Бюґ-Жарґаль/XLVIII
| ◀ XLVII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XLVIII |
XLIX ▶ |
|
XLVIII
Я побіг і заглибився в густий ліс, відшукуючи ту стежку, що нею ми йшли, не сміючи навіть озирнутися. Мов для того, щоб забути все своє горе, я біг, не зупиняючись, через хащі, байраки, савани й узгір'я, поки побачив на вершині однії скелі табір Біасу з його возами, рядами шатер і цілим морем чорних людей. Тут я на хвилю зупинився. Моя мандрівка й моє життя кінчалися. Втома та хвилювання підточили мої сили, я прихилився до стовбура дерева, щоб не впасти, і блукав очима по табору, що розкинувся на фатальній для мене полонині.
До цього часу я думав, що одвідав усіх чаш горя й випив до кінця свою гірку. Але найтяжчого з почувань я ще не зазнав — це обов'язку, сильнішого за всі примуси, — обов'язку добровільно зректися свого життя в ту мить, коли воно все понялося щастям і жадобою жити. Тому кілька годин, що мені було до нього? Я не жив; безмежний одчай — це та ж смерть, або, принаймні, щось, що примушує бажати смерти. Але мене врятували від цього одчаю: Марію мені повернено. Моє мертве щастя знов ожило. Те, що я вважав за минуле, почало в мене повертатись на майбутнє, і всі мої пригаслі мрії засяяли новим блиском передо мною більше, ніж коли; житейська дорога, сповнена любови, чару й принадности, знов стелилася в далечину передо мною, ведучи аж до блакитного обрію. На цю путь я сміливо міг ступити б. Все мене туди звало і в мене в душі, і поза мною. Ніякі пута мене не держали, ніяких перешкод не було. Я був вільний, я був щасливий, а от довелося вмирати. Я зробив тільки один крок у цьому раї, і не знаю, чому якийсь обов'язок, зовсім навіть не нагальний, змусив мене відступити в напрямі до страждання. Смерть — річ непомітна для зів'ялої душі, вже застиглої в морі своїх мук; але яка жорстока є рука смерти, коли вона лягає на серце розквітле й зігріте радощами існування. Я сам це тепер почував. Я на хвилю вийшов був з тліну, я сп'янів був на мить од найвищого блаженства — любови. А тепер треба знов було лягати в сиру могилу…