Бюґ-Жарґаль/IV
| ◀ III | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська IV |
V ▶ |
|
— Хоч родився я у Франції, проте мене послано дуже рано в Сан-Домінго до мого дядька — багатого колоніста, що його дочку призначали мені в дружини.
Маєток мого дядька лежав біля форту Галіфе, а плантації його займали більшу частину Акюльських рівнин. Таке розташування, хоч, може, подробиці його не цікавлять вас, спричинилося пізніше до різних нещасть і до повної руїни сем'ї.
Вісімсот негрів працювали в величезних володіннях мого дядька. Мушу признатися, що сумне становище цих невільників було ще сумніше через запеклість мого дядька. Мій дядько був із числа тих людей, що їм довга звичка до деспотизму зробила серце зовсім нечулим. Що він був призвичаєний до негайного виконання його волі, то всяке неслухнянство він карав крутими засобами, і часто втручання й заступництво за рабів з боку його дітей лише більше його гнівило. Отже ми змушені були обмежуватися тим, щоб потай улегшувати ті страждання, що зовсім одвернути їх не можна нам було.
— От ще. Як багато розпатякування, — півголосом промовив Генрі, нахиляючись до сусіда. — Побачимо, мабуть, капітан не забуде також розповісти про бідкання бувших негрів і цілу дисертацію на тему про обов’язки наші супроти людськосте нам піднесе. Без таких розпатякувань не обійшлось би і в клубі Масіяк?[1]
— Дякую вам, Генрі, що ви мене перестерігаєте від того, що може видатись чудним, — холодно зауважив д’Оверне, почувши його дотеп.
Він говорив далі:
— Серед усіх оцих невільників лише один користувався увагою мого дядька. Це був еспанський карлик чорної шкіри, подарований йому від правителя Ямайки лорда Ефінгама. Мій дядько, що довго жив у Бразилії, засвоїв там собі звички пишного португальця й любив оточувати себе штатом служників, відповідним до його багатства. Численні невільники, вимуштрувані, як європейські слуги, надавали хазяйству його великопанського блиску. Для того, щоб уже нічого не бракувало, він зробив собі з раба, подарованого від лорда Ефінгама, блазня, зовсім такого, як у стародавніх феодалів. Треба сказати, що вибір цей був надзвичайно влучний. Карлик Абібра — це було його ім’я — був істота надто дивовижна із зверхности і, мабуть, страхав би усіх, якби не викликав тим своїм виглядом одразу сміху. Він був дуже повний, куций, пузатий і рухався дуже швидко на своїх хитких і тоненьких ніжках, що підгиналися під нього, коли він сідав, мов павучі лапки. Його величезна голова якось важко сиділа в плечах, уся вкрита жорстким рудуватим волоссям, і по боках її стирчали вуха, такі довгі, що його товариші запевняли, ніби він ними витирає очі, коли плаче. Обличчя йому завжди кривилося й ніколи не зоставалося в супокої; чудернацька рухливість усіх рис змінювала від часу до часу це сотворіння. Мій дядько любив його за рідку й надзвичайну будову тіла й за веселість, що ніколи не вичерпувалась. Абібра був його улюбленець. У той час як инших рабів навантажувано тяжкою роботою, Абібра лише носив услід за моїм дядьком вахляр з пір’я екзотичних птахів, щоб обганяти комарів. Дядько мій давав йому їсти біля своїх ніг на комишовій підстилці й навіть залишав йому частину найулюбленіших своїх страв. За це Абібра завжди виявляв свою вдячність хазяїнові; він не зловживав своїм становищем буфона-блазня, своїм правом повсякчас говорити й робити, що йому хочеться. На голос хазяйський він біг, як вірний собака, з мавпячою легкістю, аби тільки розважити господаря сотнею всяких божевільних слів і дотепів.
Я не любив цього невільника. Було щось надто плазівне в його обридливому слухнянстві; бо якщо невільництво не збезчещує, то підслуговування викликає, безумовно, презирство. Я почував велику жалість до нещасних негрів, що працювали цілий день, при чому навіть одежа не прикривала їхніх пут. Але цей викривляна гаєр-нероба в чудернацькім різнобарвнім убранні, весь обвішаний лискучими бубонцями, викликав у моїй душі майже ненависть. Крім того, цей карлик не використовував ніколи ласки хазяїна з метою улегшити становище инших рабів, що на них сипались кари; навпаки, одного разу хтось чув, як він на самоті намовляв дядька мого ставитись крутіше до зі всіх невільників взагалі. Проте раби, що мусили б до нього ставитись з недовір’ям і заздрістю, якось не ненавиділи його. Він у них викликав свого роду почтивий страх, що несхожий був на дружбу, і, коли невільники бачили, що він проходить повз їхнє житло в своєму гостроверхому ковпаку, увішаному бубонцями, вони один одному казали про нього пошепки: „Характерник“...
Ці подробиці, на яких я спиняю вашу увагу, мене тоді мало цікавили. Ввесь у владі чистих і прекрасних переживань любови, що їх, я думав, ніщо не затьмарить, — любови, наділеної також із самого дитинства женщиною, мені призначеною в дружини, я надавав надто мало уваги всьому, що не звалось Марією. Призвичаєний з найніжнішого віку до того, щоб уважати дружиною своєю ту, що стала вже мені сестрою до певної міри, я відчував, що поміж нами встановилися відносини братерські — щирі, екзальтовано-пристрасні, повні подружнього довір’я. Оточений з дитинства всіма вигодами багатства, всіма привілеями становища, що дається в цьому краї кольором шкіри, проводячи час біля любимої істоти, бачучи прихильність батьків до нашої любови, в країні, де літо вічне, де природа сяє всіма барвами, я був повний віри в свою щасливу долю.
Капітан зупинився на хвилю так, ніби йому на разі не вистачило голосу змалювати своє щастя, а потім продовжував глибоко сумним голосом:
— Правда, тепер я можу сказати, що повен віри в як-найнещасливіший свій кінець.
І так, ніби він в свідомості свого нещастя знов відшукав собі сили, він заговорив зненацька голосом твердим і певним.
——————
- ↑ Наші читачі певно, забули, що клуб Масіяк, спом’янутий ляйтенантом Генрі, був асоціяція негрофілів. Цей клуб, утворений у Парижі на початку революції, не раз викликав повстання, що розгорялися в колоніях.