Борці за правду (1947)/II
| ◀ I | Борці за правду II |
III ▶ |
|
Від тяжких мук, що їх зазнала Богунова наречена Марина під час перегону її з невольниками з України у Крим, та від пекучої розпуки через смерть батьків, вона стала зовсім байдужа до своєї власної долі. Дівчина почувала тільки те, що жити на світі далі вона не може і повинна якось заподіяти собі смерть. Увесь час, поки її вели до Бахчисараю, Марина тільки й думала про те, як би досягти своєї мети. Тим часом врода Марини та її розум і шляхетське виховання скоро звернули на неї увагу ханських прибічників, і найближчий до хана мурза Хамамбет поставив її перед ханські очі.
Тільки тепер, коли хан уп'явся у молоду дівчину своїми ласими очима, затріпотіла Марина за свою долю, душа її пойнялася смертельною розпукою, світ заступився туманом, і вона зомліла схилилася до рук Хамамбета.
Коли Марина прочуняла, вона була вже у гаремі, на мнякому ліжку, серед роскошів та пахощів, а біля неї сиділа циганка Астара, приставлена до дівчини за служницю.
Астара давала Марині щось нюхати, а далі умовила випити якогось зілля, що від нього по всьому тілові дівчини пішло тепло, і вона підвелася.
Проживши після того який час у гаремі, Марина дуже полюбила циганку, бо та щиро до неї ставилася й співчувала її горю. Вони були майже землячки. Кочуючи з чоловіком понад Дністром, Астара знала українську мову однаково, як і свою циганську. Марина давно вже розповіла Астарі про своє життя, тяжку смерть батьків та нудьгу за милим козаком, її нареченим; циганка ж, що за ввесь час свого невільного життя у Бахчисараї, вперше зазнала ласку, всім серцем прихилилася до дівчини і теж розповідала їй про своє життя. Плачучи циганка розказала, як щасливо вона кохалася з своїм чоловіком, як придбала тройко діточок, як курчаток маленьких, і як одного дня набігли до Дністра татари, побрали всіх у неволю і розлучили її з чоловіком та з дітками-підлітками.
— Тому минуло більше як дев'ять років, — говорила, втираючи сльози, Астара, — і моя менша доня, нещасна зіронька, моя Зара, повинна б бути зараз такою, як і ти. Але де вона? Де? Кого втішає своїм дитячим тілом? Чиї очі веселить своєю дівочою красою?
У такі хвилини обидві невольниці, стара й молоденька, разом плакали, пригорнувшись одна до одної, як дві рибоньки, викинуті на берег.
Марина знала вже, що мусить стати жінкою хана і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знала, що їй нема звідки сподіватися порятунку і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своїх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все таки не корилася.
Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її:
— Хочеш, Газізю, — так по татарському звали Марину, — я зроблю так, що хан не буде тобі огидливий?
— Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Україну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий?
— Дам тобі такого зілля, що, як, вип'єш, то й покохаєш хана і тоді будеш собі жити щасливою.
— Покохати хана? — жахливо скрикнула Марина. — Боронь Боже від того!… Я кохаю іншого.
— Того ти забудеш! — перебила циганка. — Та й нащо його пам'ятати? Тільки мука одна.
— Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Івана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко… не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене одсахнувся.— Нічого, дитино моя, не було б з того доброго… — сказала журливо Астара. — Нелюба будеш ханові, то подарує він тебе якомусь мурзі, старому ласунові, і буде тільки на гірше. Така вже твоя доля, бідна моя бранко, щоб свого щастя не мати, а бути за втіху ворогові!
Розпач опанував душею молодої дівчини з речей циганки.
— Ой, Боже мій… Боже мій! Мати Божа! — заридала Марина. — Защо ви покинули мене, сиротину? Отрути мені дай, Астарочко! Щоб не достатись мені на ганьбу… щоб збутися своєї гіркої долі!
Астара почала милувати дівчину й заспокоювати, а щоб чимсь її розважити, перевела розмову на Бахчисарайські новини.
— Знаєш, Мариночко, до хана приїхали гості з вашого краю, з України?
— Наші козаки та до хана в гості? — здивувалася дівчина. — До свого одвічнього ворога? Ніколи того не може бути!
— Так вони не гостювати прибули, а просити помочі на ляхів. Хочуть Україну з під ляхів визволяти.
Сльози враз зникли з карих очей дівчини, й у них заграв промінь радісної цікавости.
— Невже справді? — схопилася вона. — Хто ж саме прибув? Може чула, Астарочко, так говори!
— Чула від євнухів, що Хмельницький прибув з сином та пятьма товаришами.
— Хмельницький? Чула про нього. Іван оповідав, що ходив колись з Хмельницьким у Чорне море. Так він хоче визволяти Україну? Ой леле, яке щастя! Поможи йому Господи! Мій Іван тої думки, що коли б ляхи не задавили Україну та не знищили козацтва, то ми давно б звоювали татарів і ввесь їхній поганий Крим у нівець сплюндрували. Тоді б не було кому ані гнобити нас на нашій землі, ані руйнувати Україну та забирати людей наших у неволю. А що ж, Астарочко, як до того ставиться хан? Не чула?
— Навряд чи те станеться, бо, кажуть, хан лютий на козаків і на цього самого Хмельницького за те, що вони завжди його царство воювали. От козаки вже тиждень у Бахчисараї живуть, а хан досі не пустив їх перед свої очі.
Марина замислилась. Поміж брівоньками дівчини склалася смужка, щічки заграли румянцем, а сама вона важко дихала й дивилася кудись на бік, неначе бачила там одповідь на якусь думку. Згодом Марина встала з софи і почала розмову вже голосом людини, що на чомусь уже стала.
— А як ти гадаєш, Астаро: хан допоміг би козакам, коли б я його про те благала?
— Ти, дитино? — здивувалася циганка. Проте згодом, обміркувавши питання Марини, вона додала:
— А може й справді хан вчинив би по твоєму бажанню, коли б ти стала до нього ласкавішою. З усього виходить, що він тебе покохав не хижацьким коханням, щоб аби дівоцтво взяти, а певним, щирим коханням. Інший з свого гарему дівчині за непокірливість давно б звелів голову зняти, тебе ж він жаліє й наказує тільки злегка бити різками.
— Так я його благатиму! — сказала рішуче Марина і почала чепурити своє волосся та вбиратися у саєтове татарське вбрання. — Адже я вже досить добре розмовляю по татарському, Астарочко?
— Добре! Хан зрозуміє!
Коли увечері того дня хан навідався до Марини, вона не ховалася од нього, як звичайно було, під килими, або за софу, а зустріла його чемно й ласкаво.
Хан Іслам-Гірей був ще не старий і в його не дуже довгій рудій бороді тільки подекуди почала вибиватися сивина. Як для того часу, він мав добру арабську освіту. Улесливість прибічників та невольнича покірливість давно набридли ханові й упертість Марини разом з її соромливістю дуже приваблювали його до неї.
Побачивши сьогодня дівчину ласкавою й неполохливою, хан зрадів. Веселий він сів на софу й з посміхом почав розпитувати Марину, через що вона так його боїться.
— Великий царю! — сказала Марина. — Ти хочеш щоб я стала тобі дружиною, а як те може статися коли я бачу в тобі свого лютого ворога.
— Який же я тобі ворог? — спитав здивовано хан. — Глянь: ти бранка, невільниця, а в яких роскошах ти пробуваєш! Вороги так не чинять. Ти повинна почувати себе щасливою, бути мені вдячною й любити мене!
— А хіба пташка любить ту людину, що замкнула її у золоту клітку? Ти зроби так, щоб ці покої не були мені тюрмою.
Горде чоло Іслама стало суворим.
— Це неможливо, — одповів він. — По нашому закону жінки повинні жити в гаремі.— Я не на волю натякаю, — перебила Марина, — Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася на тебе, як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втіщалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же можу я покохати тебе, ворога моєї рідної землї?
Хан ще дужче насупив брови.
— Ти дуже смілива й невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть!
Марина не злякалася. Вона сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна, і ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити:
— Царю мій! Ти маєш силу й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо воно тобі, коли я не дам тобі свого серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть красивіших за мене? Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницькому й допоможи йому визволити Україну зпід лядської кормиги. Тоді я знатиму, що ти брат мого народу, а не ворог, і вірь — я покохаю тебе всім серцем і дам тобі таке щастя, що другого такого не може бути на світі.
Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко і припала йому до колін усім станом.
— Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Україні визволитися й набути міці?Хан млів від тепла молодого, дівочого тіла, але не хотів того виявити і не хотів дати згоду відразу.
— Це не така справа, — одповів він через скільки хвилин, — щоб тут її з тобою рішати. Побачуся з Хмельницьким, тоді й обміркую, що вчинити.
Побалакавши після того з Мариною ще з пів-години, хан помилував її рукою і, поцілувавши у чоло, вийшов з покою.