Баю-баю
Бідний вовк
• Інші версії цієї роботи див. Бідний вовк Київ: «Криниця», 1918
Бідний вовк.

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: піде нічого не піймає. От, бачить він, — на луці пасеться кобила. Він до неї.

— Здорова була, кобило! Я тебе ззім.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш, — собака!

— Їй-Богу, — каже, — вовк!

— Ну, коли ж ти вовк, — з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— Аз голови! — каже.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! коли вже ти наважив мене ззісти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк, та зараз до хвоста… Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім він світі… А кобила-як дремене! аж курява встала. От вовк сидить собі та й дума: „Чи я не дурний, чи я не скажений?… Чому було не хватати за горло?“

Пішов вовк. Бачить — баран пасеться над яром.

— Здоров, баране!

— Здоров!

— Я тебе ззім.

— А що ти таке, що будеш мене їсти?

Каже: „Вовк“.

— Та брешеш — собака!

— Ні, їй Богу, — каже, — вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!

— Е, вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рота роззяв, а я сам так туди й ускочу.

— Ставаймо! — каже.

От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так тая паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як учистить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! — тоді сів сердега та й плаче: „Чи тож видано, щоб живе мнясо та само в рот ускочило?!“

Іде він знов, аж бачить — лежить на дорозі сало, — чоловік загубив.

Він сів та й дума: „Добре, каже: ззім я його, а воно солоне — пити схочеться… Піду спершу напюся, а тоді вже“… Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв теє сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: „Хто ж таки не ївши пє?“

Сидів-сидів, — так їсти — аж-аж-аж!..

От іде по дорозі кравець.

— Здоров, чоловіче! — каже вовк.

— Здоров!

— Я тебе ззім.

— А ти що таке, що станеш мене їсти?

Каже: „Вовк“.

— Брешеш, собака!

— Ні, — каже, — їй-Богу, — вовк!

— Та й малий же, — каже; — а ну, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — давай мірять аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міря. — Аршин і здовш і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! та побіг до вовків:

— Вовчики-братіки! Таке й таке лихо!

Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають… Бідний вовк і каже:

— Ні, — каже, — братці — нічого з цього не буде! От як зробім: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнем.

Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:

— А ну злазь, будемо тебе їсти!

— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!

— Ні, — каже, — не можна: злазь!

— Стрівайте ж, — каже, — я хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, що він верхнього міря та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились… Оттакий ворох!

Тоді той вовк драла!.. Вони за ним, — та й усі побігли. А чоловік тоді зліз з дерева та й пішов собі безпешно до дому.