Бог його батьків/На кінці веселки
| ◀ Дочка Північної Аврори | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов На кінці веселки |
Зневага жіноча ▶ |
|
Було дві причини, через що Кід із Монтани, скинувши одяг і остроги мексиканця, обтрусив з ніг своїх порох гірського пасма Ідаго.
По-перше, наступ стійкої, тверезої й суворо-розумної цивілізації знищив первісний лад західнього скотарства, а нове витончене суспільство поглянуло з холодною неприхильністю на нього й подібних йому.
По-друге, раса повстала в одному із своїх гігантських рухів і пересунула свій кордон на кілька тисяч миль далі.
Отож, з несвідомою передбачливістю зріле суспільство дало простір молодим своїм елементам. Правду кажучи, новий терен здебільшого був гола пустеля, але ті, хто задихався вдома, могли, принаймні, дихати вільно на величезному просторі, що мав кілька сот тисяч квадратових миль мерзлого грунту.
До таких людей належав і Кід із Монтани. Він поспішав на берег з такою квапливістю, ніби кілька загонів поліції женуться за ним. Маючи більше відваги, ніж грошей у кешені, йому пощастило сісти на судно в порті Пуджет Соунд, перетерпіти морську хоробу і всі митарства пасажира другої класи, споживаючи препогану їжу. Він перевівся нінащо, а все-ж таки, невгамовний, одного весняного дня виліз на берег у Дайї. Ціна на собак, на харчі і мито, яке брали два ворожі уряди, швидко з'ясували йому, що Північна Країна — що хочете, тільки не Мекка для бідної людини. Тим то й він кинувся швидко шукати будь-яких способів швидкої наживи.
Багато тисяч запеклих пілігримів було розпорошено по-між берегами й гірськими проходами. Оцих-то пілігримів він і почав обшахраювати. Спочатку влаштував гру Фараон у бараці, збитому із соснових дощок, але де-які неприємні події змусили його кинути цю справу й податися далі. Потім торгував він ухналями, по законній ціні, чотири на долар; але несподіваний привіз ста бочок збив риночну ціну, і йому довелось розпродати свої запаси, чимало на цьому втративши. Тоді він оселився в Овечому Таборі.
Зорганізував там носіїв-професіоналів, і одного дня підвищив ціну на десять центів з хунта поклажі. На знак удячности носії обороняли Фараон і рулетку і сміялися, коли він спорожняв їхні кешені. Але його комерційні здібності були надто шахрайські, щоб терпіти їх довго. Отож однієї ночи опали його відвідувачі, спалили його барак, поділили по-між собою його гроші й погнали його шляхом з порожніми кешенями.
Невдача йшла невідступно за ним. Він склав умову з відповідальними особами, що перевозитиме віскі через кордон, небезпечними й невідомими шляхами. Але розгубив своїх індійців-провідників, і першу-ж партію «краму» конфіскувала кінна поліція. Незчисленні невдачі зробили його жорстокосердим і хитрим. Він ознаменував свій приїзд на озеро Бенет тим, що тероризував увесь табор протягом повних двадцяти чотирьох годин. Збори золотошукачів постановили, щоб він негайно забрався звідтіля. Завжди мавши пошану до таких зборів, він так поквапився виконати їхню постанову, що, помилившись, сів у чужі сані. В тепліших країнах такий вчинок кваліфікується, як конокрадство, так, тому він, не зупиняючись, поїхав просто через Озеро Бенет і Тагіш до узгір'я і розклав свій перший табор аж за сто миль далі на північ.
Не за горами була і весна, багато видатних громадян Давсона вирушало на південь, поки лід ще тримався. Зустрівшися з ними і порозмовлявши, занотував він собі їхні ймення й матеріяльний стан та поїхав далі. Пам'ять у нього була чудова, уява палка; але правдивість не була його чеснотою.
Мешканці Давсона, завжди ласі до новин, побачивши Кідові сані, що прямували вниз Юконом, вийшли зустрічати його. Ні газет він при собі не мав, не знав також, чи вже повісили Дуранта. Не знав, хто переміг на змаганнях у день національного свята. Не знав, чи скінчилася війна поміж Сп.-Штатами та Еспанією. Не знав, хто такий Дрейфус. А Брайен… Хіба-ж вони не чули? Та-ж він утопився на порогах Білого Коня. Врятувався лише один Чарлі Сітка. А Джо Ледью. Та він обидві ноги відморозив, йому їх відрізали у Файв Фінґерс. А Джек Дальтон? Загинув від вибуху на Морському Левові вкупі з усією командою. А Бетлс? Загинув на Картагені в Сеймурському проході, де з трьох сот чоловіків урятовалося тільки двадцять. А Біль з Швидких Вод? Завалився на крихкому льоду на озері Ле-Барж, вкупі з шістьома оперними артистками, що його супроводжали. А губернатор Волш? Пропав укупі з усіма сопутниками і вісьмома саньми на Тридцятій Милі. А Деверо? А хто-ж такий Деверо? Ах, так це-ж кур'єр. Та його застрілили індійці на озері Марш!
І так воно йшло далі. Звістки передавались. Люди проштовхувались уперед, щоб дещо дізнатися про своїх друзів та компаньйонів. Їх на бік відштовхували инші, і вони, спантеличені, навіть не встигали, як слід, вилаятись. Заким Кід із Монтани добрався до берега, його вже оточили кілька сот золотошукачів, одягнених у хутра. Проходячи повз касарні, він уже був у центрі цілого походу. Найбільший натовп збірався біля Оперного будинку. Кожний пролазив у середину, щоб при нагоді розпитати про своїх товаришів. Всі пропонували йому випивку. Ще ніколи Клондайк не зустрічав так гостинно новаків-чечаків. Весь Давсон захвилювався. Такої серії катастроф не пам'ятає його історія. Всі видатні люди, що навесні виїхали на південь, загинули. Із хатин висипали їхні мешканці. Люди з непритомними очима шукали людину, що принесла такі катастрофічні звістки. Російська метиска, дружина Бетлісова, сівши біля вогню і в розпачі похитуючись тілом, посипала попілом своє чорне, як смола, волосся. Спущений до половини прапор сумно маяв над касарнею. Давсон оплакував своїх небіжчиків.
Навіщо Кід із Монтани утяв такий жарт, ніхто не знає. Нічим иншим, тільки брехливістю його можна пояснити цей факт. Йому завдячуючи, цілих п'ять день країна заливалася гіркими слізьми; п'ять день він був цар і бог на Клондайку. Людність дала йому притулок, хліб, сіль з ним поділяла. Шинки частували його, не беручи за це грошей. Всі запобігали його ласки.
Високі урядовці низько вклонялись йому, аби тільки далі давав він свої відомості, а Константайн з товаришами вшанував його, влаштувавши бенькет у касарнях.
І раптом одного ранку до Давсона приїхав урядовий кур'єр Деверо. Він спинив своїх знесилених собак перед конторою завідувача копалень.
Він помер? Звідкіля-ж це взяли! Хай тільки дадуть йому шматок засмаженої лосини, ось тоді він покаже, чи є ще в ньому життя. Що таке? Адже губернатор Волш перебуває в таборі Малого Лосося, а що до О'Брайена, то він прибуде сюди з першою-ж водою. Що? вмер? Дайте-но йому шматок лосини, то він покаже всім.
І Давсон знову загаласував. Прапор на касарні піднявся аж до самого верху жердини. Бетлсова дружина, вимившись, одяглась у чисте плаття. Уся громада делікатно висловила бажання, щоб Кід із Монтани негайно зник з їхнього обрію. І він, звичайно, зник з якоюсь чужою запряжкою собак. Давсон зрадів, коли Кід подався вниз Юконом і посилав закоренілому грішникові найщиріші побажання як найшвидше дістатися до свого останнього місця спочинку.
Тимчасом власник украдених собак поскаржився Константайнові, і той йому дав одного поліцая.
Маючи в перспективі Серкл-Сіті і беручи на увагу, що лід уже тріщить під полозками саней, Кід із Монтани користався з того, що дні довшали, і, що сили, гнав своїх собак, від ранку аж до пізньої ночи. Та ще він майже певен був, що власник собак погнався за ним, а тому хотів дістатися американського кордону, заким крига скресне. Але третього дня вже стало очевидним, що весни йому не перегнати. Юкон ревів і рвав на собі кайдани. Доводилось робити довгі об'їзди, бо шлях місцями провалювався в швидку течію ріки, а лід, уже в ненастанному русі, з гуркотом тріскався, утворюючи глибокі розколини. Тими розколинами та ополонками, що їх було сила силенна, вода проступала на поверхню крижану. Собак уже почало змивати, і вони більше плили, ніж йшли. Отож він завітав до дроворубової хатинки, що стояла на рогові якогось острова. Два пожильці неприязно зустріли його, але він все-ж таки, розпрігши собак, почав готувати їжу.
Дональд і Дейві — це були найкращі зразки прикордонних невдатників. Вони були земляки з Канади, родом — шотланці, мешканці міста. І ось опанувала їх якось хвилина божевільства: вони залишили працю в конторі, забрали всі свої ощаження й подалися до Клондайку шукати золота. Тепер їм довелось зазнати доброї біди в цій країні. Голодні, знесилені, сумуючи за рідним краєм, вони найнялись рубати дрова для Пароплавної Кампанії з умовою, що їх безплатно повезуть до дому. Не взявши на увагу всі можливі випадковості, сполучені з льодоходом, вони довели свою недолужність вибором острова, на якому оселились. Кід із Монтани, хоч і малий досвід мав що до льодоходу на великій річці, а все ж таки стурбовано повів очима навколо, і погляд його помандрував до далекого прагненого берега, де високі скелі немов обіцяли захисток від усіх крижин, які-но є у Північній Країні.Попоївши сам і нагодувавши собак, він закурив люльку й вийшов на проходку, щоб краще роздивитися навколо. Острів, як і всі острови на річках, вищав, чим далі проти води; на тому вищому краї Дональд і Дейві збудували свою хатину й наклали цілі стоси дров.
Дальший берег був за милю, а поміж островом і ближчим берегом була протока ярдів у сто завширшки. Спочатку Кідові спало на думку взяти своїх собак і рятуватися з ними на той берег, але пильніше придивившись, побачив він, що лід уже понімався водою, яка текла бистрою течією. Нижче річка круто повертала на захід і на цьому закруті всіяна була цілим лабіринтом островків. Ось де буде загата, — подумав він собі. Шестеро саней, що, видимо, прямували вверх річкою до Давсона, хлюпаючись, пробирались холодною водою до заднього кінця острова. Мандрівка річкою, що недавно була небезпечна, стала тепер неможлива. Мандрівникам ледве-ледве вдалось добратися до острова, і ось вони йшли стежкою до хатини дроворубів. Один із них, засліплений снігом, безпорадно плентався, тримаючись за задок саней. То були здорові хлопці в грубому одязі, потомлені з дороги. Кід із Монтани вже раніш зустрічався з такими людьми і знав що вони не його роду.
— Гелло! Ну, як же справи в Давсоні? — запитав той, що йшов попереду; спинивши свій погляд на Дональді й на Дейві, він перевів його на Кіда.
Формальностей не додержуються при першій зустрічі у тих пустельних нетрях. Розмова швидко набрала загального характеру; люди обмінювались новинами Горішньої й Долішньої Країни. Але новоприбулі швидко вичерпали увесь свій запас новин, бо зимували в Мінуку, за тисячу миль нижче, а там нічого цікавого не діялось. Зате Кід із Монтани щойно прибув із Солоної Води, і вони запросили його до себе; поки ставали табором, та почали розпитувати про зовнішній світ, від якого були відмежовані вже цілих дванадцять місяців.
Раптом розтявся різкий тріск і, заглушивши собою гуркотіння на річці, повабив усіх до берега. Лід ще вище пойнявся водою, отож вона тисла на нього і згори, й знизу, намагаючися відірвати його від берегів. — На очах у льоду робилися розколини, і повітря сповнене було ненастанного тріскотіння; це нагадувало стрілянину в ясний, сонячний день.
На річці їхало двоє собаками; їхали льодом, який ще не взявся водою; простували до острова. Раптом сані гулькнули у воду. Там, де вони щойно промчали, лід уже ломався і вивертався до гори крижинами. Людей залило водою аж по пояс, сані зникли, а собак закрутило виром. Чоловіки кинулись їх рятувати. Бабраючись у холодній воді, вони мисливськими ножами перерізували посторонки. Потім крізь бурхливу воду й скрипучий лід почали пробиватися до берега. Звідтіля, попереду всіх, перескакуючи з криги на кригу, поспішав їм на допомогу Кід.
— Бий мене біг, якщо це не Кід із Монтани! — гукнув один із чоловіків, що його Кід витягнув на берег. Він був одягнений в червоний мундур кінної поліції і жартівливо підняв руку, віддаючи Кідові честь.
— Я, Кіде, маю ордер заарештувати вас, — провадив він далі, витягаючи з кишені на грудях промоклий папірець. Гадаю, що ви без заперечень підете за мною.Кід, поглянувши, який на річці хаос, здвигнув плечима, а поліціянт теж, поглянувши туди, всміхнувся.
— Де собаки? — запитав його сопутник.
— Панове, — перепинив його поліціянт, — ось це мій товариш Джек Сазерланд — власник дільниці число двадцять два в Ельдорадо.
— Чи не Сазерланд 1892 року? — запитав засліплений снігом чоловік із Мінука, намагаючись намацати його.
— Він самий! — і Сазерланд схопив його за руку.
— А ви?
— О, я скінчив пізніше, але пам'ятаю вас за тих часів, коли ще був зовсім молоденький. Хлопці! — гукнув він, — та це-ж Сазерланд, Джек Сазерланд, скінчив університет. Підійдіть но ближче ви, золотошукачі, та привітайте його. Сазерланд, а це — Грінвіч, що два роки тому взяв приза на змаганнях…
— Так, я читав у газеті про цю гру, — промовив Сазерланд, стискаючи руку. Пам'ятаю ваш перший влучний удар. Смуглявий Грінвіч почервонів і ніяково відступився, давши місце иншим.
— А ось це — Метью із Берклі. Тут ще є в нас кілька молодців зі Сходу. — Ідіть сюди студенти із Принстона! Та швидше. Це ж Сазерланд, Джек Сазерланд!
Тут всі накинулись на Сазерланда й потурили його в табор, дали йому там сухий одяг, напоїли чорним чаєм. Забуті всіма Дональд і Дейві, подались до хатини, і там продовжували свою звичайну гру в Кріб. Кід з поліціянтом пішли за ними.
— Ось одягніть сухий одяг, — промовив він, — доставши його із своїх мізерних припасів. Думаю, що вам і доведеться спати вкупі зі мною.— Але-ж ви добра людина, — зауважив поліціянт, надягаючи Кідові шкарпетки. Жалко, що доводиться мені назад вас везти до Давсона. Але сподіваюся, що до вас не поставляться суворо.
— Не кваптесь, прошу вас. — Кід загадково усміхнувся. — Ми ще не на шляху туди. Коли я рушу звідціля, то я поїду вниз річкою, і думаю, що й вам суджено їхати зі мною.
— Ні, цього не буде, оскільки я себе знаю…
— Вийдемо звідціля, і я вам тоді покажу! Ці ідіоти, — показав він пальцем на двох шотланців, — скоїли дурня, оселившися тут. Ви спочатку набийте собі люльку — це дуже добрий тютюн — і втішайтеся, поки можете. Небагато вам уже люльок доведеться викурити.
Здивований поліціянт вийшов з ним разом; Дональд і Дейві, кинувши карти, пішли у слід за ними. Люди з Мінуку, помітивши, що Кід показував то вверх, то вниз на річку, підійшли до них.
— У чім справа? — запитав Сазерланд.
— Нічого особливого. — Треба сказати, що Кідові дуже личила його байдужість.
— Буде нам тут пекло. Бачите он те коліно ріки? Ось там і зберуться мільйони тон льоду. Те саме буде й вище. Горішня загата швидше рушить, а долішня задержить лід, і… пу-у-ф. — Він драматичним жестом махнув над островом, неначе змітаючи його. — То-ж мільйони тон, — додав він задумливо.
— А як-же з складеними дровами? — запитав Дейві. Кід удруге махнув рукою, і Дейві застогнав.
— Праця кількох місяців! Невже це все пропаде? Ні, ні, брате, цього не може бути! Я думаю, що ви жартуєте, адже так? Скажіть, що так, — благав він. Але коли Кід різко засміявся й повернувся на закаблуках, Дейві кинувся до дров і, наче божевільний, став відтягати їх далі від берега.
— Іди-но поможи мені, Дональде, хіба-ж ти не можеш мені помогти? Невже пропаде вся наша праця, і ми не повернемось додому? — Дональд схопив його за руку й почав трясти, але той видерся.
— Хіба-ж ти не чуєш, що каже чоловік? То-ж то мільйони тон ідуть, і весь острів змете.
— Та опам'ятайся, брате! — промовив Дональд, — ти зовсім з глузду з'їхав!
Але Дейві знову кинувся до дров, Дональд пішов до хатини, взяв пояс, гроші свої і Дейві й подався до найвищого місця на острові, де стояла найвища над усі дерева, величезна сосна.
Люди перед хатиною, почувши стукіт сокири, усміхались. Грінвіч повернувся з розвідки з новою звісткою, що всі вони попали в лабети, звідкіля вже неможливо вибратись; нічого й думати про те, щоб перейти протоку. Сліпий із Мінука почав співати, а всі присутні приєднались до нього:
Чи-ж правда це? Чи-ж правда це?
Ну, як тобі здається?
А може, бреше, бреше він?
А може це йому верзеться?
— Та це-ж гріх! — стогнав Дейві, підводячи голову й дивлячись на них, як вони танцювали у сяйві вечірнього сонця. — А мої дрова всі пропадуть!
Чи-ж правда це? Чи-ж правда це?
чув він у відповідь. Гуркотіння на річці раптом ущухло. Якась дивна тиша обгорнула всіх. Лід відірвався від берегів і випливав на поверхню: рівень води раз-у-раз підносився. Тихо і швидко піднявся аж на двадцять футів. Величезні криги торкались уже верхнього края берега. Долішній, низинний кінець острова залило водою. Легко без усякого зусилля, біла маса ринула за водою. Але враз гуркіт знову почав зростати, і незабаром увесь острів здригався й тремтів від ударів величезних льодових криг. Під тиском води велитенські брили, вагою в сотні тон, летіли в повітря, як горошинки. Мерзлий хаос гув і гремів. Щоб почути голос людський, треба було кричати на вухо.
Часами гуркіт, що доходив із протоки, лунав з такою силою, що заглушав собою загальний шум. Острів здригнувся: то на ріг налетіла величезна крига, з корінням вирвала зо два десятка сосон, а тоді перекрутилась, сторчаком перекинулась, з дна річного піднявши свій замулений бік і з розгону налетіла на хатину; мов гігантським ножем зрізала берег і дерева. Здавалось, ніби крига тільки доторкнулась до края хатини, але-ж переламлені бантини, мов сірники, стали сторчма, і вся будівля розвалилась, мов домик дитячий.
— А праця стількох місяців! Праця стількох місяців! А як-же ми тепер повернемось додому! — галасував Дейві, аж поки Кід з поліціянтом відтягли його від складених дров.
— Буде для вас ще кращий час, щоб поїхати додому! — гукнув поліціянт, даючи йому штовхана по голові й відкидаючи на безпечне місце.
З вершка сосни Дональд бачив, як немилосердна, руїнницька крижана гора змила стоси дров й поплила за водою. Немов задовольнившись руїною, льодова повінь повернулась у свої береги і забарила течію. Одночасно й гуркіт ущух. Присутні навіть могли чути, як Дональд з височини гукав до них, щоб вони подивились униз на течію. Як і передбачалось, загата утворилася серед островів на коліні річному; льоду тут навалило величезним бар'єром, що простягся від берега до берега. Річка зупинилась, і вода, не знайшовши виходу, стала підійматися. Піднялася так, що ввесь острів залило, і люди хлюпались у ній по коліна, а собаки поплили на руїну хатини. На цьому рівні вода раптово зупинилась: не підіймалась і не спускалась.
Кід кивнув головою.
— Вище утворилася загата, — промовив він — а тому вода не прибуває.
— Тепер все залежить від того, яка загата піддасться раніш, — додав Сазерланд.
— Цілком правдиво, — підтвердив Кід. — Якщо верхня прорветься перша, то ми пропали: ніщо не встоїть перед нею. — Люди із Мінуку мовчки відвернулись від берега і, незабаром, заспівали Rumsky Ho, а далі почулось The Orange and the Black. Співці запросили ще до себе Кіда з поліціянтом; і ті швидко підхопили.
— О Дональде, невже ти не допоможеш мені? — Дейві, ридав під деревом, на якому сидів його товариш. О Дональде, допоможи мені! — Його руки були окривавлені від даремних зусиль вилізти на слизьке дерево. Але Дональд не відривав очей від річки, і раптом почувся в його голосі якийсь жахливий тон.
— О боже всемогутній! Ось воно йде, на нас іде. По коліна в холодній воді, люди із Мінука, Кід і поліціянт, взявшись за руки, гучно заспівали грізний Бойовий гімн Республіки. Але слова їхні потонули в страшному гуркоті.
Дональд був свідком того, чого не бачила ні одна жива людина: величезний білий мур, насунувшись, навалився на острів. Дерева, собаки, люди, — усе зникло, немов рука божа змела їх з лиця землі.
Усе це Дональд ще встиг побачити, а за мить і він заколивався на своїй високій жердині і ринув униз, в те крижане пекло.