Вибрані твори (Гребінка)/Так собі до земляків
| ◀ Маруся | Вибрані твори Так собі до земляків |
До зобачення ▶ |
|
Уже я так думаю, що нема і на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько! А тих, мовляв, дівчат та молодиць… не против ночі згадуючи! О, бодай їх! досі з думки не йдуть… Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку», та увесь світ звеселив; — усі — і наші, і москалі, і німці, і турки — не нахваляться: спасибо, — говорять, — хоть хахол, а викинул штуку знатную! Що ж би було, якби всіх списать!.. Та годі з ними! У мене така кумедна натура: як тільки заговорив про дівчат, то і до завтрього не перестав би. А я таки своє: до віку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі й бублейниці, є і церква божа, як слід, з дзвоницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще всього у ньому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнах, ні в самому Ніжені немає таких бубликів. З Києва приїжджающі купують да не нахваляться.
От що! Жив я собі недалеко од цього лепського города, у селі. Кожний тобі день було щонебудь там веселить серце. Ждеш було весни, як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля з Запоріжжя тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою; скрізь вода; степ синіє, як море, а по ньому од сонця як жар грають іскри. Де набереться у господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді, мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворонки щебечуть під небесами, ластівки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його знай, раз-у-раз, свистить овчарик. Усе живе, усе дише! Далі трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько та й кине на долівку; затрещить кругом сухий камиш — і пішло пожарище гулять степом: геть покотить і дим і полум'я; гуля, як той запорожець. А вночі — батечки мої! як воно горить хороше, прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступа та розіклала огнища. І страшно, і весело!.. Через тиждень і не впізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт, по садах цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом. Там щоранок кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сані, візьми віз, щовечір співає соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде.
Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то бог святий так любить своє созданіє? Чи достойні ми ж цього!..
А як настане косовиця і вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль на бакір, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! за ним другий, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да квіточки лягають перед ними. У долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне материнкою та чебрецем; під ногами, мов розсипане добре намисто, червоніють полуниці. Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та знай маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня уже стоять ваганки, повнісінькі галушок з салом, або, коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, настромивши на спички. І пішли розказувати: Семен, каже, підкосив деркача, Микита божиться, що накрив було шапкою на яйцях перепелицю, та якось то вискочила, Хтодонт трохи не наступив на зайця. Сміх, регіт, гудуть, як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.
Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть. Овечата лежать собі у холодку; воли теж полягали біля ставка; коні, зібравшись докупи, стоять, понуривши голови, тільки хвостами обганяють оводів. Шпаки — годі вже гулять по степу хмарою — сіли відпочивати біля річки; так і вкрили прездоровенну тополю, аж гілля чорніє. Нащо дике утя сторожка птиця, та і те забилось між ситняг, завернуло під крильце головку, та й куняє на озерці; кача його вода, мов той цурупалок. Усе відпочива. Підеш собі у сад, ляжеш долі догори черева під грушею, і рука тобі лежить, і нога лежить, і голова лежить, увесь лежиш, хоч не спиш, а очі закриєш. Так і умер би лежучи. Тихо, тихо, травиця не шелестить, тільки коли не коли задзижчить, летячи мимо тебе, роботяща бджола. Створив же господь таку трудящу тварь!.. Лупнеш очима вгору, над тобою між темним гіллям, як золоті капельки, висять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе мов той дощ і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та й їси. Та що то за груші пахучі та солодкі! як візьмеш у рот, так і розтають, із'їси, аж губи злипаються, аж у грудях полегшає, таке спіле та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли оттут у Петербурсі і нюхав такі груші.
Уберуть добрі люди з поля хліб. Обтрусять у саду зимниці! Уже уранці, то і водиця у коритах, де напувають товар, зашерхає, по токах цілісінький день лопотять ціпи. Зовсім осінь! у полі пусто, тільки гави літають; укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят і полетіли дальше, та так сумно крячуть. Поїхать би у степ розбить тугу. Гей, цюцю, Стрілка! сюди! Давай, хлопче, коня. От і виїхав у степ на бурому; коник він кріпкенький; сіделечко на ньому справне, козацьке; біля боку біжить Стрілка. Аж гульк під перекоти-полем зайчик зобгався мов рукавичка, ушки прищулив, дух притаїв і оком не здвине, а пильно дивиться. Тут так у тебе під серцем і тьохне… Спугнув зайця нагайкою — «а тю його!» Зирк, Стрілка зосталася ззаду, обнюхує дурна якийсь кущик… «А тю його, Стрілка!», вона, сердешна, туди, сюди, блись очицями, як уздріла, як уляже! і пішла, пішла моя ластівочка!.. Стриже сіренький степом, тільки хвостиком киває, а вона за ним так і уляга, так здається от-от ухопить; а ти летиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока, нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує… То-то весело!.. У село вертаєшся уже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'язаний у тороках (бо не було зайця, щоб утік від Стрілки). «Глянь, глянь, Кулино! Який заєць! Ходи сюди, Присько! оце кумедія!» Балакають у селі на вулиці дівчата. «Та що тобі зайця! від нього і лисиця ніколи не втікає!» каже Вівдя, та й зарегочуться, вражі, діти. А ти, мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш. А що на душі — не питай!.. Мов тебе комісаром вибрали!.. Під'їжджаєш додому, а тут їсти, аж за живіт бере… Мерщій убіг у хату — нагайку на кілочок, а сам за стіл, їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипається; печене порося аж присмагло, та ще щонебудь; вип'єш з півкварти тернівки абощо; та і відпочивай, добродію. Сам собі пан і знать нікого не хочеш!Зимою було як доживеш різдвяних свят, тут тобі і одна, і друга кутя, тут тобі і новий год тут водохрище! «Гуляй душа без кунтуша, лиха прикупивши!» мовляли запорожці. Ні, я вам кажу, що немає на світі кращого місця, як Полтавська губернія! Як згадаєш про неї, тільки здвинеш плечима, цмокнеш та і замовчиш!.. Отже послухайте. Жив я там довго, веселивсь дуже, а скучав, чи ви повірите цьому? скучав часом іще дужче! Бувало, зимою, як підніметься завірюха — батечки мої! світа божого невидно!.. замурує тобі вікна, засипле снігом двері, хоть не виходь, та суток троє, четверо гуля, а далі хоть стихне, то все тобі не легше; сніг завалить по степу усі шляхи, ні вийти, ні виїхать, сидиш собі, то спиш, то їси — нема другої роботи, бозна як обрадовався б, коли б хто приїхав. Та ні, хіба кому душі не треба, або їсти нічого, щоб кинув хату. Було загавкають собаки, завалують як на вовка — прохукаєш вікно, глянеш на двір, аж лізе якась рогожана халабуда, здоровенний коняка насилу тирить її по снігу, а в халабуді москаль сидить; борода йому забузована снігом, патли тож, а шия гола. Як глянуть на нього собаки — мов у котлі закиплять. Носить же, подумаєш, чоловіка нечиста сила: десь у нього своєї хати нема. «Хлопче, а зови лиш сюди москаля, здається, воно купець, чи що!»
Увійде москаль у хату, мотне патлами, перехреститься та і питає: «не завгодно ли товару?» «А що ж там у тебе є?» Тут він тобі й тиче у руки бумагу, писану чисто по-московськи, так що наш брат — простий чоловік то дечого і не розбере; вони усі на один шталт, ось як вони починаються:
Рѣестъ купца Ивана Иванова
Изюмъ.
Картини разніе.
Узори по канве.
Апойки хлебавскія.
Чай лясинъ — цветочнай.
Купаросъ жѣлезнай.
Андре, ладилаванъ.
Щоточки зубніе.
Трупки всякія.
Ладиколонъ.
Щоточки для зубофъ.
Подсвѣшники и шипцы обликѣ.
Книги московскія.
Та оттак цілий лист спише. Що тільки є на світі, усе у його у дияволовій халабуді є! Було читаєш-читаєш, розбираєш, розбираєш, що там до чого приходиться, та як дійшов до Книги московскія, то і гукнеш: «а давай їх сюди!» Принесе тобі коробку книжок, і великих і маленьких, і жовтих, і чорних, вибирай яку хоч. Даси москалеві рублів п'ять грошей, мірок зо дві вівса, та печеного хліба, та масла, та меду, та ще чого, а собі оставиш півдесятка книжок. Прийшов вечір, стало скушно, от і візьмеш книжку, прочитав листочок — ні, не бере! другий — ще гірше; третій — аж у голові закрутиться: таки нічогісінько не розбереш. Щось таке чудне, матері його лихо! почне з одного, приміром, од воздухів, од планети, а переведе на шило, або на гвіздок; думаєш і так і сяк, і з того боку зайдеш, і з другого — шкода! не второпаєш нічого! мов тобі щонебудь розказує от той цесарець, що в козубеньці лікарство носить. Візьмеш другу — теж, третю, четверту, п'яту — усе теж! А здається, знаєш московську мову, і з крамарями, з щетинниками, і з животинниками балакаєш як слід, і торгуєшся, і гроші розсчитаєш, а дійшло діло до книжки — як одрізано. Уже було позову Демида, він чоловік грамотний, покличу й Куця, та і прочитаю їм листків зо два: «а що, хлопці, поняли?» — «ні, добродію, хоч би тобі слово!» — а вони і виросли по ярмарках! — Нічого робить, положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежать, поки порозумнішаю — та і станеш у сто десятий раз читать Котляревського «Енея», або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш…
Усе оце я згадав колись — здається позавчора — та й задумався. Добре, що мене привела доля у столицю, що і поскучать ніколи, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п'ятниця, коли свято, коли будень, крутишся, як той медведик у млині: не сам він крутиться — вода його крутить. Що ж то роблять земляки оцими довгими темними, зимніми вечорами? Давай зіб'ю їм книжку. Позбирав, що було у мене писано по-нашому, і своє, і добрих людей, що, спасибі їм, наприсилали, одніс у друкарню — от вам і книжка! Читайте, хлопці, коли уподобаєте, а ні — як зволите, усе таки папір у хазяйстві здасться, коли часом кабаку завернете, або люльку запалите — і то добре…
7 Янв. 1841 г.
С-Петербург.