Великий шум (1907)/I
| Великий шум І |
II ▶ |
|
Іде, гуде великий шум! Великий шум, зелений шум! Під його подихом стогне могутнїй Дїл, гнуть ся мало що не до землї стрункі, білі берези, на долинї тріщать старі дуби, скриплять і стогнуть осики заводячи свій жалкий лемент. День і ніч, тиждень за тижнем реве той шум над Підгірєм; як почало о Різдві, то отсе вже минув і Великдень, а шум хоч би на хвилечку втих. Рве стріхи на хатах, перевертає обороги, розносить солому зі стоділ, валить плоти та лїси, свистить у верхівках дерев і не дає їм покрити ся листом, реве та виє між крутими берегами річок, кидаючи довкола глину і камінє мов зноровлений бугай. Зимою богато людий закопав у снїгах, весною боров ся з повіню, що від наглої відлиги валами скотила ся з гір і покрила долини, затопила поля, брала з собою хати, руйнувала цїлі села. Від коли люди затямили, не було таких вітрів і такої повенї і такої негоди, як та, що нею почав ся 1850 рік. Люди глухли від ненастанного шуму, гнули ся з привички йдучи по вулицї, бо вітер рвав поли, валив з ніг, а дїтьми як галушками катуляв по дорозї. Страх ударив по селах. Кинулись орати — всю пухку землю вітер рве і несе Бог знає куди. Рве аж до твердої, суцїльної глинки; що виорав, те на пару лїт лишаєть ся неродючою пустелею. Чи кара божа? Чи доведеть ся загибати? Снїги, повенї і отсей страшний, ненастанний, непереможний вітер!
Але бо й по селах, по хатах, по церквах і коршмах, по душі народа йде шум не лекший, як отсей шум розшалїлої природи. Метушать ся села, скрізь ідуть сперечки, сварки і лайки, залягає в душах якась глуха ненависть, вибухають як ракети дикі погрози і лунають від села до села. Недавно знесена панщина як недорізаний труп ворушить ся і наповняє серця жахом. Як великі, темносинї гусїльницї повзуть по болотистих дорогах довгі швадрони ляндсдраґонів, повзуть звільна на захляпаних, задиханих конях від села до села, три, чотири рази до року, весною, в косовицю, в жнива, в копанє картофель та збиранє кукурузи, і скрізь по селах, куди вони пройдуть, крізь шум вітру чути свист канчуків, лемент жінок, проклятя чоловіків: се ляндсдраґони на просьбу панів силою та канчуками гонять селян на панські лани до роботи. Не за дармо, за нужденну плату, але селянські душі затвердїли, не хочуть без канчука йти на панське поле. „Досить воно нассало ся нашого поту і наших слїз, — кричать під канчуками. — Не підемо, хоч убийте. Не підемо, аби нас озолотили. Нехай собі роблять самі! Нехай подавлять ся тим, що надрали з нас, а ми не підемо більше робити їм. Хоч би нам гинути на своїх частках, а від них зарібку не хочемо“! — Так лементує хлопське завзятє. Та все таки язик ляндсдраґонських канчуків голоснїйший, і хоч серед слїз, серед проклонів, серед свисту канчуків, а робота в тих роках по скасованю панщини таки робила ся. Лїниво, мляво, але мусїла робити ся. Така була воля уряду. А в народнїй душі шуміло, ревло та клекотїло не згірше, як в ошалїлій природї.
Здоровою гадюкою звила ся посеред широкої підгірської долини річка Грушівка; густі лози та вільхи обсїли з обох боків її береги як рівно уложені дві барвінкові ґірлянди. По обох боках річки розсїло ся велике підгірське село Грушатичі. Хати до шнуру збудовані біля гостинця тонуть у грушових та яблоневих садках, та друга половина села, за річкою, розкидана по рівнинї, де кому злюбило ся, виглядає як ряд букетів розсипаних по мураві. На серединї села біля моста стоїть церква з бляшаною, червоно помальованою банею, що виглядає як червона шапка моримухи на білім стовбурі. За церквою на невеличкім горбику, серед старого, роскішного саду стоїть попівська резиденція — старий мурований будинок з ґанком на сад і на село, з ґосподарськими будівлями позаду, притуленими до високого глиняного обрива — се конець гірського пасма, що сьмілим луком забігло з Дїла аж сюди і тут було проломане та вигризене рікою. А по другім боцї річки за долиною здіймаєть ся друга, висока гора, покрита темнозеленим смерековим лїсом, а де вона кінчить ся і не уриваєть ся стїною, там на косогорі, високо над селом розкинув ся двірський сад обведений живоплотом, а посеред нього двір, невеличкий поверховий будинок з червоно помальованими стїнами, весь обсаджений виноградом, що закриває стїни аж до високих партерових вікон, немов би густа зелень роззявлювала якусь могутню пащу, щоб проковтнути ту червону надбудівлю з блискучими вікнами і зелено помальованим бляшаним дахом.
Як би не той холодний вітер, що реве над селом, валить вікові дерева в лїсї — в часї недавньої розталї їх звалило ся много тисяч пнїв, що тепер лежать у лїсї сїрими купами мов вояки по великій битві, — і як би не те, що рівночасно кипить і клекотить у тім селї і в дворі і на клебанї (так звуть у селї попівську резиденцію), — то село Грушатичі можна би вважати земним раєм, роскішним закутком нашого Підгіря. Положене в плодючій долинї, з трьох сторін обведене не дуже високими горами, що опираючи ся о могутню стїну Дїла від заходу, з двох боків, на північ і на захід, обхопили село широким амфітеатром, мов велетенською зеленою підковою, воно тепер тулить ся в своїх садках, що задля спізненої весни тілько що покрили ся сріблястими бруньками, підперезане двома довгими поясами лоз і вільх, що простягли ся мов два рівно утяті вали вже густої, інтензивної зеленї, а довкола нього широкі, підмоклі луки аж до стіп гір зажовтїли ся корчами лоташу як одноцїльний жовтий килим, де-де покраяний рядами верб, кущами тернини, що цвите білим молоком, або здоровими купами жовтїлї, свидового прутя, калини та лїщини, що купчать ся біля закрутів річки. А над селом вискалюєть ся з зеленї червоний двір, мов сердите, кровю набігле лице, і немов на перекір йому на другім боцї впираєть ся в зелень червона моримуха — здорова церковна баня, а з поза неї якось хитро і несьміло зиркають стїни клебанї. А довкола селянські хати з пошарпаними вітром стріхами, з пообалюваними плотами та парканами, з маленькими підслїпуватими вікнами і з великим, у глибинї душ людських захованим стражданєм, з невпинною боротьбою між надїєю й розпукою.
Провідна недїля. Сонце почало вже хилити ся на західну половину неба, а в грушатицькій коршмі народу як набито. Коршма простора, панщизняна; за часів панщини се було обовязкове місце всїх селянських сходин не менше як церква. Шинківня простора, а сїни ще ширші, лише по кутах затїснені троха великими бочками горівки. І скрізь повно людий, скрізь тиск і товкітня, ще й на дворі, довкола коршми, по під вікнами, на колодках та деревляних обрізках стоять люди, старі й молоді, чоловіки й жінки, хлопцї й дївчата, тиснуть ся, пищать, зазирають до середини, не дбають про те, що холодний стоковий вітер аж землю рве з під ніг і що хвиля то у того, то в сеї, що стоять із краю, закидає кожухи та спідницї на голову, здирає шапки та хустки, мов собака торгає запаски та рукави. Зацїплюють зуби з холоду, отуляють ся чим хто може, втискають ся в стиск і простягають шиї, вирячують очи і насторожують вуха, щоб хоч що трохи почути з того, що говорить ся в коршмі, в широкій шинківни. Бож не для піятики вони зібрали ся тут сьогоднї. Певно, бородатий Юдка рад їх зборови; сам він і його сини Сруль та Абрумко знай ляскають патинками, мов слижі в хворостї звивають ся прошмигаючи поміж людий та набирають нові і чим раз нові лївари та конви горівки, щоб заспокоїти прагнущих та розпалених Грушатичан. Але Грушатичани ледво зиркають на Жидів, не звертають на них уваги, хиба декотрий потручений Жидом обернеть ся, плюне та кликне:
— Тьфу, щезай бідо!
А всїх увага звернена там, до того кута, де сидить старшина громадська, де гомонять голоси, ведуть ся розмови виголошувані майже криком, підіймають ся кулаки та ригають ся лайки й проклятя.
— Цитьте! Цитьте! Війт говорить!
— Що він має говорити? Панський підлизень!
— Не хочемо слухати! Війта не хочемо слухати. Він нас дурить!
— Цитьте бо! Не можна без того. Най скаже, що має сказати.
На хвилю втихає. Біля стола метушня. На стіл вискакує підсадкуватий, червонолиций чоловік, увесь уже спотїлий, розгорячений, і кричить.
— Ідете завтра на панський лан?
— Нї, нї, не йдемо! Най він западеть ся! Досить ми на нього ходили. Не хочемо! Не хочемо! — заревли нараз усї голоси в коршмі й за коршмою, аж вікна забренїли і цїла коршма немов затрясла ся. А деякі голоси з заду додавали:— Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сьміє нам і згадувати про се!
— Буком його! — риплять голоси знадвору. — Тягнїть зі стола! Не хочемо слухати.
І сотки рук, судорожно зцїпляючись і немов торгаючи з далека війтові поли, простягають ся зі стиску до гори, бо їм нїкуди инде протягнути ся. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть твердо на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.
— Панове громадо! — реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. — Послухайте хвилю. Я-ж вам іще нїчого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.
— Кажи, кажи!
— Пан дає по два сороківцї за день ораня.
— Нехай давить ся ними! Не діжде! Не підемо.
— А по три хочете?
— Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.
— Пан казав, що ще нинї в ночи вишле штафету до ляндсдраґонів.
— Най шле й до дїдьчої матери! Робити йому не підемо.
— Весна припізнила ся. У нього ще й скиби не орано.
— І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщини! Най оре зубами, най дре землю ніхтями!
— Панове громадо, завтра скоро сьвіт приїдуть ляндсдраґони.
— Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! — ревла громада.
— І буде те, що торік було.
— Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.
— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цїсаря побіжать і скажуть: „Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. Їм найлїпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтували ся“.
Ті слова вимовив Яць Коваль ставши на ослонї межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний арґумент у панщизняних дебатах, які вели ся отсе вже два роки в Грушатичах. Усї мужики ахнули в один голос.— А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?
— Але панове громадо, — кричав війт, — хиба-ж я вас веду на панський лан? Хиба вас намовляю на щось лихе? Я-ж вас лише запитую. Пан менї казав запитати вас — і питаю. Не хочете, ваша річ. Я-ж вас не буду намовляти, тай ви не дїти, щоб дати ся менї на підмову.
— Добре, добре! Так же й говори! — почули ся голоси одобреня з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обуреня і простягали ся руки до шарпаня та затиснені кулаки.
— Та я того… Я не маю вам що більше говорити, — сказав війт і похилив ся, щоб злїзти зі стола.
— Як-то не маєш? — скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослонї. — То ми лиш того зібрали ся нинї?
— Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.
— Та гов бо, війте, — знов крикнув Яць Коваль, — та чекай! Коли ти з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.
Війт якось нї в тих нї в сих покрутив ся на столї обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.
— Хто має що менї говорити, най говорить.
— Віддай папери! — загукали голоси.
— Які папери?
— Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!
— Я нїяких ваших паперів не маю, — відповів війт якось несьміло.
— Як-то не маєш? Як то не маєш? А де подїв?
— Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердженя, наші декрети і привилеї? Говори! Признавай ся, бо не вийдеш відси живий! Говори!
Знов почав ся страшенний репет у коршмі і довкола коршми і знов затріщала коршма не знати чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.
— Виж менї нїяких паперів не давали, — промовив війт, — то я вам нїчого й віддати не можу.
— А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирай ся до тристенного. Не хочемо такого війта. Виберемо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злїзай! Віддай папери! Папери! Папери!
— Але-ж панове громадо, — ще раз правдав ся війт, — я-ж не знаю, які ваші папери.
— А які маєш?
— Та якісь там пан сендзя передав менї два роки тому, ще як панщина була. Та я їм не придивляв ся. Дав менї в скринцї — досить важко в руки взяти, — зложив і замкнув при мнї, а ключ сховав у себе в шуфлядї. А скринку я взяв до себе і держу доси. А що се за папери, чи ваші чи панські, я того не знаю. А сендзя заборонив менї остро нїкому за них не говорити і нїкому їх не показувати.
— Наші вони, наші, наші! Небіщик сендзя все нам натякав на них, все нам говорив: — „Я маю такі папери, що вам колись дуже стануть у пригодї“. Віддай нам їх! Зараз віддай!
— Як же вам їх віддам, коли їх не від вас маю?
— Байка! То наші папери! Зараз давай! Зараз тут, на стіл клади! При всїй громадї!
— Але що менї пан сендзя скаже? — крутив ся війт.
— Який сендзя? Той, що тобі дав ті папери? Адже він уже небіщик! Тю, тю дурний!
— Та сей новий їх тобі не дав. Може й не знає за них. Що йому до них?
— Знає, я показував йому, як настав. Відімкнув скриньку, переглянув, дещо забрав із собою…
— Ах ти тумане! — загукали з усїх боків. — Та на що-ж ти дав? От тобі й на! Певно забрав що для нас вартне! Небіщик сендзя був наш приятель, хоч остро судив на буки, а сей панський підлизень.
— Ну, і що, як узяв? Що, як узяв? Певно передав пану? — допитувались у війта ті, що стояли близше.
— Та нї, панове громадо! — запевняв війт і мов лоза хилив ся до долу. — Богом вам кляну ся, зараз же другого дня віддав, ще й запевняв, що всї. На, каже, почисли, чи стілько, скілько я взяв учора. Тямиш, кілько було? — Двадцять пять актів, — сказав я. — На-ж, маєш їх. Перечисли, чи котрого не бракує. І ретельно, анї одного не бракувало, всї були. І всї там лежать у скриньцї.
— Тумане! А ти дивив ся, чи то ті самі? — гукнув із під стїни Яць Коваль.— Та по чім я пізнаю, чи то ті самі? — простодушно признав ся війт. — Я-ж не письменний. Печатки нїби ті самі, шовкові нитки, що ними позшивані акти, також ті самі, тай печатки нїби ті самі. А що там у них пописано, Господь сьвятий знає. Я на се слїпий.
— Туман! Слїпцун! Одурив його проклятий! — заревла громада.
— Алеж панове громадо, чей же пан сендзя — —
— Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! — ревли розлючені люде.
— Ми його на шматки розірвемо! — гукали одні.
— На ґродзїв мак посїчемо! — репетували иньші.
— Геть роздруцкаємо! Зараз ходїмо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.
Війт у почутю своєї правоти випростував ся і знов крикнув приглушаючи загальний гармідер:
— Панове громадо! Гей панове громадо! А цитьте бо! Щеж ви не вислухали мене.
— Ще щось маєш крутити?
— Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.
— Показуй! Подавай! Викладай на стіл! — гукнула громада.
— Алеж скринька у мене дома, в коморі.
— Біжи й принеси.
— От я зараз, — мовив війт і другий раз нагнув ся, щоб скочити зі стола.
— А гов, панове громадо! — гукнув якийсь голос із під печи. — Не пускайте його самого, бо втече.
— Та куди втечу, дурний Халавку? — огризнув ся війт.
— Втече, втече! — репетувала вся громада. — Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора і що йому зробимо!
Ледви-ледви заспокоїла ся громада, коли з поміж гурту, що тис ся коло стола, зголосили ся три чоловіки готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилїзли на двір — один делєґат на перед, потім війт, а за ним ще два делєґати. Як обережність, то обережність.А в коршмі й довкола коршми по їх відходї знов підняв ся шум як у млинї, де разом теркотить дванацять питлїв і реве вода на лотоках і гуркочуть колеса та скриплять вали по деревляних брусах.
— Отто мінї війт! Смаровіз не війт! Свинї йому пасти, не в громадї значити. Го-го, знають пани, який їм війт найлїпше до вподоби. Не хочемо його! Анї одного дня більше! Най щезає зо шумом, бо наробить нам ще гіршої поблїки. Тепер тяжкий час, треба доброго ґазди в хатї, а ще лїпшого в громадї. Вибираймо зараз нового війта. То буде наш, громадський війт, а не панський вірник!
Оттакі окрики та уваги сипали ся з усїх кутів коршми, з сїний і з надвору крізь вікна. Сьмілість здержувана в часї панщини силою панського нагнїту, буків, диб та колодок, тепер проривала ся, як вода з розірваної гати, шуміла і бурлила і бризькала піною і зносила все, що стояло їй на завадї. І скрізь по громадах ішла така хвиля; народня ненависть до панщини шукала собі всяких можливих упустів і знаходила їх усюди.
— Кладїмо війта! Кладїмо війта. Кого кладете на війта?
— Андрія Халавка!
— Хому Зарічного.
— Ха, ха, ха! Ще десь є третий дурень он там під берегом. Кладїть і того!
— Яця Коваля.
— Що нам Коваля? Коваль з присїлка. Треба селового.
— Костя Думяка.
— За молодий ще. Торік з війська вийшов.
— Письменний! Бувалий.
— Бував на лаві і під лавою.
— Чи то мало у нас письменних? Он Чапля Стефан! Он Онефір Гаврило!
Назви кандидатів лїтали як жменї снїгу кидані на голову. А при столї сидїли присяжні та радні і щось глубоко міркували.
— Війта вибирають! Війта вибирають! — почули ся голоси з надвору і разом з ними розпучливі крики, проклятя та пищанє жінок.
— Медведю! Куди пхаєш ся? Адже ноги менї роздавиш.
— Війта вибирають, а нас не пускають? Розступіть ся! Пускайте!— А ви від коли маєте голос при виборі?
— Як то? Від коли й ви. Нинї перший наш вибір. Усї маємо голос.
— І баби?
— І баби! І баби! — почули ся завзяті писки з усїх боків. — Або то баби щось гірше від вас?
— Як би не баби, то би хлопів і на сьвітї не було.
— Пускайте нас! І нас! І нас!
— Та чекайте! — гримнув хтось із середини в двері. — Адже ще не вибираємо. Ще лише подають голоси, на кого би хто хотїв.
— Кладїть мого чоловіка! — запищала якась жінка. — Такий добрий, що хоч і до рани приложи.
Присяжні й радні біля стола повставали з ослона. Один вилїз на стіл.
— Панове громадо! — крикнув. — Говоріть, кого хочете мати війтом у Грушатичах?
Гомін змішаних голосів був відповідю на се питанє.
— Так не можна. Говоріть одного.
— Ми кождий хочемо свого.
— То погодїть ся якось. Ми вам будемо казати одного за другим із тих, що їх тут зголошено, а ви голосуйте, чи годите ся, чи нї. Отже Андрій Халавко.
— Та то крайнїй дурень. На сьміх його подали.
— Хто дурень? Я дурень? — крикнув ображений Халавко. — Сам дурень, хто таке говорить.
— Хто за Андрієм Халавком? Нема нїкого.
Регіт цїлої юрби.
— Хто за Хомою Зарічним?
Знов регіт.
— Не ображайте чоловіка. Він вам нїчого не винен.
— Не беріть дурня на зуби! — додав хтось із кута.
Знов гармідер. Знов ображений упоминаєть ся за своє добре імя. Коли викликано Яця Коваля, прийшло до суперечки. Горішняне були за ним, долїшняне против нього. Чули ся голоса: „Дурню!“ „Чи сам дурень!“ „Не тручай ся!“ „Ой мої ноги!“ „Чи ти сказив ся?“
Присяжний стояв на столї і не міг зміркувати нїчого.
— Ну, якжеж панове голосуєте?— За Ковальом. Против Коваля. І я, і я, і я!
— Знаєте, хто за ним, най підійме руку.
Всї руки підняли ся.
— Значить, усї за Ковалем?
— Нї, нї, ми против! Не хочемо Коваля! — чують ся крики.
— Чогож підносите руки, коли ви против?
— Инші підносять, тай ми підносимо.
— Тьфу на таку моду, — крикнув росерджений присяжний і злїз зі стола. — На вас би иншого пастуха треба.
— Не стулиш ти дзюба, присяжний? — почуло ся з ріжних боків. — Чи бач, хто нам за пастуха оббираєть ся! Ей, як би я був близько тебе, я-б тобі заїхав!
Такий розгардіяш стояв із пів години і гармідер робив ся щораз більший, жартливі або цинїчні окрики покривали голоси присяжних, що за чергою, захриплі викрикували імена що раз то нових кандидатів. Перебрано їх уже більше як двацять, і ще нї на кого не було загальної згоди. Ще найбільше голосів падало на старого, дотеперішнього війта.
— Оттам у лихий час, — крикнув Яць Коваль, — перед хвилею ви готові були розірвати його на шматки як дурня, а тепер голосуєте за ним!
— А тобі кривда, що на тебе не голосуємо. А зась тобі, Клепало!
Та тут почуло ся гуканє з поза коршми. Надійшов війт несучи під пахою скриньку, а за ним три делєґати. З тяжким трудом, сим разом уже дверима влїзли до коршми. Війт знову видрапав ся на стіл, і піднявши в гору скринку в руках крикнув так, щоб усї чули.
— Панове громадо! Ось вам та скринка з паперами. Слухайте!
І він потелепав скринкою в повітрі, щоб чути було стуканє того, що було в її серединї.
— Отворіть її! — чули ся голоси.
— Коли бо ключа нема! Ключ у пана сендзї, — мовив війт.
— Що нам до пана сендзї? Давайте ножа! Ми її зараз отворимо.
— Не треба й ножа, — мовив Яць Коваль, — ось у мене шило. Я на такі замки майстер.Він справдї був коваль і слюсар славний на всю околицю. Він лиш раз доторкнув ся до скринки своїм шилом і вона зараз отворила ся. Тодї війт держачи в одній долонї скринку другою почав один за одним виймати з неї папери і класти на столї.
— На, маєте! — приговорував він, — ось вам єдна ахта, ось вам друга, третя, четверта, пята… Хто ста письменні, ходїть сюди, прочитайте що в них стоїть написано.
Всї мовчали. Письменного в цїлім зборі не було анї одного.
— Хто сте письменні! Гей! Ідїть громадські папері читати! — пішли окрики по коршмі й довкола коршми. Але нїхто на них не відкликав ся.
— Куме Стефане Чапле! — кричав війт роззираючи ся по коршмі. — Ото Божечку, був бим присяг, що Чапля стояв ось тут ще недавнечко.
— Стояв і вийшов. Мабуть пішов до дому.
— А деж Кость Думяк? Він же торік із війська вийшов, то чей ще не забув читати.
І Думяка не було в коршмі.
— Ну, щож будемо робити з тими паперами, панове громада?
— А Бог знає, що з ними робити!
— Я гадаю, що сховати їх знов до скриньки, — сказав Яць Коваль, — скриньку замкнути і най пан війт знов сховає їх у своїй коморі, аж запотребуємо.
— Добре, добре! Правду Коваль каже! — загуло довкола. Війт позбирав папери, зложив їх назад до скринки, а Коваль своїм шилом замкнув її знов так як була. Війт узяв її під паху і поклонив ся громадї.
— Чи так має бути, панове громадо, як сказав Коваль?
— Так, так! Просимо. Годимо ся! Най так буде.
Війт ще раз поклонив ся і сказав:
— Ну, то дякую за послуханє.
І третїй раз схилив ся, щоб злїзти зі стола. Та знов спинили його численні голоси:
— А наші вибори?
— Вибори! Вибори! Мусимо нового війта вибрати! — загукали голоси з посеред громади.
— Пізно вже! Смеркаєть ся! — відповідали инші.— Кінчіть! Ми померзли. Вже сонце зайшло! — лунали голоси, а особливо жіночі з надвору.
— Менї час до дїтей! Менї до корів! У мене чоловік хорий…
— До дому! До дому! Вибори на другу недїлю.
— Най так буде! Добре. Вибори на другу недїлю!
І густою юрбою повалили люди з корчми, живо розмовляючи про громадські папери, про старого війта і доконечність вибрати нового та про доконечність також нових „прелїпотентів“. Се була й сьогоднї найважнїйша справа, за для якої зійшли ся такі численні збори. Се справа пильна, бо дотеперішнї плєнїпотенти, вибрані ще 1845 р. під панським впливом оказали ся зовсїм нетямучі, нї до чого не здалі і занедбали, а хто знає, може й запродали найважнїйші громадські справи.
— За тиждень! За тиждень ми з ними порахуємо ся. І нових прелїпотентів виберемо. І нового війта. Мусимо вибрати, бо інакше загиблиця наша.
І нараз, на скрутї від коршемного доїзду до моста вся юрба спинила ся як вкопана. Всї аж роти пороззявляли і нїхто не міг сказати слова. Як то? А вітер? А той шум, що завивав у берегах Грушівки зойком конаючого ? А те стогнанє, що доносило ся з лїса як стогнанє вола живцем рваного медвежими лапами? Що стало ся? Коли се все втихло? І чи справдї втихло? Нї, анї духу не чути! Повітрє, небо, дерева все мов зацїпло, мов закаменїло, анї не ворухнеть ся. І нїхто з тої юрби, що товпила ся в коршмі й коло коршми, за палкою полїтикою не спостеріг, не відчув, коли затих вітер. Кождому ще стояло в ухах, що чує тріщанє коршми і шелест китиць вириваних зо стріхи та розриваних на тонкі соломяні жмутки в повітрі. А тут глянь, вітру нема! Деякі божили ся, що чули його ще ось-ось перед хвилиною; инші запевняли, що виходячи з коршми вже не чули його. А може лише не завважили, так здавна привикши до нього?
— Гей же! на дзвінницю! Дзвонїть! Дзвонїть на радість. Кличте попа! Дзвонїть на людий, скликайте всїх! Правте молебен.
А над Дїлом гасли власне остатнї платки вечірньої заграви. Налягла нічна темінь. На луках із лотачу лунали голосні жабячі хори.