Вибрані твори (Едгар По)/Яма та маятник
| ◀ Падіння дому Ашерів | Вибрані твори Яма та маятник пер.: Б. Ткаченко |
Бочка Амонтільядо ▶ |
|
(ТНЕ PIT AND THE PENDULUM)
Переклав Б. ТКАЧЕНКО
Я був хворий, хворий на смерть від цих довгих мук, і, коли вони врешті розвязали мене та дозволили сісти, я відчув, що свідомість покидає мене. Вирок, грізний вирок смерти — це були останні розбірні слова, що дійшли мого слуху. Після того голоси інквізиторів змішались в один невиразний сонливий гук. Він навівав мені в душу уяву немов би кружіння, може звязавшися в мислі з гуготінням млинового кола. Це тривало недовго, бо зразу по тому я нічого вже не чув. Та натомість я бачив, і з яким же жахним перебільшенням! Бачив я губи суддів, убра̀них у чорні шати. Ці губи здавалися мені білі — біліші за папір, що на нім я оце пишу — і тонкі, аж чудно: тонкі від зусильного виразу твердости, незламної рішучости, суворого презирства до людських мук. Я бачив, що вирок моєї долі ще й досі злітав із цих губів. Я бачив, як вони корчилися смертельною мовою. Я вбачав в їхніх порухах склади мого ймення, і трепет поняв мене, бо ніяких звуків не поставало. Я побачив також, за кільки хвиль гарячкового жаху, легке і заледве помітне хвилювання чорних запон, що повивали стіни покою; і тоді мій зір притягнули до себе сім високих світильників на столі. Зразу вони мали вигляд милости і видавались мені стрункими білими янголами, моїм спасінням; аж потім ураз смертельний нуд поняв мою душу, і я відчув тремтіння у кожному фібрі тіла, мов би торкнувся гальванічної батареї, а янгольські постаті стали безтямними привидами з головами із полум'я, і я бачив, що від них мені нема чого сподіватись. І тоді в мій розум закралась, як повний музичний тон, гадка про те, що солодкий мусить бути спокій в могилі. Ця думка прийшла крадькома і потиху, і, здавалось, минуло багато часу, заким я повно збагнув її, але саме як розум мій спромігся нарешті як слід відчути і повітати її, раптом постаті суддів як чудом пощезли із-перед мене; високі світильники поринули в ніщо; їхнє полум'я зовсім зникло; чорна темрява наступила; всі чуття, здавалось, заникли у шаленім нагальнім низходженні, мов би дух мій спадав у Гадес. Тоді світ мені став мовчання, і нерухомість, і ніч.
Я зомлів; але й тут іще не скажу, щоб свідомість зовсім утратилась. Що́ саме з неї лишилося, я не спитуюсь визначити, ні описати; але ж не все утратилось. В найглибших снах — ні! В гарячкових марах — ні! В непритомності — ні! В смерті —ні! І в домовині не все втрачається. Інак бо немає людині безсмертя. Збуджуючись із найглибшого сну, ми пориваєм тонесеньку, мов павутиння, тканину якогось марення. Але секунду по тому (така ця тканина має бути тендітна) ми уже не пригадуємо, про віщо ми марили. При повороті з непритомности до життя буває дві стадії; перша — чуття психічного чи духовного існування, друга — чуття існування фізичного. Річ імовірна, що, коли б ми, досягнувши другої стадії, спроможні були відтворити вражіння від першої, ми знайшли б у них проречисті спогади про ту прірву, що є по то̀й бік. І ця прірва — що̀ вона є? Як врешті ми можемо відрізнити її невловимі тіні од тіней могили? Та коли ці вражіння з того, що я назвав тут першою стадією, не даються у пам'ять на наше жадання, хіба ж по довгому часі не приходять вони непрохані, так що ми лиш чудуємось, звідки вони прийшли? Хто ніколи не був в непритомності, той не побачить дивні палаци і химерно знайомі обличчя в жарінні вугілля на огні; він не вловить у полу́днім повітрі мерехтіння печальних примар, що їх більшість людей неспроможна розглядіти; він не замислиться над ароматом невідомої квітки; його розуму не збентежить значіння якоїсь музичної фрази, що вона ніколи ще доти не звертала на себе його уваги.
Серед частих і трудних спроб згадати минуле, серед пильних змагань дістати хоч знак того стану видимого небуття, що в нього запала моя душа, бували моменти, коли я сподівавсь був на успіх; бували короткі, дуже короткі хвилі, коли я виклика̀в був спогади, що їх ясний розум пізніших часів визнавав за належні тільки до отого стану видимого браку свідомости. Ці тіні спогадів повідають мені невиразно про високі постаті, що підняли мене і понесли мовчазно униз, все нижче — все нижче — поки огидна млость поняла мене на саму тільки думку про безконечність цього низходження. Вони повідають про непевний страх у моїм серці — страх за те, що це серце було так неприродно мовчуще. Тоді настало чуття раптової непорушности всіх речей навкруги; так, мов би ті, що несли мене (зловісний похід!), перейшли в свойому низходженні поза межі безмежного, стали знеможені втомністю свого тру̀дного діла. Після цього пригадую чуття чогось рівного й вогкого; а потім усе єсть безумство — безумство пам'яти, що занурюється в недозволенні глибини.
Тоді нагло вернули до моєї душі рух і звук — бурхливе биття мого серця, і в моїх ухах відгук цього биття. Потім павза, де все — сама порожнеча. Потім знов звук і рух, і дотик до чогось, і трепет життя, що пройняв усе мою тіло. Потім гола свідомість, що я животію, без жодної мисли — стан, що тривав довгий час. Потім, на̀пругом, мисль, і разючий жах, і зусильне змагання збагнути моє дійсне становище. Потім пильне жадання заникнути в нечуття. Потім нагальний поворот до життя і успішна спроба рухнутися. І зразу повна пам'ять про допит, про суддів, про вирок, про слабість, про зомління. Потім цілковите забуття всього, що настало далі, всього, що я спромігсь невиразно згадати аж згодом, ціною довгих і пильних змаганнів.
Досі я не розплющував очі. Я почував, що лежу горілиць, незвязаний. Простягнув свою руку, і вона важко впала на щось вогке й тверде. Так лежала вона довгі хвилі, поки я силкувався збагнути, де і що я єсть. Я жадав, та не зважувавсь, ужити до цього свій зір. Я боявся першого погляду на те, що було круг мене. Не те лякало мене, що я можу побачити щось страшне, але я знемагав від боясти, що тут нема чого бачити. Врешті з диким одчаєм у серці, я зразу розплющив очі. І мої найгірші думки справдились. Чорнота довічної ночи облягала мене. Я не міг віддихнути. Непроглядність цієї темряви, здавалось, гнітила й душила мене. Повітря було незносно важке. Я все лежав нерухомо і зусилювався збудити свій розум до чинности. Я пригадав інквізиторські звичаї і спитувався із цього погляду збагнути своє становище. Вирок наді мною, я знав, учинено, і мені здавалось, що відтоді проминув довгий час. Але ні на хвилю я не вважав себе справді за мертвого. Подібний здогад, наперекір тому, що ми читаємо у вимислах, ніяк не в'яжеться з дійсним існуванням — але де я і в якому становищі? Засуджений на смерть, як мені відомо було, помирає звичайно на auto-dafes; воно відбулося, я знав, в саму ніч проти дня мого допиту. Чи не кинули мене знову в той самий льох, щоб дожидати ближчої офіри, — а чи не забере це багато місяців? Такого, я зразу побачив, бути не може. Жертви карано одразу. До того ж мій давніший льох, як і всі камери в Толедо, мав кам'яну підлогу, і світло в ньому було.
Аж тут страшна гадка прудом погнала мені всю кров до серця, і на короткий час я знову запав у нечуття. Спам'ятавшись, я зразу скочив на ноги з конвульсивним тремтінням у кожному фібрі тіла. Я дико вимахував руками вперед і по всіх напрямках. Я не чув нічого округ, але боявся ступити й разу, щоб не упертися в стіни могили. Піт мені вдарив із кожної пори і стояв на чолі холодними буйними краплями. Агонія незнання стала врешті нестерпна, і я обережно пішов уперед, простягши перед себе руки, випруживши очі геть із орбіт, в надії десь уловити хоч найслабший промінь світла. Я чимало пройшов наперед, але скрізь була темрява і порожнеча. Я віддихнув вільніше. Здавалося очевидним, що мені випала хоч не найстрашніша, принаймні, доля.
І тут, коли я все ступав обережно вперед, в пам'ять мою поринули зграєю відгуки від тисячів невиразних чуток про Толедські страхіття. Про підземелля розказувано дивовижні речі — байки, як я завжди вважав, але ж таки дивовижні — занадто лихі, щоб повторювати, хіба тільки пошепки. Може, мене покинули на голодне конання в цім підземнім тѐмрявім світі; чи, може, якась іще жахливіша доля на мене чигає? Що в кінці буде смерть, і смерть незвичайно люта, цього я, знавши занадто своїх суддів, був певний. Спосіб і час — це єдине займало і хвилювало мене.Мої простягнені руки зіткнулися врешті з якоюсь твердою перепоною. Це була стіна, як видно, мурована — дуже рівна, ковзька й холодна. Я пішов уздовж неї, ступаючи з усією пильною недовірливістю, що її надихнули мені деякі стародавні оповідання. Цей спосіб, одначе, не давав мені змоги вияснити розміри моєї в'язниці, бо я міг обійти кругом і повернутись до того місця, звідки почав, не спостерігши цього — така одноманітна видавалась стіна. Отже, я взявсь був шукати ножа, що був у мене в кешені, коли мене вели до судової залі — та він зник; мою одежу замінено на халат із цупкої саржі. Я думав загнати ніж в якусь невелику шпару в мурованні, щоб так позначити точку виходу. Трудність, власне, була пуста, дарма що в розладі моєї уяви вона видавалась мені непоборною. Я увірвав частину окрайки з одежі і розтягнув її долі на всю довжину, під простим кутом до стінки. Ідучи напомацки круг моєї в'язниці, я не міг не натрапити на цей виривок, коли завершу своє коло. Так, принаймні, я думав, але ж я негоден був зважити ні розмірів моєї тюрми, ані власної знедужалости. Ґрунт був вогкий і ковзький. Деякий час я брів наперед, аж нараз спіткнувся і впав. Знесилений крайньою втомою, лишивсь я простертий долі, і скоро сон зборов мене отак, лежачи.
Прокинувшись і простягши від себе руку, я знайшов коло себе хлібину та глек із водою. Я занадто знемігся, щоб роздумувати над цим фактом, тільки жадібно їв і пив. Скоро по тому я знов розпочав свій обхід довкола в'язниці, на превелику силу дійшовши врешті до виривка саржі. Перед тим як упасти, я нарахував п'ятдесят два кроки, а вдруге почавши обхід, нарахував іще сорок вісім і з тим прийшов до свого виривка. Всього була сотня ступнів, і, прийнявши два ступні на ярд, я рішив, що в'язниця має п'ятдесят ярдів околом. Я, одначе, зіткнувся в обході з численними виїмками у стіні і, таким чином, не міг собі уявити форму склепу, а що це був підземний склеп, я був зовсім певний.
Я мав мало виглядів — жодної надії — в цих своїх розшуках, але безцільна цікавість спонукувала мене провадити їх далі. Одійшовши стіни, я рішив перейти простір темниці. Перше я рушився надзвичайно сторожко, бо підлога, хоч і була, як видно, міцна, укрита була зрадливою вогкістю. Але врешті я набравсь духу і не боявся ступати рішучими кроками, наміряючись перейти в'язницю як-найпростіше. Я зробив так яких десять чи дванадцять ступнів, коли кінець розірваної окрайки на моїй одежі вплутавсь мені межи ноги. Я заступив його і з маху упав долілиць.
Змішавшися від цього падіння, я не помітив зразу одного разючого факту; але кільки секунд по тому, коли я все ще лежав простертий, він привернув до себе мою увагу. Це було таке: моє підборіддя упиралося у долівку, але губи і верхня частина голови, хоч і лежали ніби-то нижче від підборіддя, не доторкались нічого. Заразом мій лоб повивали наче якісь липкі випари, а ніздрі мої забивав своєрідний дух гнилявих грибків. Я простяг перед себе руку і весь похолов, побачивши, що упав на самісінькім краї круглої ями-колодязя, що його розмірів, звісно, не міг зразу вияснити. Обмацуючи муровання попід самою гранню, мені пощастило вирвати з нього малий уламок, і я пустив його у безодню. Довгі секунди я прислухався до відгомонів, коли він ударявся в своїм падінні об стіни прірви; врешті настало його зловісне занурення у воду, супроводжене голосною луною. В цю саму мить почувся звук, мов би хто хутко розкрив і знову поспішно закрив які двері вгорі наді мною, а слабий промик світла раптом майнув у пітьмі і так саме раптово пропав.
Я побачив гаразд, який чорний уділ мені був судився, і повітав себе із щасливим випадком, що ним оце врятувавсь. Іще один крок перед моїм падінням — і світ би мене не побачив більше; а ця смерть, що її я зараз уникнув, належала саме до того, що я вважав за байку й дурниці в оповіданнях про інквізицію. Жертвам її тиранії давалось на вибір або смерть з найстрашнішими тілесними муками, або смерть з найжахливішими тортурами духу. Мені тепер полишалося друге. Від довгих терпінь нерви мені так розслабли, що я весь трепетав на звук власного голосу, і з мене став як-найкраще придатний об'єкт для того способу мордування, що мені призначався.Трясучися кожним членом, я напомацки повернувсь назад до стіни, воліючи краще загинути тут, ніж рискувати страхіттями тих ям, що їх тепер моя уява малювала безліч по всій темниці. В інакшому стані духу я міг би здобутись на мужність, щоб покінчити зразу всі свої біди, кинувшися в яку з цих прірв; але тепер я був боягуз із боягузів.
Розрух у думках не давав мені спати протягом багатьох довгих годин, але врешті я знов заснув. Збудившися, я знайшов коло себе, як і перше, хлібину та глек з водою. Жагуча спрага палила мене, і я спорожнив цей глек одним духом. Він мав бути заправлений якимся зіллям, бо заледве я його випив, як мене облягла необорна дрімота. Глибокий сон мене зміг — сон, як смерть. Як довго тривав він, я, звичайно, не знаю, та коли я розкрив знову очі, округѝ стало видно. Химерний сірнистий світ, що його джерела я визначити одразу не міг, давав мені змогу з'ясувати простір та вигляд в'язниці. В її розмірах я сильно обмиливсь. Цілий обвід її стін не перевищував двадцять п'ять ярдів. Кільки хвилин цей факт сповняв мене цілим світом марних тривог; справді марних, бо що б же могло мені менше важити у моїх жахливих обставинах, аніж розмір моєї в'язниці? Але дух мій знаходив химерну розкіш в марницях, і я заглибивсь у намагання вияснити помилку в моїх вимірах. Істина врешті осяяла мене. При моїй першій спробі дослідження я нарахував п'ятдесят два ступні аж до того, як був упав; я мусив тоді упасти на який ступінь чи два від уривка саржі; направду я за малим не обійшов весь окіл моєї в'язниці. Тоді я заснув і, прокинувшись, мусив звернутися ув обхід назад, уявивши свою темницю, таким чином, чи не вдвоє більшою, ніж вона справді була. Замішання в думках не дало мені спостерегти, що при початку мого обходу стіна була вліво, а при кінці — праворуч.
Я обманився також і в формі темниці. Намацуючи дорогу, я знайшов багато виїмків і звідси вивів уяву про сильну неправильність стін — так потужно впливає цілковита пітьма на того, хто збуджується з летаргії чи сну! Ці виїмки це просто були незчисленні малі заглиблення або ж ніші на нерівних віддаленнях одне від одного. Загальна форма тюрми була квадратова. Що̀ я вважав за муровання, виявлялось тепер залізом або іншим яким металом у величезних листах; шви чи стики між ними утворювали западини. Вся поверхня цієї металічної обшивки була грубо почеркана найгидкішими, найпотворнішими девізами, на які тільки здольне гробарське суєвірство манахів. Тут грозилися постаті чортів, впереміж із кістяками та іншими образами, реальнішими в своїй страшливості; вони укривали й поганили собою геть усі стіни. Я замітив, що зариси цих страховищ були досить чіткі, але барви виглядали зблякло й туманно, мов би від впливу вогкого повітря. Роздививсь я і підлогу — вона була кам'яна. В центрі зяяв округлий колодязь, що його щелепів я був уникнув; але він був один у в'язниці.
Все це я роздививсь неясно і з великими труднощами, бо моє власне становище дуже змінилося, поки я спав. Я лежав тепер горілиць на весь зріст на якійсь дерев'яній колоді. Я був накріпко до неї прив'язаний довгим ременем, що нагадував наче попругу. Численними звивами він облягав усі мої члени і тіло, лишаючи на свободі лиш голову та ще ліву руку — настільки, щоб я спромігся з великим напруженням підкріплятися їжею з глиняної миски, що стояла долі коло мене. Я побачив із жахом, що глечика прибрано. Кажу — з жахом, бо мене палила нестерпна спрага. Мої мучителі мали, здавалося, намір її розпаляти, бо їжа у мисці — це було м'ясо, прикро заправлене гострими присмаками.
Підвівши очі угору, я взявсь розглядати стелю моєї в'язниці. Вона була мені яких тридцять чи сорок футів над головою, і зроблена дуже подібно до стін. В однім з її відділів вельми дивна фігура прикувала до себе всю мою увагу. Це була змальована постать Часу, така, як її звичайно виображається; але намісто коси вона тримала в руках якусь річ, що здалася мені на побіжний погляд образом величезного маятника, подібно як на старих дзиґарях. В кожному разі у вигляді цього знаряддя було щось таке, що мене змусило придивитись до нього. Поки я видивлявся вгору на нього (бо він був як раз наді мною), мені ніби примарилось, що він рухається. В дальшу мить ця думка ствердилася. Розмах його був короткий і, звичайно, повільний. Я стежив за ним кільки хвилин, дещо його побоюючись, а більше дивуючися. Утомившися врешті спостерігати його лінивий рух, я одвернув свій погляд на інші предмети, що були у в'язниці.
Легке шарудіння притягнуло мою увагу і, зиркнувши на підлогу, я побачив на ній кількоро величезних пацюків. Вони виходили з колодязя, що лежав як раз мені на видноті, з правого боку. Навіть під цей час, поки я дививсь, вони вилазили о́блавом, спішно, з пожадливим огнем ув очах, притягувані м'ясним духом. Через це приходилось віддавати багато зусиль та уваги, щоб відігнати їх геть.
Це мало минути яких півгодини, може й ціла година (бо я міг тільки дуже недосконало судити про час), коли я знову звів свої очі нагору. Те, що я там побачив, збентежило і зчудувало мене. Розмах маятника збільшився на який ярд. Як природний наслідок, його скорість також далеко зросла. Але що́ найбільше мене стривожило, так це спостереження, що він види́мо знижується. Я тепер помітив, непотреба казати з яким страхо́м, що його нижній кінець був зроблений у формі серпа, півмісяця, із блискучої стали, коло фута завдовжки від рогу до рогу; ці ріжки були загнуті вгору, а нижня окраїна, видно, гостра, як бритва. Подібно також до бритви, цей серп виглядав тяжким і масивним, грубшаючи від леза до міцної й широкої спинки вгорі. Він був привішений на важкому брондзовому пруті, і все це свистіло, розтинаючи повітря.
Я не міг далі сумніватись тієї кари, що її приготувала мені манашеська вимисливість у мордуванні людей. Агентам інквізиторів уже стало відомо, що я довідався про колодязь — колодязь, що його страхи призначалося такому зухвалому єретикові, як я, колодязь — це наслідування аду, в людських поголосках розглядуване як Ultima Thule всіх їхніх кар[1]. Падіння в цей колодязь я уникнув цілком випадково, а я знав, що несподіванка, пастка становили важливу властивість цих химерних смертей отут, у темниці. Раз я сам не упав, в їхні диявольські наміри ніяк не входило штовхнути мене в безодню, і таким чином (вибору тут не було) інакша, лагідніша смерть мені випадала. Лагідніша! Я за малим не всміхнувсь у своїй агонії, подумавши про такий ужиток такого слова.
Що за потреба тут повідати про довгі-довгі години страху, більше, ніж смертного, коли я числи́в наглі розмахи стали! Дюйм за дюймом — лінія по лінії — з обнижуванням, видним тільки в переміжках, що здавались віками — униз, все униз він ішов! Дні минали — може, багато днів одійшло, заким він шугав уже так близько понаді мною, що обвівав мене своїм прикрим диханням. Запах гострої стали забивав мені ніздрі. Я молився — я докучав небесам своїми благаннями, щоб він швидше спускався. Я навіснів я змагався випростатись назустріч махові цього меча. І потім я враз упадав і лежав, посміхаючись на цю блискотливу смерть, як дитя на невидану цяцьку.
Тут настала друга прогалина абсолютного нечуття; вона була коротка, бо, вернувшися до життя, я не помітив значного обниження в рухові маятника. Але вона могла бути й довга, бо я знав, що там були демони, і вони могли спостерегти мою непритомність та затримати ці коливання для своєї втіхи; до того ж, прийшовши до пам'яти, я почувався вельми — о! невимовно! — слабим, знедужалим, мов би надмірно висиленим. Навіть в таких тортурах людська натура жадала їжі. З трудним зусиллям я простяг свою руку, доки пускали пута, і схопив недоїдки, полишені мені пацюками. Коли я поклав один кусник до рота, в розум мені сяйнула півзформована думка надії — радости. Але на що я міг надіятись? Це була, я сказав, півзформована думка — їх багато буває таких, що ніколи й не доходять завершення. Я почував також, що вона загинула при самім постанні. Марне я силкувавсь її розвинути — задержати. Довгі терпіння звели майже в ніщо мою звичайну мисленну силу. Я був недоумок — ідіот.
Маятник ходив простокутно до мого тіла. Я бачив, що серп мав перетяти десь область серця. Він перетер би халат і провадив би далі, провадив би своє діло далі — знову — і знову. Мимо всії страшної широчини його розмаху (яких тридцять футів чи й більше), мимо дзизкучої сили його падіння, що спроможна була розсікти навіть ці залізні стіни, усе, що зробив би він за кільки хвилин — це перетер би тканину мого халату; і на цій думці я став. Я не смів іти дальше цього міркування. Я стояв на нім із цілою упертістю уваги — наче, отак упершись, я спроможен був здержати тут обниження стали. Я змушував себе розмисляти над звуком серпа, коли він перетинатиме мою одіж — про своєрідне трепетне почуття, що його викликає тертя тканини. Я думав про всі ці марниці, поки вони огидли мені.
Вниз — усе вниз сповзав він. Я шалено втішався, рівняючи його спуск із боковою скорістю. Вправо — вліво — з криком заклятого духу! до серця мого, м'яким кроком тигра! Я впереміж сміявся і вив, коли брала верх та чи інша гадка.
Вниз — певне і без упину вниз! Він метавсь на три дюйми від моїх гру́дей! Я напинався що сили — шалено, щоб увільнити свою ліву руку. Я міг простягнути її тільки так, щоб насилу дістати від миски до рота — не далі. Коли б я здужав порвати пута повище ліктя, я схопив би і спробував зупинити маятник. Так саме успішно я міг би спинити лавину!
Вниз — безнастанно, неминучо вниз! Я задихавсь, я корчивсь при кожнім ударі. Мої очі стежили за його бігом угору і вділ з жадливістю безтямного розпачу; вони спазматично заплющувались при падінні, хоча смерть була б мені лиш полегшенням. О, яким невимовним! Мені й досі тіпався кожен нерв на ту думку, якого малого обниження треба, щоб ця гостра блискуча сокира вгородилась у мої груди. Це надія шарпала мої нерви — кулила тіло. Це була надія — надія, що торжествує над катом, що шепочеться із смертельниками навіть у темницях Інквізиції.
Я побачив, що яких десять чи дванадцять розбігів стали приведуть її в дотик з моєю одежею, і з цим спостереженням раптом мій розум сповнився гострим і зосередженим спокоєм одчаю. Уперше за довгі часи, може дні, я мислив. Мені спала думка, що бинда чи пояс, що повивав мене, був одноцільний. В путах моїх не було окремих пасів. Перший удар бритвоподібного серпа по якійсь частині паса так розріже його, що я зможу виплутатись із поміччю лівої руки. Але ж яка вона буде страшна в цей час, близькість стали! Наслідки найлегшого зусилля, які вони будуть смертельні! До того ж, чи може це бути, щоб челядь моїх мучителів не передбачила, не застерегла такої можливости? Чи ймовірна це річ, щоб пояс повивав мої груди там, де має прийтися маятник? Боячись зневіритися моєї мизерної і останньої наче надії, я підвів свою голову так, щоб гаразд побачити груди. Пояс обвивав мої члени і тіло геть по усіх напрямках, тільки не там, де лежала путь згубного серпа.
Скоро я опустив був голову в її давнє становище, мені щось осяяло розум; я не можу це «щось» краще назвати, як безформною часткою тії думки, що про неї я тут давніше казав, що її половина тільки непевне майнула раніше в моєму мозкові, коли я підніс був їжу до жагущих губів. Тепер вийшла на яв уся думка — слаба, заледве розумна, заледве означена, але таки ціла. З нервовим завзяттям одчаю я зразу взявся її виконувати.
Уже багато годин безпосередній окіл колоди, що на ній я лежав, буквально кишів пацюками. Вони були дикі, зухвалі, шалені, їхні червоні очі так блискали на мене, наче вони тільки ждали на мою нерухомість, щоб зробити із мене свою здобич. «До якої поживи, — я думав, — вони призвичаїлися в колодязі?»
Хоч як силкувався я їх одігнати, вони таки пожерли з миски все чисто, полишивши самі недоїдки. Рука моя звикла до механічного колихання над мискою; і врешті несвідома одноманітність руху забрала йому всякий ефект. В своїй захланності гидкі паразити часто вгороджували свої гострі ікла в мої пальці. Залишками масного й духовитого м'яса я натер тепер ремінь, де тільки міг досягти; тоді, забравши свою руку з долівки, затаївши духа, безрушно ліг.
Спершу навісні тварини вразились, налякалися зміною — перѐпином руху. Вони сполохано кинулись геть; багато повтікало в колодязь. Але це лиш на мить. Я не даремне важив на їхню зажерливість. Помітивши, що я лежу непорушно, одна чи дві найсміліші живо стрибнули на мою колоду і взялися нюшити над ременем. Це стало немов би сигналом гуртової навали. З колодязя сунули похапцем свіжі юрми. Вони вибиралися на колоду, сповняли її і стрибали сотнями по моїм тілі. Мірний рух маятника нічого їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони прихватилися до масного ременя. Вони товпились, вони роїлися на мені все щільнішими купами. Вони борсались на моєму горлі; їхні холодні губи шукали моїх; їхній навальний тиск сливе задушив мене; огида, що їй не має цей світ наймення, сповнила мені груди, заморозила важким лепом серце.
Але ще мить — і я почув, що змаганням моїм буде край. Я чув явно, що ремінь слабне. Я знав, що вже в кількох місцях його переточено. Надлюдським зусиллям я лежав непорушно.
Не схибѝв я в своїх сподіваннях, недаремне я мучивсь. Я відчув нарешті, що вільний. Пояс жмуттям звисав з мого тіла. Але удари маятника тиснули вже мої груди. Він розрізав уже тканину халата. Він перетяв полотняне спіднє. Іще двічі він помахнув — і пекучий біль пройняв мені кожен нерв. Але час порятунку прийшов. На порух руки рятівники мої сполохано повтікали. Повільним рухом, сторожко, набік, помалу, весь знітившись, я вихопився із ремінних обіймів поза досяг серпа. На мить, принаймні, я був вільний.
Вільний! — і в пазурях Інквізиції! Заледве я став із страшного древ'яного ложа на камінну підлогу в'язниці, рух пекельного пристрою перестав, і я побачив, що якась невидима рука втягла його через стелю. Це була наука, що її з розпачем взяв я до серця. За кожним рухом моїм безперечно стежили. Вільний! — я для того тільки врятувався від смерти з такими муками, щоб зазнати мук інших, гірших за смерть. З цією думкою я нервово погнав очима по залізних стінах, що кругом обсягали мене. Щось незвичайне — якась зміна, що її я зразу не міг збагнути, сталася, очевидно, в темниці. На багато хвилин дрімотного, трепетящого забуття я занурився в марні розгублені здогади. Тут я уперше збагнув джерело сірнистого світла, що осявало мій льох. Воно йшло із шпари у півдюйма завширшки, що кругом оточувала темницю при основі стін; отже, ці стіни, здавались, і справді були, незвязані із підлогою. Я спробував — і, звичайно, не зміг зазирнути у шпару.
Коли я потім підвівся, таємниця зміни в моїй тюрмі зразу розкрилась мойому розумінню. Я вже раніш спостеріг, що зариси фігур по стінах були досить розбірні, але барви їхні видавалися бляклі й туманні. Ці барви тепер набрали, і набрали ураз, разючого, надзвичайного блиску; і це надавало примарним страшним малюнкам такого вигляду, що він міг би вдарити й не по таких навіть нервах, як у той час мої. Диявольські очі, надхнені безумним, химерним життям, зорили на мене із тисячі місць, де їх не видно було перед тим, і мерехтіли дикучим сяйвом та полум'ям, таким, що негоден я був вважати їх за нереальні.
Нереальні! — Навіть коли я дихав, ніздрі мої забивало випарами розпеченого заліза! Задуха сповнила всю в'язницю! Чим-раз дужчий жар пломенів в очах, що видивлялись на мої муки! Що-раз прикріший багрець розливавсь по кривавих страхіттях! Мені дух займало! Я негоден був дихати! Не було вже сумніву що до наміру моїх катів — о, безжальні! О, найлютіші демони між людей! Я поступився перед пекучим металом назад, до центру тюрми. Посеред гадок про вогненну загибель, що нависала на мене, думка про холод колодязя зійшла в мою душу немов бальзам. Я кинувся до його смертельної грани. Я метнув напружений зір свій униз. Блиск від розпеченої стелі осявав найдальші його закутки. Але дика мить — і мій розум зрікся збагнути те, що я там побачив. Врешті воно таки вдерлось — воно пробило собі стежку в мою душу — воно вгородилось у мій розпалений мозок. О, голосу мені, щоб сказати! — о, жах! — о, тільки не це; все, що хочте! З криком одкинувся я назад від окраїни і закопався лицем у руках, гірко плачучи.
Жар нагально зростав, і знову я звів свої очі, весь охоплений гарячковим тремтінням. В тюрмі моїй сталася друга зміна — і тепер вона сталася, очевидно, в формі. Як і перше, даремні були мої намагання оцінити чи зрозуміти цю зміну. Але недовго я був у непевності. Інквізиторська помста спішилася, по подвійнім моїм порятунку; годі було вже бавитись із Царем Страхів. Простір моєї тюрми був квадратовий. Я побачив тепер, що двоє його кутів зробилися гострі — двоє, значить, тупі. Страшлива зміна наступала швидко, з глухим, грохочу̀щим, гидючим гуком. В одна мить моя тюрма змінила свою форму на ромбічну. Але зміна на цім не стала — я не мав ні надії, ані бажання її спинити. Я пригорнув би тепер ці червоні стіни до грудей, як покров довічного миру. «Хай смерть, — я казав, — хай усяка смерть, тільки не ця, в колодязі!» Безумець! Як міг я не відати, що саме в колодязь мало мене загнати розпечене залізо? Чи міг я опертися його жарові? А коли б навіть так — чи міг противитись його тискові? А тут усе вужчав і вужчав цей ромб, так скоро, що часу мені ніяк не лишалось для думки. Його центр і, звичайно, найбільша широчина припадали як раз на отверсту безодню. Я відступав, та змикання стін гнало мене незможно вперед. Врешті опаленому, скорченому моєму тілові лишилось не більше дюйма, щоб держатися на твердім помості тюрми. Я вже не змагався, але терпіння моєї душі вилилися в один голосний, протяжний, останній зойк розпуки. Я відчув, що хитаюсь на грані — я одвернув свої очі —
Аж тут розлігся незгідний гук людських голосів! Тут залунав гучний гриміт, мов із численних сурм! Тут забренів глухий гугіт, немов тисяча громових ударів! Вогненні стіни подались назад! Чиясь рука підхопила мене, коли я, непритомний, валивсь у безодню. Це був генерал Лассаль. Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція була в руках своїх ворогів.
—————
- ↑ Ultimus (латин.) — крайній, граничний; Thule — грецька назва далекого північного острова; Ultima Thule — далека незнана країна, область взагалі. — Пер.