Баю-баю/Ладу-ладусі

◀ Ріпка

Баю-баю Ладу-ладусі (О. Білоусенко)

Що то за родина ▶

Київ: «Криниця», 1918

Ладу-ладусі.

Мороз. Оксанка попробувала носик на двір показати та й зараз до хати сховалася, бо так же щіпає за щічки, а ще більше — за носик і за вушка. Перегуляла вона в хаті в ляльки, і вже нудно їй стало. Коли б той Бусик прокидався, — як він довго спить! Він такий маленький, з ним так весело гуляти, як не буває з найкращою лялькою.

От заворушилося в колисці: протирає очі, починає підводитись і оглядає кругом по хаті.

— Вже встав! Встав! — закричала радісно Оксанка. Бусик наморщив брови. Він не любить, щоб до його дуже голосно кричали, поки він зовсім не прочумається. От-от личко скривиться і сльозкам тісно в очах стане.

Але мама покидає коло вікна шити, йде до колиски, простягаючи руки, і радісно питає:

— Добри-день вам!

На личку враз сонечко засяло. Бусик собі простягає до мами ручки, підстрибує сидячи і весело сміється. Мама бере його на руки, пригортає, цілує Оксанка й собі, стаючи на вшпіньки, цілує його знизу в маленькі, рожевенькі ніжки.

— Мамочко! Хочу з ним погуляти в ладки! — просить Оксанка.

Мама садовить Бусика на коліна, бере його ручки в свої, плеще його долонями одна об другу і приспівує:

„Ладу-ладусі! А де були?“
— В бабусі.
„А що їли?“
— Кашку.
„А що пили?“
— Бражку.
„А що на закуску?“
— Хліб та капустку.

Бусик сміється, аж заливається, і просить: „ще!“

Мама знов плеще його долонями і приговорює:

То́сі, то́сі, то́сі,
А свині в горосі,
Нема кому виганяти,

Тільки Бутосі.
Телята в капусті,
Не треба їх виганяти,
Щоби були тлусті!

— А тепер „печу хлібчик!“ — упадає коло братіка Оксанка.

Мама перекидав головку хлопчика з одної долоні в другу і приговорює:

Печу, печу хлібчик
Дітям на обідчик.
Печу, печу папку,
Всажу на лопатку —
Шусть у піч, шусть у піч!

І мама одкидає од себе, держучи в руках, головку, неначе справді в піч сажає.

— А тепер чого хочеш? — питає вона хлопчика.

— Соро́ки — одказує той, не перестаючи сміятись.

Одну ручку Бусмкову бере мама, другу Оксан ка, тріпочуть його рученятами і приговорюють:

— Сорока, ворона, на припічку сиділа, діткам кашку варила, ополоником мішала, діток годувала: оцьому дам, і сьому дам, і сьому дам, і сьому дам, — а сьому не дам: цей бецман круп не драв, дров не рубав, води не носив, печі не топив. Ідіть, дітки, по водичку, а ложечки в рукавичку, а мисочки на поличку.

Знов тріпочуть його рученятами, приговорюючи:

— Сорока, ворона, діткам кашку варила, на порозі студила. Ідіть, діти, по тріски, дам вам каші потрошки.

Тут мама з Оксанкою показують по пальчиках Бусикових і проказують далі:

— Тому дала, тому дала, тому дала, тому дала, а тому не стало, фуррр — полетіла, куди хотіла, на бабину хату сіла.

З сими словами знов тріпочуть Бусиковими ручками і кладуть йому обидві долонями на голову.

— А тепер, мамо, ще з ножками в „ковалів“ погуляймо! — каже Оксанка.

Одну ніжку Бусикову взяла мама, другу Оксанка, почали стукать пальцями в підошви і примовляти:

Куй, куй, ковалі,
То великі, то малі.
А старого коваля
Висадили на коня.
Старий коваль кує бричку,
Заглядає в пічку,
Чи єсть борщ, чи є каша,
Чи єсть в борщі штука мняса.

— Ну, годі! — каже мама. — Ми вже їстки хочемо, правда?

Треба й нам заглянути в пічку,

Чи єсть борщ, чи є каша,
Чи єсть в борщі штука мняса.