Бюґ-Жарґаль/XIII
| ◀ XII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XIII |
XIV ▶ |
|
Я бачив його що-дня в ту саму годину. Його справа мене турбувала; не вважаючи на мої прохання, мій дядько вперто переслідував його. Я не ховав моєї тривоги від П’єро; він слухав мене зовсім байдужно.
Часто Раск прибігав у той час, як ми сиділи вдвох, з великим листом пальми, прив’язаним округ шиї. Негр одвязував його, читав на ньому чужі письмена, а потім розривав їх. Я звик не робити йому з приводу цього ніяких питань.
Одного разу я ввійшов до нього в таку хвилю, коли, здавалось, він мене не помітив. Він стояв до дверей спиною й співав меланхолійним голосом еспанську пісенку: „Я вільний той пачкар“. Коли він її скінчив, він круто повернувсь до мене й скрикнув:
— Брате, обіцяй, якщо ти коли матимеш сумнів що до мене, усунути його при словах цієї моєї пісні.
Його зір таїв у собі якусь велич, я обіцяв йому сповнити його бажання, по правді Сказати, не знаючи, що саме він розумів під слонами „матимеш сумнів що-до мене“...
Він узяв чашу з видовбаного кокосового горіха, зірваного в день мого першого приходу, сповнив її пальмовим вином, запропонував мені пригубити її, а далі спорожнив ї сам до дна. З того дня він мене не звав инакше, як „брат“.
Тимчасом я починав плекати нову надію. Мій дядько, здається, більш уже не сердився. Думки про щасливі дні мого одружіння з Марією його втихомирювали. Марія так само просила його за П'єро. Я ж доводив дядькові що - дня, що негр зовсім не мав на меті образити його, а тільки хотів спинити надто жорстокий вчинок дядьків; що він урятував Марію од вірної смерти; що дядько мусить йому дякувати за цілість доньки, а я — за цілість нареченої; що П'єро найдужчий із його рабів (я вже не думав про свободу для нього, а тільки про дарування йому життя); що цей негр один працює за десятьох і що досить, бувало, однії його руки, щоб рухати цілий млин. Він слухав мене й говорив, що, може, і припинить небавом справу. Я негрові нічого не казав про зміну, що зайшла в дядькові, щоб мати приємність потім возвістити йому свободу, якщо мені пощастить її добитися. Що мене дивувало, так це, що він, чекаючи смерти, не використовував чомусь нагоди втекти, маючи до цього повну змогу. Я навіть сказав йому про це.
— Я мушу тут зостатися, — відповів він мені холодно.— Инакше подумають, що я злякався.