Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Хто ворог
| ◀ Темна сила | Вибрані твори Хто ворог |
«Салдатики» ▶ |
|
Ранок. Сонце, підкрадаючись, обережно одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.
Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до його, сміється своїми дрібними, біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно…
Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, і орловці, й могильовці, дівчата, хлопці й старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів».
Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незґрабні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п'ятами. І, звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Иноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним од сонця носом та щоками, почухається і знов пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.
Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно й спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків лицем до сонця стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.
Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечко одної купки полтавців хтось розіклав огонь і коло його сидять поважні дядьки й, гріючи руки, балакають. Це київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.
— Так кажете, ви Таращанського уїзду? — помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.
— Таращанського, — зідхає дядько в солом'яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.
— Та-а-к… — лизнувши цигарку, миркає курець. Потім бере заскорублими пальцями жарину, закурює цигарку й, пихнувши нею, каже:
— А ми — Звенигородського…
— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов'яга.
— На врожай? Та врожай нічогенький… Та яке з того утішеніє, коли нема на чому родити… На долоні-ж не вродить!
— А то вже так…
Мовчання. На вигоні стає де далі людніше і шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей, там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміються до його.
— Так, так… — спльовуючи у вогонь, зідхає курець… — Утішеніє, коли в кешені є… Чи врожай, чи неврожай, а як у кешені бряжчить, той бог на небі добрий… Так, так… А чи й у вас була забастовка?
— Забастовка?.. Та була…
— Ну?..
Сумний дядько мовчить і дивиться в огонь: потім безнадійно посміхається й каже:
— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано.
Дядьки дивляться на його, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.
— Заштраховано? — перепитує курець. — Так, так… Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так, так… Як то кажуть: добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже… То так і панам… О-хо-хо-о.
Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.
— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?
— Та невже? От немає в жаби хвоста, а то-б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра.
— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться… Рудий шершень… Устав, то й ходи собі з чортом, а до людей не чіпляйся.
— А лови, лови! Перепиняй… Тю!
— Ачхи, білява! По чому зуби?Коло бараків стоїть юрба і щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потроху присовується на цей кінець.
Дядьки задумливо мовчать. Ступнів на шість од їх лежать «кацапи» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу й, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця їх серйозні, спітнілі й мовчазні.
— Так, так… — зідхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?
Сумний дядько зиркає на його й посміхається.
— Та маю… в очкурі…
— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?
— Бідують не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно-б іздох.
— Так, так…
Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устає й без картуза підходить до неї.
Один з дядьків зідхає, підводиться й каже:
— Горе — море: пий його, не вип'єш…
— А не вип'єш, — охоче згожується курець. — Не вип'єш. Багато його, того горя… Бба-гато! А жити треба: хоч потрошку, а треба.
— Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо.
— А будемо…
І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.
Юрба насовується. Серед неї видно якогось чоловіка в сукняному «кацапському» картузі з цапиною борідкою й жовтим тоненьким носиком. Він, видно, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовуюється дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.
В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в «кацапському» картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим «по-кацапському», з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно що-хвилини оглядає.
Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцовану торбинку, трусить нею й повертаючи голову на всі боки, кричить:
— Ех! вот ігра, так ігра! За копєйку цєлую булку! Цєлую французскую булку за копєйку! Кто желаєт? Ех, кто желаєт? Ну-ка. Ну-ка! Землячкі. К чайку-то булочкі! А? Подході, подході.
— Серьога! — кричить до «кацапів», підводячись нашпиньки, кирпатий «кацапчук» з булками. — Во! Гляді!
Він підніма догори булки й показує їх Серьозі, гарному, високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться й підбіга до юрби.
— Врьо-о? Виграл? — сміється він.
— За копєйку! — хвалиться той, стріпуючи волоссям. — Грай.
— Боюсь…
Їх слухає якийсь дядько в жовтому брилі, в жилеті з солдатськими ґудзиками, з іронічними, тоненькими губами.
— Не бійсь, грай, — посміхається він до Серьоги одними куточками губів: — дурням щастя.
— Как? — не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на його.
— Ех, поскорєй, поскорєй! Єсть одін, єщо два! Кто желаєт? Єсть одін, єщо два! Ну-ка, зельоний картуз, подмазивайсь. За копєйку цєлую булку.«Зелений картуз» спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу.
— Спробувать?
Руда чумарка серйозно дивиться пукатими, блискучими очима на булочника й нічого не відповідає.
— Нате!.. Я буду грать! — простягаючи копійку, раптом висовується з юрби дівчина в білій хустці з карими, чистими очима. Вона трохи засоромлена й схвильована.
— Маладєц дєвка! Єсть два! Давай третьєго! Ех, давай третьєго!.. Ну-ка, земляк! Виграл трі, виграй єщо!.. Вимай копєйку!
— Нє-є… довольно… — крутить головою кирпатий «кацапчук».
— Е, кацап не дурак, — басом протягує мордатий, вугрюватий парубок в широкому, новому брилі. — Він тільки вигравать любить.
— А что-ж? — сміється кирпатий. — А дуракі пущай програют!
— «Дурра-кі-і», — озирачи його з ніг до голови, зневажливо протягує мордатий. — Ще базіка, лапацня нещасна…
Серьога твердо дивиться на його, стискує губи.
— А тєбє досадно, что ти проіграл?.. — сміється знов «кацапчук».
— «Доса-а-дно»… Якби я виграв, то не трусився-б так, як ти, за копійкою… Зраділо, що булку побачило.
— Ей, дядєнька! — вмить звертається «кацапчук» до булочника. — Я граю!.. На копєйку.
Він підбира вище під пахву булки, рішуче витяга гаманець і обережно вийма копійку.
Комплект склався і в юрбі стає тихіше. Всі цікаво стежать через плече одно одному, як булочник весело трусить торбу, щось приговорює й підносить її дівчині. Дівчина з серйозним схвильованим лицем засовує в торбу руку і довго копирсає там.
— Тягни вже, — обзивається хтось із юрби. — А то все щастя забереш.
— Е! щастя, — як трасця: кого схоче, того й нападе. Його не потягнєш… Хай вибира.
Дівчина криво посміхається й помалу витяга руку. Булочник, приговорюючи, простяга торбу другому, а всі цікаво зазирають до рук дівчині, де лежить маленька виточена діжечка з цифрою 21.
— Ну, пропала копійка! — рішуче постановляє хтось. — Малий нумер.
Дівчина з ніяковою посмішкою дивиться на всіх і зазира до рук другому. У того 8.
— Ну, значить, лапацон бере булку, — басить мордатий парубок.
«Лапацон», хвилюючись, засува руку в торбу й виймає.
— 59! — радісно скрикує він. — Давай булку! В юрбі сміх.
— Я-ж казав! — злісно звертається до всіх мордатий. — Де кацап влізе, там вже чорта пухлого наш брат виграє.
— А тєбє завідно? — серйозно дивиться на його Серьога.
Мордатий парубок зирка на його, мовчки оглядає з ніг до голови й холодно кидає:
— Заступник знайшовся?
— Чево-ж ти вязнеш к парню?
— А тобі яке діло?
— А вот не вязні, да і всьо.
— О?
— Вот тєбє і «о».— Та чуєш, Мартине! — раптом голосно кричить хтось із юрби. — Вони понесуть після жнив додому та на Паску з квасом будуть їсти. А ти чіпляєшся!
— Та хай вони хоч подавляться ними! — згоджується Мартин. — Тільки-ж досадно, що паршива лапацня, де не забереться, — скрізь тобі у кашу наплює. Просто не потовпившся за ними!… Ач, яке раде, що виграло!
Кацапчук, справді, з радим лицем вибирається з юрби і щось кричить до своїх товаришів «кацапів». За ним рушає серйозний Серьога.
— Ну-ка, землячкі! Подході, подході! За копєйку булка! Цєлая булка, харошая, французская булка за одну копєйка! Вот ігра, так ігра! Ех, амеріканская ігра! Ну-ка, красавіца, єщо копєєчку!
— Ей, лапацня! — кричить Мартин. — Вертайсь, ось ще будуть грать… Може, всю торбу виграєш?
— Молчі, хахлацкая морда! — злісно озирається Серьога. — Лучше молчі!
— Та нявжо? Ой злякався!.. Рятуйте, люди добрі, кацап лаптем хоче вбити!
В юрбі сміх. Чуються іронічні, насмішкуваті викрики до «кацапів», тюкання й регіт. Кацапи озираються й собі глузують з «хохлів», їхні товариші заступаються за своїх, і починається звичайна баталія.
Булочника вже не слухають, і він пробирається кудись далі з своїми булками і торбою. Серьога ляга спиною на якийсь клунок лицем до «хохлів» і злісно дивиться на їх, простягнувши ноги. Поруч його, спершись на лікті, лежить рудий кучерявий «кацап» з широкою жовтою бородою й розстібнутим коміром сорочки. Решта «кацапів», сидячи кружка коло чайника, иноді повертають од кухликів голови й сміються з «хохлів» спітнілими червоними обличчями.Київці й полтавці змішались докупи й розташувались коло вогню. Мартин, одсунувши бриля на потилицю, стоїть і дивиться то на «кацапів», то на дядьків, які, посміхаючись у вуса, иноді й собі щось вставляють до сварки. Дівчата піддержують своїх криками й сміхом. Баталія все зростає.
— Заткні рот, — кричить Серьога. — Всьо поле завонял. І нанімать не прієдут через тебя!
— Ай-я-яй! От розумно! — хита головою Мартин. — Навіть наш рябко такого-б не придумав.
— А вот у нас, в Рассєє, так пси так точно брєшут, как ти…
— «В Рассєє», — передражнює його Мартин, потім хитає з жалем головою й каже:
— Ех, дурне-е, дурне… Аж серце болить дивитись, що тратять глину на таке чорзнаціо…
— Нічого, Серьога! — підводячи голову, потішає дядько курець. — Кажи так: хоч дурний, та здоровий!
— А ти і старий, а дурак, — сміється руда борода.
— Ого! — сміються коло вогню. — Борода обізвалась!
— От-там то, братці, розуму!
— Затуляй тепер носа!
— Ша, ша!.. Борода щось говорить.
Але «борода», гидко вилаявшись, змовкає; «кацапи» сміються. Таку-ж саму лайку кричить Мартинів сусіда, молодий, білявий парубчак.
— А ти сначала молоко оботрі на губах. Не висохло! — пацаючи ногою в лапті, говорить Серьога.
— «Ма-ла-ко»… — передражнює парубчак, — А в тебе давно засохло?
— Він молока не ссав, — вставляє хтось, — його мати з цицьки квасом годувала.
Серед «хохлів» сміх.— Ще лаються! — кричить Мартин. — Це з тих, що ціну тільки збивають. Он на Синельниковій на тому тижні ставали робочі по 70 рублів до Семена, а прийшла кацапня й поставала по 55! Йому що? Аби нажерлось. Ач, смокче як! ішло-б собі в свою «Рассєю» та й ставало-б там хоч і за спасибі. Сюди преться! Повиганять к чортовій матері, щоб не смерділи тут…
— Гляді, брат, чтоб тебя не погналі, — посміхається борода.
До таборів наближається дядько Корній. Чорний з гострим верхом і з спущеними донизу крисами бриль, чорні тонкі вуса, теж спущені вниз, і смугляве лице роблять його схожим на японця. Він ступає ліниво, накинувши наопашки чумарку і впевнено позирає на табори гострими, розумними очима. Дядька Корнія всі поважають і трохи навіть бояться, надто молодші.
— Що, танцювать зібрались, чи битись? — кидає він, ніби одриваючи слова, пихкає цигаркою й поглядає на ворожі табори. — Драстуйте!
— Драстуйте! Танцювать не танцювать, а тропарів прочитать кацапні треба було-б… — відповідає Мартин.
— А чого так?
— Та матюками тут усіх наділяють.
— А… вони на це багаті… Так ти-ж чого сердишся? Хіба тебе обділили?
Всі сміються. Не встигла сварка знову початись, як із-за бараку виїжджає зелений хургон, запряжений парою коней, і, дзвінко постукуючи колесами, м'яко підкочує до робітників.
— Наймать їдуть! — голосно кричить хтось. І про сварку враз забуто.
Всі з серйозними, цікавими лицями озираються і стежать за хургоном, на якому сидять двоє: один, видно, робітник, з віжками в руках, а другий — хазяїн, з батогом. Дехто вже схоплюється й хоче біти назустріч, але дядько Корній робить рукою знак, озирає всіх гострим поглядом і, одриваючи, говорить:
— Стій на місці! Чого бігти? Сам під'їде, як треба. Набиваться ще…
— Атож! Стій на місці! — зараз-же підхоплюють навіть ті, що збирались було бігти, й одходять назад.
«Кацапи» теж пильнують хургона, який, нарешті, підкочує зовсім близько й зупиняється. Чоловік з батогом у руках підносить руку до козирка й, озираючи всіх, говорить:
— Драстуйте!
Дехто теж тягне рукою козирка, дехто обзивається настороженим, чекаючим голосом.
— Драстуйте й вам…
Чоловік помалу злізає з хургона й підходить до робітників, похльоскуючи батогом і бігаючи карими, хитрими очима по юрбі. Повна, дебела постать його в піджаці і штанях у чоботи ступає поважно й твердо. Запалене й заросле чорною бородою лице здається байдужим і тупим.
— Драстуйте, — знов тягне він козирка, підступивши зовсім близько.
— Драстуйте… — спокійно й поважно відповідає Корній, пронизуючи його своїми маленькими очима.
Чоловік якийсь час мовчки обдивляється, потім, ні до кого не звертаючись, ніби про себе бубонить:
— Робочих-би мені…
— А ми що: пани, чи як? — посміхається Корній.
— Наймаєтесь?
— Та вже не танцювать сюди посходились. Вам багато?
— Та так… чоловік з п'ятнадцять.
— Повноробочих чи третяків?
 — Рабочих-би мені… — А ми що: пани, чи як? (Стор. 100). |
— Та й повноробочих і третяків, — повагом муркає він. — І дівчат трохи…
— Є й дівчата, й третяки, й повноробочі… Це в яконовію чи до хазяїна?
— До хазяїна… до мене.
— Куди? Куди?.. — пробігає по юрбі, а потім: — До хазяїна!.. До мужика…
— Хм… — незадоволено стискує губи Корній і замовкає.
Чоловік пильно зиркає на його й ніби байдуже питає:
— А чого ти так, дядьку, хмикаєш?
— Та так… Не до талії робота!
— Що? Економичеський кандьор лучче? — тупо посміхається хазяїн.
— Та краще кандьор їсти, ніж у мужика робить… А по чому даєте?
— Даю добре. В якономії так не дадуть. Повноробочому до Семена п'ятдесят, третяку сорок, а дівчатам двадцять вісім.
— О-го-го-о… — протягує Корній, — ну, ми з вами сватами не будемо…
По юрбі йде гомін. «Кацапи» підходять ближче, допитуються ціни й теж починають між собою балакати. Хазяїн мовчки стоїть і подивляється на робітників.
— Ні, ні… — підступає ближче дядько-курець. — Це ви, хазяїне, скупенько даєте… Так так… Скупенько. За таку ціну й танцювать не наймете. Нам вже по шісдесят давали, та й то не йдемо… Як-же його йти?
Дядько розводить руками, хита головою й чекаючи погляда на хазяїна. Той задумливо і ніби байдуже колупає пужалном землю. Потім, не підводячи голови, тупо й спокійно починає:
— Харч буде добрий: на сніданок риба або молоко. На обід борщ, каша з салом… На полудень чи риба, чи сало, чи молоко… На вечерю галушки чи затірка. Харч добрий… їж скільки хочеш, за тим не ганяємося…
— А робота яка? — несміло питає хтось з юрби.
— Робота? — зирка туди хазяїн. — Робота — як скрізь робота. Орать, косить, в'язать, за жаткою, коло машини… Яка-ж робота?
— Так, так! — іронічно обзивається збоку Корній. — Зранку у полі, ввечері в полі, уночі в полі, в празник у полі, та все в полі. Ні спочинку, ні сну… Знаємо…
— Чого ні спочинку, ні сну? Є й спочинок і сон.
— Та ви тут стелете м'яко, та як слатиметься там? І борщ, і сало, й молоко… Просто харчевня та й годі… Та воно так тільки тут, а там, як загатять тобі черево гливтяком та цибулею, так хоч через тиждень сповідайся… Знаю добре, пробував у мужиків ставать. Та й день той закляв. Воно, думаєш, свій чоловік, а він тебе так висмокче, що й ніг не поволочеш, як строку того добудеш.
— По-свойськи, значить? — посміхається дядько курець.
— Атож!
Хазяїн мовчки погляда на Корнія.
— А в якономії краще? — в'яло посміхається він.
— В якономії усе рощитано: коли їсти, коли спати, коли робити…
Починається суперечка. Балакають де далі спокійніше, млявіше: хазяїн усе частіше задумується й хльоскає батогом по траві. Корній одходить на бік і робить цигарку,
«Кацапи» про віщось радяться чи сваряться й подивляються на «хохлів», які теж купками балакають. Мартин розмовляє з хазяїном і скоса поглядає на «кацапів».
Нарешті хазяїн стискує плечима й одходить, не зійшовшись. Похльоскуючи батогом, він задумливо йде на другий кінець вигону, де робітників рідше. Тоді в юрбі піднімаються палкі балачки. Дехто згоджується найматись, дехто не хоче, дехто хоче прибавки. Зачинається навіть сварка.
— Наймаюсь! Чорт його бери! — кричить сердито Мартин. — Доки лежатиму отут? Вже й так третю неділю валяюсь, послідню сорочку проїдаю. Ставаймо, Сидоре, бо все одно кацапня стане. Диви, он вони вже щось міркують. Ось побачиш, переб'ють. Я вже знаю їх.
— Не мели, хлопче, чорзначого, — сердито перебива його дядько Корній. — Кацапи теж не дурні, на дурничку спини гнути не схотять. А коли хочеш ставать, — ставай, а других не підбивай. На кацапню кажеш, а сам ціну збиваєш…
— Хто збиває? — визвіряється Мартин.
— Та ти!
— Я?
— А то-ж який чорт!
— Ну, побачимо!.. О! О!.. Дивіться — один кацап уже йде кудись. Договорюваться йде.
Але «кацап» не договорюваться йде. Він прямує просто до них, нахиливши трохи голову і щось думаючи. Підійшовши, він підніма над головою картуза і, трохи запинаючись, говорить:
— Вот что, братци… Ето самоє, значіт, что ругалісь там ми промежду себя, ето, братци, забудєм… Главное нам столковаться надоть, как на счот найма-то?.. А? Ми так полагаєм, что єжелі надбавка будет, дак надо ставать. Что-ж лежать-то здєсь? І бокам тьорпко, і єсть нєчего… Всє сухарікі погризлі… Как ви у себя раздумалі?
Корній задумливо шкрябає носа.
— Хм… — муркає він, — «надбавка»… А яка надбавка?
— Да так, єжелі по пять цалкових полнорабочім, да по троячкє неполнорабочім, дак і можно-би… А? Ми самі, то-ісь, цєни сбівать не желаєм. Как ви, так і ми… Протів хозяіна надоть дружно держаться. А что там ето немножко промежду себя…
— Та то вже що там… — бурмоче Корній таким тоном, що, мовляв, нема чого там і згадувати. — Тільки надбавка мала…
Решта «кацапів» потрохи підходить ближче, тільки Серьога стоїть на місці й хмуро дивиться кудись у бік. Мартин щось тихо з натиском говорить до купки парубків та дівчат, вороже поглядаючи на «кацапів», Корнія та инших робітників.
Хазяїн вертається, так само поволі ступаючи й похльоскуючи батогом. Він підходить до хургона й заносить ногу на підніжку. Потім озирається до робітників і питає:
— Ну, що? Будемо могорич пити?
Серед робітників робиться тихо.
— Ні, не будемо, — рішуче відповідає Корній.
— Надбавочку-би маленькую, — здіймаючи картуза, говорить сивенький, маленький «кацап» у бурякового кольору сорочці. — Уж очень обідно так… Вєдь, ето нє в яконовію…
Хазяїн стискує плечима.
— Чудаки ви, брацця, — знімаючи ногу з підніжки і підходячи до їх, усміхається він. — Що вам так та якономія? Хіба-ж лучче у якогось німця служити?— Та один чорт, що німець, що наш брат хахол… — спокійно спльовує Корній… — і то хазяїн, і то хазяїн. А ви самі здалека?
— З Ломаної Підкови.
— З Ломаної Підкови? — здивовано підніма брови Корній. — Та чого-ж ви аж сюди приїхали наймати? А в Крутенькому? Воно-ж у вас під боком?
Хазяїн маха рукою.
— Кацапня там одна… А я вже їх знаю… З руським важко робити… Краще свому переплатити, ніж з ними мати діло… Ні воно тебе, ні ти його не поймеш. Ти йому: «подай леміш», а він тобі вила несе… За волами воно не звикло, коло плуга воно не вміє, того не понімає… Е! краще з своїм братом, малоросіянином. Свій свого все таки хоч пойме…
— Оце правда! — голосно підтакує Мартин.
— Ехе-хе-е, — зідхає Корній. — Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь иншим ваша пісня дхне… Ось двадцять літ я заробляю оцими руками, — він з силою б'є себе рукою по руці, — а нігде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був: чи хахол, чи кацап він.
— Чудак ти, дядьку! — стискує плечима хазяїн. — Брехать мені нема чого… Ну, так як, брацця? Стаєте? Ну, даю прибавку: три рублі повноробочому, два третякам, і карбованець дівчатам… Ну?
Серед робітників піднімається шепотіння. Корній стоїть поважно й спокійно. Серьога підходить ближче й починає сердито щось говорити, хитаючи головою до Мартина, який з свого боку теж щось доказує товаришам. Хазяїн пильно слідкує за всіма.
Потрохи наперед починають просовуватись прихильники Мартина й Серьоги. Вони уперто й злісно поглядають одні на одних і про себе посміхаються.— А вам много нада полнорабочіх? — серйозно питає Серьога у хазяїна, поглядаючи на Мартина, що стоїть з другого боку.
Хазяїн скоса дивиться на його і собі питає:
— А ти-ж косить умієш?
Серьога ображено й гордо хита головою й посміхається.
— Ого! — сміється Мартин. — Посадіть коло миски, то й не потрапите за ним!..
— Смотрі, мурло, чтоб ти умєл! — злісно кидає Серьога. — А за другіх не договарівайсь!
— Мовчи, кацапня! Хазяїне, ми стаємо. Ось наша вся кумпанія…
І Мартин рішуче озирається на своїх прихильників.
— І ми стайом! — уперто говорить Серьога.
Хазяїн пильно дивиться на обидві партії, нахиляє голову й щось думає. Всі чекають.
— Хм… — нарешті мурмоче він, підводячи голову. — Бачите хлопці… Молоді ви всі… Вам надбавку ніззя дать… От якби старі стали… Молоді ви… Так, по старій ціні хіба?..
— Ха-ха-ха! — регоче разом з другими Корній. — А що? Ззіли? Він вам ще не такої заспіває… Підождіть!..
Мартинова партія починає сердито, з запалом сперечатись з хазяїном, але він, ніби не помічаючи їхнього обурення, повертається до Серьогової партії, яка махнула на все рукою і згоджується навіть на стару ціну. Але йому, видно, хочеться найняти більше звиклих до тутешньої роботи людей, здоровших. Він знов повертається до Мартинівців і каже:
— Слухайте, брацця. От руські стають за стару ціну. По совісті кажу: не хочеться мені з чужими людьми робити. Люблю своїх… Так уже серце в чоловіка встроєно, що до свого тягне.
— Ач, як співає! — голосно вставляє Корній. — Як по нотах!
— Голос як сурмонька, та чортова думонька, — зідхає дядько-курець.
Хазяїн не чує.
— Так от, брацця, ставайте та й могорич будемо пити. І мені лучче, й вам лучче… А руські стануть до руського, то й їм лучче буде.
— От добра людина! — зідха Корній. — Жаль тільки, що трохи лисицею підбитий.
Старші робітники сміються. Дехто з Мартинової партії переходить до їх і голосно починають лаятись. Хазяїн ніби не помічає того.
Серьогова партія мовчки злісно-понуро стоїть і чекає, не дивлячись навіть на своїх товаришів руських, які стоять уже коло українців. Мартинівці пошепки заклопотано радяться.
— Ну, так як-же, хлопці? — ласкаво починає знов хазяїн, бігаючи очима по робітниках. — Рішайтесь… Чого лежать оттут? І врем'я пропада і гроші. А так, зараз до станції, вип'ємо могорич, на поїзд і гайда… Обіжать я не буду…
— Авжеж! — сміється хтось з юрби. — А хто зараз одняв назад по три рублі?
Хазяїн все таки не чує. «Хлопці» вагаються.
— Ех! Чорт його бери! — з одчаєм маха рукою Мартин. — Ставаймо, хлопці. На злість усім, а то кацапня все одно стане. Чого валяться тут? Де наше не пропадало…
— Авжеж, — насмішкувато підхоплюють з Корнієвої партії. — Валяй, хлопці, аби гроші!
— Ні се, ні те — святи, попе, яйця!Насмішки дратують Мартинівців, і вони на злість усім стають на роботу. Хазяїн почина жартувати, посміхатися й одбирати пашпорти. Навкруги — сміх, крик, балачки. Серьогова партія змішується з другими руськими та українцями й завзятіше за всіх глузує з Мартинівців.
Але ті, складаючи клунки, ув'язуючись, бігаючи по вигону, не перестають огризатись і собі глузувати з Серьогівців. Од цього на вигоні зчиняється надзвичайний ґвалт.
Нарешті всі зібрались коло хургона, на якому сидить вже хазяїн і, перелічившись, рушають.
— Гей!.. А що додому переказати? — гукають їм слідом останні. — Коли панахиди правити?
— По свому батькові прав! — огризаються задні з Мартинівців.
— Тю-тю-у!
— Не тюкай, бо пельку перервеш!
Похитуючи клунками, занадто бадьорючись, вони потроху відходять від товаришів і наближаються до бараків. Тут вони ще раз озираються і вороже махають кулаками назад. Збоку їде хазяїн і щось ласкаво, по-приятельському до їх промовляє…