Борці за правду (1947)/I
| Борці за правду I |
II ▶ |
|
Весна почала вже вбирати степ у зелені шати, оздоблені ріжноколіровими квітками. Від краю до краю неба, скільки оком глянь, простягся той степ тихий, покійний і рівний, як море у теплий безвітряний день. Ні ярочка у степу, ні горбочка… Тільки могили, нерухомі степові вартові, край неба бовваніють, про минуле згадують…
Тільки орел, що розпластавши у повітрі могучі крила, кружляє під самою хмарою, спромігся розглядіти, що серед того зеленого моря, глибоко у нього пірнувши, біг кіньми невеликий гурт козаків. Мов чорні комашки посувалися ті козаки по безкрайому степу з півночі на південь, все далі та далі від рідної України, туди, де віра погана, де неволя бусурманська — розлука християнська.
То їхав Богдан Хмельницький з своїм сином Тимошем та з славними товаришами: Богуном, Джеджалієм, Бурляєм, Довбнею та Влучаком. Вони їхали з Січі Запорожської до хана кримського, просити його помочі на поляків, що повернули славне козацтво на хлопів, поодбірали собі у козаків грунти й маєтки і ганьбили те, що є найдорожчого у людини — ганьбили честь жінок та дівчат українських.
Попереду на буланому огирі, красувалася величня й могутня постать Богдана Хмельницького. Його червоний жупан з довгими впльотами брав у себе очі, мов пишний мак, що зацвів серед зеленого степу. Високе чоло Богданове поділялося надвоє глибокою зморшкою, над очима його збігалися докупи рясні брови, а довгі вуса, обгорнувши уста півколом, мов застигли у своїй пишній красі. На всій постаті козацького ватажка відбивалася глибока дума й рішучість.
Не за легку справу брався Хмельницький. Він брався за ту саму справу, що через неї Наливайко, Сулима й Павлюк загинули лютою смертю під руками катів, за справу визволення України з під лядської кормиги… Козацької сили немає… Реєстрові козаки у ярмі й покірливі гнобителям своєї батьківщини… Навіть коло самої Січі Запорожської стояла польська залога, що зараз гналася за козаками, намагаючись захопити непокірливого Чигиринського сотника і запровадити його у Варшаву на ганебне катування й страту.
Поруч з Хмельницьким з одного боку їхав крем'язний, як дубовий пень, довговусий козак Богун та високий мов дзвіниця Джеджалій. У обох запорожців були за плечима рушниці, біля боку шаблі, а за поясом пистолі. З другого боку від Богдана басував конем син його Тиміш, бравий, чорновусий парубок, у блакитному жупані, а позаду їхали: запеклої вдачі козак Довбня, з келепом замісць шаблі біля боку, та два посивілі вже січовики: Бурляй та Влучко.
Зброя цього останнього запорожця теж одрізнялася від зброї товариства: за плечима у нього, замісць рушниці був лук та сагайдак з стрілами. Влучко не любив рушниць і глузливо звав їх пукавками, додаючи, що вони на полюванні тільки полохають дичину, а на війні виявляють вояків ворогам. Влучко давав перевагу луку та стрілам, „бо ними“, говорив він, „ще за дідів і прадідів наші козаки стріляли“. За теж і справді другого такого влучака, як він, не було на всьому Запорожжі.
— Про що замислився? — звернувся Богун до Хмельницького. — Дасть Бог, все вийде на добре. Нам тільки б за допомогою Орди взяти хоч одну добру перемогу над ляхами, а там повстане вся Вкраїна, заблищать ножі та списи, і будеш ти гетьманом.
— Або на шибениці… — обізвався Богдан. — Або жили з мене живого тягтимуть… або спечуть, як Наливайка.
— Чи від тебе це чую, Богдане? — здивувався Богун. — Ти страхаєшся? Ти вагаєшся?
— Ні, не страхаюся! — рішуче одповів Хмельницький. — Хоч би воно й сталося так, то не боюся. Або смерть мені, або воля Україні! Коли б я боявся смерти, то не поліз би у пащу звіру, що його сам раздратував. Адже не забув ще хан того, що я з запорожцями попалив та поруйнував береги його Криму, а до того ще потопив п'ятнадцять бусурманських кораблів з крамом та військом. Чи не наготовив він за для мене, замісць помочі, довічну неволю або й смерть!
— Ні, того не бійся! — обізвався Джеджалій. — Сміливого ворога хан поважає. Татарські хани завжди були лицарями, і через те, що ти сам їдеш до хана своєю волею, тобі не буде зроблено ніякого лиха. Бурляєві, що теж морем водив козаків і Сіноп поруйнував, теж на мою думку, нема чого боятися, а от мені, так справді, коли б не здобути лиха за те, що зрадив я свою, бусурманську віру та приєднався до вас, запорожців.
— Ви всі складаєте мій почот — сказав Богдан — і як що моя справа вийде на добре, то з вас нікого не насміють зачепити.
— Он як усім виходить на добре, — подумав собі Богун, — а чи складеться ж так і мені?.. Чи знайду я свою кохану дівчину, свою наречену, Марину?
Іван Богун був походженням з стародавнього шляхетного роду, що мав предківщину, хутір біля річки Бугу, недалеко Винниці. Наречена Богунова, Марина Михнюківна, що він її зараз згадував, була шляхтянкою, українського роду.
Михнюки й Богун були сусідами і по сусідському приятелювали, а коли у Михнюків народилася дочка Марина і вони справляли її хрестини, Богуни висватали її за свого сина Івана, хоч йому вже й було тоді п'ятнадцять років. З того часу наречені мало коли й бачилися, бо Іван вчився у бурсі, а далі козакував і був здебільшого на запорожській Січі, або у походах; Марина ж зростала на хуторі батьків, а освіту доставала від вчителя-німця.
Все те щасливе життя Богунів та Михнюків давно минулося. Іванові батьки померли, а предківщину Богунів, за його участь у повстаннях Павлюка та Остряниці, було сконфісковано. З родини Михнюків у повстаннях брав участь тільки двурідний брат Марини, але й цього було досить, щоб сусідні польські пани одібрали їхній маєток собі.
Покривждений та збіднілий Михнюк мусив задавити у своєму серці почуття помсти і подавсь річкою Бугом на південь, шукати вільної землі. Оселився він знову таки біля Бугу, там, де впала у нього річка Кодима, збудував собі хату і почав розводити сад.
Про Івана Михнюки давно не мали ніякої звістки, але він пам'ятав заповіт батьків і торік одшукав Михнюків у новому хуторі. Загартований уже під ті часи у бойовищах козак побачив тут чарівної вроди карооку дівчину, свою наречену. Марина, що зустріла його як дитина, що далі почала заглядатися на молодецьку постать козака іншим поглядом і стала його соромитись.
Пробувши у Михнюків два місяці, Богун вдруге посватав Марину і став її нареченим уже з власної згоди дівчини. Про те побратись нареченим не судилося. Богунові небезпечно було жити на Вкраїні, бо поляки шукали його голови, і через те він, порадившись з Михнюками, намірився податись на запорожські землі, аж на Самар, і повернутись за Мариною вже після того, як збудує там собі зимовник.На чому Богун став, те й вчинив, але прибувши зимою до Бугу, він знайшов тільки димар від Михнюкової хати та обгорілі колоди; розпитавшись же по околицях, довідався, що восени набігала сюди Орда і старих Михнюків повбивала, а його наречену, його запашну квітку Марину, забрала у полон і погнала до Криму.
Богун був боляче вражений і засмучений цією пригодою, бо щиро кохав наречену. Веселий та жвавий до того часу, він став тепер сумним, і ніхто вже, навіть серед веселого товариства, не чув більше його сміху. Проте, повернувшись до Січі, Богун, почав добувати грошей, щоб викупити Марину з неволі.
Під той саме час до Січі прибув Хмельницький збирати товариство, щоб піднятись на поляків. Богун перший приєднався до нього, і коли той налагодився їхати до Криму за хановою допомогою, Богун поїхав разом з ним, маючи надію при цій нагоді одшукати й викупити свою наречену.
Деякий час після розмови козаки їхали мовчки. Коні їхні хотіли пити і бігли тихше. Сонце пекло по літньому й наганяло дрімоту. Птаство цвірінькало поміж зеленою травою й виспівувало у повітрі, поки, зачувши високо під небом орлиний клекіт, враз принишкло й поховалося.
— А ну, панове, — обізвався молодий Хмельниченко, — гляньте угору! Якщо влучить хто небудь з нас в орла, то буде Україна вільна од ляхів, а як ні, то будемо на палях!
— Почав уже свої вигадки! — з усмішкою на вустах обізвався його батько. — Ніколи ти його не влучиш!
Тиміш узяв до рук рушницю, націливсь і стрельнув. Орел хитнувся на бік, але скоро знову розпластав крила і почав кружляти над степом.
— Не влучив! — сказав засмучений козак. — А ну ви, дядьку Джеджалію.
Джеджалій націливсь і стрельнув, але наслідки були такі самі: орел немов дратував козаків і наче висів у повітрі над їх головами.
— Мабуть куля не досягає! — скавав Джеджалій незадоволено.
У ту мить позад Богуна застогнала тятива під рукою Влучка, і гнучка стріла жалібно заголосила, піднімаючись вище та вище під небо. Ось її вже не чути… Всі, сперши дух, дивляться угору, де в блакиті неба ширяв степовий хижак. Аж ось він раптом підкинув угору крилами так, що вони вдарилися одно об одне, клубком перекинувся кілька разів у повітрі, неначе з чимсь змагаючись, і камінем впав козакам до ніг, роскидавши свої, колись могучі, а зараз безсилі, крила… Стріла влучила хижакові у груди і гостряком рихви виглядала з його спини.
Скрики здивування й радости пролунали в степу.
— Ну й Влучко! Ну й козак добрий!
— Спасибі вам, Петре, велике! — кинувся Тиміш до Влучка. — Ви врятуєте Вкраїну!
— Як би то так легко було вирятувати нашу неньку! — з задоволеною усмішкою одповів старий запорожець.Козаки попростували далі. Хмельницький вже не боявся польської погоні, бо козаки зараз були у татарських степах, куди поляки не насміли б забігти.
Він прямував тепер до Перекопу, де беєм був його давній ворог, а по лицарству приятель, Туган-Бей. Богдан мав надію, що Туган-Бей, поважаючи лицарство, не буде помщатись. І козацький ватажок не помилився: Туган-Бей став йому у великій пригоді.