Борислав сміється (1922)/IX

by Іван Франко

◀ VIII

Борислав сміється Іван Франко IX

X ▶

Львів: накладом Краєвого союза кредитового у Львові, 1922

IX.

В осени, коли цвіти вже повідцвітали, спадь не паде і пчоляче жниво скінчилося, починається на якийсь час голосне, гамірливе життя в улиях. Пчоли, так як і хрещений народ, скінчивши свою не легку роботу, люблять погуторити, зібратися купками перед очками та коло затворів, погомоніти та потріпати крильцями. Зразу зовсім ще не можна порозуміти, що воно таке і до чого йде. Ще в улию не сталося нічого нового. Ще кілька пильнійших робітниць уперто вилітають що день на поле, щоби по цілоденнім шуканню вернути вечером домів з невеличким здобутком на лапках. Ще ситі трути гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день божий в полудне на верх улия погрітися на сонічку, подихати свіжим повітрям, розправити і розмахати неробучі крилечка. Ще, бачиться, цілковитий спокій, примірна згода в улию. А між тим уже в улию иншим духом повіяло. Пчоли робітниці якось таємничо шепочуть поміж собою, якось підозріло похитують головками, якось зловіщо стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, до чого се все, і що таке готовиться в пчолячім царстві? Трути певно того не знають, і по давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день божий в полудне на верх улия погрітися на сонічку, подихати свіжим повітрям, розправити і розмахати неробучі крилечка…

От таке саме почало діятися і в Бориславі в кілька днів по описаній нараді. Хто його знає, відки й як, досить того, що новим духом повіяло в Бориславі. І коли звичайно нова хвиля свіжого повітря найперше і найсильнійше замітна в горішніх верствах, то тут сталося зовсім противно. Спідні, густі і сірі верстви перші почули новий повів, перші стрепенулися від нього. І хто його знає, відки й як воно почалося! Ні з сього ні з того при корбах, при млинках, при воскових маґазинах, по шинках при горівці, усюди почалися між ріпниками розмови про те, як то всім тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславі і як Жиди без суду, без права, по своїй волі уривають чим раз більше з платні, кривдять і туманять і поштуркують і ще й висмівають обдурених робітників. І ніхто не був би міг сказати, від кого почалися ті бесіди, бо у кождого всі ті важкі історії здавна глибоко закарбовані були на власній шкірі і стверджені власним досвідом. Раз почавшися, розмови ті вже не втихали, а ширилися чим раз далі, ставали чим раз дужчі і голоснійші. Всі люде немов би аж нині побачили своє сумне, безвихідне положення, не хотіли й говорити про ніщо инше, і кожда їх розмова кінчилася болючим, важким питанням: Господи, чи вжеж так нам вічно мучитися? невжеж нема для нас виходу? невжеж не можна тому лиху порадити? Але поради не було ні відки. А розмови про те не втихали, навпаки ставали чим раз голоснійші і різкійші. Люде, котрі зразу говорили про свою біду рівнодушно, мов про неминучий засуд божий, при близчій розвазі і по довших розмовах зі знайомими, щирими приятелями та старшими ріпниками або взагалі бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не є, що лиху можна би помогти, але не видячи і не знаючи, як можна би помогти, почали нетерпеливитися, ставали роздразнені, ходили і говорили мов в горячці, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвітне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнійших закамарків доходили ті розмови, розбігалися на всі боки, мов огонь по сухій соломі. Малі хлопята липярі, дівчата та молодиці, що в кошарах вибирали віск з глини, — і ті заговорили про бідність свого положення, про те, що конче треба їм деяк радитися з собою і шукати для себе ратунку.

— І ти тої самої співаєш? — говорили нераз старші ріпники, всміхаючися та слухаючи нарікання молодих хлопаків.

— От так, ніби то нам не така сама біда, як і вам? — відповідали молоді. — Та бо нам ще гірше, ніж вам! Вас і не так борзо відправлять від роботи, вам і не так живо з платні урвуть, а хоч і вривають, то все таки вам більша плата ніж нам. А їсти ми потрібуємо так само, як і ви!

— Але хтож вас навів на такий розум, що треба собі який ратунок давати?

— А хто мав нас наводити? Ніби то чоловік і сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Тай ще як би то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нічого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали, чей хоч ми тут дещо заробимо, що самі прожиємо і їм хоч що-то поможемо, — а тут от що! І на тільки не можемо заробити, щоби самим прожити в тій проклятій ямі! Народу натислося, за роботу тяжко, плата мала і чим раз ще меншіє, а тут ще злодії Жиди хліба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлібця докупитися тяжко! Ну, кажіть самі, — чи можна так жити? Радше вже або зовсім відразу згинути, або деяк поратуватися!

В таких словах велися звичайно розмови між ріпниками і такі підносилися жалоби з усіх боків. Слова такі мусіли трапляти до переконання кождому, хто мав і на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда і грижа кождого робітника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди і нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. І все те з одного боку давило і путало людей непривичних до важкої праці мислення, але з другого боку дразнило й лютило їх, розрушувало нерухливих та рівнодушних, розбуджувало ожидання і надії, а чим вище настроєні були ожидання і надії, тим більше уваги звертали люде на своє положення, на кожду, хоч і як маловажну подію, тим більше ставали вразливі на кожду нову несправедливість і кривду. Сварки між робітниками і Жидами-надзірцями ставали тепер чим раз частійші. Жиди ті привикли були віддавна вважати робітника за худобину, за річ, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути коли не сподобається, супроти котрої навіть смішно говорити про якесь людське поведення. А й робітники самі, звичайно вибірки з найбіднійших, від маленьку прибитих та в нужді заниділих людей із околичних сіл, зносили терпеливо ту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками від дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися і між ними дивним способом уцілівші, міцні, неполомані натури, як от брати Басараби, але їх було мало, і бориславські Жиди дуже їх не любили за їх непокірливість і острий язик. Але тепер нараз почало все змінюватися. Найсмирнійші робітники, хлопці й дівчата, котрих досі можна було, не стісняючися ні трохи, кривдити і ганьбити, — і ті замісць давних жалібних мін, просьб і сліз ставилися тепер до Жидів остро та грізно. А що найдивнійше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпів, робив і журився сам про себе, якимсь чудом вродилася дружність і співучастя всіх за одним, одного за всіми. Ненастанна, жива обміна думок, почуття власної недолі, зміцнене і піднесене почуттям недолі других, виробило ту дружність. Скоро тільки Жид причепився несправедливо до робітника, почав ні з сього ні з того лаяти та ганьбити його, — вся кошара обрушувалася на Жида, притишувала його то лайкою, то насміхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чим раз бурливійші та грізнійші крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришів, до них нераз прилучувалося ще других десять з других кошар і всі вони юрбою ввалювалися до канцелярії, обступали касієра, кричали, допоминалися повної виплати, грозили і звичайно ставили на своїм. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили й собіж, але видячи, що ріпники не уступають і не пуджаються, але противно чим раз більше розятруються, уступали. Вони на разі ще не признавалися самі собі, що положення стало вже не те і може статися грізне, — вони ще, а особливо дрібні і великі властивці, походжали собі гордо по Бориславі, з пишна позирали на робітників і радісно затирали собі руки, чуючи, що голод по селах змагається, видячи, що людей з кождим днем більше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували ні про що, як тільки про свої спекуляції, ще й не снилося їм, що робітники можуть яким небудь способом перебуркати їм їх пляни і допімнутися серед тої погоні за золотом також і свого кусника. Ще вони спали спокійно і не чули чим раз голоснійшого гомону в низу, не чули понурої духоти в повітрю, котра звичайно залягає перед бурею.

І скоїлася та важна переміна серед бориславських робітників несподівано швидко. Аж самі наші знайомі побратими, котрі дали перший товчок до тої переміни, аж самі вони здивувалися, видячи, яким голосним відголосом лунають по Бориславі їх слова. Навіть самі недовірливі з поміж них, котрі нерадо гляділи на переміну в цілях і роботі побратимства, навіть брати Басарабн, видячи, як пильно хапають ріпники їх слова і як живо розвивають їх далі по свому, почали щирійше приставати до нового руху. Вони виділи, що Бенедьо і Стасюра правду говорили, кажучи, що треба вийти з дотеперішнього тісно кружкового побратимства і понести своє слово і свою думку між широку громаду, а тепер переконалися, що серед тої громади ґрунт добре приготований під засів такого слова, і що те слово через розширення в громаді не то що не втратить нічого, але противно, набере великої сили. Зрештою, брати Басараби, а за ними й деякі другі завзятійші побратими не ставали оконечно на тім, що радив Бенедьо, а думали так, що колиб не вдалася Бенедьова рада (а в її удачу вони й тепер ще мало вірили), то тоді можна буде повернути цілу величезну силу збентеженої робітницької громади на инше діло, на те діло, для котрого вони в першім початку завязали своє побратимство. Тому то вони по довшій розвазі не тільки не банували на Бенедя за те, що своїми радами відвів побратимство від його первісного напряму і попровадив його за собою по иншій стежці, — а противно, вони були йому вдячні за те, що мимо своєї відомости він принявся єднати для їх цілей більшу силу і приняв на себе провідництво туди, куди вони досі не осмілювалися ступити. Вони проте взялися щиро працювати для Бенедьових думок, знаючи, що колиб удалося ті думки вповні перевести, то по дорозі зробилося би й те, чого вони бажали; а коли не вдасться Бенедьова думка, то сповнення їх первісної ціли буде тоді ще певнійше. Значиться, сяк чи так, а Бенедьо — працюючи для всіх робітників, працював і для них.

За те яке життя, який рух пішов тепер в невеличкій хаті край Борислава, де жили Матій і Бенедьо. Що день вечерами приходили побратими по два, по три, розповідали, як іде діло, як приймають ріпники їх слова, як домагаються ради, як виступають проти Жидів. Наради трівали нераз досить довго, і перед очима наших знайомих чим раз яснійше виднілася дорога, котрою далі треба ступати. Ще в самім початку, коли наші побратими рішили вербувати до свого побратимства широку громаду бориславських ріпників, вони цілі два вечери нараджувалися над тим, як се почати, щоби і найлекше доказати свого і не звернути передчасно на себе увагу. Тоді ще в живій памяти були переслідування і арештування Поляків-учасників повстання 1863 р., і деякі побратими виразили свій страх, щоби в разі викриття поліція не насіла на них і не обвинила їх о який бунт, — а в такім разі і вся робота пропала би за ні за що. Вкінці Бенедьо порадив так: в першім початку піддавати робітникам свої думки немов з боку, випадково, повільно, а вперто, в кождій розмові, будити у всіх почуття свого бідного, нужденного положення і заразом показувати всім в дальшій далечині можність поправи. Таким способом — говорив Бенедьо — між людьми прокинеться неспокій, роздразнення, бажання поправи, — одним словом, витвориться серед маси ріпників напруження, котре, зручно піддержане і побільшуване, дасться в відповідній хвилі повернути раптом і з великою силою в діло. Та рада дуже подобалася всім побратимам і вони прирекли за нею поступати. Не пройшло й двох неділь, а та ціль була майже вповні осягнена. Робітники по роботі юрбами ходили по Бориславі, гомонячи та нараджуючися; шинки пустіли чим раз більше, а роздразнення і неспокій між народом чим далі змагалися, і нетерпливі побратими чим раз голоснійше домагалися, щоб уже раз виступити їм отверто і взяти на себе провідництво в широкім робітницькім руху. Але Бенедьо, а за ним і брати Басараби стояли на тім, що треба ще трохи підождати, поки вище і бурливійше не битимуть хвилі робітницького роздразнення.

А ті хвилі, двигані правдивою нуждою і притиском, піддувані зручно пекучо-правдивими словами побратимів, били чим раз вище і бурливійше. Простий чоловік — ворог усякого довгого думкування та міркування. Правда, власним розумом не швидко він доходить до ясної оконечної думки, томиться довго засівшою йому в голову гадкою, — але коли вона усядеться і проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий і ясний образ, — тоді вже йому не до забавки, не до міркування, тоді він усею силою свойого єства преться зробити думку свою ділом, тоді конечна боротьба між ним і противниками його мисли. От так само було й тут. Бачилося би, і не велика річ чоловікови, що терпить щоденну нужду та кривду, прийти до почуття тої нужди і кривди, — а прецінь як пізно прийшли до того почуття бориславські робітники! І бачилося би, що такого великого в тім почуттю, самім безвідраднім та сумнім! А між тим якого неспокою наробило, яку бурю підняло воно в головах усіх робітників. І швидко з безвідрадного та сумного чуття виродилося грізне завзяття, мимовільна дружність і непокірливість своїм кривдникам. Від слів почало доходити до діл. От одного дня пронеслася по Бориславі вість, що там а там робітники потурбували в якімсь заулку касієра, котрий замісць звичайних двох центів положив собі був брати у робітників по чотири центи „касієрного“ від одної шахти, т. є від одного 12-ти годинного робучого дня. Та вість була немов знаком, за котрим швидко по собі слідувало більше подібних випадків. За кождою вісткою з подібною подією росло завзяття і відвага ріпників. Вони вже прямо в очі всяким касієрам, надзірцям та контрольорам почали нахвалятися, що не будуть довше терпіти над собою кривди. Страх почав падати на всякі людські пявки. А коли одного дня пронеслася по Бориславі чутка, що коли один надзірець несправедливо зарахував якусь високу кару ріпникови, а касієр при виплаті хотів йому потрутити ту кару з платні, то ріпники підняли при касі великий крик і гамір, почали жадати перед себе надзірця, щоби виправдався, за що се таку кару наложив на їх товариша. Надзірець сховався десь, касієр жартом, щоби їх позбутися, сказав їм: „Ідіть і шукайте його, а як знайдете, то приведіть його сюди за вухо“! Ріпники з оглушуючим криком кинулися на всі боки і по хвилі найшли надзірця, почали з ним шарпатися і таки силою справді за вуха притягли його до касієра, розуміється, привели потовченого, подрапаного і з понадриваними вухами. І хоч кількох ріпників за те арештовано і заперто в громадськім арешті, то прецінь між ріпниками та вість наробила великого розголосу і шуму, а на Жидів кинула чималий пострах. Ріпники того самого таки вечера величезною юрбою, під проводом братів Басарабів, пішли до бориславського війта і випросили у нього на волю всіх арештованих, — і величезний сміх радости пішов поміж робітниками. Пісні і погрози загули по вулицях Борислава, увільнених спроваджували від шинку до шинку і поїли і по тисячу разів допитували їх, як то вони провадили надзірця за вуха до каси.

Поки гула пяна радість по вулицях Борислава, в убогій Матієвій хатині сиділи побратими і радилися, що діяти. Всі годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до діла.

— Скликати збір! скликати збір! — говорили всі.

І урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збір усіх ріпників за Бориславом на толоці. В неділю по хвалі божій мали там усі зійтися на нараду.

Мов громова іскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, від ями до ями, від кошари до кошари, від нафтарні до нафтарні нечуване досі слово:

— В неділю по хвалі божій! На толоку коло Борислава! Нарада, нарада, нарада!

Ніхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й ніхто й не питався о те. Але всі почували, що се буде велика хвиля, що від неї богато буде залежати, — і всі покладали великі, хоч і неясні ожидання на ту хвилю. Нарада! нарада! нарада! Се слово мов які чари прояснювало вивялі, збідовані лиця, кріпило мозолисті руки, напростовувало здавна похилені плечі. Нарада! наша нарада! — неслося то голосно, то шептом по всіх закутках і тисячі сердець з нетерплячкою билися, дожидаючи неділі і наради.

З нетерплячкою дожидали її й наші побратими, а особливо Бенедьо і Андрусь Басараб.