РОЖА ТА ХМІЛЬ
Охріме, дядечку! будь ласка, схаменись:
Ти чоловік і з хлібом і з волами,
І грошики у тебе завелись, —
Який тебе лихий ізніс
І побратав з панами?
Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись,
А то, коли к тобі не заверну у хату,
Ти з благородієм сидиш за панібрата,
І чарка каторжна гуляє по столі.
Чи то в село лихий примчить якого
Паничика, мовляють, судового,
Та сарана живе на твоєму добрі.
Або і возний сам, червоний, ніби квітка,
Деньків по п'ятеро кружляє у тебе,
А коней, калічі повнісінька повітка
Твоє сінце скубе.
Тим часом хліб давно у полі половіє,
Його і птиця б'є, і вітер марно сіє;
А дядько мій гуля;
З письменними по чарці да по чарці,
Останній шаг витрушує шинкарці.
Рівняться з ними нам сам бог не позволя;
То сказано: пани, щоб день-у-день гуляли,
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.
Охріме! — не зробись сміховищем села,
Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!
Ось слухай. У мене недавно на городі
Червона рожа зацвіла,
І треба ж, на біду, край неї хміль пустився,
Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.
Дивлюсь, аж приятель на гільку зачепився,
А трохи згодом глянь — всю рожу обповив.
І бідная вона змарніла,
Поблідла, далі пожовтіла;
А проклятущий хміль як рута зеленів.
|
