Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/I
| Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ перший |
Розділ другий ▶ |
|
Шерлок Холмс підвів очі від старої, з почорнілими літерами, книги і повільним рухом, як людина, що має охоту поговорити, сперся на поруччя крісла.
— Мій мозок, Вотсоне, повстає проти безділля, сказав він. — Давайте мені задачі, пропонуйте розвязувати найзаплутаніші таємниці або розбирати як-найскладніші випадки — і я тоді почуваю себе, як риба у воді. Але нудна буденщина наганяє мені жаху. Я потребую розумового роздратування, і ось через що й обрав свою професію, або, вірніш, створив її, бо другого такого, як я, нема в цілому світі.
— Ви хочете сказати, що ви — єдиний неофіційний детектив? — спитав я.
— Детектив-консультант, — одповів Холмс, — остання й найвища інстанція у справах розшуку. Коли Ґрегсон або Лестрейд чи Джонс збиваються з плигу, а це ж — їхнє звичайне становище, вони звертаються до мене. Я вивчаю факти і тоді висловлюю свою думку, як експерт-фахівець. Слава мене не цікавить. Моє прізвище ніколи не з'являється в газетах. Найкраща винагорода для мене — сама робота й приємність знайти поле, куди я можу прикласти свій хист.
Нещодавно мої досліди поширилися й на континент, — провадив він далі, набивши свою люльку. — Минулого тижня мені довелося подати пораду Франсуа ле Війяру, що — як ви, мабуть, знаєте — останнім часом став помітно визначатися з-поміж французьких детективів. Він швидко орієнтується, що властиво кельтській расі, але йому бракує точних знань, конче потрібних, щоб досконало опанувати мистецтво розшуку. Справа була звязана з духовною й показувала кілька досить інтересних моментів. Мені пощастило нагадати йому два аналогічні випадки — один у Ризі року 1857, а другий в Сен-Луї в 1871 році, і вони скерували його на вірну путь. Ось лист, що я одержав цього ранку, де він дякує мені за поміч.
І Холмс поклав на стіл пожмаканий аркуш закордонного паперу. Кинувши на нього оком, я побачив силу запальних виразів — „magnifiques“, „coup-de-maître“ та „tours-de-force“, що свідчили про надпорив екстатичного француза.
— Він пише так, як учень до свого навчителя, — зауважив я.
— О, він, мені здається, складає завелику ціну моїй допомозі, — байдуже промовив Холмс. — Він і сам має не аби-які здібності, і з трьох потрібних для ідеального детектива прикмет у нього єсть дві. Він уміє спостерігати і робити висновки. Ну, а знання прийде згодом. Тепер він перекладає французькою мовою мої невеличкі праці.
— Ваші праці?
— Та хіба ж ви не знаєте? — засміявся Холмс. — Адже я согрішив і написав кілька монографій у технічних питаннях. Оце, наприклад: „Ріжниця між попелом тютюну різних сортів“. Тут я перелічую сто сорок відмін цигаркового, сигарного й люлечного тютюну і даю малюнки в фарбах для попелу кожного з них. З цим питанням раз-у-раз спіткаєшся, вивчаючи карні злочини, і зчаста попел дає ключа, щоб розвязати справу. Коли ви, приміром, з певністю можете сказати, що вбивця палить індійські сигари, то ви вже, очевидно, звужуєте поле, де його треба шукати. Для наметаного ока ріжниця між чорним попелом трихінопільської сигари й білим порохом від дешевого люлечного тютюну не менша, як між капустою й картоплею.
— У вас спеціяльна здібність — бачити дрібниці, — вкинув я.
— Я розумію їхню вагу. А ось — моє дослідження в справі слідів од ступнів з увагами про ролю паризького пластиру для збережіння їх на довший час. Оце — цікава книжечка про вплив професії на форму руки з додатком літотипів з рук укривальників, композиторів, ткачів, ювелірів та инших. Для детектива-вченого це питання величезного практичного значіння, надто у випадках находження непізнаного трупа або в разі потреби встановити фах злочинця. Та я, мабуть, надокучаю вам?
— Ані же, — серйозно відповів я. — Це надзвичайно цікавить мене, а найпаче тому, що я мав нагоду бачити практичне застосування вами ваших знань. Але ви оце тільки-но казали про спостереження й уміння робити висновки. На мою думку, вони до певної міри покривають одне одного.
— Це не зовсім так, — одмовив Холмс, вигідніш одхилившися на спинку крісла й пускаючи з своєї люльки кільця темносинього диму. — Спостереження, наприклад, показує мені, що цього ранку ви були в почтовій філії на Вігмор-стріті, а те, що ви посилали там телеграму, то вже висновок.
— Правильно, — ствердив я. — Правильно і те, і друге, і, мушу признатись, не розумію, як ви вгадали це. Я потрапив на почту цілком несподівано і нікому не казав про це.
— Це ж бо сама простота! — засміявся він з мого здивування. — Така простота, що зайве її й пояснювати. А втім, у даному випадку легко розрізнити спостереження від висновку. Спостереження дає мені змогу бачити трішки червонуватої глини у вас на підошві. Якраз проти Вігморської почтової філії ремонтують тепер брук і накидали землі коло самого входу так, що її ніяк не переступиш. Ґрунт там особливого червоного кольору, і, скільки я знаю, в иншому місці поблизу більше такого немає. Оце вам — спостереження. А решта — то вже висновок.
— А як же ви вгадали про телеграму?
— Сидівши коло вас цілий ранок, я знав, що ви не писали листів. Отже, чого ж були б ви тоді на почті, якби не посилали телеграми? Усуньте всі инші фактори, і те, що залишиться, мусить бути правда.
— В даному разі це безперечно так, — сказав я, розміркувавши трохи. — Як ви й сами кажете, річ дуже проста. Але чи не дозволили б ви виставити ваші теорії на суворіший спиток?
— З охотою. Буду дуже радий узятися до розвязання якої завгодно задачі.
— Ви, я чув, казали, що, користаючись якою-небудь річчю, кожен неминуче залишає на ній печатку своєї індивідуальности, а досвідчений спостерігач легко розшифрує її. Нещодавно до мене перейшов цей годинник. Чи не були б ви ласкаві висловити свою думку що до вдачі та побиту його останнього власника?
Я передав йому годинника, посміхуючись до себе, бо, задача, мені здавалося, була нерозвязувана і мусила провчити його за трохи догматичний тон, якого він иноді вживав, розмовляючи зо мною. Він узяв годинника, зважив на руці, подивився на циферблат, одкрив задню покришку і уважно розглянув механізм, спершу на голе око, а потім у лупу. Я ледве не розсміявся, коли він з розчарованим виглядом повернув мені його.
— Даних обмаль, — зауважив він. — Годинника нещодавно перечищено, і це позбавило його багатьох промовистих ознак.
— Маєте рацію, — відповів я. — Його перечищали саме перед тим, як посилали мені.
На споді душі я гадав, що мій компаньйон зазнав поразки і намагається виправдати себе нікчемними й смішними доводами. І справді, які ж там промовисті ознаки міг би він знайти нехай і на неперечищеному годинникові?
— А проте, дарма що недостатнє, дослідження моє не зовсім і марне, — зауважив він, задумливо піднісши очі вгору. — Годинник, я думаю, належав вашому старшому братові, що дістав його в спадщину від вашого батька.
— Ви дізналися про це з ініціялів Г. В. на задній покришці?
— Авжеж. Літера В позначає ваше прізвище. Годинникові — років п'ятдесят, ініціялам на ньому — стільки ж, скільки й годинникові. Значить, він належав попередньому поколінню. Дорогоцінні речі звичайно переходять до старшого сина, що здебільшого має таке ім'я, як і батько. Ваш батько, коли не помиляюся, помер уже давно. Отже, годинник цей був у вашого старшого брата.
— Поки-що цілком вірно, — сказав я. — А ще що?— Він був людина не дуже акуратна… навіть дуже неакуратна… і недбайлива. Спочатку він жив при достатках. Далі зубожів, але кілька разів справи його на короткий час йшли на краще. Нарешті він почав піячити і, розпившися, помер.
Я зірвався з стільця і, щоб заспокоїтись, почав ходити.
— Це просто негідно вас, Холмсе, — з докором промовив я. — Я ніколи не думав, що ви можете вдаватись до таких способів. Ви дізналися десь про історію мого бідолашного брата, а тепер хочете довести мені, що прочитали її з його старого годинника. Це не по-приятельськи і, коли хочете, прямо вам скажу — відгонить шарлатанством.
— Вибачте мені ласкаво, любий докторе, — люб'язним тоном промовив Холмс. — Захопившися спробою, як цілком сторонньою задачею, я зовсім забув, яке то болюче для вас питання. Мушу тільки запевнити вас, що, доки ви не передали мені годинника, я й не знав, що у вас був брат.
— Як же тоді ви наче чудом яким угадали всі ці факти? Адже все, що ви казали, правда, до найменших дрібниць.
— То просто щастя. Я тільки висував можливості і не думав, що зроблю такі вірні висновки.
— Значить, то були не гадки?
— Ні-ні, я ніколи не вгадую. Це погана маніра — вгадувати. Вона лише шкодить тому, хто мислить логічно. Вам воно здається дивним тому, що ви не стежите за перебігом моїх думок і не звертаєте сами уваги на ніби-то дрібні факти, на яких базуються важливі висновки. Я сказав, що ваш брат був людина недбайлива. Подивіться на покришки годинника. Вони не тільки погнуті в двох місцях, але й пошкрябані скрізь, бо в одній кешені з ними лежали й инші речі — монети, ключі то-що. Отже, зробити висновок, що той, хто так нечемно поводиться з п'ятдесятгінеєвим годинником, людина недбайлива — не велика мудрація. Не мудра також річ зміркувати, що той, хто дістає в спадщину такий коштовний годинник, мусить бути взагалі добре забезпеченим.
Я нахилив голову на ознаку згоди.
— Англійські лихварі, бравши на заставу годинника, звичайно видряпують шпилькою номер квитка на внутрішньому боці покришки. Це краще, ніж навішувати білетик з номером, що може впасти й загубитися. На цьому годинникові я в лупу бачу аж чотири такі номери. Очевидно, ваш брат куштував таки гіркої. Друга очевидність — становище його иншим разом кращало, бо инакше він не міг би викупати застави. А тепер я попрошу вас глянути на внутрішню покришку, де єсть дірка для ключа. Подивіться, як уся покришка пошкрябана круг тої дірки. Хіба ж у тверезої людини ключ міг би залишити ці тисячі борозенок? А зате ви побачите їх на годиннику кожного п'яниці. Він заводить його вночі і залишає сліди своєї непевної руки. Невже ж у цьому полягає яка-небудь таємниця?
— Ні, це ясно, як білий день, — одповів я. — Шкодую, що дорікнув вам. Мені слід було б няти більше віри вашим чудовим здібностям. А чи єсть у вас тепер яка-небудь справа?
— Та ні, і це гнітить мене, бо я не маю для чого жити. Подивіться лишень у вікно. Коли ще світ був такий похмурий, сумний і нікчемний? Що може бути прозаїчніш і матеріяльніш од цього жовтого туману, що в'ється вулицею й залазить аж у будинки! І навіщо ті сили, докторе, коли їх нема куди прикласти? Злочин став буденщиною, існування — також буденщина, та й взагалі на землі діє тепер сама буденщина.
Я тільки хотів одкрити рота, щоб одповісти на цю тираду, як рипнули двері і в кімнату вступила наша господиня, несучи на брондзовій таці візитову картку.
— Вас хоче бачити якась молода дама, сер, — звернулася вона до мого компаньйона.
— Міс Мері Морстен, — прочитав він. — Хм! Не пригадую цього імени. Попросіть леді ввійти, місис Гедсон. Не уходьте, докторе. Я волів би, щоб ви залишалися.