Вибрані твори (Гребінка)/Євген Гребінка
| Вибрані твори Євген Гребінка (Микола Новицький) |
Від редакції ▶ |
|
В історії української літератури XIX сторіччя донині ще залишаються багато моментів, або зовсім невисвітлених або невірно, перекручено освітлених буржуазним націоналістичним літературознавством. В усій величезності стоїть перед марксо-ленінською наукою завдання наново дослідити першоджерела, розглядаючи життя і творчість письменників в світлі класової боротьби в дану історичну добу, — коли писав письменник, — і визначаючи місце, роль, вагу і значення його творчості в процесі тієї боротьби.
Найпильнішу увагу в цій роботі дослідник повинен приділяти не тільки критиці тих реакційно-ідеалістичних, попівських та націоналістичних методологічних позицій, з яких розглядали літературу та її представників буржуазні літературознавці, але й викриттю методів фальсифікації історичного процесу, конкретних перекручувань, замовчувань, довільних тенденційних припущень та домислів, до яких вдавалися буржуазно-націоналістичні літературознавці, щоб приховати класовий зміст літературного процесу і протягти буржуазно-націоналістичну тенденцію.
Ряд літературних явищ 30—40-х років минулого сторіччя націоналістичне літературознавство просто обходило якоюсь соромливою неувагою. Причину тієї неуваги дуже легко розшифрувати. Куркульсько-націоналістичній легенді про «безкласовість» української нації і про суцільний «демократизм» української літератури надто різко суперечать одверто панські кріпосницькі тенденції ряда дворянських письменників першої половини XIX сторіччя, — тенденції настільки одверті, що не піддавалися ніякому замазуванню і перетлумаченню. Не підходить ряд літературних явищ цієї доби і під другий фальшивий догмат буржуазного літературознавства — під легенду про «національну свідомість», як провідну ідею усієї української літератури, та про боротьбу її з царизмом за «національне визволення». Барабанний імперський патріотизм, попівсько-панська чорносотенна демагогія і сервілістичне плазування перед монархією, яке так яскраво виявляються у ряді творів Гулака-Артемовського, у Квітки та деяких інших дворянських письменників, настільки яскраво суперечать буржуазній легенді про безкласову єдність і єдиноцільність «національного потоку» літератури, що найзручнішим засобом фальсифікації в руках буржуазного літературознавства було найменше приділяти уваги цим лоскотливим моментам історичного літературного процесу.
Нарешті є ще одне явище в літературі початку XIX сторіччя, яке лякало і відштовхувало націоналістичних фальсифікаторів непосильністю взятого ними на себе завдання: це те, що майже всі українські дворянські письменники тієї доби більш писали по-руському, ніж по-українському, а українську літературу саме з позицій поміщицького імперського патріотизму трактували як провінціальну літературу вузько-місцевого побутового вжитку.
Відома низькопробна антикультурна шовіністична ненависть, яку не раз висловлювали націоналістичні критики та літературознавці на адресу Гоголя, а пізніше — на адресу Короленка, за те, що ці письменники писали руською мовою. Ігнорувала націоналістична критика писані руською мовою твори Квітки («Пан Халявский», «Похождения Столбикова» та ін.), хоч ці твори мають певне значення, як історико-літературний матеріал, і, в значній мірі, як ключ до розуміння ідейно-політичного обличчя письменника.
З цих самих причин націоналістичні дослідники обминали своєю увагою і творчість Євг. Гребінки, що в руській літературі дав велику числом, хоч і не високоякісну продукцію, але що залишив безумовно класичної цінності спадщину в українській літературі 30–40-х років минулого сторіччя, спадщину, що відіграла значну роль в літературному процесі свого часу.
Народився він у 1812 р. в батьківському маєтку «Убежище», недалеко від Пирятина. Батько його був поміщик, власник 50-ти «душ» (тобто тяглових дворів, родин) кріпаків, гусарський офіцер. Виховувався Гребінка, як звичайно виховувались «паничі» того часу, спочатку під доглядом няньки-кріпачки, потім — домашніх гувернерів та вчителів, що готували його до школи. Від кріпачки няньки хлопець наслухався народних казок, пісень, приказок; від рідних — переказів та легенд з родинної хроніки. Один з учителів згадував, що малого Гребінку, коли йому було 11—13 років, особливо цікавили «слав'яни, українські гетьмани, Котляревського «Енеіда», повір'я про чаклунок, відьом та ін. под.».
У 1825 році Гребінку віддали до Ніженської «гимназии высших наук князя Безбородка», де в той же час, трьома класами вище, вчився і М. В. Гоголь.
Інтерес до літератури серед учнів був великий; окремі гуртки видавали рукописні журнали, де вміщали свої твори. Щоправда, цей інтерес розвивався самотужки, бо шкільна наука, хоч і включала заняття «словесністю» та «поезію» в програми навчання, але дуже відставала від суспільного життя і літературного процесу. І Гоголя, і Гребінку, і Данілевського літератури навчав професор, який сам у викладанні руської літератури не йшов далі Хераскова й Державіна, ледве-ледве визнавав, як «нового письменника», Карамзіна, а «молодих» поетів, як Пушкін та його сучасники і літературні однодумці, не читав сам і ставився до них зневажливо.Сучасник розповідає про жарт, який вчинив саме школяр Гребінка з цим професором. Викладач дав класові завдання написати вірш на вільну тему. Гребінка переписав із альманаха «Северные цветы» відому елегію Козлова «Вечерний звон, вечерний звон», підписав своїм прізвищем і подав. Професор ретельно взявся виправляти твір, знайшов у ньому безліч помилок, «повиправляв» і поставив оцінку: «изряднехонько».
Випадок цей треба вважати досить характерним, оскільки подібні анекдоти можна знайти і в матеріалах про учбові роки Гоголя, що відносяться до тієї ж доби — 20-х років XIX стор.; говорить цей випадок про надзвичайно низький культурний рівень чиновницького педагогічного складу і про те, що учні розвивалися самотужки, випереджуючи шкільну науку.
У ліцеї Гребінка почав писати. Одними з перших його творів були «вільний переклад» «Полтави» Пушкіна (уривок з нього уперше надрукований був у 1831 р.) і дві байки українською мовою.
У 1831 році Гребінка закінчив ліцей і вступив на військову службу у резерв «8-го малороссийского казачьего полка». Служив він недовго; вийшовши у відставку, він переїхав у Петербург і поступив чиновником у «Комиссию духовных училищ». Крім цієї служби, він був викладачем «словесності», тобто мови й літератури, у ряді військово-учбових закладів.
Літературною діяльністю Гребінка захоплюється з першого моменту прибуття свого в столицю. У 1834 році вийшли першим виданням його «Малороссийские приказки». Вони мали успіх і через два роки вийшли другим виданням, куди увійшов і «переклад» «Полтави» з присвятою Пушкіну.
Протягом вісімнадцяти років Гребінка, крім українських байок і пісень, дав величезну кількість творів руською мовою у прозі і у віршах, які друкував по альманахах, у журналах «Отечественные записки», «Современник», «Литературные прибавления к Русскому инвалиду», «Литературная газета», «Библиотека для чтения» та інших, видимо, не зважаючи на літературно-політичні напрямки журналів.
В 1838 році Гребінка вів переговори з Краєвським, щоб з наступного 1839 року завести при «Отечествснных Записках» (журнал переходив з цього року в руки Краєвського) «Литературные прибавления» українською мовою, які виходили б чотири рази на рік, і почав збирати матеріали для них. Краєвський спочатку дав згоду, але потім відмовився від такого видання. Зібраний для цього додатку матеріал Гребінка видав у 1840 році окремим збірником «Ластівка». В збірнику вміщені були деякі нові твори Шевченка і «Сердешна Оксана» Квітки.
На зовнішні події життя Гребінки дуже небагате; педагогічна робота, література і видавничі турботи заповнювали і вичерпували його цілком.
Руською мовою Гребінка писав дуже багато: майже кожного року в пресі з'являлося по кілька часом досить великообсяжних речей його — романів, повістей, оповідань, нарисів. Певною увагою сучасників користались його романи «Чайковский», «Нежинский полковник Золотаренко», оповідання з українського життя: «Рассказы пирятинца», «Полтавские вечера» та ін., повість «Записки студента», спроба сатиричного побутово-описового твору — «Путевые записки зайца»; значну кількість написав Гребінка також натуралістичних «фізіологічних нарисів» з життя петербургського дрібного дворянства й чиновництва («Лука Прохорович», «Сказание о Горохе и женитьбе Василия Ивановича», «Иван Иванович», «Приключения синей ассигнации» і багато інших).
Відношення сучасної Гребінці літературної критики всіх напрямків до цієї його творчості здебільшого досить поблажливе і зовсім позбавлене тієї гостроти підходу, яка обумовлюється актуальністю і суспільним значенням твору.
Значна частина творів Гребінки за тематикою присвячена Україні. Розглядає її автор з позицій не тільки лояльного, але вірнопідданого дворянина імперії, прибічника офіціальних і канонізованих царським урядом історичних поглядів, монархіста, людини, цілком задоволеної кріпосницько-поліцейськими основами державного ладу Росії. Він любить Україну і її окремі місцевості, як поміщик, як господарь і природи і людей тієї країни. Його мета немов би показати столичному світові рідну провінцію — «Малоросію», Полтавщину, Пирятин, Ніжен — такою ідилічно-прекрасною країною, якою вона здавалася задоволеному з наявного кріпосницького ладу поміщикові.
Як і у Гоголя в «Вечерах на хуторе», у Гребінки зображена не справжня реальна кріпацька Україна, а романтично-легендарна в історичному минулому і ідилічно-легендарна в сучасному, щаслива Аркадія, — така, якою вона малювалася в уяві і в бажаннях представників козацько-дворянського землевласницького середовища.
Навіть і елементи реалістичного зображення деталей, які трапляються в окремих творах, не виходять за грань уявлень самозадоволеного поміщика.
Відзначальна риса всієї творчості Гребінки руською мовою — наслідувальність, певніше, різкі ознаки сучасних літературних впливів, як в тематиці, так і в художніх методах. В ряді творів різних жанрів почуваються впливи і Булгаріна, і Загоскіна (в історичних романах), і Бестужева-Марлінського, а особливо — Гоголя.
Це визнає і сам письменник, заявляючи не раз у захоплених ліричних відступах, що образи і художні засоби Гоголя стоять перед ним недосяжним ідеалом.
|
«О, рудый Панько! — говорить він у одному такому відступі: — дай мне твоего волшебного пера начертать хоть слабую картину летней малороссийской ярмарки, представить этот водоворот двуногих и четвероногих, этот нестройный шум, говор, мычанье, ржанье, крик, хохот, брань, песни; изобразить живописные кучи румяных яблок, пирамиды арбузов, золотые горы дынь… Много-много я написал бы, но все это будет слабое подражание. Прочитайте лучше «Сорочинскую Ярмарку» нашего Панька, и вы будете иметь ясное понятие о том, что делалось в Густыне 15 Августа некоторого года» (Оповідання «Телепень», 1836). |
І справді, старанний перелік речей, які бачить перед собою письменник, звуків, вражінь, які він сприймає, величезна кількість епітетів, опреділень, — це все не підноситься понад голу номенклатуру, не дає картини, не збуджує емоції, — і в цілому залишається справді «слабым подражанием» Гоголеві.
Другою — і корінною — відзначальною рисою руських творів Гребінки є відсутність ідейного стрижня і звідси — випадковість сюжетів, поверховість, безсистемність виображення. Величезна кількість сюжетів Гребінки, особливо в оповіданнях і нарисах, — це ряд нанизаних анекдотів, часто зовсім нехарактеристичних, а іноді позбавлених навіть внутрішнього зв'язку між собою. У зображуванні життєвих явищ письменник завжди обмежується поверховими описами, відзначеннями «смішних» або просто чомусь незвичайних чи відмітних зовнішніх особливостей персонажів. Рецензент «Современника» відзначив цей корінний недолік у «фізіологічних нарисах» Гребінки:
|
«Он опишет внешность какого-нибудь типа, но не даст ключа к пониманию и разумному освещению этой внешности — ключа, скрывающегося в свойствах человеческой природы вообще и выражающейся в известной форме под влиянием различных статистических и исторических обстоятельств». (Підкресл. наше. М. Н.). |
В цьому формулюванні, завуальованому ізза цензурних умов туманним виразом про «свойства человеческой природы» з ледве помітним натяком на «статистичні і історичні обставини», в яких розвиваються люди, не тяжко розшифрувати, що критик, прибічник реалістичної течії в літературі того часу, кидає докір авторові саме в безідейності, в невмінні чи небажанні за поверховими рисами типу викрити соціальне коріння тих рис.
В безідейності, поверховості, в наслідувальному характері російських творів Гребінки і полягає причина того, що твори ці сліду в літературі не залишили.
Виняток являють, проте, кілька поезій, про які варто згадати окремо.Може мало кому відомо, що широко популярний аж до 90—900-х років романс:
«Порою я мрачен, печален, угрюмой
С мечтой одинокой сижу,
И полон какою-то грустною думой
На юг ненаглядный гляжу», —
що це поезія Гребінки «Признание» (1839).
Гребінці ж належать і слова другого, не менш популярного ще не дуже давно романса: «Поехал казак на чужбину далеко» («Украинская мелодия», 1837).
Ще більшою несподіванкою для неспеціалістів у музичній літературі буде довідатись, що і заяложений усіми гітарами на протязі семидесяти років циганський романс —
«Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные, —
Как люблю я вас, как боюсь я вас», —
і т. д. — що це теж твір Євг. Гребінки, написаний більш 90 років тому (1843).
І нарешті, первісний текст широко відомої донині руської пісні:
«Молода еще девица я была;
Наша армия в поход куда-то шла.
Вечерело, я стояла у ворот,
А по улице все конница идет», —
Ці твори увійшли були в побутовий фольклор міщанського середовища царської Росії і досить міцно закріпилися там на десятки років, аж поки не почало відмирати само це середовище з специфікою його естетичних смаків.
Секрет живучості цих саме творів, крім романтично-сентиментального змісту, що знаходив відгук у зазначених шарах суспільства, полягає у близькості їхньої побудови до пісенного народного складу, в певній і досить влучній стилізації їх під пісню.
Але ще ближча до фольклорних джерел, а тому найбільш оригінальна, свіжа і художня для свого часу була творчість Євг. Гребінки українською мовою; вона саме в значній своїй частині і складає той літературний доробок, який у свій час становив певний потрібний і помітний крок в розвитку української літератури і який через те являє для нас цінність історично-літературної спадщини.
Українською мовою Гребінка написав, крім перекладу «Полтави», якого ніяк не можна вважати за вдалий, 27 байок, кілька ліричних поезій і двоє прозаічних звертань автора до читачів своєї книжки.
Переклад «Полтави» сам письменник схарактеризував як «вольный перевод».
«Вольності» допустився перекладач далеко не на користь творові. До драматичних колізій Пушкінської «Полтави» він застосував прийомів бурлескної знижувальної вульгаризації, які цілком зміняють і переінакшують зміст твору.
Замість «завидных женихов ей шлет Украйна и Россия» у Гребінки маємо: «моторних женихів свати товчуться у порога». Обурення Кочубея з приводу сватання Мазепи до Марії, яке у Пушкіна витримано в тоні поважному і піднесеному, у Гребінки віддано в формі, яка майже буквально відтворює бурлеск докорів Дідони Енеєві у Котляревського: «Бридкий, мерзенний, глянь, поганець, чи можна? ні, паскудний ланець!» «Його чорти у пеклі ждуть», і т. под. Думи Кочубея у в'язниці перед смертю у Гребінки завершуються несподіваним, різко дисгармонійним і зовсім неприродним в такій ситуації вульгаризмом: «Махне, і жаба цицьки дасть!» Перекручено саме ставлення Пушкіна до окремих персонажів поеми і до всієї історичної ситуації. Вираз Пушкіна «на плахе гибнет Чечель смелый» у Гребінки обертається на «і згинув Чечель, як блоха». Петро перший, що у Пушкіна виображений «весь как божия гроза», у Гребінки «шмигляв в шатро і із шатра» (порівн. в «Енеіді» «Енеус ностер магнус панус і славний троянорум князь шмигляв по морю, як циганус»). Реформи Петра, і всупереч історії, і в розбіжність з поглядом Пушкіна, схарактеризовані, як «те…, що льготою було людям».
Весь твір, нарешті, пройнятий вульгарними роблено-простацькими виявами монархічного, вірнопідданницького сервілізму, якого в поемі Пушкіна немає.
Отже, Гребінчин переклад «Полтави» не можна вважати за цінну річ літературної спадщини письменника.
Найвидатніше ж, що становило в свій час певний крок в розвитку української літератури і що становить літературну спадщину письменника, це його байки.
Гребінка недурно назвав свої байки приказками. Частина з них справді являє не що інше, як художні картини, написані на теми народних прислів'їв та приказок.
Така байка «Могилини родини» — художня картина на тему прислів'я «гора породила мишу», чи рівнозначного йому — «з великої хмари малий дощ»; така байка «Школяр Денис» на тему «не по коню, а по оглоблях» або «пани б'ються, а у мужиків чуби тріщать»; така «Верша і Болото» — теж ілюстрація до поширеної в певному середовищі консервативної за тенденцією приказки «хвалилася верша в болоті». Значна частина байок написана на теми байок Крилова та ін., що й зазначав Гребінка у примітці до «Приказок».
За спрямованням байки більш-менш приблизно можна розподілити на такі групи: легенька поблажлива сатира на явища державного ладу кріпацької Росії («Ведмежий суд», «Рибалка», «Зозуля і Снігир», «Будяк та Коноплиночка»); художньо-юмористичний показ сучасних авторові звичаїв і норм чиновницько-поміщицького суспільства («Горобці та Вишня», «Маківка», «Віл», «Утята та Степ», «Хлопці»); байки політично-дидактичного спрямовання («Злий кінь», «Сонце й Вітер», «Гай і Сокира») і, нарешті, байки з проповіддю конкретних норм суспільної моралі: смиренства, скромності, задоволеності своєю долею, покірності встановленим віковічним звичаям («Цап», «Ячмінь», «Дядько на дзвониці», «Пшениця», «Соловей», «Верша й Болото», «Рожа та Хміль», «Ворона і Ягня», «Мирошник», «Вовк і Огонь»).
Слід відзначити ще дві байки — «Лебідь і Гуси» і «Сонце та Хмари», де письменник виявляє ідеалістичну впевненість, що внутрішня «чистота» та «доброчинність» є велика сила, яка все перемагає.
Відзначальні риси всіх байок Гребінки це м'який юмор, відсутність сатиричної гостроти, тон поблажливості і примиренства до негативних явищ, які зображує автор, виключно констатаційний характер показу їх і відсутність дієвого висновку.
Навіть у байках, що зачіпають гостру для того часу тему — сваволю чиновництва, хижацьку кругову поруку та продажність хабарницького суду, автор обмежується констатацією явища.
Колючий «Будяк» забрав у смиренної «Коноплиночки» усю землю спід корінця та ще на неї ж і кричить, що вона його буцім «у боки пхає», заважає йому жити. Прозорим натяком — «та цур йому: розсерджу комісара» (комісар — капітан-ісправник) — письменник дає зрозуміти, кого він розуміє під «будяком», але ніякого висновку щодо захисту смиренних «коноплиночок» від хижих «будяків» він не подає. Суддя Ведмідь з підсудками Вовками, за скаргою законниці Лисиці, судять Вола за те, що той на винниці «пив, як мошенник, брагу, їв сіно, і овес, і сіль». Не слухаючи волових виправдувань, — «бо він ситенький був», — хижацький суд вирішує: «за такі гріхи його четвертувать і м'ясо розідрать суддям на рівні часті, лисичці ж ратиці віддать».
Натяк на дворянсько-чиновницький свавільний суд зовсім прозорий, але й тут маємо тільки констатацію типового явища та вияв гуманного співчуття гіркій долі «ситенького» вола в поміщицько-поліцейській державі, де господарі — вовки та ведмеді.
Констатацією сваволі та хабарництва, як явища закономірного і непероборного, обмежується поет і в байці «Рибалка». Маленька річка Оржиця, розлютувавшися в повідь, вирвала й понесла з собою рибалчин ятер. Рибалка йде позивати малу річку до старшої — Сули, але, дійшовши до місця, бачить, що награбованим малі річки поділилися з великою рікою. Констатацію цю подано у гірко-зловтішному, глузливому тоні:
Але розшифрування алегорії дише безнадійністю:
«Еге, Охріменко дурний:
Пішов прохать у повітовий,
Що обідрав його наш писар волосний!»
Рибалці, Охріменкові, Коноплиночці, Волові залишається лише «зітхнути» і примиритися з системою, вишукуючи лише найбільш безпечного місця в ній і безпечних методів пристосовання до неї.
Яке ж це місце і які ці методи?
Рядом байок з ясно сформульованими суспільно-моральними сентенціями письменник дає відповідь на це запитання, ту відповідь, яка визначається його класовою позицією.
Не піднось голови, а тримай її похиленою вниз, бо похилена голова — то ознака мудрості, а піднята — порожнечі, — повчає байка «Ячмінь». Повне зерно на дно топе, а порожнє поверху плаває, — додає байка «Пшениця». Сіренька непомітна пташка, що співає «сховавшись між гіллям» — ото й є найцінніше створіння, — така ідея байки «Соловей». — Не критикуй, не гань свого болота, коли ти й сам у ньому сидиш, — проповідє «мудрість» приказки у байці «Верша й Болото».
«Знай своє місце» — не пнися вище свого середовища мовчи та жуй свій шматок у призначеному тобі закутку, — така мораль байки «Цап» з її чиновницько-побутовим натяком: «нащо було Паньку прохаться в прокурори». Ще ясніше ця мораль чиновницького та дрібно-поміщицького «смиренномудрія» виявлена у байках: «Ворона і Ягня», «Мирошник» та «Вовк і Огонь».
Що «птичий цар» — орел хапає ягнят із отари — на це байкар дивиться як на цілком закономірне явище. Відповідним добором художніх засобів поет навіть виявляє певне захоплення міццю і сміливістю орла:«… зложивши міцні крила,
Опукою згори — аж вітром зашуміло —
Орел ушкварив на ягня,
Підняв його і геть потеребив угору».
І жодним словом поет не виявляє цікавості до самопочуття ягняти в орлових пазурах. Його юмористичну увагу притягують лише безсилі претензії дрібного хижачка — «дурного Вороненяти», яке, попхнувшися за орлом і зазіхнувши на непосильну здобич, потрапило на іграшку овчаревим дітям. Висновок байки — повчання дрібним хижакам знати своє місце, не пнутися за вищими, дотримуватися свого куточка в системі під страхом кари за порушення цього «порядку»:
«Мабуть Господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то зможе.
Що дядькові пройшло, — ти не роби, небоже,
Щоб крилець хто не обчухрав», —
повчає автор дрібних, але не по чину зажерливих хижаків.
Байкар, щоправда, не виступає з апологією дужого хижака, «дядька», але ухиляється і від засудження його: судить систему, мовляв, не наше діло: вона одвічна, і їй треба коритися.
Постигає кара за непокірність системі і «Мирошника», що «паном діло жив» з маленького млина, але, не задовольняючися своєю долею, вимолив на свій малий млин велику воду: вода знесла його млин. Мораль знову таки вузько прикладна, повітово-чиновницька:«Літ з десять був у нас суддею Глива.
Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,
В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива;
Велика там вода, хоч є й багато млива…
Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок!»
Цією ж чиновницькою настановою — «знай кожен своє місце» пройнята і байка «Вовк і Огонь». Обмерзлий у хугу, знесилений вовк, обігрівшися біля огню, що його покинув хтось у лісі, з почуття подяки захотів увійти з благодійником своїм у ближчі стосунки — поцілувати його.
«І тільки, що простяг своє в багаття рило,
А полум'я його дощенту обсмалило».
З благодійником Огнем Гребінка рівняє великих панів:
«Мій батько так казав: «З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі господь поможе.
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх — крий нас боже!»
Отже й тут маємо мораль хитренького дрібнопоміщицького чиновницького «смиренномудрія», пристосовництва до законів феодально-кріпосницької ієрархії.
М'яка, поблажлива і бездіяльна гуманність, яка виявлена в байках «Ведмежий суд», «Рибалка» та інших подібних, у Гребінки не тільки не суперечить лагідній покірності перед «установленими господом» феодально-кріпосницькими порядками, але й тісно пов'язується з нею.
Класові основи цієї лагідності легко знайти, коли ми розглянемо байки «Злий кінь» і «Сонце та Вітер», особливо першу з них, де виявлене ставлення автора до трудящої маси, до кріпацького селянства.
Як у байці «Ворона і Ягня» письменник не цікавиться почуттями ягняти в орлячих пазурах, так само і в байці «Злий кінь» він не ставить питання про те, як почуває себе «кінь» на вуздечці у владаря: автора цікавить питання, яким методом найкраще піймати і зануздати коня. І тут ідеалом його виступає хитрий, розумний приборкувач коней Петро Деркач, що
«сміло до коня побрався потихеньку,
Все свистючи, повагом, помаленьку,
Все гладив, подивлюсь — уже і зануздав».
Висновок з цієї байки письменник адресує одверто до поміщиків, як рецепт поводження з кріпаками:
Питання про те, чим краще можна примусити людину слухатись, — прямим насильством, чи «ласкою», ставиться і в байці «Сонце та Вітер». Тут воно теж розв'язується на користь «гуманності», ласки: «Сонце» домоглося, що козак скинув із себе кобеняк, чого не міг зробити прямим насильством «вітер».
Отже, коріння і зміст гуманності, яка виявляється в окремих байках Гребінки, — це позиція дрібномаєткового панка — поміщика чи благонадійного чиновника феодально-кріпосницької держави, що шукає засобів, зберігаючи наявну систему, домогтися мирного ідилічного співжиття в маєтковому закутку кріпаків з панами, а в цілій державній системі — «вищих» з «нижчими».
Розглянувши байки Гребінки, ми побачимо, що і звертається він з своїми висновками і сентенціями не до селян — об'єктів панського здирства, яких він персоніфікує в образах «ягнят», «коней» та «волів», а до свого середовища: до панів, чиновників, тобто до суспільної верхівки дворянсько-кріпосницької держави свого часу і до близьких їм за інтересами і світоглядом консервативних прошарків буржуазії: купців, заможного міщанства, багатих козаків та куркулів.
Цю саме аудиторію має на увазі письменник і в своєму звертанні «Так собі до земляків», та з позицій цієї аудиторії і малює він «ідилію» маєткового поміщицького життя.
В цій ідилії (що, до речі, носить значний відбиток наслідування передмовам Рудого Панька до «Вечорів на хуторі близь Диканьки») також немає й згадки про «ягнят» і «коней» кріпосницької системи — про кріпаків, та й про саме кріпацтво, немов їх і не було у зображеній ним благодатній країні.
«… щовечір співа соловейко, а на вигоні дівчата зачинають веснянки, аж округи луна йде.
Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся й плачеш, плачеш і молишся. За що то бог святий так любить своє созданіє?..
А як настане косовиця і вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль набакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! За ним другим, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця та квіточки лягають перед ними… Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та знай маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня уже стоять ваганки, повнісінькі галушок з салом, або, коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, настромивши на спички. І пішли розказувати… Сміх, регіт, гудуть, як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.
Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть… Підеш собі у сад, ляжеш долі догори черева під грушею, і рука тобі лежить і нога лежить, і голова лежить… Так і умер би лежучи…
Лупнеш очима вгору, над тобою між темним гіллям, як золоті капельки, висять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе мов той дощ, і бризнуть груші. Ото, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та й їси. Та що то за груші пахучі та солодкі!»
Кріпаків, як бачимо, нема: казково щасливі люди радісно косять на степу, їдять галушки біля ваганців, але жодним словом не згадано, що то косять вони панський, а не свій степ, і що отаман виганяв їх на панщину ціпком. Пан у жнива щасливий лежить під грушею, але не згадано, хто ж у ту хвилину жне на панських ланах, і як ті женці себе почувають, падаючи під спекою? «Дівчата», «хлопці» з'являються лише як пейзани статисти, щоб засвідчити «щастя» своє, пошану до батька-пана і захоплення ним та його хортами.
|
«Глянь, глянь, Кулино, який заєць! Ходи сюди, Прісько, оце кумедія», — балакають у селі на улиці дівчата. — «Та що тобі зайця! Від нього й лисиця ніколи не втікає!» — каже Вівдя, та й зарегочуться, вражі діти. А ти, мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш!..» |
— самозадоволено малює картину маєткової благодаті поміщик.
Отже, «миряни», «сусіди», «люди добрі», до яких звертається письменник — це стилізація, зовнішнє „омужичування“ панського змісту; конкретних селян, що були тоді кріпаками, скніли в ярмі, обливалися потом на панських ланах та кров'ю під канчуками на панських стайнях, звичайно, не має на увазі письменник як свою аудиторію і своїх однодумців. Гребінка виступає, як дворянсько-поміщицький письменник, виявник ідеології дрібномаєткового та чиновного українського дворянства 30—40-х років минулого сторіччя, з його обережно прихованою заздрістю та боязкістю по відношенню до світу великого панства, з його страхом перед селянством і з прагненням засобами лагідності, обережності та пристосовництва зберегти основи кріпосницької системи, яка забезпечувала їхній добробут.
Проте, для доби лютого жандармського Миколаївського терору, якою були 30—40-і роки минулого століття, для доби Булгаріних, Сенковських і Кукольників в літературі, навіть і обережні констатаційні натяки на самовладу та хабарництво чиновників, навіть заклики до панської гуманності, які маємо в окремих байках Гребінки, мали прогресивне значення, оскільки вони фіксували увагу читача на різко негативних явищах дійсності і збуджували думку і чуття протесту проти них.
Прогресивними для даної історичної доби були і ті нові досягнення у виробленні української літературної мови на основі народної побутової мови та вдосконалення літературних жанрів на основі матеріалів фольклору, які дала поетична творчість Гребінки, — зокрема те звертання в самому задумі і побудові художніх творів до джерел народної творчості, яке ми спостерігаємо в байках.
Коли в перекладі «Полтави» ми бачимо запозичені у Котляревського і невірно, антихудожньо застосовані прийоми бурлескної вульгаризації, то в байках і ліричних поезіях Гребінки ми бачимо вже майстерне поєднання художніх засобів із змістом творів.
Особливу художню властивість байок Гребінки являв яскравий місцевий колорит, яким вони пройняті і який надавав конкретності образам.
Яскраві портрети тихеньких хижачків-жмикрутів подані в образі зозулі, що, замість одвертого розбою, в своєму кутку потихеньку годується беззахисними черваками («Зозуля да Снігир»), в образі сусіди Йвана, що коли лащиться й «чоломкаться іде», то приятеля його «чогось морозить стане» («Віл»), та в інших подібних образах.
В побутових картинах, як базар, що став у степу на «Могилиних родинах», або зображення добробуту заможного «Мирошника», у портретах, як, наприклад, портрет розгніваного «царя» у байці „Грішник“, обмерзлого вовка біля огню («Вовк і Огонь») та інших, відчуваються реальні люди реального історично-побутового середовища, сучасного авторові.
Майстерні, теж реальні і повні руху, пейзажні картини, що з них слід відзначити такі, як зображення бурі та спеки в байці «Сонце та Вітер», бурі та повіді на річці в «Мирошнику», осіннього степу в байці «Утята та Степ», повіді в «Рибалці» і т. ін.
Живість і образність віршу і прози Гребінки підсилює жива емоційна мова, насичена народними прислів'ями, рухливими динамічними зворотами, влучними енергійними епітетами, інтимно-розмовними відступами.«Хто знає Оржицю? А ну-те, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї.
Ви, братики, таки домівки не цурайтесь», —
інтимно звертається поет до читачів, і цим дає образи і втворює певний настрій стосунків читача з автором.
починається «опреділення» ведмежого суду в справі вола, — і у читача самий «приказний» канцелярський стиль цей викликає образні уявлення царсько-чиновницького закутку, гнізда сутяжництва і сваволі.
проголошує «цар» у байці «Грішник», — і фраза ця малює образ персонажа, характерний для сучасної авторові історичної дійсності.
Художній фон, на якому відбувається дія, пейзаж, портрети дієвих осіб, майстерні жанрові побутові картини, які автор подає, як обстанову дії, характерні саме для даної української історично-побутової обстановки; риси психології персонажів, що виявляються в створених автором їхніх позах, жестах, міркуваннях і особливо в діалогах, — все це були первісні елементи, зародки реалізму в літературі, що лише починав розгортатися в цю добу, як стиль нової тоді буржуазної літератури.
Ліричних творів українською мовою у Гребінки небагато. Проте, і в них треба відзначити ознаки вірної стежки, яку натрапив письменник, — це елементи народного фольклору в тематиці і в художніх засобах лірики. Як на особливо вдалий зразок цього жанру, слід вказати на поезію «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), що стала популярною народною піснею.
Елементи реалізму, майстерне застосування в поетичній творчості мотивів і художніх засобів фольклору і досягнення в творенні живої образної літературної мови — це те цінне у Гребінки, що становить його літературну спадщину і що, безумовно, заслуговує на критичне вивчення.
Микола Новицький