Величина і будова звіздяного сьвіта/Спомини про Володимира Наумовича
| ◀ Величина і будова звіздяного сьвіта | Величина і будова звіздяного сьвіта Спомини про Володимира Наумовича |
|
Друкуючи отсей невеличкий популярний виклад пок. Володимира Наумовича, написаний ним по моїй просьбі ще 1879 року і доси перехований у мене в рукописї, я чиню се з двоякої причини. Одна та, що ся праця, хоч і яка невеличка, являє ся все таки деяким вкладом у нашу вбогу популярну лїтературу і — на сором наш — доси у перве (не числячи більше специяльної працї проф. Пулюя про нові і перемінні звізди) знайомить нашу менше осьвічену громаду з основними здобутками сучасної науки в напрямі пізнаня будови сьвіта і нашого становища в нїм.
А друга, важнїйша причина та: менї хочеть ся відновити, вирвати з забутя память молодого, талановитого чоловіка, якого нещасні обставини і несумлїнні люди втягли в вир підлоти і втолочили в баюру ганьби і у якого душа оказала ся занадто мягкою, занадто чесною, щоб міг перенести кинену на него страшну пляму. Він зломав ся під вагою сорому і передчасно зійшов у могилу.
Володимир Наумович, син звісного Івана Наумовича, родив ся 1860 р. Пробувши рік у Москві в тзв. Николаєвскім лїцеї, він ходив до ґімназиї в Коломиї, а в 1879 роцї прийшов був до Львова, де скінчив ґімназию і здав матуру. От тодї то, в осени 1879 р. я й пізнав його. Він належав до тої ґімназияльної молодїжи, що від часу до часу приходила до мене, не вважаючи на одіюм „засудженого“ і „небезпечного“, яке тодї тяжило на мнї наслїдком „социялїстичного“ процесу з р. 1878. Серед загального переполоху, який панував тодї серед старших поколїнь нашої інтелїґенциї, не вважаючи на заборони і кари з боку шкільних властей молодїж, а бодай живійші, горячійші з посеред неї, горнули ся до нас, „нелєґальних“ та підозрених, знаходячи у нас — не жадні конспірациї, не таємні змови і замахи, але горяче серце на терпіня і долю нашого народа, запал до вселюдського поступу, до науки і свобідної думки, знаходячи сьміле слово і живі духові інтереси. Я видавав тодї „Дрібну біблїотеку“, в якій бажав дати з часом ряд популярних, невеличких праць — оріґінальних і перекладаних — з ріжних галузей знаня, обік перекладів виднїйших беллєтристичних творів. Певна річ, виконанє сего пляну вимагало значних грошевих засобів, а у мене не було грошей навіть на житє. Та про те я видавав книжечку за книжечкою, по части задовжуючись у друкарнї, а по части збираючи від молодших і старших товаришів принагідні, скромні датки на покритє коштів, яких із розпродажі надрукованих брошурок звертала ся також деяка частина. От до такої то працї я силкував ся заохочувати тих молодих хлопцїв, що приходили до мене: я давав їм книжки, розмовами старав ся заохочувати їх до певних тем і майже силував до писаня, до перекладаня, реферованя. Участники наших тодїшнїх сходин певно пригадують собі наші розмови, за якими ми проводили инколи цїлі ночи, а в моїх теках лишила ся значна часть рукописних праць тодїшнїх молодих людей, праць, до яких імпульс давали ті розмови, а материял моя біблїотека.Отсей рух серед молодїжи притягнув був до себе і Володимира Наумовича. Хоча він був не частим гостем у мене, то про те його постать досить живо стоїть у моїй памяти. Досить високий і стрункий хлопець з майже дитинячим іще лицем, він ходив горблячись троха. Серед своїх товарашів-ґімназиястів мав він, о скілько я міг завважити, велику повагу. Він бачив більше сьвіта, читав досить богато і загалом привик був до інтензивнїйшої духової працї, нїж більшість наших ґімназиястів, прибитих ґімназияльною схолястикою. У мене він держав ся з резервою, говорив не богато, хоча слова його були прості і щирі. Про свойого батька і його роботу, анї загалом про полїтику ми з ним нїколи не заходили в розмову. Та тілько я вирозумів із його слів, що він, люблячи росийську мову і лїтературу, рівночасно симпатизував із нашим народнїм письменством. Довідавши ся, що його цїкавлять фізика та астрономія, я дав йому видану тодї по нїмецьки книгу Секкі про сталі звізди і просив зробити з неї коротенький, популярний реферат для „Дрібної біблїотеки“. Він і справдї зробив реферат, але мій виїзд зі Львова в мартї 1880 р. і упадок виданя „Дрібної біблїотеки“ не дали менї покористувати ся його працею, яка так і лишила ся у мене в рукописї, і тілько тепер друкуєть ся тут з невеличкими стилїстичними поправками та річевими доповненями.
Від марта 1880 р. я вже не бачив Володимира Наумовича. Час від марта 1880 до осени 1882 р. я прожив на провінциї: в Коломийщинї, а потім у Нагуєвичах, у дуже тяжких обставинах, про які не місце тут говорити. На селї я довідав ся про арештованє Адольфа Добрянського, Івана Наумовича і їх компанїї; на село доходили до мене також вісти про голосний „процес Ольги Грабар і тов.“, процес, як справедливо висловив ся був пок. М. Драгоманов, „огидний з кождого погляду“. І ось із справоздань про хід того процесу я довідав ся, що мій колишнїй гість Володко Наумович у Віднї грав огидливу роль шпіона, брав від Мирослава Добрянського по 50 руб. місячно за те, щоб слїдити з разу буцїм то социялїстів і нїгілїстів, а потім писати „справозданя“ про віденьські руські товариства, головно про „Сїч“, з тим, що Мирослав на основі тих справоздань мав здавати десь комусь якісь „рапорти“. З немалим зачудуванєм читав я в справозданях ось які признаня з уст самого В. Наумовича: „В першім листї писав менї Мирослав, щоб я вивідував ся про відносини Росиян, що пробувають у Віднї. Потім мав я доносити йому про руські товариства у Віднї, про їх поодиноких членів, про Терлецького, і розвідувати відносини тих студентів-Росиян, що мають зносини з социялїстами. Мирослав говорив менї, що потребує тих звісток для якоїсь книги чи для якоїсь ґазети, але я сам нарештї дійшов до того пересьвідченя, що се не мають бути ґазетні кореспонденциї і для того перервав з ним переписку. Те, що я робив, не вважаю нїчим злим, але навпаки, користним для всякої держави, бож я діставав гроші на вислїджуванє нїгілїстів однаково шкідливих для Австриї як і для Росиї. Моєю задачею було пізнати рухи социялїстів і їх зносини з социялїстами в Росиї; з тої причини я й сходив ся з Росиянами в Віднї і старав ся розвідати про їх рух у Женеві і в Австриї. Я й писав про се, але листів не висилав“ (в иньшім місцї В. Н. признав ся, що таки висилав такі листи і навіть фотоґрафії і що Мирослав здавав рапорти з його дописей). „У Віднї я належав до „Буковини“ і до „Сїчи“, але з товаришами сходив ся досить рідко; деякі приходили до мене“. В додатку до тих зізнань були прочитані два листи Володимира Наумовича до Мирослава Добрянського. В однім, із 20 падолиста 1881 р. він пише: „Посилаю Вам статейку про „Сїч“. Незабаром буду міг довідати ся богато таємних річей, бо один мій товариш має у „них“ велику повагу і ходить до Терлецького, проводиря віденьських социялїстів. Незабаром подам також деталї про орґан галицьких социялїстів „Сьвіт“. У другім листї, якого дати не подано, писав Наумович знов про „Сїч“ підносячи, що се товариство має близькі зносини з львівськими „нїгілїстами“ і з Драгомановим, і що росийські нїгілїсти знають ся з Терлецьким, а Сїчовики Полянський, Кос, Ікалович одержують від них гроші. „Яке важне те товариство „Сїч“, доказує той факт, що якийсь утїкач-нїгілїст приїхавши до Відня прийшов просто до „Сїчи“ як до своїх. Нїгілїсти в Австриї не мають свойого орґана і ґрупують ся довкола одного чоловіка: в Віднї довкола Терлецького, а у Львові довкола Франка“[1].Пригадую, яке обуренє і обридженє викликали ті зізнаня молодого чоловіка, студента унїверситету і сина загалом тодї поважаного письменника, бувшого посла, ще й духовного. Луною того загального вражіня був навіть прокуратор, який другого дня по вислуханю тих признань сказав В. Наумовичеви в очи: „Śledzić nihilistów nie jest karygodnem, ale śledzić własnych kolegów i towarzystwa, to co najmniej podłem“ (тамже ст. 38). І хоча прокуратор під пресиєю оборони відкликав потім се слово, то кинули його на Наумовича його бувші товариші з „Сїчи“, наклеймивши його імя найтяжшою ганьбою, якої може зазнати молодий чоловік. І хоча при розправі суд увільнив його, то все таки він вийшов із сего процесу засуджений публичною опінїєю в десятеро тяжше, нїж його батько, вийшов морально знївечений і зломаний і від того часу зовсїм пропав для ширшого сьвіта. Не знаю, чи минув рік потім, коли ми прочитали в ґазетах звістку про його смерть, що наступила десь у якихось свояків у Росиї.
Тілько геть пізнїйше довідав ся я припадково, що ся смерть у тихім закутку крила в собі страшну траґедию. Володимир Наумович — так сказано менї — вмер під тягаром ганьби, яку сам сьвідомо а безпідставно навалив на себе, щоб ратувати свойого батька. Він не був нїколи шпіоном своїх товаришів, не слїдив за нїякими нїгілїстами, а коли був Мирославом Добрянським втягнений у якусь погану роботу, коли посилав йому листи і „справозданя“, то мабуть про якісь иньші, далеко не нїгілїстичні справи. Та правдоподібно сам він дуже мало що робив для плянів сего безхарактерного і несумлїнного авантурника, а „пособія“, які побирав у Віднї, були переважно премією за службу, яку мав робити його батько для плянів Мирослава, чи радше того, хто стояв за його плечима. Донощицькі листи, що кинули таку нестерту пляму на Наумовичеве імя, написані були імовірно a posteriori, в часї трівоги счиненої першими ревізиями, коли мабуть і зародив ся плян — висунути для замаскованя дїйсних заходів фантастичну і глупу фарсу — слїдженя нїгілїстів (пригадаю, що тим самим викрутом боронили себе Ничай зі Станїславова і Трембіцкий з Коломиї). Найлїпший доказ — сей, що власне ті ганебні листи В. Наумовичем не були вислані і знайшли ся в його паперах, хоча в тім самім часї, від вересня до грудня 1880 р. він переслав Мирославови що найменше 12 листів, яких зміст лишив ся незвісним. Сего догадував ся вже й прокуратор у процесї Ольги Грабар, говорячи дословно ось що: „W papierach oskarżonego znaleziono tylko jeden koncept z doniesieniem o stowarzyszeniach i list Mirosława Dobrzańskiego z wezwaniem o śledzenie zabójcy Mezencewa (Кравчинського-Степняка), ale ta okoliczność nie może sprowadzić was panowie na drogę przekonania, jakoby tu chodziło wyłącznie o sprawę nihilistów. Przemawiają przeciw temu liczne uwagi w listach Dobrzańskiego, zapewnienie świetnej przyszłości, karyery dyplomatycznej w Rosyi. Zresztą treść tych korespondencyj о nihilistach przedstawia się jako wyrób, bazgranina młodzika, nie mającego może należytego pojęcia о socyalizmie i nihilizmie, wyrób, który nie mógł służyć do żadnego użytku ani jako artykuł dziennikarski, a tem mniej jako materyał do pobieżnego choć by studyum. I za to otrzymał 800 złr. rocznie! Dla tego już z tego powodu pozostawiam panom do rozstrzygnięcia kwestyę, ażali ze względu na to, że ks. J. Naumowicz wiedział o wszystkiem, ta kwota 50 rubli, uwalniająca go od troski o syna, mającego byt zapewniony, nie może być uważaną jako subwencya pośrednio ks. Naumowiczowi udzielona“. (Стен. отчетъ 364). Правда, тодїшнїй прокуратор Ґіртлєр фон Клєборн, не знати, чи наслїдком висшої інструкциї, чи з вродженої йому апріорности думаня підпертої основним незнанєм росийських відносин спровадив цїлу справу ad absurdum, дошукуючись жерела москвофільських заходів у „Славянскомъ благотворительномъ обществѣ“ і бачучи їх метою „панслявістичну пропаґанду“, замісь доходити туди, куди вели слїди — до бюр росийських мінїстерств та ріжних ґенерал ґубернаторів. От тим то й що до Володимира Наумовича прокуратор спинив ся на думцї, що він був „ustanowionym na Wiedeń płatnym ajentem do działania między młodzieżą słowiańską w duchu panslawistycznego komitetu“ (Стен. отчетъ 365), хоча такої дїяльности за Володимиром Наумовичем не можна було доказати анї одної тїни. От тим то й не диво, що оборона мала легке дїло виказати безпідставність так сформулованого оскарженя.
Вийшовши з тюрми Володимир Наумович запевняв декого зі своїх бувших товаришів: „Се все неправда, що я говорив на розправі. Я мусїв так говорити“. Ті слова передавано менї з кількох сторін. Але очистити ся прилюдно, вияснити сю огидну справу він не міг. І вона вігнала його до гробу. Менї оповідали, що остатнї місяцї його житя були важким духовим кенанєм. Стискаючи чоло долонями він ходив по саду чи по комнатї і раз у раз повторяв: „Що я наробив! Що я наробив!“. Не знаю, яка тяжка недуга зробила конець його терпіням.
Може бути, що отсї рядки, які я подаю без претензиї на докладність, спонукають до говореня когось, хто більше знає про сю справу. Я зі свого боку бажаю отсею книжечкою причинити ся поперед усего до часткового бодай очищеня памяти нещасного молодого чоловіка від ганьби, яка залягла на нїй, а разом із тим, публїкуючи його працю, бажаю дати доказ, що се була натура серіозна, склонна до поважної працї. Наш нарід, якого мову він щиро любив, стратив у ньому надїйного робітника; на тих, що звели його на бездорожя, що змусили його сплямити себе страшною ганьбою і покрили забутєм його могилу, нехай спаде вся ганьба і вся погорда чесних людей.
Іван Франко.
——————
- ↑ Див. Стенографическій отчетъ изъ судовой росправы по дѣлу Ольги Грабарь и тов. Львовъ 1882, стор. 30–34.