Бюґ-Жарґаль/XXVI
| ◀ XXV | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXVI |
XXVII ▶ |
|
Тимчасом тінь ночи ще вкривала долину, де юрба чорних і кількість огнів збільшувалися безупинно. Ціла група негритянок недалечко від мене теж розіклало вогонь. З численних браслетів синього, червоного й фіолетового скла на їхніх руках і ногах, з каблучок, що моталися в їхніх вухах, з перснів на всіх пальцях рук і ніг, з амулетів, почеплених на грудях, з намиста ворожок на шиї, з різнобарвної пір'яної окраси на поясах їхніх спереду, особливо ж з їхніх співочих каденцій та з божевільного заблуканого зору я довідався, що це так звані гріотки, або співачки-негритянки. Ви, може, і не знаєте, що між чорними різних країн Африки є негри, наділені від природи даром імпровізування, схожого на божевілля. Ці негри, що ходять з королівства в королівство, є в цих варварських краях тим, чим за античних часів рапсоди, а в середні віки менестрелі в Англії, мінензингери в Германії та трубадури у Франції. Їх прозивають „гріотами“. Їхні жінки гріотки, так само, як чоловіки, охоплені якимсь демоном божевільства, супроводять пісні чоловіків оригінальними танцями і являють собою гротескну копію з баядер Індостану та з альмей Єгипту. Отже, кілька таких жінок посідало недалечко від мене округ огню, підобгавши африканським звичаєм під себе ноги й утворивши біля багаття коло, осяяне червоним відблиском, що робив усі обличчя бридкими до неможливости. Коли все коло було в зборі, вони побралися за руки, і найстаріша з них з пером когута, застромленим у волосся, почала кричати: „Цанга!“. Я зрозумів, що вони зараз ворожитимуть саме тим способом, що так зветься. Всі повторили „Цанга“. Найстаріша з них по короткій павзі вирвала в себе жмуток волосся й кинула його в огонь, додаючи ті сакраментальні слова: „Мале о джіяб!“, що жаргоном креолів-негрів визначає: „Я піду к бісу“. Всі гріотки, імітуючи свою старшу, теж кинули такий само жмуток туди таки й повторили поважно: „Мале о джіяб!“.
Цей чудернацький вигук і гримаси, що їх роблено при цьому, викликали в мені зненацька конвульсивний регіт, якого часто не може втримати навіть і найсумніше настроєна людина. Даремно я силкувався опертися йому, цей регіт прорвався з мене. Вирвавшися з душі змученої, він несподівано викликав жахну й сумовиту сцену.
Всі негритоски, сполохані підчас відправи своєї церемонії, підскочили на своїм місці, мов опечені, наче прокинулися зі сну. До цієї хвилі вони не помічали моєї присутности. Тепер же мов якась сила погнала їх до мене, і вони підбігли, дико виючи та вигукуючи слово: „Бланко, бланко!“ („Білий, білий!“). Я ніколи не бачив у зборі стільки жахно страшних облич, перекошених скаженством і зовсім чорних, лише з плямами білих зубів та вирячених білих очей, що наллялися кров'ю.Здавалось, вони хочуть мене розірвати. Стара з когутячим пером подала знак і прокричала кілька разів: „Зоте корде, зоте корде!“ („Координуйтесь, координуйтесь!“).
Ці всі відьми зненацька спинилися, і я побачив не без подиву, що всі вони разом поодвязували свої пір'ячі хвартушки, покидали їх у траву й почали округ мене танець, що зветься „ла-шіка“.
Цей танок, швидкого темпу й дуже рухливий, за звичайних обставин буває веселим, але тут, через деякі побічні умовини й додатки маленьких подробиць, він набрав страшного й погрозливого характеру. Повні скаженства й ненависти погляди, що їх на мене кидали гріотки підчас танцю, грізний вираз, наданий словам і звукам, гостре та протяжне виття музичного інструменту „балафи“ під губами шановної президентки цього чорного синедріону, виття інструменту із двадцяти коротеньких сопілок, сполучених докупи, так що кожна сопілочка все зменшується в об'ємі і в довжині, особливо ж лячний регіт кожної голої ворожки в деяких позах танцю перед самим моїм обличчям — все це пророкувало мені, яких мук мусив ждати нещасний „білий“, що перервав їхню священну відправу, що профанував їхню „цангу“. Я пригадав собі загальний звичай диких народів танцювати округ своєї жертви, раніш ніж заколоти її, і терпляче ждав тепер, поки вони скінчать свій оригінальний балет, що мусить завершитись моїм кривавим кінцем. Проте я таки здригнувся мимо своєї волі, коли побачив, що в певний момент по знаку „балафи“ кожна з гріоток наблизила до вогню гострий кінець своєї шаблюки або свою сокиру, або кінчик особливої голки, або зубці гострої пили.
Танець кінчався; знаряддя моїх мук розпалилося добіла. За знаком, даним старою, негритянки по черзі витягли свою зброю з огню. Хто не міг здобути розпаленого заліза, той узяв у руки поліно з огнем. Тоді доперва я зрозумів уповні ясно, які саме муки терпітиму, і здогадався, що кожна танцюристка буде мене окремо катувати.
їхня старша наново подала знак — і вони востаннє почали крутитись у колі, завиваючи надзвичайно жалісно. Я прижмурив очі, щоб не бачити, принаймні, всіх викрутасів цих чортиць, що ритмічно цокали враз кінцями своїх схрещених мечів підчас танцю, від чого на всі боки розскакувались іскри. Я ждав, потягуючись, того моменту, коли шкіра моя зашкварчить, кістки обугляться, нерви порвуться від нелюдського болю осмалення, і нервове дрижання пробігло в мене по спині. Я вже ніби бачив біля себе ці сокири, пилки й голки. Це була жахна хвилина.На щастя, вона тривала недовго. Гріотовська „шіка“ майже кінчалась, коли я почув здалека голос негра, що взяв мене в полон. Він біг до мене кричучи: „Ке асеї мужерес де демоніо? Ке асеї аллі? Дексаї іль прізіонеро!“ (тоб-то: „Що ви робите, гемонські жінки? Що ви з ним робите? Облиште мого бранця!..“). Я відкрив очі. Надворі був уже день. Негр поспішав з мільйоном жестів невдоволення. Гріотки спинилися, але вони не так злякались його погроз, як появи якоїсь чудернацької людини, що прийшла з ним.
Це був дуже товстенький і дуже повненький чоловічок, свого роду карлик, з обличчям, укритим білим покривалом. У цьому покривалі було зроблено три дірки для рота й для очей, як у шизматиків. Це покривало, що падало на його шию та плечі, давало можливість бачити волохаті груди такого кольору, як у грифів, а на них — золотий ланцюжок із срібною дароносницею. Кинжал з товстим держалном у формі хреста стирчав поверх його червоного пояса, що підтримував на цій особі спідничку з трьох кольорів: зеленого, жовтого й чорного, що в ній подол, спускався аж до його широких викривлених ніг. Його руки, голі, як і груди, держали білий костур; чотки моталися коло пояса, біля кинжала; а голова ховалась у гострому ковпаці з бубончиками на ньому, в якому я з великим задивуванням пізнав Абіброву „гору“. Але поміж єрогліфами цього ковпака виднілися плями крови. Це, звичайно, була, мабуть, кров вірного дядькового забавника. Ці ознаки смерти мені видались новим доказом його загибели й збудили в моєму серці останній жаль.
У той момент, як гріотки помітили цього спадкоємця Абібри, вони вигукнули разом в один голос: „Ворожбит!“ і попадали перед ним на землю. Я здогадався, що це постійний прибічник Біасу.
— Баста, баста, — промовив він, наблизившись до них, при чому голос його був глухий і поважний, — „дексаї іль прізіонеро де Біасу“ (тоб-то: „годі, годі, облиште бранця Біасу“).
Всі негритоски повідскакували, підводячи із землі свою смертоносну зброю, поодягали пір'яні хвартушини і розвіялись десь дуже швидко, мов зграя метеликів.
В цю мить зір ворожбита спинився на мені. Він здригнувся, відступив на один крок і підняв був свій білий костур у тім напрямі, де щезли гріотки, мов би для того, щоб знов покликати їх сюди, а проте, вимовивши ледве крізь зуби слово „мальдіхо“ („проклятущий“) і сказавши негрові на вухо кілька слів, він, схрестивши на грудях руки, повільно віддалився від мене з виразом великого замислення в усій постаті.