Бюґ-Жарґаль/VIII
| ◀ VII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська VIII |
IX ▶ |
|
Протяжне зідхання під супровід останнього акорду на гітарі закінчило цю строфу пісні. Я обурився страшенно, „Король — чорний невільник“. Тисяча різних думок, збуджених у мені невідомим співом, щойно мною почутим, як вихор крутилися мені в голові. Непереможне бажання покарати того, хто смів сполучати ім’я Марії з піснями кохання й загрози, заволоділо мною. Я конвульсійно вхопив мій карабін і кинувся геть із шатра його шукати. Марія, злякавшись, простягла руки, щоб зупинити мене, але я вже заглибився в байрак у тім напрямі, звідки залунав перед тим голос. Я обійшов усі кінці лісу, краями своєї рушниці обнишпорив усі кущі, ногою одхиляв високі трави — ніде нічого. Нічого, нічого -й нічого.
Це даремне розшукування з безплідними думками про почутий романс вносило непевність у мій гнів. Невже цей сміливий суперник вислизне з моїх рук, як він не давався також і змалюванню в моїй уяві? Невже я ані здогадаюсь, хто це, ані зустріну його ніде? В цей момент почувся дзвякіт бубончиків, що вивів мене з задуми. Я оглянувся й побачив біля себе Абібру.
— Добридень, пане, — промовив він і ввічливо вклонився мені, але скоса кинутий погляд його на мене, здавалось, помітив хитро й тріюмфливо все моє занепокоєння.
— Кажи,— закричав я йому владно, — ти кого-небудь бачив у лісі? — Нікого більш, як тільки вас, мій сеньйоре,— відповів він спокійно.
— І ти ніякого голосу не чув? — знову запитав я.
Невільник з хвилину помовчав, мов би шукав, що йому сказати. Я кипів.
— Говори швидше, нещасний. Чи ти тут чув голос?
Він сміливо глянув мені в вічі своїми круглими тигровими зіницями.
— Що ви розумієте, пане, під словом „голос“? Усюди є в природі голоси. І в птахів, і в води, і в вітру, що шелестить у листі...
Я його перервав, ухопивши за плечі й струсонувши добре.
— Проклятий гаєре, чи ти перестанеш мене дратувати, або я зараз же тобі покажу голос мого карабіна. Кажи в двох словах, чи ти чув тут чоловічий голос, що співав еспанського романса?
— Так, сеньйоре,— признався він, зовсім не злякавшись, — я вештався на узліссі й слухав музику своїх бубончиків, коли вітер до мене доніс і долучив до неї якісь слова, проспівані рідною мені мовою, що я її знав ще з колиски.
— Ну, і що ж? — нетерпляче запитав я.— Це все?
— А так, сеньйоре. Але якщо ви бажаєте, то я можу вам розповісти, хто де так співав.
Я трохи не розцілував карлика.
— Кажи, кажи, — закричав я, — ось тобі калитка з грішми й ти дістанеш таких десять, якщо все чисто розкажеш.
Він узяв калитку, розвязав її і посміхнувся.
— Десять калиток, ще кращих за цю. Мій демоне! Це складе цілу „фанегу“ золотих екю з портретом короля Людовика XV... Отже, не гнівайтесь, мій пане, зараз усе скажу. Ви, мабуть, чули останні слова пісні: Ди біла, а я, чорний, але день потребує ночи, щоб спородити вечірню зорю й світанок, що кращі за них ще“. Отже, коли вірити цьому, то ваш покірний Абібра, що родився від білого й від негритянки, є кращий за вас.
Карлик при цих словах погано сміявся. Я перервав його.
— Куди тебе заведуть твої жарти ? Хіба це мені дає відповідь на те, що мене цікавить?
— Авжеж, сеньйоре,— хитро підморгнув на це карлик.— 3 цього зовсім ясно, що чорний співець, здатний на такі твердження, не може бути ніхто иншии, як божевільний, подібний до мене. От я і заслужив десять калиточок з грішми. Я вже замахнувсь на нахабного карлика, щоб покарати його за ці недотепні жарти, як страшенний крик несподівано почувся з шатра над рікою. Це був голос Марії. Я зриваюсь з місця, лечу, спішу, міркуючи, яке це нове нещастя могло скоїтися з моєю нареченою. Засапавшись, прибігаю в шатро. Страшна картина мене там чекала. Велетенський крокодил, що його тіло наполовину ховалося в високому очереті річки, просунув свою голову в одну з аркад, на яких держався дах будівлі. Кого роззявлена страшна паща зогрожувала небезпекою життя молодому негрові, величезному на зріст, що однією рукою підтримував мертву із страху Марію, а другою намагався всадити лезо зброї в це страховище. Крокодил скажено боровся проти цієї сміливої руки, що тримала його в слухнянстві. В ту мить, як я показався на порозі шатра, Марія радісно скрикнула, вирвалася з рук негра й упала в мої обійми, повторюючи, „Я врятована“.
При цих словах її негр оглядається, схрещує руки на грудях і, зупинивши на дівчині невимовно журливий зір, стоїть мовчки, не звертаючи уваги на те, що крокодил викрутившись із зброї, підбирається до нього й ладен його поглинути. Мабуть, небаром було б уже по негрові, якби не те, що, швидко поклавши Марію на коліна старої няньки, півмертвої з переляку, я вхопив свого карабіна й випустив одразу всі кулі в пащу тварині. Крокодил, влучений мною, ще два- три рази відкрив її, глипнув своїми згаслими очима, хоч це були вже тільки конвульсійні рухи, і зненацька перекинувся з великим шумом на спину, витягнувши свої дві широкі лускуваті лапи рівно, мов дві цівки. Він здох.
Негр, що я його врятував так вчасно, оглянувся й побачив останні здригання страховища; тоді він спустив очі додолу, а далі поволі підвів їх на Марію, що все ще була в моїх обіймах, і сказав більше ніж з розпукою;
— Нащо ти його вбив?..
І, промовивши це еспанською мовою, він сквапно вийшов із шатра і, заглибившись у ліс, щез у його гущавині.