Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/V
| ◀ Розділ четвертий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ п'ятий |
Розділ шостий ▶ |
|
Було коло одинадцятої, коли ми добулись останнього етапу наших уночішніх пригод. Оповите туманами велетенське місто лишилося позаду, і ніч була на прочуд погожа. З заходу віяв теплий вітер, і по небу важко тяглися хмари, крізь які коли-не-коли виглядав місяць у півповні. Не задовольняючись місячним сяйвом, Тадеуш Шолто зняв з екіпажа один із ліхтарів і просвічував їм нам дорогу.
Пондішері Лодж стояв на отшибі. Високий кам'яний мур, утиканий битим шклом, оперізував його з усіх боків. Вузькі, оббиті залізом двері були єдиним входом до садиби. Наш провідник постукав у них так, як стукають листоноші.
— Хто там? — обізвався з-за дверей грубий голос.
— Це — я, містер Мек Мердо. Хіба ж ви не впізнали мого стукоту?
Почулося невдоволене бурчання і брязкіт ключей. Двері відчинилися, і в отворі їх з'явився низенький широкогрудий чоловік з ліхтарем в руках, що освітлював його нахилене вперед обличчя з прудкими очима й недовірливим поглядом.
— А, то ви, містер Тадеуше. А з вами хто? Про них хазяїн не казав мені нічого.
— Нічого? Це дивує мене, Мек Мердо. Адже я вчора попереджав його, що приїду з приятелями.
— Він не виходив сьогодні з своєї кімнати, містер Тадеуше, і не давав мені ніяких розпоряджень. Ви сами добре знаєте, що я маю суворо додержувати правил. Вас я пущу, але ваші друзі нехай лишаються там, де вони стоять тепер.То була несподівана перешкода. Тадеуш Шолто у замішанні безпорадно озирався навкруги.
— Це не хороше з вашого боку, Мек Мердо, — белькотів він. — Це не гаразд. Я ручуся за них, і з вас цього досить. До того ж тут ще й молода леді. Не може ж вона стояти на вулиці такого часу.
— Дуже шкодую, містер Тадеуше, — провадив своє невблаганний привратний. — Ті люди, мабуть, ваші друзі, але не друзі хазяїна. Він добре платить мені за службу, і я мушу сумлінно виконувати свої обов'язки. Я не знаю нікого з ваших приятелів.
— Авжеж знаєте, містер Мек Мердо, — радісно скрикнув Холмс. — Думаю, ви не забули мене. Чи не згадаєте ви аматора, що зробив з вами три раунди підчас вашого бенефісу в Алісоновій залі років чотири тому.
— Так це містер Шерлок Холмс! — гримнув боксер. — Боже милий! Як же оце я не впізнав вас? Якби замість того, щоб отак спокійно собі стояти, ви підійшли б та дали мені доброго стусана під щелепу, я й не питав би, хто ви. Ви таки занедбуєте свій талант; знаєте? Ви далеко пішли б, якби стали спеціялістом-боксером.
— Бачите, Вотсоне, — засміявся Холмс, — в разі потреби я можу обрати собі ще одну наукову професію. Але наш друг — містер Мек Мердо, я певний, не затримуватиме тепер нас на цьому холоді.
— Увіходьте, прошу, сер, будьте ласкаві! Увіходьте разом із вашими знайомими, — одповів той. — Шкодую, що так вийшло, містер Тадеуше, але наказ — то наказ. Я мушу знати, хто такі ваші приятелі, перед тим, як пустити їх.
Ріниста доріжка провадила до великого квадратного, незґрабного на позір, будинку, освітлюваного лише місячним промінням, що падало на один з рогів дому і у віконце на горищі. Видовисько цієї темної, сумної та мовчазної озії хапало за серце. Навіть Тадеуш Шолто почував себе ніяково, і ліхтар у його руці ходив ходором.
— Нічого не тямлю, — бурмотів він. — Якесь непорозуміння. Я вчора ясно сказав Бартоломеєві, що ми сьогодні приїдемо, а у нього в кімнаті темно. Не знаю, що воно за знак.
— А це він завжди охороняє так садибу? — спитав Холмс.
— Завжди. Він наслідував батькові звички. Він був його улюбленець, і я думаю, що отець сказав йому більше, ніж мені. Ото його кімната, саме куди світить місяць. Вікно зовсім світле, але всередині, здається, нема ніякого освітлення.
— Ніякого, — ствердив Холмс. — Зате я бачу якесь мерехтіння у тому віконці коло дверей.
— А, це — кімната ключниці. Там живе стара місис Бернстон. Вона нам усе розкаже. Заждіть, прошу, тут хвилиночку, бо инакше, побачивши нас усіх без ніякого попередження, вона може переполошитися. Але тихо!.. Що це таке?
Рукою, що тремтіла, він підніс угору ліхтар, і круг нас забігали кружала хибкого світла. Міс Морстен схопила мене за рукав. Ми спинили подих і нашорошили вуха. Від великого темного будинку крізь мовчанку ночи до нас долинув найжахливіший і найбільш жалісний звук — пронизливе, переривчасте пхикання переляканої жінки.
— Це — місис Бернстон, — сказав Шолто. — Крім неї в домі немає инших жінок. Почекайте тут. Я зараз же повернуся.Він підбіг до дверей і постукав своїм особливим способом. Ми бачили, що йому відкрила стара висока жінка, і чули, як вона скрикнула, вздрівши його.
— О, містер Тадеуше, яке щастя, що ви приїхали, сер! Я така рада, що бачу вас, сер!
Її поклики чути було, аж доки вона не зачинила дверей, а тоді голос її перейшов у монотонне дзижчання.
Наш провідник залишив нам ліхтар. Розхитуючи його на всі боки, Холмс пильно вдивлявся в будинок і розглядав кучугури грузу, що валялися скрізь. Я стояв поруч міс Морстен, тримаючи її руку в своїй. Дивна й делікатна річ кохання! До цього дня ми ніколи не бачилися, не замінялися жодним інтимним поглядом або словом, а проте в той непевний час наші руки тяглися одна до одної. Тепер це мене дивує, але тоді здавалося цілком природним, а вона часто казала мені, що тої ночи ніби-то інстинктивно шукала в мене підтримки та захисту.
— Що за чудне місце! — промовила нарешті міс Морстен, оглядаючись навкруги.
— Можна подумати, що сюди виселилися кроти з цілої Англії. Я бачив щось подібне коло Баларета, в таборі шукачів золота.
— Причина однакова, — зауважив Холмс. — Це ж бо наслідки гонитви за скарбами. Не забувайте, що вони шість років поспіль шукали їх. Не диво, що ввесь ґрунт перекопирсано.
На цей момент двері будинку широко розкрилися, звідти вихопився Тадеуш Шолто і з виразом жаху в очах кинувся до нас, простягаючи руки.
— З Бартоломеєм щось трапилося! — згукнув він. — Я більше не можу. Мої нерви не витримають далі!Він і дійсно зовсім розгубився, і його бліде, скривлене обличчя визирало з-за смушевого коміру з безнадійною міною переляканої, безпомічної дитини.
— Ходім у будинок! — сказав Холмс своїм рішучим тоном.
— Ходім, — жалібно промовив Тадеуш Шолто. — Хоч я не знаю, чи вистачить мені сил показати вам дорогу.
Ми пішли слідом за ним і ввійшли в кімнату ключниці, що була в коридорі на лівий бік од дверей. Стара жінка походжала по ній, ламаючи руки, але з'явлення міс Морстен, здавалося, трохи заспокоїло її.
— Благослови вас боже! — скрикнула вона, істерично схлипнувши. — Мені стало легше, скоро я побачила ваше спокійне, миле обличчя. О, якби ви знали, що я перемучилася за сьогодні!
Міс Морстен стиснула її тонку, шорстку робочу руку й сказала кілька ласкавих слів, як то вміють робити жінки, і кров знову зафарбила щоки старої.
— Хазяїн зачинився у своїй кімнаті й не відповідає, — пояснила вона. — Через цілий день я чекала, що він покличе мене, бо він часто сидить сам, але якусь годину тому мені стало жаско, я підійшла до дверей і глянула в дірку в замку. Мусите піти й подивитись і ви, містер Тадеуше. Я бачила містера Бартоломея Шолто протягом десяти років, бачила його і веселим, і зажуреним, але такий, як ото тепер, він не був ніколи.
Шерлок Холмс узяв лямпу й пішов уперед, бо Тадеуш Шолто лише клацав зубами й так хвилювався, що я мав підтримувати його, щоб він не впав, коли ми піднималися сходами. Холмс дорогою двічі спинявся, видобував з кешені лупу й пильно розглядав якісь сліди, на мою думку, просто порох, на вкритих матами східцях. Він ішов дуже повільно, спустивши лямпу вниз і зиркаючи очима направо й наліво. Міс Морстен з переляканою ключницею залишилися позаду.
На третьому поверсі сходи кінчалися доволі довгим коридором. На правій стіні його висів індійський килим, а з лівого боку було троє дверей. Холмс, не прискорюючи ходи і так же методично розглядаючи все, пройшов до кінця проходу. Ми йшли назирцем, кидаючи довгі тіні на підлогу. Коло третіх дверей ми спинилися. Холмс постукав. Ніхто не відповів. Тоді він спробував повернути ручку й увійти, але двері були зачинені з середини міцним прогоничем. Ключ хоч і був всунений в дірку, стояв так, що, піднісши до замка лямпу, ми виразно бачили той прогонич. Холмс нахилився, щоб глянути крізь шпарку, і зараз же випростався, ледве зводячи дух.
— Якась диявольська штука, Вотсоне! — сказав він, збентежений більше, ніж мені будь-коли доводилося його бачити. — Що ви про це думаєте?
Я ступив до дверей і з жаху кинувся назад. Місяць світив у кімнату й заливав її непевним, мінливим блискотінням. Просто переді мною, ніби почеплене в повітрі, бо решта тіла була в тіні, висіло обличчя — обличчя нашого супутника Тадеуша Шолто. Той же довгастий лиснючий череп, та ж торочка рудого волосся, та ж безкровна цера. Тільки обличчя то було скривлене моторошним усміхом, якоюсь неприродною, незмінною ухмилкою, що в цій осяяній місячним променем мовчазній кімнаті збуджувала нерви більше, ніж будь-яка найлютіша гримаса. Обличчя страшенно нагадувало риси лиця нашого маленького друга, і я навіть оглянувся, щоб пересвідчитися, що він з нами, і тоді тільки пригадав, що вони з братом близнята.
— Жах якийсь! — скрикнув я. — Що ж маємо тепер робити?— Двері мусять піддатись, — одповів Холмс, налягаючи на них цілим тілом.
Двері тріщали й рипіли, але не піддавались. Нарешті ми натиснули на них усі; засув одскочив, і ми опинилися в кімнаті Бартоломея Шолто.
Вона мала вигляд хемічної лабораторії. Дві лави пляшок вишикувалися на полиці проти дверей, а стіл був загромаджений бунзенівськими пальниками, ретортами й баньками. По кутках стояли балцанки з квасами. Одна з них, здавалося, протікала або була розбита, бо від неї по підлозі біг струмочок чорнуватої рідини, виповнюючи повітря характерним їдким, живичуватим духом. Коло стіни стояла драбина, посередині кімнати на ношах лежала купа дранок усуміш з тинкою, а понад нею в стелі був отвір, крізь який вільно могла пролізти людина. На фут од драбини лежала долі дбайливо скручена груба мотузка.
Коло столу, в дерев'яному кріслі, скандзюбившись, сидів хазяїн дому, схиливши голову на ліве плече й посміхаючись жаскою, незрозумілою усмішкою. Він уже закостенів і, очевидно, помер давно. Мені здалося, що не тільки обличчя, але й усі члени його тіла були конвульсійно скорчені. Поруч з його рукою на столі лежало якесь незвичайне приладдя — корична, цупка паличка з прив'язаним до кінця грубою шворкою каменем у формі молотка. Коло цього інструменту лежав клапоть паперу з написаними на ньому кількома словами. Холмс глянув на нього і зараз же передав мені.
— Бачите? — промовив він, многозначно підводячи брови.
При світлі ліхтаря, здригнувшись од жаху, я прочитав: „Знак чотирьох“
— Але, на бога! Що ж це значить? — спитав я.— Це значить — убивство, — одповів Холмс, схиляючись над трупом. — Ага, я так і думав. Дивіться!
Він показував на щось подібне до довгого, темного терня, що ввігналося в шкіру покійника над самим його вухом.
— Нагадує терня, — зауважив я.
— Терня і єсть. Витягніть його. Тільки обережно, бо воно отруєне.
Я захопив колючку великим і вказівним пальцями. Вона легко вилізла, не залишивши по собі майже ніякого сліду. Тільки ледве помітна цяточка крови вказувала те місце, де була поразка.
— По-моєму, це якась нерозвязальна таємниця, — сказав я. — Справа що-далі ускладнюється.
— Навпаки, вона що-хвилини стає ясніша. Мені бракує тепер кількох ланок, щоб звязати все докупи.
Увійшовши в кімнату, ми майже забули про нашого компаньйона. Він усе ще стояв на порозі, наче статуя жаху, ламаючи руки, і стиха стогнав. Раптом з його горла вихопився гострий жалісний крик.
— Скарбів нема! — зойкнув він. — Вони вкрали в нього скарби. Ось отвір, крізь який ми спустили їх у кімнату. І я допомагав йому спускати їх. Я був останній, хто бачив його живого. Я залишив його самого минулої ночи і, уходячи, чув, як він зачиняв на ключ двері.
— Яка то була година?
— Десять годин. А тепер — він мертвий. Сюди закличуть поліцію і мене підозріватимуть у тому, що я брав участь в убивстві. Так, так, я певний, що підозріватимуть. Але ви ж не думаєте цього, панове? Правда, ви не думаєте, що це я? Хіба я привіз би вас сюди, якби то був я? Ай, боже ж мій, боже мій! Ні, я бачу, що збожеволію!Він вимахував руками й тупотів ногами, немов причинний.
— Вам нема чого боятися, містер Шолто, — м'яко сказав Холмс, кладучи руку йому на плече. — Послухайте моєї поради: біжіть у район і попередьте поліцію. Скажіть, що допомагатимете їм усім, чим можете. Ідіть! Ми почекаємо тут, доки ви не повернетесь.
Чоловічок напівмашинально послухався, і ми чули, як він лопотів у темряві.