Бюґ-Жарґаль/X
| ◀ IX | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська X |
XI ▶ |
|
До цього дня мій звичайний настрій тримав мене далеко від плантації, де працювали чорні. Мені моторошно було дивитись на страждання сотворінь, що їм я не міг нічим допомогти. Але на другий день дядько запропонував мені йти з ним оглядати хазяйство, і я з великою охотою згодився, сподіваючися знайти й пізнати між невільниками рятівника моєї нареченої.
Я мав нагоду запевнитись на цій прогулянці, яке велике значіння для рабів має хазяйське око, але разом з тим, якою дорогою ціною купується це значіння. Негри, що тремтіли із страху перед моїм дядьком, подвоювали в його присутності свою енергію в роботі, але скільки ненависти відчувалося в цьому. Дражливий своєю вдачею, дядько мій ладен був розсердитись на те, що для його гніву нема жодної причини, коли зненацька його карлик Абібра вказав йому на негра, що, зморений працею, заснув. Мій дядько жваво підбіг до нещасного, жорстоким’ штурханцем збудив його й наказав зараз же стати до роботи. Підводячись, негр мимохіть дав помітити дядькові, що проспав ввесь час на кущі бенгальського бамбуку, посадженого й щиро плеканого моїм дядьком, і що він цей кущ зломив. Тоді плантатор запалав гнівом. Несамовито вихопив він з-за пояса батіг із залізними шпичками на кінці й звів уже руку, щоб покарати тим батогом негра, шо впав на коліна. Але батіг не стьобнув невільника. Я ніколи не забуду цього моменту. Міцна рука зупинила руку плантатора. Якийсь инший чорний (той самий, що я його шукав) крикнув йому французькою мовою:
— Покарай мене, бо я щойно зупинив тебе; але не карай брата мого, бо він лише діткнувся до твого куща.
Це втручання, зовсім несподіване, з боку людини, що врятувала Марію, його рух, його зір, категоричність приказу—все це справило на мене надзвичайне вражіння. Але ця великодушна необережність, далека від того, щоб змусити дядька почервоніти, лише подвоїла його скаженість і перенесла гнів хазяйський з голови „винного“ невільника на голову його оборонця. Мій роздратований дядько викрутився з рук високого негра, загрожуючи йому всякими карами, і знов замахнувся своїм батогом уже над його головою, але на цей раз батіг вирвано йому з рук. Негр переломив надвоє пужално батога, обсаджене цвяхами, як ламають соломинку, і кинув собі під ноги це недостойне знаряддя помсти. Я закам’янів із здивування, а дядько — з обурення. Для нього було нечуваною річчю бачити опір раба. Очі полізли дядькові з лоба від гніву; губи йому посиніли й затрусилися. Невільник з хвилину дивився на нього спокійно, а далі, простягуючи йому з почуттям великої власної гідности сталевий обух, що його він тримав у руці, Промовив:
— Білий, якщо хочеш мене вдарити, то, принаймні, візьми цю сокиру.
Мій дядько, не тямлячи себе, звичайно, виконав би його пораду, якби на цей раз не кинувся до нього я. Вихопивши з його рук сокиру, я кинув її в колодязь поблизу.
— Що ти робиш? — скажено закричав мені дядько. — Я врятовую вас, відповів я, від необміркованого вбиства рятівника вашої доньки. Саме цьому невільникові Марія завдячує своїм життям. Це той негр, що йому ви обіцяли свободу.
Я недотепно обрав хвилю, в яку йому нагадати про цю обіцянку. Мої слова ледве чи дійшли до його свідомости.
— Йому свободу, — все - таки вигукнув мій дядько досить похмурно. — Так, справді він заслуговує на закінчення свого рабства. Йому свободу? Ми ще побачимо, якого роду свободу дарують йому судді карного суду...
Ці зловісні слова пройняли холодом моє серце. І Марія, і я даремно намовляли його поставитись инакше. Той негр, що спричинився до цієї сцени, перетерпів биття палицями, а його оборонця замкнули в тюремну камеру форту Галіфе як обвинуваченого в тім, що він підняв руку на білого. З боку невільника це проти хазяїна вважалося за дуже серйозний злочин.