Ведмеді танцюють
Дмитро Тась
Біля мосту
Київ: Видавництво письменників „Маса“, 1932
 
БІЛЯ МОСТУ.

У хуторі міст будували. Так щоб зручніше — з берега на берег… Там тин розвалився колись панського саду. Нині сад ущент спустошений і тільки вічними вартовими німими — тополі, лише з застиглим шепотом на серці, на душі, на вустах. Неначе чітки чорниці ворушать і молитву творять тиху, довгу, настирну…

По цей бік річки — хатки присадкуваті горою пнуться, ніби військо у відступі стомлене. І м'якою, запорошеною гадюкою дорога пронизує…

Мосту в хуторі не було, відколи завалився старий, років з десять тому, й аж тепер спромоглися на новий.

Саме пізня весна. Ніжні пелюстки первоцвіту слали долі килими білої покори й усе до плоду творилося, стигло й наливалося. І небо синє, надкрай важке, перепоєне вщерть густою фарбою, пнуло вітрила.

Моста будувало шестеро робітників. П'ятеро хлопців, а шостий старий і сивий дід Архип. Пам'ятав дід Архип багато цікавого за свій вік довгий і розповідати любив, та мало хто слухав його. А він не дуже в тім зацікавлений, сяде й цідить слово за словом з хрипкого горла крізь кошлату сиву бороду: — «Так-то й так було… он-що!»

Обідня пора. Хлопці повитягалися на мураві, від вітру та сонця ховаючи в свиті голови. Сплять, чи так…

Архипові немає спокою. І спокій хвилючий. Пахкає він зеленим димком з дерев'яної люльки й голосно думає:

— Так, усяке стерво — горобець і те кубельцем турбується…

Уже непрозорі очі свої втопив дід у щитний мур панських тополь. І мутні очі наскрізь бачать непомітне життя, рухливе й завзяте… не то гіллячок, — листочка кожного… «Так-то й так було… он-що!»

Дід Архип міст будував не випадково. Він наче і зроблений був у природі на те, щоб мости будувати. З берега — на берег, з того — на цей, щоб зручніше було з'єднати безпереривну, порохом укриту дорогу.

Не мав дід на світі кубельця, міряв дороги з села до села, заробляючи гроші. Будував, де треба, цідив крізь бороду слова таїни й правди та міряв безпереривні вічні шляхи. І майна дід не мав і з усього, що міг назвати «своїм», був онук Гаврилко, хлопчик-сиротина, років десяти. А цей мав маленького чорного собаку — Жучку, оце й усе. Ходили утрьох. Дід заробляв, Гаврилко пустував, Жучка вартувала.

І так воно уложилося, що ні одному з трьох і на думку не спадало инше. Так воно є — і добре. Сонце палить, — є тінь, холод проймає, — є ватра… Засмажені сонцем, вітром обвіяні, порохом укриті…

Скрізь повно життьового, але вколисного гамору. Розмірено хропуть робітники. Гаврилко на річці Жучку купає, а дід думає. Усе думає дід Архип і ніяк доладу не придумає. Душать простори, що ген, куди річка встромляється, розбіглися ярами та площинами, труять пахощі, спокою не дають пташки й тягне, аж за серце щемить, небо синє-синє…

По колодах, що на них дід сидить, червоні москалики снують, дивні кузьки довгастими вусами нишпорять, під ногами мурашки, зворушені необережною людиною, рятують білі ляльки…

— Ну, й стерво… — ласкаво лається дід… Усяке таке, а кубельце… а діти, а домівка… так-то й так! Ну й ну!

Пахкає зелений димок, танучи в зеленій лозі, ластівки пронизують стрілами, а тополі чітки, немов черниці, ворушать.

А там — до роботи! Мітко влучає сокира широким розгоном у соковиту сосну й ахкають груди у ритм сокирі…

Червоне, спітніле обличчя пахтить, піт стікає бородою за розщібнутий комір сірої сорочки… А небо звисає, простори туманіють, думки плутаються…

— Ну й ну! Ще й ще… Коліна дрижать, руки слабнуть, а думка: дорогу з'єднати. Так, щоб зручніше — з того берега на цей, щоб без зупинки, дорога вічна.

Сонце в-останнє сковзнуло колодами червоною лапою, неначе раптом сховавшися в густім чагарі…

Дід Архип випростався й звиклим рухом уп'яв гостру сокиру в м'яке дерево: — Хлопці, годі! Спочивай проти святої неділі.

Скінчили… стомлені потягли селом, учувши завзяту гармошку…

Дід довго сидів, заплющивши очі. Тільки аж учувши старий, рівний дзвін сільської церкви, підвівся, хрест широкий поклав і почимчикував горою, лишивши на варті Гаврилка…


Далека гармошка, вигуки, рівний спів сільського дзвону… Аж ось і отара сільських овечок; попереду — свині тьопають важкими черевами. Одразу курява вкрила все й очі Гаврилкові запорошила…

— Ме-е… ме-е… неначе людським голосом, і Жучка втішно ганяє, впиваючись білими зубами в м'яку вовну.

Гаврилкові смішно й він підбадьорює: — «Ще, ще! — візьми, а-тю, куси-куси!»


Зникла отара, лишивши, мов згадку, товстий шар куряви… Жучка, переможно висолопивши язика, вимахує хвостиком і лиже Гаврилкові руки…

Ось і чередники — троє хлопчаків босих — ляскають довжезними пугами

Гаврилко сховався за дерево… Не любив, боявся хлопців. Звик сам — з дідом, Жучкою та просторами.

Підійшли: — Твій собака?

— Мій.

— Давай дьогтем покрасимо! Ото весело буде…

— Не дам.

— Ну, так заміняємось, — ми тобі ножа, а ти нам собаку!

Гаврилко зиркнув на ножа. Ніж з простою дерев'яною ручкою, а лезо блищить.

— Не хочу!

— Дурний, жалієш собаки? Баба!

Гаврилко одвернувся, неначе й не звертаючи уваги, колупав на дереві кору.

Старший чередник у подертім картузі з засмаженим обличчям підступив ближче.

— Дурню, ножа не хочеш? Собаки жалько?

Гаврилко помовчав… А втім ледве чутно промовив:

— Давай ножа!

І, не дивлячись на хлопців, взяв ножа, розглядаючи його та на дереві пробуючи, чи гострий…

Раптом увагу відірвав жалібний стогін Жучки. Гаврилко озирнувся… Хлопці звязали Жучку і з диким реготом мазали дьогтяним квачем спину, ноги, очі, носа…

— Так, у пельку, щоб не кричала!

Гаврилкові щось у серці здригнулося…

Стискаючи ножа, наблизився й цікаво стежив, що хлопці робили… Старший командував: — Ну, тепер, Васько, бери он-де заступ — копай яму! — зариємо, бісової віри!

Васько швидким нервовим рухом рив яму, широко розкидаючи грудки запашної землі…

— У могилу! — командував старший… Тьопнуло легке, кошлате тільце, ще стогін заглушений…

— Землі! зарити!

Гаврилко зазирнув у ямку: під шаром пухкої землі щось тремтячи рухалося, наче кертовиння здіймається. Раптом сильно рухнулося й грудка землі ляснула просто в брову Гаврилкові.

Той стрепенувся, немов під ударом бича.

Раптом очі заблищали диким гнівом, звірячою помстою:

— О, пранцювата! — і кинувсь топтати ногами вогку, чорну землю дикими конвульсіями…

— О, пранцювата!..

А далі впав поруч і бився, ніби забита дика качка б'ється в передсмертній тривозі…

Старший сплюнув: — Тю, мотиличний! ходімо, хлопці! — і виляскуючи довгими пугами, чередники рушили під гору…

Небо блідло на заході, а високі тополі чітки ворушили, немов черниці…

 

 

У церкві дід Архип клав широкі хрести й чолом товк у підлогу, цідячи крізь сиву кошлату бороду:

— Врятуй душу раба, що просторами розгубилася!..

Чернігів, 1923 р.



——————