Вечери на хуторі близь Диканьки/Переднє слово пасічника Рудого Панька
| Вечери на хуторі близь Диканьки Томъ I пер.: Д. Мордовцевъ Переднє слово пасічника Рудого Панька |
Сорочинецька ярмарка ▶ |
|
„Що-бъ се ще за диковина: Вечери на хуторі близь Диканьки? Які-жъ то се вечери? И скомпоновавъ бачъ який-сь пасічникъ! Слава тобі Господи! ще-бъ то мало оскубли гусей на піря и перевели ганчірокъ на папіръ! іще-жъ то мало народу, усякого звания и зброду, покаляло пальці у тихъ атраментахъ! Нагадала жъ нечиста мати и пасічникові попхатись у-слідъ за другими! Єй-же-Богу, друкованого паперу розвелось стільки, що не приберешъ вже скоро, що въ ёго й загортати“.
Чуло, чуло жъ бо моє серденько усі оці речі ще за місяць! се-бъ то я кажу, бачъ, що нашому братчику, хуторянину, висунути нісъ изъ свого захолустя у той великий світъ — батечки моі! — та се все-жъ одно, якъ часомъ лучається, иноді заплетешся у будинокъ великого пана: усі обступлять тебе и пішли глузовать; ще-бъ то воно и не теє, нехай вже собі велике холопство, такъ ні-жъ, кажу, яке небудь обшарпане хлопя, подивиться — капость, що копається на заднёму дворищі, и воно пристає; и почнуть на тебе притуповать ногами: „куда, куда, зачимъ? пашолъ, мужикъ, пашолъ!…“ Я вамъ скажу… Та що-то вже й казать! Мені легшъ двічі за-годъ поіхати у Миргородъ, де-отъ вже роківъ съ-пять, якъ не бачивъ мене ні підсудокъ изъ земського, ні самъ панотець, ніжъ показати нісъ у той великий світъ, а показавъ — плачъ, не плачъ, а давай одповідь.
У насъ, моі любезниі читателі, не во гнівъ будь сказано (ви, може, и розсердитесь, що пасічникъ говорить зъ вами якъ-то теє, мовъ би то якому сватові, або тому кумові), у насъ, у хуторянъ ведеться ще одъ батьківъ, — що коли вже одробляться всі зъ жнивами, мужикъ залізе одпочивати на всю зиму підъ самий комінъ, а нашъ братчикъ заховає своіхъ бджілокъ у омшаникъ, коли не тобі журавлівъ на небі, а ні грушъ на дереві не побачите більшъ, тоді, що вечеръ, то вже де-небудь у-кінець улиці блима огонёкь, сміхи та співи чути генъ-генъ издалека, бренькає тобі балабайка, а часомъ и скрипка, гомінъ, галасъ… ото у насъ вечеринці! Вони, скажу я вамъ, вони здаються трохи на ваші бали; тільки гріхъ сказать, щобъ таки зовсімъ. На бали коли ви ідете, то не за чимъ иншимъ, якъ подригати ногами та позівати собі нишкомъ у руку; а у насъ, зійдеться у одну хату гурьба дівчатъ овсі не для балу, зъ веретеномъ та зъ гребнемъ; и спершу наче-бъ то и за діло приймуться: веретена гудуть, пісні такъ и плачуть, и кожна тобі и очей не зведе; а тільки якъ сипнуть у хату парубки зъ скрипачемъ — підніметься галасъ, заведеться дурь, пійдуть танці и вигадають такого, що й розказати не можно.
А лучче надъ усёго, коли зібються до одноі купи та почнуть загадувати загадки, або просто, везти то се, то те. Боже ти мій! чого тільки не розкажуть! відкіль старовини не викопають! якихъ то страхівъ не набрешуть! Тільки нігде, може, не було розказано стільки диковинъ, якъ на вечерахъ у пасічника Рудого Панька. За що мене миряне прозвали Рудимъ Панькомъ — єй-же-Богу не вмію сказать. И волося, здається, у мене теперъ більшъ сіде, ніжъ руде. Та у насъ, не во гнівъ будь сказано, такий звичай: якъ дадуть кому люде яке прозвище, то и до-віку зостанеться воно. Бувало, зійдуться, передъ празникомъ, добрі люде, у-гості, у пасічникову хатину, сядуть за стілъ, — и тоді прошу тільки слухать. И те сказать, що люде були не простого-таки десятку, не де-які мужики хуторянські; та, може, иншому и повище пасічника, сталось би за честь бачити у себе такихъ гостей. Хочъ-би приміромъ сказать, коли ви знаєте, дякъ диканськоі церкви, Хома Ригоровичъ? Отъ голова! що то вже за-историі вмівъ вінъ підпускати! Дві найдете у сій книжці. Вінъ ніколи не носивъ тихъ дзюбованихъ халатівъ, які ви, може, бачили на нашихъ сельскихъ дякахъ; а заверніть до ёго хочъ у будень, вінъ и тоді зустріне васъ у жупані изъ тонкого сукна — цвітомъ якъ ото бува застудишъ кисіль изъ картохи — за котре плачувавъ вінъ у самій Полтаві — коли-бъ ажъ чи не по шість рублівъ за аршинъ! Чоботи ёго, у насъ ніхто не скаже у цілому хуторі, щобъ воняли хочъ трохи дёгтемъ, бо кожень знавъ, що вінъ мазавъ іхъ самимъ добримъ смалцемъ, якого, здається мені, радъ би бувъ инший мужикъ положити собі у кашу. Ніхто-жъ таки и сёго не скаже, щобъ вінъ коли утиравъ нісъ полою свого жупана, якъ то бачъ роблять инші люде ёго звания; а вінъ, хочъ-коли, виймавъ изъ за пазухи чепурненько згорнуту, білу хустку, вишиту по усіхъ краяхъ красною заполочю, и зробивши що тамъ слідує, згортавъ іі знову у дванадцятеро и ховавъ за пазуху. А одинь изъ гостей… ну, то вже-бачъ бувъ такий паничъ, що хочъ заразъ, одягни ёго або засідателемъ, або хочъ би й підкоморимъ. Бувало, поставитъ передъ собою палець, и дивлячись на кінець ёго, зачне розказувать — хитро та ажъ невторопно, самісеньке, якъ ото у тихъ друкованихъ книжкахъ! Часомъ лучається, слухаєшъ, та ажъ якось-то моторошно стане. Нічого, хочъ убий, не второпаєшъ. Відкіля вінъ словъ понахапавъ такихъ? Хома Ригоровичъ разъ ему на-счотъ сёго мудру сплівъ приказку: вінъ розказавъ, якъ одинъ школяръ, учучись у якогось-то дяка писанию, приіхавь до батька и ставь такимъ латиньщикомъ, що забувъ уже й нашъ язикъ православний; усі слова перевертавъ на усъ. лопата у ёго лопатусъ; баба, бабусъ. Оть, лучилось разъ, пішли вони у-двохъ зъ батькомъ на поле. Латинщикъ побачивъ граблі та й питає батька: „якъ оце, батьку, по нашому зоветься?“ та й наступивъ, роззявивши ротъ, ногою на зубці. Той не вспівъ зъ одвітомъ зібратись, якъ ручка, розмахнувшись, підскокнула, та — лусь ёго у лобъ. „Суклятські граблі!“ закричавъ школяръ, хапаючись рукою за лобъ и підплигнувши на цілий аршинъ! „якъ же вони, чортъ би спхнувъ зъ мосту іхъ батька, ловко бються!“ Такъ отъ якъ! згадавъ и имя, сердешний! Така приказка уколола саме підъ ніс того мудрого розкажчика. Мовчки вставь вінъ зъ місця, ростопіривъ ноги посередъ хати, нагнувъ голову трошки упередъ, застромивъ руку у задній карманъ горохового свого жупана, витягнувъ круглу підъ лакомъ табакирьку, луснувь палцемь по намалёваній пиці якогось-то бесурманського генерала и зачипивши чималу пучку кабаки, розтертоі зъ золою и любисткомъ, піднісъ іі коромисломъ до носу, и витягнувъ носомъ на-лёту усю кучку, не доторкнувшись и до першого пальця, — а таки ні пари зъ устъ; да якъ полізъ у другий карманъ та витягъ синю мережену хустку, такъ тоді тільки промурмотавъ ніби про-себе, якось-то наче сей стихъ: „не мечіте бісеръ передъ свинями…“ Бути-жъ теперъ біді, подумавъ я, бачучи, що пальці у Хоми Ригоровича такъ и стуляються дати дулю. На-щастя, баба моя догадалась поставити на стілъ гарячий книшъ изъ масломъ; всі узялись за діло. Рука Хоми Ригоровича, замість того, щобъ показати дулю, простягнулась до книша, и, якъ хочъ-коли воно ведеться, почали прихвалювать хазяйку. Іще бувъ у насъ одинъ розкажчикъ; такъ той (не треба-бъ на нічъ и згадувать ёго) такі викопувавъ страшні исторіи, що волося ходило по голові. Цуръ зъ ними, я іхъ викинувъ изъ своєі книжки: ще налякаєшъ добрихъ людей такъ, що пасічника, прости Господи, якъ чорта усі жахатимуться: нехай лучче коли Богъ дасть доживу до нового року и видрукую ще одну книжку, тоді вже можно буде полякати прочанами зъ того світа и дивами, які діялись у старовину, у нашій краіні православній. Міжъ ними, може, знайдете казокъ зо-дві самого пасічника, які розказувавъ вінъ своімъ онукамъ. Аби слухали та читали, а въ мене, коли теє — лінь тільки гаспидська копаться — набереться и на десять такихъ книжокъ.
Та отъ-таки! трохи не забувъ про саме главне: коли будете, панове, іхати до мене, то прямесенько держіть по стовбовому шляху, на Диканьку. Я для сёго и постановивъ іі на першій пагині, щобъ швидче знайшли стежку до нашого хутора. Про Диканьку жъ, мабуть, ви начулись таки чимало. Та й то сказать, що тамъ будинокъ трохи чи не почище иншоі пасічникові халабуди. А про садъ и говорить нічого: у самому тому вашому Петембурсі, коли теє, не знайдеться такого. А приіхавши у Диканьку, спитайте тільки перве, яке попадеться, хлопя, що у замазаній сорочці пасе гусей: „а де тутъ живе пасічникъ Рудий Панько?“ „А онъ де!“ скаже вінъ, показуючи пальцемъ, а коли хочете, то й доведе васъ до самісінького хутора. Тільки прошу не дуже таки закладувати назадъ руки и, якъ тамъ кажуть, хвинтити, бо дороги по нашихъ хуторахъ не такі гладенькі, якъ передъ вашими хоромами. Хома Ригоровичъ позаторікъ, ідучи изъ Диканьки, понавідавсь таки у проваля зъ новою таратайкою своєю и гнідою кобилою, хочъ самъ бачъ правивъ та ще и позверхъ своіхъ очей надівавъ иноді куповані.
За то вже, коли милость ваша заідете у гості, то динь подамъ такихъ, якихъ ви зроду, може, не іли, а меду, и забожусь, луччого не знайдете на хуторахъ: я-жъ вамъ кажу, якъ оце принесешъ сотъ — духъ пійде по усій хаті, що й сказать не можно — який: чистий, якъ ото слёза або хрусталь дорогий, що бува въ сергахъ. А якими пирогами нагодує моя баба! що то вже за пироги, якъ би ви тільки знали: цукоръ, истинний тобі цукоръ! а масло, отъ-отъ такъ и тече по губахъ, коли почнешь істи. И прийде таки на думку: чого-то вже не зроблять оці жінки! Отъ хочъ би — чи пили ви коли, панове, грушовий квасъ изъ терновими ягодами, або варенуху зъ родзинками та сливами? або, може чи не лучалось вамъ, иноді, істи путрю зъ молокомъ? Боже жъ ти мій, якихъ то на світі нема стравъ! іси-не наісися, та й годі; солодке, що й Богъ ёго знає! Торікъ… Та що се бо я, справди, розбрехався такъ?… Отъ приїзжяйте бо тільки, та приізжяйте поскорішъ; а нагодуємо такъ, що будете розказувать и своєму и чужому.
Пасічникъ Рудий Панько.
Переднє слово пасічника Рудого Панька и повість „Вечіръ на передодні Ивана-Купала“ поміщена въ сімъ томі переведенихъ мною „Вечерівъ на хуторі“, єсть переводъ Д. Мордовцева, винятий зъ его книжки „Малорусскій литературный Сборникъ“ (Саратовъ, 1859.). Я помістивъ сей переводъ міжъ своіми, тому-що я самъ лучшого зробити не мігъ би.
Видавець.