, яка вела на дах.
— Иноді й він може побачити дещо, — знизав плечима Холмс. — Подеколі й у нього в голові розвиднюється. Найбільш непридобні ті дурні, що мають розум.
— Бачите, — промовив Есільней Джонс, спустившися знов у кімнату, — факти завжди кращі за теорію. Для мене справа цілком ясна. Там єсть ляда на дах, і вона відчинена.
— То я відчинив її.
— Правда? Ви, значить, також бачили її. — Це ніби-то трішки збило його з пантелику. — Ну, та хто б її не бачив, а вона вказує нам, у який спосіб цей джентлмен вийшов. Інспекторе!
— Тут, сер, — обізвався той з коридору.
— Попросіть містера Шольто увійти сюди. Містер Шолто, маю за свій обов'язок повідомити, що що б ви не сказали, кожне ваше слово буде доказом проти вас. Ім'ям королеви арештую вас з підзору в убивстві вашого брата.
— Оттуди! Чи не казав же я вам? — скрикнув бідолашний, сплеснувши руками й поглядаючи то на Холмса, то на мене.
— Не турбуйтеся, містер Шолто, — сказав Холмс, я, думаю, можу обіцяти, що реабілітую вас.
— Не обіцяйте забагато, містер теоретику, не обіцяйте, — пробурчав детектив. — Можливо, що це буде не так легко, як ви думаєте.
— Я не тільки реабілітую його, містер Джонсе, ба навіть назову вам ім'я й спишу одного з тих двох, що були в цій кімнаті минулої ночи. Зовуть його, в мене єсть усі підстави гадати так, Джонатан Смол. Він людина мало освічена, невеличкий на зріст, дуже моторний, без правої ноги і на дерев'яний милиці, трохи стоптаній з унутрішнього боку. На лівому чоботі в нього груба, з квадратним носком підошва з підбитим залізною пластиною підбором. Він — літня людина, із засмаженим обличчям, був колись на каторзі. Ці небагато вказівок укупі зі шматтями шкіри з його долоні можуть стати вам у пригоді в дальшому. Другий…
— А, там був ще й другий? — насмішкуватим тоном спитав Есільней Джонс, аж ніяк не вражений цією звісткою.
— То — досить інтересна особа, — сказав Холмс, повертаючись на закаблуках. — Маю надію не в довгім часі познайомити вас з ними обома. Одне слово, Вотсоне!Він вивів мене в коридор.
— Оці всі несподіванки, — звернувся він до мене, примусили нас забути про первісну причину нашої поїздки.
— Я тільки-но подумав про це, — відповів я. — Міс Морстен нема чого лишатися тут.
— Ні в якім разі! І ви мусите супроводити її. Вона мешкає в місіс Форестер у Долішньому Кембревелі. Це — близько. Я чекатиму на вас, якщо ви повернетесь. А, може, ви дуже втомилися?
— Аніже. Я думаю, що не заспокоюся, доки не розвідаюся більше в цьому химерному ділі. Я бачив чимало терпкого в житті, але, слово чести, пригоди цієї ночи остаточно знервували мене. Мені все ж таки охота, зайшовши вже так далеко, бути з вами до кінця цієї справи.
— Ваша присутність буде дуже корисна для мене, одповів Холмс. — Ми будемо робити самостійно, а той Джонс нехай собі вигадує які йому завгодно дурні теорії. Коли проведете міс, я попрошу вас зайти на Пінчін Лейн № 3. Третій будинок праворуч належить набійникові опудал. Його прізвище — Шерман. У вікні побачите ласку, що держить у роті трусика. Постукайте старому Шерманові, привітайте його від мене і скажіть, що я прошу зараз же дати мені Тобі. А Тобі ви привезете з собою в кебі.
— Це — собака, я гадаю.
— Мішаної породи, з надзвичайно гострим нюхом. Я волів би мати допомогу Тобі скоріш, ніж усіх лондонських детективів.
— Я привезу його. Тепер — перша година. Якщо мені пощастить знайти свіжого коня, коло третьої я буду назад.— А я, — сказав Холмс, — подивлюся тимчасом, чи не можна дізнатися чогось від місис Бернстон і від слуги-індуса, що, як каже містер Тадеуш, спить у мансарді. А тоді я вивчатиму методи великого Джонса й слухатиму його не занадто чемні дотепи. „Ми звикли, що люди глузують з того, чого не розуміють“. Ґете завжди промовистий.