Борислав сміється (1922)/IV
| ◀ III | Борислав сміється IV |
V ▶ |
|
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку під вікном і ляг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу. А прецінь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластівка, шибала то до Дрогобича до старої матері, то до Борислава, де від тепер прийдеться йому жити. Йому пригадувалися оповідання ріпників, котрі він чув по дорозі; в його уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Тут всіми забутий ріпник, хорий, безпомічний, конає сам на берлозі десь у якімсь скритім закамарку і дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!… Тут Жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, заратувати його в нужді. „Ніхто ні про що не дбає крім себе самого — думав Бенедьо — тай тому так усі бідують. Але як би всі взялися до купи… То що зробили би?“… Бенедьо не міг того знати. „Тай як їм взятися до купи?“… І сього Бенедьо не знав. „Господи Боже, — зітхнув він вкінці з звичайною у наших простих людей безрадністю, — наведи мене на яку добру думку!“…
В тій хвилі Бенедьове думкування мусіло перерватися. До хати війшло кількох людей ріпників і — привитавшися коротко з Матієм, посідали на лаві. Бенедьо встав і почав розглядати прибувших. Були тут передовсім два хлопи, котрі відразу мусіли кождого увагу звернути на себе. Високі, рослі та крепкі, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима, — вони виглядали в тій маленькій хатині, мов два велити. А при́ тім з лиця, росту, волося, очей були вони так подібні до себе, що треба було добре приглянутися і прислухатися їм, щоби їх розпізнати. Один з них сидів на лаві під вікном, заступивши своїми широкими плечима все світло, яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину. Другий намістився на невеличкім зидлику коло дверей і, не кажучи ні до кого й слова, почав спокійно накладати люльку, немов там, на тім зидличку і коло того порога, було його предковічне місце.
Крім тих двох велитів найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький і, очевидячки, дуже говірливий та рухливий чоловічок. Відколи війшов до хати, він не переставав шниряти з кута до кута, то ніби чогось шукаючи, то ніби добираючи собі місця до сидження. Він кілька разів обіздрів Бенедя, переглипувався з Матієм, котрий з усміхом слідив за його рухами, а навіть шепнув щось до вуха одному з велитів, тому, що сидів на зидлику під дверми. Велит тільки головою махнув, а потім встав, відоткав деревяну затканицю від печі і встромив свою люльку в попіл, щоби запеклася. Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути, то потираючи собі настобурчену мов щітка чуприну, то поправляючи на собі ремінь, то вкінці таки розмахуючи руками…
Крім тих трьох людей було в хаті ще зо три. Бенедьо розглядів на лаві в пів-тіні одного старого діда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем і кремізним виглядом, мов у молодого. Побіч нього сидів молодий парубок, круглолицій і румяний, мов дівочка, тільки що сумний і понурий, мов засуджений на смерть. Далі в куті, зовсім в тіні, сиділи ще якісь люде, котрих лиць не міг розглянути Бенедьо. Війшло ще кількох ріпників до хати, — счинився гамір.
— А се що, — возний на здекуції у вас? — промовив грубим мов труба голосом до Матія один з велитів, той, що сидів під вікном.
— Ні, Богу дякувати, — відповів Матій, — се, бачу, чесний чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до нової фабрики, — ось тут на зарінку будуть нову нафтарню ставити.— Так? — відповів велит, — протягаючи голос, — ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав він, звертаючися до Бенедя.
— Лєона Гаммершляґа, — знаєте, того віденського Жида, що щось два роки тому прибув сюди.
— Ага, того! О, той у нас закарбований віддавна. Правда, побратиме Деркачу?
Рухливий чоловічок в тій хвилі найшовся коло велита, дрібцюючи довкола нього.
— Правда, правда, — закарбований міцно, — він засміявся — але ніщо не пошкодить, як буде мати й більше карбів!
— Певно, що не пошкодить, — потвердив велит. Ну, але як же, побратиме Матію, — можемо ми нині тут балакати своє; чи може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати шукати нового місця?
Велит грізно глянув на Матія і, очевидячки, ся бесіда мала бути доганою. Матій почув се і змішався трохи, а далі сказав, устаючи зі стільця і виймаючи люльку з рота:
— Але Господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любі, — рад я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бійтеся. І моя хата завсігди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, — алеж бо видите, приходить чоловік змучений, слабий, — Жиди його не хотять приймити, — а з лиця йому видко — знаєте, я на те старий практик — що людина добра, — ну, що я мав робити?… Зрештою, як гадаєте? Не можна йому бути з нами, то я його відправлю. Але мені здається, що він був би і для нас добрий… Каже, що горівки не пє, — значить, одно добре. Ну, а по друге, — робити буде при новій фабриці, то і відтам зможе нам що часом сказати…
— Горівки, кажеш, не пє? — питав велит.
— Я сам то чув від нього, — а в тім ось він тут, питай його сам.Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів в куті на своїм петеку і дивувався дивним дивом, що се все має значити, чого зійшлися ті люде і чого хочуть від нього. Дивно йому було, що Матій попросту виправдується перед ними, хоч сам каже, що се його хата. Але найдивнійше було йому з того грубоголосого велита, котрий поводився тут, мов який старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого і шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при переслуханню, між тим коли всі присутні звернули на нього очі.
— Ви що, мулярський челядник?
— Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку маю бути майстром.
Велит покрутив головою.
— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно вмієте добре доповідати Жидови на своїх товаришів?
Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велитови на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із сеї хати та з між тих дивних людей. Далі надумався.
— Плетете дурниці, — сказав з підтиком. — Може то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас то не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай за те, що при його закладинах мене трохи не забила підойма, як ми спускали в яму угольний камінь.
— Ага, — буркнув протягло велит і його голос почав трохи мякнути.
— Побратиме Деркачу, — звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, а памятай, щоби ти не забув і ось то закарбувати на того Лєона, що він каже!
— Розуміється, що не забуду. Хоч то ніби то сталося в Дрогобичі, а ми маємо тільки до Борислава, але то ніщо не шкодить. Жидови й без того лекше не буде.
— Ну, а щож ви — говорив далі велит до Бенедя, — як тут будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них що моги і виганяти з роботи за леда слово?… Розуміється, що так! Майстри всі однакові!
Бенедьови не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:
— Коли ви приймали мене в свою хату на мешкання — сказав він тремтячим голосом, — то ви казали мені, щоби я був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як тут бути добрим, коли ось якісь люде входять до хати і ні з сього — ні з того причіпляються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мене на таке тут брали, то ліпше було й не приймати, — був би я досі найшов спокійнійшу хату! А тепер прийдеться йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люде — бориславські робітники!… Бувайте здорові!…
З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій вузлик, звернувся до дверей. Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велита під вікном. Між тим другий велит сидів мов скала під дверми, заперши собою вихід і хоч Бенедьо різко сказав до нього: „пустіть!“ — він ані рушився, немов і не чув нічого, тільки поволі пикав люльку.
— Алеж, Господи Боже, — скрикнув нараз зі смішною запопадливістю Матій, — стій, чоловіче добрий, куди втічеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!
— Що я маю стояти! — відповів гнівно Бенедьо. — Може скажете мені ще довше слухати від отсього чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?…
— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? - спитав на пів лагідно, а на пів строго велит.
— Розуміється.
— Ну, то перепрошую вас.— Не перепрошуйте, — волите бути чемнійші та не ображати, ніж опісля перепрошувати. Я простий чоловік, бідний робітник, — але чиж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може ви на то дуфаєте, що ви міцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? — Ну, то пустіть мене геть, не хочу слухати вашої бесіди! — І він знов обернувся до дверей.
— Ну, ну, ну, — говорив Матій, — ті люде ще готові направду посваритися, не знаючи й самі, за що! Алеж постій, чоловіче божий, — гніваєшся, а не знаєш, за що!
— Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.
— Так, що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тимчасом він говорив се тільки на те, щоби тебе витрібувати.
— Витрібувати? в чім?
— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?
— А на щож йому то знати?
— То вже побачиш пізнійше. А тепер роздягнися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день нас усіх не стало би, як би ми хотіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встерегтися. Коли бо то у нас звичайно на виворіть робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.
Бенедьо все ще стояв серед хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутних. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску і в його світлі лиця зібраних ріпників видавалися жовтими та понурими, мов лиця трупів. І другий раз старий Матій відобрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велита, що все сидів понурий і грізний, під вікном.
— Ну, перепросіться раз на завсігди, — сказав Матій. — Я все гадаю, що будемо мати з того чоловіка нового товариша.Бенедьо і велит подали собі руки.
— Як вас маємо звати? — спитав велит.
— Бенедьо Синиця.
— А я називаюся Андрусь Басараб, а онто мій брат Сень, а отеє наш „карбовий“ Деркач, а отсей старий дідусь, то побратим Стасюра, а отой парубок, то побратим Прийдеволя, а онто також наші побратими, — ну, а ваш ґазда також…
— Ви певно всі з одного села, що побратимаєтеся, — сказав Бенедьо, дивуючись зрештою, що старі чоловіки побратималися з молодими, бо по селах звичай, що тільки ровесники побратимаються між собою.
— Ні, ми не з одного села, відповів Басараб, — а так, побратимаємося в иншім способі. Зрештою, сідайте, будете видіти. А як би вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде.
— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до „карбового“, пора нам узятися до свого. Де твої палиці?
— Зараз тут будуть, — відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс відтам цілий оберемок тонких ліскових палиць, звязаних ужевкою до купи. На кождій палиці видко було більші або менші карби, один попри однім, так як се роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, скільки у котрого гусят.
— Закарбуй на Лєона те, що повідав Синиця, — сказав далі Басараб. В хаті міжтим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг, і гляділи на Деркача, котрий сів собі на припічку, положив палиці коло себе, виняв зза ременя ніж і, видобувши одну палицю, витяв на ній ще один карб до богато других давнійших.
— Готово, — сказав Деркач, сповнивши се і встромивши палицю знов у звязок.— А тепер, побратими мої милі, — сказав Андрусь, — розповідайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому і за що, — розповідайте все, як перед Богом, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кождому було відмірено по правді!
Хвилю тихо було після тої відозви, далі заговорив старий Стасюра.
— Прийде, кажеш, наш час і наш суд… Дай то Боже, хоч я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете… То вже щоби відміряти кождому по правді і справедливости, — послухайте, що я чув і видів сього тижня. Йосько Берґман, наставник при тій кошарі, що я в ній роблю, знов сього тижня бив чотирьох робітників, а одному бойчукови-липярови вибив палицею два зуби. Тай за що? За те, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути відразу повного коша глини!
— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблистіли якимсь дивним огнем.
— Той бойчук — говорив далі Стасюра — дуже добра душа і я був би привів його до „господи“, тільки що десь видко заслаб, не був уже вчора на роботі.
— Приведи, — підхопив Андрусь. — Чим більше нас, тим більша наша сила, а ніщо так не вяже людей до купи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?…
Старий кивнув головою і говорив далі: — А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив робітникам з нашої кошари по пять шісток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посміє впоминатися. Говорять, що купує яму на Мразниці і що йому не ставало 59 ринських, то мусів се при найблизчій виплаті здерти з робітників.Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Опісля говорив далі: — А от учора йду попри шинок Мошка Фінка. Слухаю, — що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, тай так бють, так дюґають кулаками попід ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледви якось його пустили, — не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду тай питаю, що за нещастя, за що так скатували?… „От біда моя, — відповів чоловік тай заплакав. „От я — каже — через тиждень трохи задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші тай виплачу. А тут прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усім, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до нього, спитати, що то таке, а він шасть і замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи — пропало. Ще й випали слуги тай мене в плечі, — що ти тут, піяку, бреверію робиш!… Пішов я. Здибаю опісля касієра на вулиці і до нього: чому ви мені не виплатили? А той визвірився на мене, а далі як не крикне: Ти, піяку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе тут не знаю, — там допоминайся плати, де й другим платиться! Ну а нині каса заперта. Я зголоднів, — іду до Мошка зїсти дещо на борг, поки гроші дістану, а ті два медведі, Бог би їх побив, та до мене: Плати тай плати за те, що ти набрав! Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ, — та де! Як мене приперли до кута, то адіть, трохи душу з тіла не вигнали!…
— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповідання. — Бутають чим раз дужче наші гнобителі, — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!…
— Так то, так, — говорив далі Стасюра, — розпуталися наші кривники, тай бутають, збиткуються над робочим народом, бо що то, — добре їм діється! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народньої, тим більше у них богацтва та достатку. От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й тут хіба ліпше? День поза день видаю по закаулках слабих, голодних, незарібних людей, — лежать і стогнуть і ждуть хіба тільки божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Тай тепер, адіть, плату нам вменшили і з кождим тижнем уривають все більше, — годі вжити з неї! Хліб чим раз дорожчий, а ще як сього року не зародить, то прийдеться нам усім тут гинути. Отсе кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас гложе до кости, — а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!…
Старий виговорив се живійшим, ніж звичайно, голосом, і з тремтячими від зворушення губами, а висказавши, поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лиці Андруся Басараба.
— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всі присутні, — се наша загальна кривда: бідність, безпомічність, голод!
— А на кого її закарбувати? - спитав вдруге старий. — Чи зносити її терпеливо, ту найбільшу, загальну кривду, а тільки карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на ту велику?…
Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх инших побратимів зразу понуро і ніби рівнодушно, та вкінці на його лиці заясніло щось, немов скрита на дні в душі радість. Він встав з місця і випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.
— Ні, не терпіти нам і тої загальної кривди, а хоч і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися, і то ще тут, на сім світі, бо що за суд буде на тім світі, сього ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що — карбуючи всі ті дрібні часткові кривди, ми забуваємо про загальну? Ні! Адже кожда й найменша кривда, яку терпить робучий чоловік, се частка тої загальної, народньої кривди, що всіх нас давить і гложе до кости. І коли прийде день нашого суду і нашої кари, то чи ти думаєш, що не пімститься тоді й загальна наша кривда?
Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душі своїй не зовсім вірив Басарабовій обіцянці.
— Гай, гай, побратиме Андрусю, — сказав він, — пімститься, говориш. Вже те одно, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись може й пімститися, коли нам тепер від того не лекше терпіти. А хоч і пімститься, то чи думаєш, що опісля лекше буде?…
— Щож бо ти, старий, — крикнув на нього з грізно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпіти! Хібаж я того не знаю, хіба всі ми того не знаємо? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпіли, щоб робучий чоловік не терпів? Ніхто, ніколи! Значить, терпіти нам до суду-віку тай по всьому. Тяжко се, чи не тяжко, — що то кого обходить? Терпи і мовчи, не показуй другому, що тобі тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з біди, то бодай мстися за неї, — се хоч трохи влекшить твого болю. Така моя гадка, і всі признали, що вона правдива, — чи не так?
— Так, — відповіли побратими, але якимсь понурим голосом, немов ся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.
— А коли так, — говорив далі Андрусь, — то ніщо й гаятися, розповідайте далі, хто знає про яку кривду.
Він сів. В хатині стало тихо. Почав говорити Матій. В його сусідстві вмер робітник в темній жидівській комірчині; як довго там лежав, від коли слабував, — сього ніхто не знає, і Жиди нікому не хотіли того сказати. Говорять, що робітник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, Жиди відобрали від нього гроші, а його поти морили голодом, держали в заперті, поки не вмер. Тіло було страшенно сухе, давно немите і синє, як боз. Позавчора ночувала якась жінка у другого сусіднього Жида. В ночі злягла. Грошей у неї не було і зараз на другий день Жид викинув її з дитиною з хати. Розповідав один ріпник, знайомий тої жінки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але піп не хотів охрестити, поки не покаже батька дитини. Тоді жінка кинула дитину в яму, а сама пішла до громадського уряду, кричучи, щоб її зараз вішали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося, Матій не знав.
І далі пішли оповідання, одностайні своєю ваготою і оглушуючі своєю кричучою несправедливістю. І за кождим розказаним фактом оповідач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палиці, щоб „кождому віддано було повною мірою“. Декотрі побратими говорили з таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого рода важким фактом, гідним закарбування на імя загально-суспільної кривди та гнету. Другі розпалювалися, говорячи, проклинали гнобителів і домагалися швидкої для них кари. Але найбільше зворушило всіх оповідання молодого парубка, Прийдеволі. Коли прийшла на нього черга — він був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самім послідку — він вибухнув довго здержуваним плачем і, заламуючи сильні руки, виступив на серед хати.
— Перед Богом святим і перед вами, побратими мої, жалуюся на своє горе!… на свою страшну кривду!… Осиротили мене, на весь вік… відобрали посліднє і потоптали ногами, і то так собі, для забавки!… Ох, Боже, Боже, і ти глядиш на все те і ще можеш терпіти?… Але ні, ти терпи собі, я не можу, я не буду!… Побратими, товариші милі, радьте, що мені діяти, як мститися! Все зроблю, на все відважуся, тільки не кажіть чекати, бійтеся Бога, не кажіть чекати!…Він замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилі почав спокійнійшим уже голосом.
— Ви знаєте, який я круглий сирота на світі, в якій біді та нужді зійшли мої молоді літа, поки нещастя не загнало мене сюди до сього проклятого пекла. Але вся біда і нужда, всі нещастя нічим були для мене, поки була хоч одна людина, котра вміла мене потішити, розрадити, приголубити, котра віддалаб була своє життя за мене… котра любила мене!… І тої єдиної поратівлі позавидували мені вороги!… Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою стару матір і прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зі мною. Ми жили разом от уже півроку. Вона працювала при магазині того богача Ґольдкремера. На своє лихо сподобалася там всім тим псам, що її видали. А там їх є до вітра: касієр, молодий жидик Шмулько Блютіґель, надзорець також молодий жидок, далі ще якісь там капцани, Бог би їх поразив!… Почали вони до неї налазити, не давати їй спокою. Раз, другий вона відправила їх чемно, а далі коли Блютіґель застав її якось саму в присінку магазину і осмілений почав дуже вже до неї заскакувати, вона, не богато думавши, відвернула руку і так тарахнула жидка поміж вуха, що йому аж ротом і носом кров бризнула і сам, як тика, покотився між бочки. Що ми того вечера насміялися з влізливого жидка, коли вона розповіла цілу ту річ. Але ми завчасно сміялися. Жидок розлютувався і змовився з другими — пімститися на ній. Приходиться позавчора, виплата, — приходжу я вечером до дому, нема моєї Варки. Сів я під вікно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось мов гадина лежить. Ба вже стемнілося, нема Варки. Закинув я петек на плечі, вийшов на вулицю, шукай Варки. Нема. Розпитую я робітниць, що разом з нею були при виплаті, кажуть, що лишили її там, що певно їй виплачували на послідку. Тьокнуло мене щось коло серця, біжу до канцелярії — позамикано, а у вікнах світиться. Калатаю — не докалатаюся, а далі гадаю собі: агій, та чого я тут калатаю, чень же тут її нема? Може вона вже красно дома, чекає на мене… Біжу до дому — нема. Біжу знов вулицями, забіг по всіх знайомих, по всіх шинках, де ми, часом з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо, або селедця купити — нема. Всіх питаю, чи не видів хто Варки — ніхто не видів. Як камінь у воду, пропала Варка. Лечу я знов під канцелярію, так мене щось і тягне туди, гадаю по дорозі: висаджу двері, а мушу дізнатися, що з нею сталося, де вона. Але скоро я там — десь враз і вся смілість пропала. Став, дивлюся: у вікнах блищиться, але вікна позаслонювані, не видко нічого, тільки тіні якісь мелькають. Ні, гадаю собі, вона тут мусить бути, тут мусить бути, бо деж би инде була? А тут знов і сам собі не вірю, бо щож вона тут робила би? Прийшла мені на думку історія з жидиком Блютіґлем, — я весь задрожав, одеревів. І що вже вмовляю в себе, що се все байка, жарт, пустота, — ні, щось немов рукою держить мене під вікном тої проклятої канцелярії. Не піду вже нікуди, гадаю собі — буду тут ждати, доки світло не погасне, — ні, прожду й до рана. Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу, — а тут мною аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, зпід Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожеве „осторожно з огнем!“ Аж ось чую, в канцелярії якийсь регіт, зашваркотіли Жиди, пізнав я голос Блютіґля, голос наставника. Далі загепалося щось, немов о стіни розбивається, — знов регіт, знов шваркіт — і тиша. Господи, кождий голосок різав мене в саме серце, мов острий ніж… Я так і задубів з вухом приложеним до стіни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярії, тільки на одну хвилиночку, — але крик той поразив мене мов грім, уколов, мов жало гадини. Я відразу зірвався на рівні ноги — то був Варчин крик. І ледви я надумався, що тут робити, ледви підбіг до дверей, щоб з послідньою натугою всеї своєї сили виважити їх, коли нагло двері отворилися і з них вилетіла, мов громова куля — Варка. Але вже не кричала… Я пізнав її по одежі, бо її лиця зразу не добачив в сумерці. І вона мене не бачила, тільки — вилетівши з дверей канцелярії, погнала навпростець через горбки накиданої глини, поміж кошари та ями. Я за нею. „Варко, — кричу, — Варко, що тобі таке, що з тобою сталося, — на милість божу, стій, обізвися!“ Стала на хвилю, озирнулася — і аж тут побачив я, що ціла її голова була чорна, мов вуголь — замазана кипячкою, а довгі її коси були обтяті. „Господи Боже, Варко, — кричу я, підбігаючи ід ній близче, — що се за нещастя з тобою?“ Але вона, скоро пізнала мене, зараз відвернулася і мов сполошена погнала далі на осліп, розбиваючися о стовпки корб, що були над ямами. Я, що духу в мені, жену за нею, аж нараз один страшний крик, одна мить, і Варка тут перед моїми очима щезла, мов сонний привид — скочила в отворену яму!… Я надбіг, став — тільки глухо задудніло, як вона в середині, розбиваючись о цямриння, вкінці бовтнула у воду. Тай по всьому. Що вже зо мною далі діялося — не тямлю. Я отямився аж нині з полудня, і коли спитав за Варкою, мені сказали, що її (на мій крик!) витягли з ями і вже й поховали. Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночі. Зїли, нелюди, мою Варку живу, — вбили моє щастя!… Побратими мої дорогі, — перед Богом святим і вами жалуюся на своє нещастя, — радьте, вчіть, що маю робити, а тільки чекати не кажіть!…
Глибоко вразило всіх оповідання Прийдеволі, хоч усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всіх лицях видко було підчас оповідання всі переходи почуття від неспокою до найвищої трівоги і розпуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і, заламуючи руки, став серед хати, мов німий свідок великого проступку, — то і всі мовчали, мов прибиті, кождий очевидячки ставив себе в положення товариша і старався таким способом збагнути всю глибінь його жалю і муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тім ділі, де вже не було ніякої поради, ніякого виходу крім смерти? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?…
Перший отямився Деркач і хопив за свої палиці, щоб і сю справу закарбувати.
— Стій, побратиме Деркачу, — сказав нараз рішучо Андрусь Басараб, — сього не карбуй!
Деркач поглянув на нього здивованим поглядом.
— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а опісля звернувшися до побратимів спитав: — чи більше ніхто не має що сказати?
Ніхто не обзивався.
— Значить, на нині бесіді кінець! Розходіться по одному!
Але помимо сього завізвання ніхто не рухався з місця. Всі якось дивно ззиралися по собі. Андрусь грізно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось піднявся з місця Стасюра, найстарший з поміж побратимів:
— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав він спокійним голосом, — про що тут у нас між побратимами сими днями йшла бесіда… То не від себе я тобі буду говорити, але від усіх. Знаєш, як ми зібралися до купи — громадити людську кривду і судити робітницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, то ти обіцяв нам, що скоро набереться відповідна міра недолі в народі, ми зробимо її обрахунок, щоб знати, для кого ся міра наповнилася до краю. Чи так?
— Так, — відповів Андрусь якось неохітно.
— Отсеж ми вже трохи не рік громадимо карби на людську кривду, — побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, — а колиж, питаємо тебе, буде обрахунок?— Не час іще, але живо час надоспіє, — відповів Андрусь.
— А, живо, живо, нім сонце зійде, роса очі виїсть! Сам бачиш, що наші гнобителі, збогачені нашою працею, починають собі чим раз гордійше. Пора, щоб від нас мали хоч погрозу яку!
— Буде погроза, — сказав твердо і спокійно Андрусь.
— Яка? коли? — роздалися з усіх боків питання.
— Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться, а наперед про те говорити не приходиться, — відповів Андрусь. — А до обрахунку також не далеко. Адже мусить дубець підрости аж до хмари, щоби в нього грім ударив. Чекайте ще трохи… А тепер, добраніч!
Всі побратими добре знали залізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його слові можна полягати, і не допитувалися далі, а тільки зібралися до виходу.
— А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься тут, щось тобі буду говорити, — сказав Андрусь, а на лиці бідного парубка блиснула якась радість, мов надія виходу із страшної муки.
Розійшлися побратими. Тільки старий Матій сидів у куті під стіною, а давно погасла люлька випала йому з зубів і лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своїм місці, кождий занятий своїми думками. Тільки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блідим і з заломаними руками, стояв як живий образ болю, і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від нього ждав незнать-якої пільги.
Матій перший приступив до молодого парубка.
— Щож ти, небоже, гадаєш робити? — спитав він мягким, співчуваючим голосом. Прийдеволя глянув на нього з виразом непевности на лиці.
— Абож я знаю, що робити тай що діяти? — відказав він зломаним голосом. — Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімститися на своїх ворогах!
— Скарж їх до суду, нехай злодії хоч посидять! — дорадив Матій.
— До суду? — обізвався понуро Андрусь, — ну, також добра рада! До суду! І хоч би їх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців, тай вийдуть і ще вдвоє будуть мститися на людях. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили? А хоч би й сто раз знав, то де має на се свідків, як їм докаже? А може дівка сама з власної волі зробила собі смерть, або може Бог знає, яка на то инша була причина? Ех, Матію, Матію, з твоїм судом!… Тут треба иншого суду, иншої правди!…
На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєї волі і охоти мусів признати їх правду. А Прийдеволя ще пильнійше глядів на Андруся і ледви чутно промовив:
— Так, побратиме, — і я так гадав, що свідків нема ніяких!… Ще коби вона хоч жила, Господи, коби вона жила!… Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякої ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!… Ну, але щож мені робити, що діяти?…
Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієви, щоби відступився, — і опісля зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що не малої ваги мусіли бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них зразу поблід ще дужче, далі почервонів, а вкінці тремтячи всім тілом, немов у зимниці, залився голосним плачем і, горячо стискаючи Андрусеву руку, викрикнув: — Так, твоя правда, братчику, иншого виходу нема! Так і зроблю, і нехай діється зі мною божа воля!
— Тільки зручно, розважно і сміло, і нема чого боятися! Всі ми під божим судом ходимо, — божий суд на всіх рівний і справедливий, тільки людський суд не такий! А тоді… тоді побачиш, що полекшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч!
Прийдеволя мовчки поклонився і пішов.
Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючися надати свому лицю спокійний вираз, хоч очевидно і сам був до глибини зворушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своїй велитній поставі.
— Ну, ви бачили нашу роботу?
— Бачив.
— І щож на все те скажете?
Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати до купи розсипані думки.
— З усього бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоч сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.
— Відки взялося? Е, се довга історія, котра — зрештою, і не належить до річи.
— А опісля, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?
— Ми сіємо, а чи сімя зародить у троє чи в десятеро, сього не знаємо!
— А опісля… ще одно… (Бенедьо запинався в мові) Чи подумали ви…
— Над чим?
— Над тим, що саме найголовнійше…
— Ну?
— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…
Андрусь пильно глянув на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом.
— Ха, ха, ха, — користь! А конче мусить бути користь?
— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться і розважно робиться, то треба й погадати, чи і для кого буде з того користь?— Гм, вільно вам і так гадати! А я так гадаю: отсе мене тіснить ворог з усіх боків, — виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи забю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.
— Ні, ні, ні, — підхопив живо Бенедьо, — се так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чиж дійшло вже аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоч би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе забєте — ворогови радість, ворогови лекше та простовільнійше!
Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки до купи.
— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя. — Тут треба подумати. Хочеш бути нашим побратимом і думати разом з нами?
— Вашим побратимом, але не сліпим знарядом вашої волі.
— Ні!
— І щоб вільно було кождому думати, що хоче і другим говорити, що думає —
— Се у нас і тепер вільно. Адже ти чув нині —
— Так то, так, — але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.
— Добре.
— А, на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом з вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародньої кривди!
Андрусь а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.
Наші побратими так були заняті собою і своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняні двері, отворив їх з легким скрипом і увійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, тоді побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий Жид, з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на піганистім лиці, хоч те лице в тій хвилі трохи розяснене було якоюсь зловіщою радістю.
— Дай Боже! — муркнув Жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.
— Дай Боже! — відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість, то був його найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Ґольдкремера. Матій немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пізну добу, в його хаті, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матієви скрити в глибині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болющі споминки. Він привитав Жида холодно-чемним видом.
— Сідайте, Мортку!
Мортко кивнув головою і сів.
— Що там чувати, що так пізно гостите до нас?
— А щож би? Все добре чувати! — відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: — Був у вас нині возний з суду?
Матій здригнув при слові „суд“, немов уколений.
— Ні — ледви видусив він, чуючи щось недоброго, — не був.
— Ну, то певно завтра буде. У мене був нині.
— Ну, і щож там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.
— Наша справа скінчена.
— Скінчена!
— Так! І так скінчена, як я вам казав. Бо по що то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?
— Не обходить! — скрикнув болісно Матій. — Жиде, сього мені не говори, бо хоч ти і в моїй хаті, але знаєш, чоловік не святий!
— Ну, ну, — відказав Мортко, не маєте за що гніватися. Я не хотів сказати. Я хотів лишень сказати, що ви за дармо на мене вергли підозріння і що я в тій справі, Бог свідок, ніщо не винен! Сам прокуратор у Самборі то признав і сказав, що проти мене нема ніякого доказу, то він не може мене оскаржити за ту річ, що ви на мене звалили. Впився небіщик Півторак, упав в яму, — щож я тому винен?…
При тих словах Матій, мов оглушений ударом довбні, понурив голову і не міг сказати ані слова. „Пропало, пропало!“ шептало, шипіло, вертіло щось в його голові, — погиб чоловік, тай слід по нім застив, а той…
В тій хвилі Андрусь Басараб, що досі мовчки слухав усьої тої розмови, звернувся сам до Жида.
— Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матієм?
— А на що вам то знати? — відповів уразливо Мортко.
— Вже ти не питай, на що мені то знати, — відказав Андрусь. — Але тобі, що тобі шкодить сказати?
— Т-та, шкодити не шкодить, але… Жид поглядів на Андруся пильно, немов боявся нажити собі в нім нового ворога.
— Говориж, коли не шкодить! — сказав Андрусь і став над Мортком, мов чорт над грішною душею.
— Та що тут і говорити, — пуста справа, püste Geschäft, тай годі! Тямите, от уже два роки тому, з ями видобули кости чоловіка. По перстені пізнали, що то був Іван Півторак, чоловік тої Півторачки, що та хата її. Він перед роком десь був пропав. Ну, а Матієви відкись влізло в голову, що я щось тому винен, що він впав в яму, тай нуж на мене подавати до суду. Він гадав, що мене зараз возьмуть тай повісять… Коли бо то в суді так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А тут, як можна доказати? Ну, але Богу дякувати вже справа скінчилася! Слухайте, Матію, — я ще раз кажу, — що вам було в то вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли ви програли, забудьте про все і будьмо собі знов добрі, як передтим! Ну, подай руку, старий!
Жид простягнув Матієви руку.
— Я, тобі? — скрикнув Матій. — Я мав би свою руку класти в ту руку, що мого Іванчика зі світа зігнала? Ні, не діждеш того!
— Ну, видите, — сказав Жид, обертаючися до Андруся, — він усе своє. Слухайте Матію, — ви собі з такою бесідою дайте спокій, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, ніхто мені того не сміє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!
— Ну, скарж, скарж, — крикнув Матій, — нехай мене повісять, що мали тебе повісити. А я, хоч би й десять судів не знати що казало, все буду своєї, що ніхто инший, тільки ти пхнув Івана в яму! Тай годі. А тепер іди мені з хати, бо як мені терпцю не стане, то готово що неладне бути між нами!
Мортко стис плечима і пішов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матія і сказав: — Дурний ґой! Він гадав, що мені що зробить процесом, а то треба би не так рано встати, щоби мені що зробити!
І з тими словами Мортко пішов. А Матій усе ще сидів на припічку, блідий, розбитий, тремтячий, сидів без мисли і руху, а в його голові мов млинове колесо торохтіло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!
Андрусь Басараб приступив до нього і положив свою дужу долоню на його плече. — Побратиме Матію!
Матій підвів очі і поглянув на нього, мов потопаючий.
— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досі ніщо про нього не знали?
— Ех, пропало, все пропало! — відказав Матій. — Що тепер і говорити про те!
— Ні, ти розповідж, — тобі самому лекше буде!
— Ой вже, буде мені лекше! — сказав Матій. — Пропало тай годі!— Та хто ще знає, чи пропало, — вмішався Бенедьо. — Адже нераз можна раз програний процес зачати другий раз і виграти! А тут ще, як той Жид казав, і зовсім так зле не є. Адже ваш процес і в суді не був, а тільки прокуратор признав, що доказів нема, кілько треба для обжаловання. Значиться, як би докази були, то й обжаловання буде.
Лице Матія прояснилося трохи при тих словах.
— Чи так? — спитав він, простуючись. Але якась важка думка живо знов насіла на нього і придавила до долу.
— Ні, ні, ні, — нема що й говорити, — сказав він. Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, — де я тепер возьму ліпших доказів? Годі, годі й думати про те!
І він закрив лице руками, а з його очей полилися горячі, наболілі сльози і потекли поміж пальцями і закапали на землю. Бенедьо і Андрусь побачили, що нині годі з ним далі говорити, — удар був надто сильний і наглий і підтяв усю його твердість. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх і тихо вийшов. Бенедьо також тихо роздягнувся і ляг на лаві на своїм петеку. А Матій сидів на припічку мов помертвілий, мов з каменя витесаний. Нафтова лямпочка блідо і чим раз блідійше меркотіла на комині. По кутах хатини стояли стовбурі сумерку, немов ждучи тільки хвилі — загаснення лямпи — щоб гульнути з кутів на хату, придавити і прикрити собою все з гори до низу. Бенедьо скоро тільки ляг, так в тій же хвилі під тиском тисячних сильних вражінь того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула північ, загасла лямпа, пітьма залягла хатину, а Матій все ще сидів на припічку, з лицем закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серці тільки страшний біль, велику пустоту і немов якусь свіжу ще рану, завдану тою думкою, що і в судах уже нема правди для бідного робітника. Аж геть над раном сон переміг втомлене тіло, голова його схилилася до долу, руки опали безвладно і, лягши на голий причіпок, Матій заснув на годиночку, поки не роздалося по всім Бориславі ранішнє калатання та дзвонення, скликаюче робучий люд до праці.