ХЛОПЧИК ІЗ ДЗЕРКАЛОМ
На призьбі хлопчик з дзеркалом сидить
і зосереджено зайців пускає.
В безхмарнім небі сонце ясно сяє,
і два метелики летять в блакить.
Хоча в саду пожовкнула листва,
але повітря ще теплом налито.
На чорнім полі проростає жито
і з вітром гомонить суха трава.
Ген-ген пастух в сопілку виграє,
на вигоні пасеться тучне стадо,
і пишне сонце теплим водоспадом
на землю сяйво пролива своє.
І так відрадно й любо на землі,
і манять душу простори безмірні.
Велінню потаємному покірні,
летять в далекий вирій журавлі.
Та ось приходить інший, грізний час:
спокійну землю потрясають грози,
у темнім небі ринуть бомбовози
й зелене поле розрива фугас.
Дрижать будівлі, вулиці й мости,
тремтять сади, притихлі і безмовні,
простори неба смерті й жаху повні
і дощ свинцевий пада з висоти.
Захований у темній гущині
вже не хлопчак малий, а воїн мужній
у небо промінь підійма потужний
і про́стори освітлює нічні.
Він підіймає промінь в височінь,
як синій меч, як знак перестороги,
щоб перетяти ним хисткі дороги,
як ворог вишле літаків ключі.
І меч не випаде в бійця із рук,
покіль живе в нім серце соколине,
покіль по світу наша пісня лине
і чутно наших ескадрилій гук.
1940 р.
|
