| Вечерницѣ Ч. 1 Передне слово |
О хто малымъ не полюбивъ ▶ |
|
Хто яке зачинаєшъ дѣло, дѣлай-же мудро и гляди ему ко̂нця — говорить давна, еще латинська, пословиця, а що вона говорить саму правду, тее не заперечить нихто, якій лишъ хоть трохи уважно роздивився коли въ дѣланьяхъ людськихъ. Усе, чого ни робить чоловѣкъ, о̂дъ найменьшого до найбо̂льшого дѣла, довженъ зачинати о̂дъ сеи гадки, бо иначе воно або не удасться ему, або удавшись не поможе, а не помо̂гши зашкодить. Еще-жъ и тее правда, що мале дѣло дае звычайно не великіи скутки, а на о̂двороть зъ великои хмары малый дожджъ бував; але бувае и такъ, що отъ яке воно здаеться мале, здаеться: возьми до рукъ и уже готове, а ко̂лько то потреба нагрѣти чола, заки воно удасться, и чого то воно не наробить удавшись.
Хоть бы и тіи Вечерницѣ. — Довго ми надумалися, доки не здали собѣ докладный рахунокъ: хто, що, якъ и на-що, доки не выбрали дорогу ведучу до цѣли, доки не рѣшилися твердо: такъ, не инакше! На якій ладъ думали — тее тутъ роскажемо вѣрно, абы наше словесне дѣланье появилося усѣмъ такъ ясно, якъ мы сами его бачимо и понимаемо.
На-самъ-передъ мы запитали себе: хто се мы, и що за народъ? Ученыи сказали и доказали, що мы словянського дерева, восточнои росохи, руського конара малоруська галуза. Такихъ галузъ, якъ мы, е бо̂льше на словянсько̂мъ деревѣ; одни уже посохли, други марнѣютъ, а трети розбуяли и глоскомъ ростуть, процвитають. Ми собѣ въ другихъ — марнѣемо, а по-надъ нашою галузою, изъ-давна ломаною и загуканою сильными вихрами, росте близька велико-руська сестриця такъ пышно та буйно, що зъ-за неи нихто уже нашои и не бачить. Тому-то де-якій и каже: руській конаръ — то одна галуза. А вони и не бачуть, що наша бѣдолашня на-силу вытягае рамена, що-бъ и на неи ясне сонечко цѣлымъ своимъ видомъ, та не кро̂зъ сестрине листье, подивилося; вона-бъ и о̂джила…
Що тее сонце, о̂дъ которого о̂дживають народы, и приходять опять до гаразду и силы — е саме просвѣченіе, то уже всякій знае. За просвѣченіемъ довженъ и нашъ малоруській народъ прійти колись еще до своеи долѣ, и осягнути въ людсько̂мъ мірѣ свое призначенье. Зз усѣхъ жіючихъ на земли одинъ чоловѣкъ може просвѣчатися, бо лишъ человѣкъ мае умного духа, бо лишъ чоловѣкъ посѣдае мову, котора е змысловымъ выблескомъ того незмыслового духа. Безъ помочи мовы не могли бы порозумѣватися люди, безъ порозумѣнья не було бы зможне просвѣченіе; отже мова е середкомъ просвѣченія, а сей скутокъ знову доказуе всю важность самои мовы.
Якъ все, чого ни производить природа, о̂дзначаеся великимъ розличіемъ и постепененьемъ, такъ и людськая мова е дуже розлична: то одна друго̂й близька — бо̂льше або меньше понятна, то знову далека — со-всѣмъ не зрозумѣла. Подѣленье людського міра на племена и народы походить найбо̂льше о̂дъ подѣленья мовы на рѣчи и языки. Кождый народъ говорить своимъ языкомъ, кожда галуза на племенно̂мъ деревѣ е народомъ, кождый народъ и языкъ уважати належить за недѣлежну цѣлость, хоть-бы на нѣй замѣчати було ще иншіи вѣтки и гилечки.
Такій то вамъ и той нашъ малоруській народъ. Зро̂съ о̂нъ собѣ на свою питоменну стать, якъ кождый иншій; его такого выховало время, и уже ему зростися зъ якимъ нибудь иншимъ народомъ не зможно. Зъ его особнымъ розвоемъ розвився и его языкъ — самостатно, а зъ того его питоменного языка мае розвитися его письменная словесность, на которо̂й ему належить подати просвѣченіе.
Се е головна гадка, на яко̂й основуеся наше дѣло. Мы загадали выдавати письмо для образованья руського народного языка въ письменности, котора повинна якъ найближша бути живому народному слову. Объемъ нашого письма — не величкій, предметъ его — легкая словесность, силы наши — слабеньки, початокъ — трудный, а все таки веруемо крѣпко, що за постоянною працею доконаемо нашу задачу совершенно. Якимъ способомъ сю цѣль осягнути, тее мы выложимо въ поединокихъ статьяхъ, опертыхъ на само̂й-же науцѣ, якъ найяснѣйше. Самъ дневникъ нашъ буде представляти живый образъ розвою и постѣпеннои доконалости. — о̂дъ Васъ, дорогіи краяны, которымъ лежить на серце руськая доля, залежатиме по велико̂й части успѣхъ нашого дѣла, тому вспирайте насъ, ради Бога, словомъ и дѣломъ, а Богъ поблагословить.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |