Борислав сміється (1922)/XI
| ◀ X | Борислав сміється XI |
XII ▶ |
|
Діла йшли дуже добре, Лєон Гаммершляґ ходив, не дотикаючи землі з гордости і радости. Все йому удавалося щасливо, і хоч се був тільки початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілости. І так поперед усього від „Воскової Спілки“ з Росії Лєон одержав ось яку звістку: „Постачайте церезіну, коли можна ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочі, знаєте, відомих тутешніх способів нам удалось заключити з св. Синодом контракт на доставу церезіни до православних церков. 100.000 кавції зложено. Ждемо від вас вісти, коли буде готовий перший ладунок“.
Прочитавши ту звістку, Лєон мов на крила піднявся. Значиться, діло уґрунтоване міцно і тривко. Він зараз же рушив до Борислава, щоби поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не можна так таки від завтра зачати фабрикації воску. Що ціла та фабрикація була властиво контрафакцією, обманством, — про се Лєон ані крихти не думав. Почуття справедливости було у нього взагалі дуже неясне, а вжеж того почуття, що істнуючі постанови і державні приписи обовязують в чім небудь усякого горожанина, сього почуття у Лєона, як і взагалі у инших Жидів, ледви чи був і слід який небудь.
За уладжуванням усяких біжучих діл в Дрогобичі, особливо за заходами при закупуванню сирого воску земного від ріжних дрібних властивців, Лєон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там діється. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що своє діло він робить совісно і добре. Але як же здивувався Лєон, коли — приїхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах і коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявленням, що його діло вже скінчене, будова вповні готова і остається тільки йому оглянути все доочне і відпустити його. Лєон сам не знав, що й казати на таку радісну несподіванку, і колиб Бенедьо був „пан“ будівничий, а не простий робітник і недавний мулярський помічник, він був би обняв і вицілував його з великої радости. Значиться, щастя незмінно всміхається йому! Значиться, воно підслухує його таємні думки і бажання і мов коханка біжить наперед нього, щоби в одну мить сповнювати їх! Радість широко розлилася по Лєоновім обличю. Він почав дякувати Бенедьови і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своїй показности: довга-довга, низька з невеличкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліповаті злодійські очка. Два височезні комини стриміли до неба. Довкола будови була досить обширна площа, обведена височезним парканом, з широкою брамою для вїзду і вузенькою фірточкою обіч для проходу. Площа була гладко втолочена, ями-вапнярки були позасипувані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, небілені ані тинковані, червонілися ясночервоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Лєонови серце радувалося. А до середини він і не йшов оглядати — до сього, казав, треба привезти мого майстра-нафтарника, — він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба. Рури і кітли і всі прилади замовлені у Відні вже надійшли були і стояли на площі у величезних паках. Лєон не дав і відітхнути ні собі ні коням, — негайно погнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі за проводом Шеффеля нині ще поуставлялиб і повмуровувалиб кітли та машини.
Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що, як і куди, і висказався дуже похвально про будову. Лєон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тимчасом з нанятими робітниками порався на подвірю коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла та шнури і приладжував деревляні вали та ґереґи, щоби затягнути все те, куди треба, до середини.
До пізного вечера трівали в новій фабриці стукання та брязкоти: се уставлювано і утверджувано машини. Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставлення рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, — Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо з робітниками виконував його запорядки. Вкінці з настанням сумерку все було готове.Лєон і Шеффель ще осталися в середині фабрики. Світло невеличких воскових каганців мигкотіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міди. З кутів піднималися бовдурі пітьми, звисали з деревляної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.
— Так завтра зачнете? — спитав з задуми Лєон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.
— Зачнеться, — сказав Шеффель. — А робітники готові?
— А, правда, робітники, — сказав Лєон. Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.
— А тільки, знаєте, — сказав Шеффель, — наше діло теє то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймі трьох робітників таких, на котрих можна би зовсім спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих умістити треба би у головнім відділі дестилярні, в хемічній коморі, де знаєте, оконечно вироблюється церезіна. Щоби инші робітники думали, що се проста парафіна. О те постарайтеся!
— Гм, — міркував Лєон, — трьох робітників, на котрих можна би зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тільки то штука з поміж тої збиранини винайти таких робітників!
Тимчасом на подвірю нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Лєона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднимався на погіднім небі, де-де зза білої, напів прозірчастої мраки проблискували млавим світлом золоті зорі. Робітники посідали на камінях та урізках з делиня і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався із срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по камінню. Відома річ, бесіда йшла про одно, про недавний робітницький збір, про складки і будущі надії.— По правді кажу вам, — говорив Бенедьо — диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як небудь ратуватися, — то всі або головами похитували або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тільки головній касі!
— Сто пятьдесять ринських, — повторив з розстановою один робітник, — ну і щож! Для одного була би се підпомога, але для тільки тисячів — що то значить?
— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — алеж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць чень назбирається хоч пятьсот.
— Ну, а з пятьма стами можна зачинати те, що ви загадали?
— Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловікови лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеться прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо крім прожитку будуть ще инші видатки.
— Півтори тисячі ринських! — скрикнули в один голос робітники. — Господи милосерний, колиж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас тут голодом перемре, а з сіл десять тисяч нових прибуде!
— Щож робити, — сказав сумно Бенедьо, — на те вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не можна бо й так Жиди уривають нам на кождім поступі, а як дізнаються про наші складки, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоч три місяці!
— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!Замовкли робітники і сум заляг невеличку гомонячу громаду. Бенедьо важко похилив голову до долу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сього люду лежить в його хвилевім розбудженню і що не покористуватися тим розбудженням, значить, випустити з рук головну пружину діла. Але щож було робити? Грошей не було, щоби зараз зачати змову. Приходилося все таки чекати.
— А тут іще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Мені прийдеться вертати до Дрогобича.
— До Дрогобича? — А то по що? — скрикнули робітники.
— Ну, по що? Тут моя робота, як видите, скінчилася.
— Шукайте иншої!
— Абож тут без мене не обійдеться? Правда, жаль чоловікови покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…
— Ну, то й не покидайте!
— Се певно, що требаб не покидати, — коби тільки була спосібність.
Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася нераз та думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій ново-зложеній, для нових і непривичних цілей свіжо зорґанізованій громаді богато і дуже богато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував з другого боку аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам не був би певно дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаїмне співділання всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних співділань, значилоб зашкодити кождій частці з осібна і всім взагалі. Але знову таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку, з якого він її й зовсім не надіявся.
З середини фабрики вийшов Лєон в супроводі Шеффеля, — оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.
— Ну, люде, — сказав голосно Лєон, — робота ваша скінчена і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!
— І ми дякуємо панови за роботу! — закричали робітники. — Та нехай Бог дасть щасливу годину!
— Дай Боже, дай Боже, — сказав радісно Лєон. — А тепер, що ще кому належиться, — щоби ми чисто розсталися.
Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Лєон наблизився до нього.
— А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за роботу і за швидке скінчення, — за все! Дуже би я не рад з вами розстатися… Але тепер, за те, що ви таку мені нині зробили радість, прийміть від мене отсе на памятку!
І він втиснув в руку Бенедьови обвинених папірцем десять ринських самим сріблом.
— От зараз буде в нашій касі 160 ринських, — подумав собі Бенедьо, приймаючи з подякою Лєонів дарунок.
— І ще прошу вас, — сказав на закінчення Лєон до Бенедя, — зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, — я маю з вами де про що поговорити.
За сими словами Лєон і Шеффель пішли, — за ними вийшли робітники. Бенедьо остався, щоб позамикати всі двері і брами, — і опісля пошкандибав за Лєоном, роздумуючи, що такого він має йому сказати. По дорозі він вступив до хати, застав там Матія і положив на його руки до робітницької каси десять ринських сріблом, котрі дарував йому Лєон.— Що би я вам сказав, — заговорив до нього Лєон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. — Ви, як бачу, чесний чоловік і порядний робітник, і я, як кажу, не хотів би з вами розстатися. А мені тут до моєї нової нафтарні якраз потрібно кількох чесних і щирих людей до одної, і то не дуже тяжкої роботи. Так от що хотів я вам сказати: чи не схотіли би ви, коли вам у мене робота не сприкрилася, остатися й на далі?
— Але якаж се буде робота? Прецінь мулярська вся скінчена?
— Е, ні, не до мулярської, а так, до нафтарської, при воску, — сказав Лєон.
— Але чи зуміюж я робити ту роботу, коли досі при ній не був і не знаю, як що йде? — спитав Бенедьо.
— Е, е, е, — що тут уміти! — сказав Лєон. — А простий хлоп, робітник більше вміє? А прецінь робить. Тут нема що вміти: пан директор покаже вам усе. Яж кажу вам, тут не о вмілість ходить, а о те, щоби чоловік був щирий і сумлінний, та щоби, розумієте, щоби…
Лєон затявся якось на слові, немов вагувався чогось.
— Щоби — кінчив він по хвилі — не розговорив ніде, що і як робиться в фабриці. Бо видите, тут секрет невеличкий… Мій директор вигадав новий спосіб фабрикації воску, то не хотів би, щоби то розголошувалося.
— Гм, та воно то так… проговорив Бенедьо, не знаючи, що ліпшого сказати.
— Бо то видите, — торочив далі Лєон, — у нас такі люде погані, — скоро що, зараз перехоплять, тай що з того: їм зиск, а мені втрата. То я для того хотів би…
— Алеж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу ніщо нікому, — алеж бо в фабриці крім мене чень же робітників буде богато.
— Ну, не всі потребують усе видіти й знати. В цілій фабриці все буде робитися так, як по других фабриках, — а тільки буде одна така комора окрема, — і в ній буде трохи инакше. Там буде директор, ну і треба буде пару робітників йому до помочі. Щож, можу на вас надіятися?
— Та що, — сказав Бенедьо, ледви скриваючи свою радість, — про мене. Як лиш потраплю, то буду робити. Мулярської роботи тепер і так трудно напитати, буду трібувати ще й нафтарського ремесла. А за те, щоби через мене ваш секрет не видався, за те будьте певні.
— Ну, ну, — сказав усміхаючися Лєон, — я й сам те знаю, що ви не такий чоловік. Але знаєте, коби то ще кількох, — от хоч би двох-трьох таких, як ви!… От, ви тут робили, пізнали дещо робітників, — може би ви ліпше могли дібрати до себе таких людей, яких мені треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша річ, розуміється, плата. Знаєте самі, то вже не мулярська робота, — такої плати, як досі, не можу вам дати…
— Ну, то розуміється! — сказав Бенедьо. — Кравця а шевця не можна одним ліктем міряти.
— Отож то! А ще видите, як тут тепер у нас. Робітника напхалося, плату всюди знижують, бо, розуміється, що мені за інтерес, платити дорожче, коли я можу того самого робітника мати за дешевшу плату. Але з вами, то инша річ, розумієте мене. Тож я вам і тим другим, що будуть разом з вами робити в окремій коморі, обіцюю по ринському денно, і то наперед прирікаю, що зниження ніякого вам не буде, ані касієрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке?
Бенедьо стояв і надумувався.
— Волів би я, — сказав він по хвилі, щоби ви самі вибрали собі й инших людей до своєї окремої комори! А так, виберу я, а потому станеться що небудь такого… Знаєте, чоловік на чоловіці все може помилитися, — ну, а на мені буде вся відповідь! А на роботу і на плату нехай і так, я пристану.
— Ні, ні, — наставав Лєон, — і товаришів собі доберіть! До иншої фабрикації вистачуть які будь люде, — а тут треба вибрати. А ви їх тут ліпше можете знати, на кого можна спуститися, аніж я або директор.
— Га, про мене, — сказав Бенедьо, — нехай буде й так. Постараюся дібрати трьох людей, котрим можна буде завірити. А від коли зачинається робота?
— Зараз від завтра. І то, вважаєте, треба форсувати як можна найборше. Віск уже замовлений. В окремій коморі будете й прасувати і пакувати його.
— Що се за штука така може бути? — думав сам собі Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею від Лєона до дому. — Вигадав новий спосіб фабрикації, і боїться, щоби робітники не видали його! Ніби то робітник на тім розуміється? А зрештою побачимо, що то таке буде! А добре сталося! Ні з сього ні з того трапилася робота, тай не злий заробок, — є при чім остатися в Бориславі й на далі, тай до каси все таки і від мене що тижня вплине хоч по чотири ринські. А ще три — котрих би тут трьох вибрати?
Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не міг зважитися. Він постановив собі, поговорити про те з Матієм. Бенедьо рад би був вибрати всіх трьох із побратимів, але Матій відраджував, боячися, щоби в разі чого се не звернуло на них якого підозріння.
— І так, — говорив він, — Жиди тепер перетрівожені нашим збором. Певна річ, що між робітниками найдуться деякі, котрі доповідять Жидам, що і як ми радили. Ну, а скоро так, то певна річ, що Жиди зачнуть нас шпигувати, — то щоби, як така купа побратимів робити буде разом, щоби се деяк не навело їх на який слід або що.
Бенедьо відповів, що воно то можлива річ, що Жиди будуть від тепер шпигувати їх, але він не видить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоч би навіть побратимів кілька робило при купі. Аджеж про свої справи вони не потребують говорити на голос при чужих людях. Зрештою — додав Бенедьо — не в тім головна річ, кого вибрати, але в тім, щоби взяти тих із побратимів, котрі іменно тепер не мають роботи. А таких як раз було два: Деркач і Прийдеволя. Отже Бенедьо пішов шукати їх, щоб замовити їх до фабрики Гаммершляґа, а на третього вибрав собі одного чесного ріпника, котрий хоч не належав до побратимства, але дуже живо занявся свіжо піднесеною думкою робітницьких кас і котрого побратими жартом прозвали Побігайком за його невтомну рухливість і готовість — бігати від ями до ями, чи то для збирання складок, чи й так, для притягування щораз нових людей до робітницької спілки.
А Лєон Гаммершляґ, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто і вийшов на вулицю пройтися та розмовитися з деякими знайомими властивцями, котрі звичайно в ту пору прохожувалися вулицею. Швидко його окружила громада Жидів, стискаючи його руки і бажаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше занимали Жидів-капіталістів. Відома річ, поперед усього почали деякі розпитувати Лєона, як стоять такі а такі курси, чи не потребує ще більше воску, як богато думає вироблювати тижнево парафіни в своїй фабриці, а коли у всім тім їх цікавість була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.
— Ох-ох-ох, Gott über die Welt! — сказав, важко зітхаючи, низький і грубезний Жид, Іцик Бавх, один з дрібних властивців кількох ям, — що тут у нас діється, що тут у нас діється, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляґ? Ох-ох-ох, бунтація тай годі! Чи я то від давна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам — фу-у! — не давати їм такої високої платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати — ох-ох-ох — що їм ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по мойому стало!
— Та що таке? Що за бунтація? — спитав недовірливо Лєон.— Ох-ох-ох, Gott über die Welt! — сопів далі Іцик Бавх, — прийдеться швидко всім чесним ґешефтсманам утікати з Борислава, auf mane Munes! Бунтуються робітники, чим раз острійше ставляться до нас, а в неділю — ох-ох-ох, — ми вже гадали, що то буде наш послідній день — фу-у! — що зараз кинуться різати! На толоці тільки їх зійшлося, що тих круків на скітнику. Ми всі з переляку трохи не померли. Ніхто, розуміється, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, — аджеж знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, — що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не можна. Я питав своїх Банюсів; — говорять: ми так собі, гагілки грали! Брешуть, бестії! Ми виділи добре з даху, що один виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далі як загомонять: Віват!… Ох-ох-ох, страшні річи, страшні річи!
— Алеж я у тім всім не виджу нічого страшного, — сказав гордо усміхаючись Лєон. — Може й направду гагілки грали.
— Ох, ні, ох, ні, — говорив далі Іцик Бавх. Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки — Got über die Welt, — буде лихо!
— Я все ще не виджу — зачав було знов Лєон, але другі Жиди перебили його, потверджуючи вповні слова Іцика Бавха і додаючи ще від себе богато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони зразу добре порозуміли свою справу і бодай по той час нікотрий з них не зрадив Жидам, яка була ціль їх сходин і що ураджено на їх раді. Зрештою може бути, що й далеко не більша часть робітників чула та розуміла все доразу, що й до чого було ураджено: ті, котрі розуміли, не висказували сього Жидам, а ті, що не розуміли, то й не могли їм богато цікавого сказати. То тільки дізналися Жиди, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всього того нарадив їх муляр Бенедьо Синиця.
— Бенедьо! той що у мене нафтарню мурував? — скрикнув зачудований Лєон.
— Той сам.
— Складки? Помагати собі? Гм, — я й не гадав, щоби у Бенедя було на тільки розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі, — і відки він до всього того прийшов?
— Е, чорт його там побери, — відки прийшов, то прийшов! — зафучав Іцик Бавх, — але як він сміє нам тут людей бунтувати? Післати до Дрогобича по жандармів, нехай в ланцюхи, та шупасом відси!
— Але прошу вас, панове, — сказав зупиняючись Лєон, — не розумію, чого се ви так трівожитеся? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині, там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як їм захочеться, і ніхто їм того не боронить і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі їх до того заохочують. Там кождий такий капіталіст, як говорить до робітників, то раз-у-раз у нього на язиці Selbsthilfe тай Selbsthilfe. „Помагайте собі самі, — всяка постороння поміч для вас на нінащо не здасться! І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значиться, що вже капіталіст не потребує їм помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постаріється — Selbsthilfe! Нехай собі роблять складки, нехай собі помагають самі, — аби тільки ми їм не потребували помагати! А вже ми будемо старатися, щоби їм роги не надто високі росли: скоро що трохи зачнуть носитися бутно, а ми цап — плату знижимо, і свищи тоді тонко, так як ми хочемо!
Лєон виговорив усю ту бесіду з таким запалом внутрішнього переконання, що в значній части успокоїв і потішив своїх слухачів. Один тільки грубий, червононосий Іцик Бавх недовірливо хитав головою, і коли Лєон скінчив, він — важко відсапуючи, сказав:
— Ох-ох-ох! Коби то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляґ! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикаря, Бойка, рівнати до німецького! Де нашому робітникови до якої розумної Selbsthilfe? Ох, ох, ох, Gott über die Welt! А як би він Selbsthilfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати Жидів? Га?
Всі слухачі, не виключаючи й самого Лєона, стрепенулися на ті зловіщі слова, мороз пішов у них за плечима. А до того в тій хвилі коло них перейшла з гомоном юрба ріпників, з поміж котрих о цілу голову вищий від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на Жидів, а особливо на Бавха, свого принципала. Бавхови від його погляду чогось недобре зробилося і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.
— От, дивіть, які вони, — говорив він, коли ріпники пропали в темнім заулку, — дичина тай годі! От той високий серед них — він у мене робить — чи не цілковитий медвідь? Та ви тому лиш писніть слово Selbsthilfe, — а він зараз возьме ніж тай заріже вас!
Але Лєон, а за ним і инші Жиди почали перечити Бавхови. Вони тим живійше перечили йому, чим більше самим було лячно, і переконуючи його, що небезпеки нема ніякої, старалися властиво переконати про те і себе самих. Ще то воно так зле не є, — говорили вони. Люд наш, хоч може незугарний і непривітливий на вид, не є такий злий і кровожадний, як здається Бавхови. І що випадки правдивої порядної спілки і у нас не рідкі і людям тутешнім зовсім не чужі. І що колиб мало було прийти до яких „непорядків“, то було би вже прийшло зараз по першім зборі. І що Бенедьо — чоловік слабовитий і характеру лагідного. І що Лєон зараз завтра поговорить з ним і розпитається його про все, і що Бенедьо мусить йому все чисто розповісти, бо під певним оглядом Бенедьо зобовязаний йому, Лєонови, до вдячности, і що наперед можна впевнитися, що небезпека ніяка нікому не грозить.
— Ох-ох-ох, — де більше язиків, там більше й мови! — говорив невмолимий Бавх. — Але я вам раджу: не вірте тим розбійникам, розбийте їх складки, а особливо знижіть їм плату так, щоби собака один з другим не мав за що й продихати, — то тоді їм і складок усяких відхочеться!
— Еге-ге, будемо видіти, чи відхочеться! — проворкотів крізь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари і плоти підповз ід тому місцю, і розуміючи добре жидівський жарґон, котрим розмовляли Жиди, підслухав усю ту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеться! — воркотів він, здвигаючися на ноги зза плота, коли Жиди розійшлися. — Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!
І розпустивши ноги, Сень поспішив до Матієвої хати, щоби там розповісти побратимам про те, як то Жиди говорять про їх раду і що про неї знають.
На другий день рано перед роботою Лєон здибався з Бенедьом уже в фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Лєон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьови ту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх однодумців. Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезіною і для того наказав Шеффелеви, щоб і супроти тих вибраних робітників був як мога осторожний. Але щож, — назад цофатися з своїм словом було тепер за пізно, тож Лєон, хоч і з замітною трівогою, рішив: що має торочитися, нехай торочиться. Треба тільки розпитати Бенедя самого про цілу ту річ.
От він, сказавши кілька слів заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори і прямо запитав його, що се був за збір у них і що він там говорив робітникам? Він міркував собі, що коли у Бенедя що злого на думці, то таке пряме питання оголомшить і змішає його. Але Бенедьо був уже від учора на се приготований, і — не показуючи й найменшого змішання, відповів, що деякі робітники підняли були думку — запомагати одні других складками, і він радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній части вибраних людей з ріпників і панів підприємців. Лєон ще дужче здивувався, почувши ту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні про що не думаючим робітником.
— Відкиж ви набралися такого розуму? — спитав Лєон.
— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас у місті так заведено, то я й тут так радив. Се не мій розум, — куди мені!
Лєон похвалив Бенедя за ту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних підприємців, котрий умів би вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов постаратися їм о такі статути, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьови прикро було, що він мусів брехати перед Лєоном, — але що діяти, коли годі було инакше. А Лєон відійшов радісний, почуваючи себе Бог зна яким лібералом, котрий ось мовляв заохочує робітників до дружности і самопомочі і так безконечно вище стоїть над усіми тими бориславськими „халатниками“, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеку і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславови мати свій робітницький рух, розуміється, лєґальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Лєона пішли гуляти в далеку далечину, йому мрілося, що ось уже недалеко те славне „збратання капіталу з працею“, що воно пічнеться не відки, як іменно від Борислава і що в історії того збратання першою і найважнійшою, бо вихідною точкою буде його розумна і ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху. Так, так, — заключив він, уже колишучись в своїй легкій бричці на ресорах долі бориславською вулицею, — мої діла йдуть дуже добре!