| Буковина. Ч. 42 під ред. Сильвестра Дашкевича З України |
|
Перечитавши мою допись в ч. 22. „Буковини“ с. р. один з земляків завважив менї: „А що Ви, Добродїю, часом не червонїли, як писали свою допись та розхвалювали „Буковину“. Вона справдї цїкава часонись, але цїкава лиш у тих числах, що в них суть україньскі дописи“. Треба Вам сказати, що сей земляк не бачив торішної „Буковини“ і розумієть ся не міг бачити, в якім ступні полїпшала „Буковина“ сего року. Другий земляк, що бачив і торішну „Буковину“, налягав на те, що сегорічна „Буковина“ далеко краща від торішної. Третий земляк, що діставав „Буковину“ торік, не робив нїякого порівняння проти якостий часописи за два послїдні роки, а велїв просто з почти завертати „Буковину“ в редакцию. На закид, висловлений тому землякови проти єго вчинку, він виправляв ся тим, що того року „Буковина“ була зовсїм не цїкава, і через те він читав у нїй лиш „де-що з дрібних вістий“. Тепер сей земляк признає свою помилку і поступєеть ся відновити передплату „Буковини“ на 1893 рік. Показував я „Буковину“ (ч. 4. с. р.) ще одному з сїльских сьвідомих Українцїв, що передплачував „Батьківщину“, але нїколи не бачив „Буковини“. Він висловив: „Правду казав менї д Ч—ко, що мова „Буковини“ краща від мови „Батьківщини“. Та й взагалї „Буковина“ краща під „Батьківщини“. Те-ж потвердили і троє братів єго, і будуть передплачувати ,,Буковину“ з нового року. Познайомив я з „Буковиною“ й двох братів Поляків. Ті з разу же поклали передплачувати „Буковину“. „Читаючи „Буковину“, казали вони, вбачаєш щось рідне, близьке тобі.“ Нарештї показував я на селї Буковину“ также людцям, що й Шевченкового „Кобзаря“ навіть не читали. Ті, розумієть ся, „не вчитали“ нї „Зорі“ нї „Буковини“. Про „Зорю“ та й про всї україньскі твори, навіть друковані московскою правописию, казано, що краще слухати, як хто їх читає, нїж самим їх читати. А про те в „Зорі“ були перечитані Ливіцкого „Навіжена“ і Карпенка-Карого „Мартин Боруня.
Після всего наведеного я вважаю конечним знов звернутись до своєї дописи. Знов „Буковина“ не досить ще вдовольняє нас, знов ми ремствуємо, що вона розводить ся про свої місцеві справи. Проти сего питання я й хочу висловити де-що. Читач кожної часописи, маючи єї до своїх рук, бачить лиш готові результати тої невидної дїяльности, того знесилюючого клопоту, що попережає вихід у сьвіт кожного числа часописи. Ось ми н. пр. радіємо, що сего року „Буковина“ більш нас вдовольняє, але ми не хочемо поміркувати, яким чином дійшла „Буковина“ до такого стану, ми не знаємо, яких жертв вимагало збільшення „Буковини“. Так послухайте-ж, що каже про се один із видатнїйших дїячів „Буковини“: „Ви не повірите, скільки ріжної роботи звалилось на мою голову нараз. Ми жиємо в державі, де мусимо самі дбати про наше народне житє і єго розвиток, а що у нас на Буковинї дуже ще мало тямущої патриотичної інтелїґенциї, то буває так, що нераз зверне ся вся робота на одного чоловіка. От і тепер загадали ми нашу ґазету („Буковину“) розширити і побільшити, а також видавати єї бодай раз на тиждень. До того треба кавциї 2000 зл; нїм ми то зібрали — бо зрештою ми бідні люди, а ті що мають, то їм не до того — пройшло богато часу; нарештї вийшло 1. число, але богато коло того роботи, а редактора годї утримати — мусимо все самі складковою роботою робити.“ Але яка-ж важка була та робота, буковиньскі дїячі перемогли єї. Невпинно працюють дїячі „Буковини“ і тепер, відбиваючи на сторонах своєї часописи, як у зеркалї, духове життя свого краю. Читаючи вступні статї „Буковини“, дивуєш ся тій мужности, з якою борять ся буковиньскі дїячі за права Руси. „Буковина“ показує напрямок, якого мусять триматись Русини в сїй боротьбі, призиває на сю боротьбу синів буковиньскої Руси, бичує без ощади зрадників. Словом сказати, „Буковина“ чесно керує духовим життям свого краю, „Буковина“ розвиває национальну самосьвідомість і під сим взглядом вона єсть часописию, що цїлком заслугує пошану не тілько щирого україньского патриота, але й кожної осьвіченої людини. „Буковина“ служить сьвятій справі відродження буковиньскої Руси, і. нам ся справа не цїкава, ми перед нею затулюємо очи.
Чого-ж ми в істотї бажаємо? — Ми бажаємо, щоб редакция „Буковини“ заснула таким же непробудним сном, яким спимо й ми. Коли „Буковина“ розводить ся про свої місцеві справи, се добрий знак того, що в Буковинї є суспільне життя, що таке життя цїкавить буковиньских Русинів, для котрих власне й видаєть ся часопись. Коли-ж навпаки україньских дописий в „Буковинї“ мало, то се недобрий знак того, що ми спимо, через те й не знаходимо питаннїв, про які-б могли висловити свої думки на сторонах часописи. Сама-ж редакция „Буковини“ не стане вигадувати дописий з України для того лиш, щоб часопись була цїкавійша для нашого братчика Українця. Таким чином той чи инший зміст галицких часописий залежить цїлком від нас самих. Коли Ви хочете бачити в галицких часописах побільше українщини, працюйте в сїм напрямкови самі, запрошуйте до сеї справи своїх знайомих. Нехай кожен сьвідомий Українець хоч у два або три місяцї раз дасть свою допись, і тодї перед україньскими дописями галицких часописий материял буде так мало замітний, як капля в морі, — тодї Галичина спроможеть ся дати не менш десятки часописий „цїкавих Українцеви“.
Тепер підійдемо до сего-ж питання з другого боку. Коли я предложав Українцям обрати „Буковину“ своїм орґаном для вміщеня наукових творів для народу, я мав на бачности, що „Буковина“ скоротить або й зовсїм викине віддїл „дрібних вістий“, але тепер я бачу, що дуже помилив ся, повстаючи на сей віддїл часописи. Я вже згадував, що торішний передплатник „Буковини“, на несьвіцкий сором собі, лиш „де-що з дрібних вістий“ і читав, не підозріваючи зовсїм, що в серийозних часописах сей віддїл, яко зложений перевагом з „казусів“ і „курйозів“, вважаєть ся великим, але неминучим злом, потрібний більш для людий, незвиклих до серийозного читання. Вагу кожній часописи надають найсамперед вступні статї: тут краще всего виявляєть ся напрямок часописи, відсїль перевагом походить той добродїйний чи лиходїйний вплив, що заподїює часопись на суспільність. Що-ж до дописий, то се річ більш-менш випадкова. При сегочасних обставинах розвитку нашої праси, україньско-руска часопись примушена бути орґаном ріжнородних україньских елементів, часом навіть ненобажаних для часописи. Таким чином сегочасній україньско- рускій часописи довелось би зовсїм не мати жадної певної фізиономиї, жадного певного напрямку, а часом і зовсїм не мати жадного материялу, коли-б редакция часописи сидїла згорнувши руки та сподїваючись того щасливого часу, коли Українцї пришлють свої дописи. А тим часом дїйсне буковиньске життя невпинно становить такі питання, що вимагають розрішення без жадної забари, і „Буковина“ рішає сї питання. Самий склад життя в буковиньскій Руси, як ми бачимо, вимагає триматись того, а не иншого напрямку в часописах, яко в міцних підвагах суспільного життя. Не вже-ж галицкі редакциї повинні покинути печене й варене, залишити свій край з єго духовим життям та друковати нам, нудьгуючим через свою байдужність, через свою інертність, лиш дрібні вісти, з котрих ми маємо ласку читати „де-що“. Схаменїтесь, панове!
І се ще не всї наші претенсиї, що ми виявляємо проти часописий. Дав я читати „Зорю“ одному з полтавцїв. Він цїкавить ся нею, але ремствує, що в галицких часописях мова (полтавець зве єї: галицка мова) не така „звучна й зрозуміла“, як н. пр. у Шевченка. Я й сяк і так доводив, що ся „звучність" Шевченкової мови залежить від віршового ритму, що Шевченкової мови далеко не стекло-б для публїцистики й наукових творів, так нїчим єго (того полтавця) не переконаєш: дай єму „звучної“ Шевченкової мови та й годї. І таких полтавцїв трафляєть ся досить. Замість того, щоб признати своє незнання лїтературної мови, вони чіпають якусь незвучність чи беззвучність єї. Розумієть ся, сьвідомий Українець, якому дорогий кожен ступінь духового україньского життя, не спинить ся перед трудностями не досить відомої єму лїтературної мови, а змагати меть ся зрозуміти єї. Той же, що через одну лиш мову цурати меть ся україньскої часописи, яскраво виявляє свою духову нїкчемність. Тут знову мимохіть повстає питання про нашу лїтературну мову. Правду кажуть дд. Хванько й Чайченко, що лїтературна мова наша повинна бути зрозумілою народови; але се ще не освобожає читача від обовязку студїювання лїтературної мови. Україньска мова має безлїч говірок, а ще більш місцевих лексікальних і інших особливостий, властивих говірцї того чи іншого читача ; стілько-ж може письменник почути претенсий. Вдовольняти усї осї претенсиї нїяк не можна. Треба мати на бачности, що тут ідеть ся зовсїм не о тоє, про що змагають ся дд. Чайченко з Франком та ламають списи. Нї, тут не признаєть ся нї Чайченко, нї Франко, нї tutti quanti. Коли ми згадаємо, що недавно один письменник глузував з мови воронїжских і кримских Українцїв, то ми легко зможемо уявити собі картину антаґонізму між читачем і письменником. Такі відносини читача до письменника і навпаки не можуть бути спріяючими для невпинного розвою нашої лїтературної мови, а разом і нашої самосьвідомости.
Коли-б кожен письменник потурав на своїх вередливих читачів, єму припало-б той же саме твір свій перекладувати на сто, а може й на двістї окремних україньско-руских говірок, і тодї-б ми до віку не мали-б все ті-ж двістї невипрацьованих для науково-лїтературних потреб говірок. Треба-ж нарештї приставати усїм до чогось загального та виповняти гріхи, користуючись разом усїма говірками. Ви скажете, що скучно читати такі елементарні истини. Знаю й я се, але я пишу сї стрічки виключно для тих полтавцїв, що не чули й про такі елєментарні истини, що тримають ся через лад простого принципу: ,,За ’дним махом сїмсот побивахом“. Як не сьмішний сей принцип, а від него летять шкереберти усї ваші Чайченки з Франками і саме тодї, як вони силкують ся один одного влучити списами. Доси казали ми проти вовка, промовмо-ж і за вовка. Коли-б мій читач „Зорї“ був воронїжець або кримець, тодї, розумієть ся, можно було-б без жадного вагання поглузувати з него, як глузує згаданий письменник; але тут полтавець і ми чи сяк чи так мусимо з ним лїчитись.
Він вимагає, щоб єму дано таку звучну й зрозумілу мову, яку він бачить у Шевченка. Сеї-ж зрозумілости вимагають під письменника й дд. Чайченко з Хваньком. Засада: „треба писати зрозуміло“, здаєть ся й менї такою простою й обовязковою, що, здаєть ся, не могла-б викликати жадної суперечки. Питання стоїть лиш на тім, яку мову слїд вважати зрозумілою, і як засягти тої зрозумілости. Коли ми залишимо на час бракуючі народній мові абстрактові вирази, зрозумілою мовою без сумнїву буде та, котрої складові части, се б то слова, вживають ся в більшім україньско-рускім обширі, нїж ріжнородні менш розповсюджені місцеві їх коресподенти. Я не можу погодитись з тим, щоб утворення зрозумілої мови перечено якимсь науковим вимаганням; навпаки, я впевнений, що наукове утворення мови мусить привести нас іменно до найзрозумілійшої україньско-рускої лїтературної мови. Критериєм же зрозумілости не можуть бути нї лоґічні викладки вченого, нї вживання певних слів тим чи іншим класїком україньским; тут потрібні статистичні дослїди. Мова письменника в певнім ступні річ випадкова, річ залегла від місцевости мешкання або часового перебування письменника. Через се саме вживання ріжних слів більшостию письменників може служити доводом найбільшої зрозумілости сих слів лиш тодї, коли кожна місцевість, що має окремну говірку, дасть свого письменника. А поки сего нема, ми можемо розрішити се питання не в кабінетї вченого або письменника, а лиш на селї, студіями лексїкального складу мови по всїх кутках України-Руси. Під сим взглядом мають право на пильну увагу з одного боку не тілько завстяжені Воронїжчина з Кримом, але й Саратовська і инші московскі ґуберниї, в котрих забереглись Українцї, і з другого боку до краю спольщені кутки Галичини. Тут можуть бути користними для справи не одні лиш учені та письменники, але й кожна письменна людина.
М. Крамаренко