Борислав сміється (1922)/XVII
| ◀ XVI | Борислав сміється XVII |
XVIII ▶ |
|
Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов, немов нічого не бачучи і ні про що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.
— Гов, — скрикнули на нього вартові, — куди йдете?
— Я? До вас іду! — відказав Герман.
— До кого до вас?
— Хотів би поговорити з вами по добру.
— Про що?
— Про те, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а тут стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.
— Ми то самі знаємо, що не вистоїмо, — відповіли деякі із вартових, але що робити, коли з вами инакше годі до ладу дійти.
— Ну, ну, — хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як Жид, то вже не чоловік. А ми також люде, і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, — скажу вам по просту, — адже ви знаєте, що я за один?
— Як же не знати, знаємо!
— Ну, то скажу вам по просту, що тутешні Жиди, видячи, що силою з вами не порадити, післали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися поперед усього: чого хочете? чого жадаєте?
— Ну, так, то що иншого, так, то розуміємо! — радувалися робітники. — От ідіть лишень до онтої хати, — там зараз зійдеться наша рада, то будете могли поговорити. Один із вартових як-стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і инших робітників, щоб ішли робити згоду. Не довго прийшлось і ждати Германови. Побратими посходилися, а за ними й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тільки наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили її довкола, цікаві, яка то буде згода.
В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими і ще деякі старші робітники позасідали коло стола, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінці стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.
— Скажіть же, пане Ґольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли, — сказав поважно Стасюра.
— Ну, чого я прийшов? повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках. Мене прислали Жиди: що ви гадаєте? чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте?
— Не можна при такій платі, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра. За мало нам платите. Люде з голоду мруть.
— Платимо, що можемо! відповів Герман. — Як маємо вам більше платити, коли не можна більше. Кепські „ґешефти“, — відки взяти грошей. Ми самі швидко скапцаніємо, з торбами підемо.
— Ну, вже того ви нам не говоріть! А зрештою, пане Ґольдкремер, скажіть самі по щирости, що нас то може обходити, що у вас кепські ґешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не пятьдесять, а тільки сорок і девять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці до купи не сходяться при тім ґешефті, то ви собі його покиньте, — може на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться до купи. А ні, то се буде знати, що цілий той ґешефт у нас зовсім не виплачується і його треба покинути, а взятися до иншого. Але се вже ваша річ! Робітника се ніщо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати — воля ваша, а тільки платіть йому так, щоб він міг жити по людськи!— Добре ви то кажете, і мудро ви то кажете, — відповів Герман, — ну і нехай буде по вашому. Не будем про те говорити. Жиди й самі видять, що так далі бути не може, що треба кождому якось жити, — Жиди також люде! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щобисте стали знов на роботу.
— Ми також люде, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра, — а не ніякі розбійники, як вам може здається. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому то й жадання наші не великі. Отже вважайте, пане Ґольдкремер, чого ми хочемо. По перше, щоби робітникам плата була вища, а то: тим, що в яму лізуть, по дванацять шісток, тим, що на верха, по ринському, а дітям по вісім шісток.
— Ну, — сказав Герман, — на се можна би згодитися. Що далі?
— По друге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.
— І се не велика річ, — касієрам закажеться, тай не будуть брати.
— По трете, щоби в разі, як якому робітникови при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби властивець обовязаний був платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу родину нещасливого хоч через пів року.
— Гм, — і се ще може би далося деяк зробити. Ну, і конець?
— Та ніби конець, а ніби не конець, — сказав Стасюра, — властиво ще саме найголовнійше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
— Поруку? повторив здивований Герман. А якуж вам маємо поруку дати?— І се також не така страшна річ, як на око видається. Ми хочемо заложити собі касу, з котрої був би для нас поратунок у всякій потребі. Отже ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець від кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а опісля щоби обовязався так само від кождої кошари давати тижнево по ринському. Тай на тім конець.
Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Се послідне жадання заїхало йому мов довбнею в тімя. Досі чуючи скромні і дрібні робітницькі жадання, він в дусі починав уже сміятися з робітників, що задля такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
— Але щож вам се за порука? допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.
— Се вже наша річ, відповів Стасюра. Зрештою як самі бачите, порука не велика, але щож діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої мати не можемо.
— Ще й кпить бестія! думав собі Герман і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одно і друге видавалось йому однаково небезпечним. Швидко він надумався.
— Ні, не можна сього, — сказав він рішучо, — такого жадання й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку иншу для себе поруку!
— Якуж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що иншого, але такого, щоби нам направду ручило.
— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово иншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба в додатку, — так буде найліпше.— Але люде добрі, — почав уговорювати Герман, — що ви собі гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви тут якісь царі чи самовладники! Не виставляйтеся на сміх! Жадаєте богато, а не дістанете нічого, — то весь Борислав вас висміє!
— Весь Борислав нас висміє? А хтож то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посміятися над вами! Чи ми дістанемо що, чи не дістанемо, се вже потому покажеться, — але на тепер від своїх жадань не відступимо, будь що будь!
— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу властивцям про ваші жадання і принесу вам відповідь. Бувайте здорові!
І він кивнув їм гордо головою і вийшов.
— А що, самі видите, — сказав по його виході Бенедьо, що добре ми трапили, жадаючи від Жидів вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притисок на них, — але се їм найтяжше прийдеться. А се повинно нас навчити, що іменно на тім ми повинні найтвердше стояти. Будь що будь, — довго вони не можуть опиратися, — треба нам тільки твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кождої кошари по десятці, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацію під носом зробити!
Між тим Герман в тяжкій задумі йшов бориславською улицею. Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Аджеж як їм відразу з гори тільки грошей скинути, то се винесе кілька тисяч, і вони на ту суму в кождій хвилі зможуть нам зробити ще ліпшу коломийку. А так їх задурити, щоби відступили від того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!
Прийшовши до дому, довго ще думав Герман над тим ділом і ніяк пе міг додуматися до доброго кінця. Вже й полудне минуло, надійшла третя година. Юрбою валять Жиди до Германового дому, щоб почути від нього жадання робітників. Але почувши їх, і світу не раді стали.
— Ні, не можна, не можна! крикнули всі в один голос, — се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!
— Га, то остається нам одно — чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
— І сього не можна!
— Та бо ви як діти, — скрикнув гнівно Герман. Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То щож робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід. Жиди притихли.
— Може би можна дещо виторгувати?
— Ні, не можна. Вже я трібував — і не заходь з того боку.
— Га, то нехай їх усі чорти поберуть, коли так! скрикнули Жиди.
— І я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас поміч не велика.
В тій хвилі Лєон, що мовчав підчас цілої тої перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся і на-пів радісно, а на-пів насмішливо позирнув на нього.
— Тільки ви знов мені не заїзджайте з моїм вчорашним лібералізмом, — прошептав він, усміхаючись. Що діяти, Noth bricht Eisen, а лібералізм не залізо!
— Такі то ви всі ліберали, поки дешевим коштом! — подумав собі Герман, — але на голос сказав:
— Щож, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зломати на разі їх упір, а се певно, що їх трохи охолодить. Коби тільки удалося.
— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тільки взятися порядно.
— Та що таке, що таке? — допитували Жиди.
Лєон кільком почав шептати до уха свій проєкт, котрий мигом на-пошепки рознісся по світлиці. Ніхто не важився висказати його голосно, хоч усі знали, що вони тут „самі свої“.
— Гурра, се раз проєкт! — скрикнули радісно Жиди. Тепер ми їм покажемо, хто з кого насміється, ха, ха, ха! Проведемо! Як кітку за стеблом проведемо!
— Так значиться, пристаєте? спитав Герман, коли улягся веселий гомін.
— Пристаємо, пристаємо, — розуміється, з тою ключкою.
— Коли так, то збираймося-ж всі разом і ходімо до них. Усі жадані гроші треба їм зложити зараз, з гори, — і завтра нехай на роботу стають!
З гомоном вирушили Жиди з Германової світлиці. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка і довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе і погане, прояснилося при кінці якимось злодійським усміхом.
— Добре пане, — зроблю се для вас, — але прошу вас о поміч в тій справі. Якісь погані вісти доходять мене…
— Не бійся, я за все стою; що в моїй силі, то зроблю для тебе.
І за сим оба вийшли до жидівської громади, що гомонячи стояла на улиці. Але гомін той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер улиці охолодив трохи й радість Жидів.
— А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! — неслося в громаді, мов шелест зівялого листя.
— Га, щож діяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кождий крок — ризико, — то вже ризикуймо й на тім кроці. Удасться, то добре, — а не вдасться, то ще таки світу не конець і вони нам з рук не вирвуться.
Громада йшла улицею звільна, мов в процесії. Герман пішов передом до Матієвої хати, щоб першим принести робітникам веселу для них новину. Слух про жидівську процесію рухнув уже по Бориславі, — юрба робітників валила позаду Жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.
— Ну, що? спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по давному, — нагадались ви?
— А що ми мали нагадуватися? відповів Стасюра. Наша гадка одна. От чей вам Бог післав инший розум на душу.
— То зле, що ви такі уперті, — сказав Герман. Але що вже діяти? Таке то наше, бідних Жидів. Коли хто з нами по правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові, — і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, — прийшов пророк до гори.
— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.
— А вжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити, чуєте люде. Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас шандарів, військо, але я сказав: Дайте собі з тим спокій! І на остатку побачили, що я маю „рехт“, і пристали на ваші жадання.
— На всі?
— А вжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюди всі, щоби вам до рук, туй на тім місці зложити гроші до вашої каси. Тільки тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.
— А сього вам на що?
— Як то на що? Аджеж ми платимо. Ану, як хто роскраде гроші?
— Ну, над тим би ще мусіла бути рада, — се ще побачимо.
— Нехай і так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо — ну, бо мусимо! Але тепер принаймі одно мусимо знати: кілько грошей нині вплине до каси і де та каса буде находитися.
Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із-за стола і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати про ту наглу податливість Жидів, а Сень Басараб відразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив їм з голови підозріння. Зрештою і сама річ не виглядала на підступ. Колиб Жиди хотіли збувати їх обіцянками, то що иншого, — але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші, то прецінь не в нічого фальшивого: возьми до рук, замкни до скрині, і безпечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає, щоб і Жиди знали, кілько від них грошей до каси вплило, і де та каса находиться.
— Нехай буде по вашому, — сказав Стасюра. Виберіть двох з поміж себе, котрі би були при складці: при їх очах гроші зложаться до скрині враз із списом, хто що дав, — при їх очах скриня й замкнеться, — і так буде й далі, кождого тижня, доки потому ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промінь радости перелетів по Германовім лиці на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати про прихід Жидів. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, витаючи робітників уриваними „дай Бо' — “. Герман кількома словами по жидівськи розказав їм, яка стала умова, і вони швидко порозумілися, щоб при складці були Герман і Лєон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступали дрібні властивці: ті платили з квасним виразом, з оханням, деякі торгувалися, другі по просту не додавали по ринському та по два. Більші властивці платили з жартами, з притиками, — деякі давали по одинацять і по дванацять ринських, — вкінці Лєон дав двацять, а Герман аж пятьдесять. Робітники тільки позирали по собі, — за хатою раз по раз роздавалися радісні крики, — се робітники витали свою першу побіду в тяжкій війні за поправу своєї долі. Першу — і послідну на разі!
Складка скінчилася. Перечислено гроші — їх показалося звиш три тисячі. Сень Басараб із порога прокричав ту суму цілій робітницькій громаді. Радість була без кінця. Германа і Лєона трохи на руках не несли, — вони тільки всміхалися, почервонілі і спочені від задухи, що стояла в тісній, набитій людьми хатині. Гроші вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матієвій хаті. Серед загальної шумної радости Жиди віддалилися.
— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робітники, ходячи товпами по Бориславі. Веселі пісні роздалися від одного кінця до другого.
— А завтра до роботи, — говорили деякі зітхаючи.
— Ну, і щож! Не вік же нам святкувати. Просвяткували три дні, як великодні свята, хіба не досить? Се був наш правдивий Великдень!
— А ви, — говорили деякі на радощах Матієви і Сеневи, — пантруйте нам нашої каси, як ока в голові. Три тисячі срібла, — таж то сума!
— Ану панове ріпники, нафтарі, мазярі, — чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорці. До вечера пів шахти! Ану, ану!
Товпа робітників валила за ними.
В Лєоновій фабриці від першої хвилі, як згода стала, — вже горіла робота. Квапно діялось Лєонови. Він хотів завтра скінчити цілий ладунок церезіни, щоби до кінця тижня упакувати і вислати до Росії. Він аж горів з нетерпливости через ті дні примусового святковання, а й Шеффелеви було якось не до соли. Тепер же він ледво міг діждатися згоди, а зараз туй таки закликав Бенедя і других тих, що вперед робили на його фабриці, і післав їх до роботи.Пізно вночі вернув Бенедьо до хати. В хаті не було нікого. Матій також був на роботі, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямі, по пятьнацять шісток обіцяв, і старий Матій на радощах подався. Яма була глубока, але більша її часть була забита, — нафти не було. За те в глубині около двацять сяжнів ішов перший поверх штолень, о пять сяжнів низше другий поверх, далі третий, в котрім тепер робилося. Яма була богата, — штольні давали денно около десять сотнарів воску, а таких богатих ям було у Германа звищ вісімдесять. І Матій прийшов з роботи пізно вночі, змучений, ледво живий, і скоро тільки до хати, кинувся на постіль і заснув як колода. Він і не бачив, як оподалік за ним на пальцях скрадався улицями Мортко, як він, коли Матій увійшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сіней і скулився в кутику, як вкінці, коли Матій замкнув двері, розібрався і заснув, — тихесенько вповз до хати, висунув з-під печі скриньку з грішми, взяв її під паху і поповз із хати. Ніхто не бачив сього, хіба блідолиций місяць, що час від часу боязко визирав із-за хмари. І ніхто не чув, як калатнув деревляний замок в сінних дверях, як рипнули двері, як почупкав Мортко долі улицею; — ніхто не чув сього, хіба холодний вітер, що різко шумів з устоку на Борислав і стогнав і завивав у крутих берегах недалекої річки.
На другий день крик і ґвалт зробився в Матієвій хаті — скринька, робітницька каса, пропала без сліду!
На другий день усі робітники пізнали, що вони завчасно сміялися! Жиди стрінули їх з насмішкою, а то й з наругами і погрозами. Плату відразу знизили ще низше попередної, а на безсильні прокляття і погрози обдурених робітників відповідали тільки сміхом.
— А щоб ви знали, дурні ґої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми ні з сього ні з того будемо вам касу складати? Постійте трохи, випчихайтеся! Борислав, то ми! І ми тепер сміємся з вас!