Апостол черні/2

by Ольга Кобилянська

◀ I. том

Апостол черні Ольга Кобилянська II. том

Львів: Видавнича спілка «Діло», 1936

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

АПОСТОЛ ЧЕРНІ

II. том

ЛЬВІВ

1936

---

БІБЛІОТЕКА „ДІЛА“ Ч. 6.

---

---

ОБГОРТКА П. КОВЖУНА

---

---

З друкарні Видавничої Спілки „Діло“, Львів, Ринок ч. 10.

Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражає скромність, щоб не сказати біднота. Що було цінніше та гарніше з обстанови, пішло за обома відданими доньками, а Оксані, яка узялася вчительської посади, ще було час про меблі думати.

Вона має лише бажання, щоб батьки були здорові і якнайдовше жили. Сама почувається сильна, — „за мужчину“ як любить говорити, і коли лише дістане посаду бере обоїх на себе. Теперішня турбота через брак засобів на батькове лікування пригноблювала її. Але вона заробляє лєкціями, і так якось живуть. — Якби лише — говорила мати з донькою — перебував Юліян у хаті, все булоб інакше, і настрій не був би понурий.

*

— А тепер, мій любий сину? — спитав батько ще того самого вечора Юліяна, коли цей мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.

— Тепер? Восени вступлю на фільольоґічний факультет, тату. Хоч фільольоґію тепер закидають і ставлять натомісць новіші науки, але фільольоґії ніколи не скасують.

— Так думаєш сину?

— Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені, так здається, що ми, українці, ще доволі сирий матеріял, щоб нам зріктись клясичної фільольоґії, обійтися без виховання духа.

— А про богословя, що думаєш сину, спитаю я тебе, як колись раз.

— Нічого, тату, нема причини зміняти свій плян і йти на „апостола черні“.

— Скоро можна мати хліб й працю, хлопче, для темного брата.

— Я й так перебюсь і причинюся до освітньої праці.

*

Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полекші для фізичного терпіння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоїтися, що він дійсно тут. Що-хвилини сідає коло батька і приглядається йому. Оповідає, як на чужині не дармував, заробляв й щадив як міг.

— Яким способом заробляв? — несміливо питається мати.

— Давав лєкції славянських мов та найбільше придавалася мені фізична сила. Передягався в робітничу одіж, зявлявся при розпочатих будинках і там діставав працю. Оповідав як подорожував з Едвардом, щоб доповнити придбану науку. Він не міг не заходити до театрів. Коли пригадував деякі театральні пєси, заслонював на хвилину очі неначеб попри них пересувалися ще раз картини, які бачив. Слухав з Едвардом потрібних відчитів, знайомився із студентами ріжних націй. Раз навіть один багатий американець заанґажував його до своїх двох молоденьких синів на виховника, але під умовою, що поїде до нього на вісім років. З огляду на батьків не міг приняти цієї корисної пропозиції. Пізнаючи ріжних людей та скарби чужої культури, він зазнавав духової насолоди, але теж і глибоке приниження, як то інші народи власними силами дійшли до таких здобутків.

Батько брав сина за руку, притискав її до очей і шептав: — Не суди за строго сину, не суди, ми ще без пасіки як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі свої суспільні функції без помічників як інші, і перетворились би у повну націю.

Приїхав Зарко з Покутівки з вісткою, що їм уродилася донечка і що Марія і він просять батьків, Юліяна і Оксану на хрестини. Оксана мала би з Едвардом Гангом тримати маленьку до хресту.

Оповідав, яка Ева для Марії добра, як доглядає її щиро і вважає себе вже за справдішню лікарку.

Юліян відразу відмовився, хотів залишитися при батькові.

— Іншим разом мамо, переконував її син, усміхаючись легко. — Вам лицює їхати, мамо. Марія через малу не скоро вирветься з хати. Їдьте і не опирайтеся.

— І Едвард поздоровляє тебе, Юліяне, — звернувсь Зарко вдруге до Юліяна — і просив, щоб ти конче хоч на дві неділі до нього загостив, затужив за тобою і має про неодно з тобою говорити.

Юліян засміявся.

— Подякуй будучому молодому панові дідичові за привіт і запросини і відповідж, що як зможу, то приїду, лише не означую речинця, щоб не бути часом словоломним.

*

За тиждень прийшло повідомлення до Оксани, що вона іменована при народній школі учителькою і має явитися з початком шкільного року в гірськім містечку М.

Ця вістка викликала велику радість в родині годинникаря. Оксана почувалася невимовно щаслива. От вона вже самостійна, вже має власний хліб. Та найкраще це те, що буде мешкати там, де тітка Софія Рибко і буде разом з своєю гарною і єдиною первою сестрою, також жінкою українця вчителя.

Радість Марії по приїзді матері і Оксани до Покутівки була велика. Через батькову недугу вона не сподівалася мами. Думала, що прибуде лише брат і Оксана. Церемонія хрещення малої українки відбулася святочно. Едвард Ганг, з хрестною мамою були поважніші як треба, наче старі випрактиковані громадяни. За обідом о. Захарій розпитував з цікавістю Едварда про подорож, а при кінці святочної днини в Зарків прохав о. Захарій і дідичівський син паню Цезаревич, щоб Юліян приїхав відпочити після подорожі до Покутівки. О. Захарій пригадував спеціяльно, щоб його не бракувало у них на відпусті з кінцем серпня. Ева почувши це щипнула Оксану в ухо і шепнула: „Наша стара парафіяльна покрівля піде у повітря від самої побожности, а батько це певно відхорує.“ Едвард Ґанґе прохав, щоб Юліян просто до нього заїхав. „У вас хата за низька для Юліяна“, жартовливо влевняв паню Марію і передавав для його через Оксану кілька коробок запашного тютюну.

*

Небавком попрощалася Оксана з батьками, сестрами і, проведена братом, відїхала на свою учительську посаду. У першому довгому листі перша „офіціяльна“ частина була для батька, про те, як їй ведеться, як учителює, яких має школярів, яке сильне вражіння зробила на неї чудова гірська околиця. Вуйко Рибка був директором школи і далі піде на емеритуру. Левки — єдина донька тети була заміжня за вчителем — обоє гарні люди, а він буде заступником вуйка Рибка у школі, дотепний і розумний мужчина. В кінці був опис її кімнати і самого містечка з його мальовничим положенням, про сильне повітря, яке опянює і силує до довгого сну. Крім цього був невеличкий листок для „братіка“.

Рада б вона знати, що він, Юліян „думає“ і діє? Добре, що має лєкції англійської мови. А коли буде в Покутівці на відпусті, нехай їй про все напише, дещо й про Едварда Ґанґа. Але він цілком не потребує думати, що вона зачіпила своє серце за Ґанґа. Ріжниця між ними така велика, що й думати про таке не можна. Але він її своїм гарним вихованням і веселим настроєм подобається, і мимоволі приходить їй на гадку, що й нашим „паничам“ не завадило б якби були так гарно виховані. При кінці мусить ще додати, що вже знає, де мешкає Альбінський і тета Оля Альбінська. Раз також бачила і внучку Альбінського — Дору, як ішла із своїм нареченим д-ром Еґоном Вальдом і звертала увагу своєю елєґантною сукнею перламутрової барви. Дуже ґраціозна, здається русява. Той наречений є військовим лікарем. Їй хотілось би казку написати для брата, але правдиву.

*

У Покутівці на парафії, — в мешканні і саді повно гостей. Відпуст, на якому був сам преосвящений, що із своїм „штабом“ відїхав, вже минувся, але хата ще третьої днини повна. Святкували імянини їмості Еви і рівночасно молодої донечки.

Деякі гості проходжувалися по лісі, хто хотів сидів на лавках у зільнику під вікнами сальону і вікнами Евиної кімнати, інші грали в карти, молодіж у товариські гри, дехто з молодих не покидав модерних танців.

Бабуня Орелецька в чорній шовковій сукні, в чорнім очіпку, була напричуд твереза і одна з найсимпатичніших старших дам. Особливо молодь горнулася до неї. Вона вміла все щось з „давнини“ цікавого оповісти, як то давно молоді забавлялися, як гуляли, з якою повагою підходили до дівчат. Коли яка дівчина верталася з балю або вечорниць, то хоронили її від лиха батьки або інші поважні особи.

— Тепер бабусенько — сказала сміливо одна з панночок, — тепер дівчата дістають за це фахову освіту, домагаються рівноправности і здобули вже неодно, чого давно не мали.

— Та нащо їм того? — питала бабуня, поглянувши на панну проникливим поглядом. — Хіба на те, щоб більше безголовя ставало? Я лиш одно признаю для жінки і підтримую: вчителювання й лікарювання.

І бабуня махала зневажливо рукою, попиваючи чорну каву, яку їй подавали частіше, ніж іншим гостям.

Юліян побував також на парафії.

Загостивши на недовгий час до сестри Марії, шурина і до Едварда Ґанґа, зайшов до о. Захарія в день янгола їмості та Еви. О. Захарій гордився ним перед своїми гостями, мов улюбленим свояком і ніхто з присутніх не дивувався, коли Юліян заступав на якийсь час тепер господаря, занятого парохіянами. Юліян оповідав зібраним гостям неодно цікаве і нове, старався бажання кожного підхопити так, що він, Ева і бабуня були цієї днини неначе душею доброго настрою. Та Ева лиш вдавала веселу. Коли батько зраня висказав їй найщирійші бажання, передаючи як дарунок гарну вирізьблену касетку гуцульського виробу, виявилося, що хоч вона нераз бажала мати таку цяцьку, в неї були цього дня не такі бажання. Подякувавши за батьківські бажання і дарунок, призналася, що єдиний дозвіл на виїзд до Швайцарії на медичні студії може її ущасливити.

Від дитячих літ вона не прохала нічого, чого батьки не могли би сповнити. Але цим разом батько цього одного її бажання не може їй сповнити і не обіцює навіть на майбутнє. Він не пустить на чужину, він нездужає, вона в нього єдина дитина, дотого в нього, як добре відомо, нема на це і відповідних засобів. Нехай вона студіює фільософію у столиці, де він буде її все близько себе мати і від часу до часу бачити. Але кудись за кордон виїздити, на це він не згодиться ніколи! Не виключене, що вона може віддатися, може стати вчителькою при вищій школі.

Ева поглянула на нього великим, майже проникливим поглядом і почервоніла.

— Це ще питання — відповіла сухо. — Це ще велике питання.

І ще батькові заявить, що вона від нього ані сотика не візьме. Бабуня дасть їй засоби із свого маєтку, зрештою коли вона, Ева, стане самостійною лікаркою, тоді вона батька, матір і бабуню зможе виживити. А він, рідний батько, без серця і без зрозуміння для неї. Вибухнула голосним плачем і пішовши в куток, закрила обличчя.

По лиці о. Захарія перебіг жаль.

— На бабуню будуєш ти свій храм? — спитав, складаючи руки на вхрест.

— Так, на бабуню. Вона мене не обманить.

— Може я і помиляюся щодо бабуні, але ти сама можеш у своїх плянах помилятися.

— Ніколи татунцю.

— Ти ще молода, і сама не знаєш, що тобі може за пів року душу заповнити.

— Побачимо. — А я будую на бабуню, — відповіла.

*

О. Захарій розсміявся сміхом, якого вона майже ніколи в нього не чула. Хотів щось сказати, але поміркувавши, замовк і звернувся до дверей.

Вона прискочила до нього, вхопила його за рамя і потягнула назад у глиб кімнати.

— Ви щось мали на устах, татку, хотіли мені щось сказати… Я вас прошу перестати вже раз ставитися до мене як до дитини. Мені вже двацятий рік. Прошу вас, скажіть, що хотіли мені заявити…

Він поглянув на неї. В його очах заблисла сльоза. Приступивши до вікна, звідки сміялося ясне ранішнє небо, сказав:

— Коли я старався за руку твоєї мами, вона, як здавалося, була якимсь тягарем для бабуні Орелецької, тоді ще молодої вдовиці, яка мала близьку знайомість з одним молодшим від неї чоловіком, що обіцяв з нею оженитися. Ми з твоєю мамою пібралися — я вбогий питомець, твоя мама без батька. Маєток, що як не цілий то у більшій частині твоїй мамі належався, пішов через бабунині руки на інші ціли. Коли твоя мати впоминалася в неї того, що їй законно належалося, вона все її збувала обіцянками. Я ніколи не отвирав у тій справі уст. З обіцянок молодого чоловіка бабуні не вийшло нічого, через піянство і гру в карти молодий адоратор стратив посаду. Ми далеко жили від неї і не втручувалися до її приватного життя. Кілько залишилося ще маєтку в бабуні, докладно не знаю, але боюся, що все те, що є, піде горлом. Я хотів тебе остерегти перед зайвими ілюзіями. Вона любить тебе, це правда. Але хто за свою рідну дитину забув, може забути і за внучку.

Ева стояла бліда і хвилинку мовчала, поки не відповіла: „Бабуня не має нікого прихильного для себе крім мене одної, бідна бабуня!“ і знов вибухнула плачем. — Я буду над нею чувати як янгол-хоронитель. Вона мені нераз говорила, що все, що має лиш для мене ховає і що матусенька більше свого батька любила як її, і через те і вона мусіла шукати потіхи в чім іншім.

О. Захарій вийшов з кімнати.

Так було з полудня.

Ева лежала якийсь час на софі, обтираючи сльози. В її грудях піднявся наче жаль до батька. Комунебудь не відмовляє найменшого, а своїй єдиній рідній дитині, що бажає вищої ціли, відмовляє дозволу. Затиснула зуби. О, лиш українець може бути такий завзятий і без глибшого зрозуміння для культури — як нераз нарікала на нього бабуня. Хоч він її батько, але це хиба його характеру. Мама теж не має нічого у своїй вдачі від бабуні. Навіть змислу для так званої „панськости“ в неї нема. Слава Богу, що хоч вона має кров бабунину. Вона й подобає на бабуню. А бабуня не була все така, як тепер. Коли була молода, чарувала всіх своїм дотепом, розумом і елєґантністю, і тепер ще блистить своїм духом. Вона „Альбінська“ з дому, а вони не хтобудь. Тому таки на бабуню вона здасть свою будуччину, нехай буде що хоче.

Потерла чоло, наче усувала батькові риси з голови і звернулася до дзеркала. Її очі були легко почервонілі від плачу. Притиснула тоненьку батистову хустину до очей і пішла до бабуні, щоб бабуня їй побажала.

— Бабусенько, моя дорогенька, єдина моя. Побажайте мені. Ви вже знаєте як — і прилягла головкою до бабуниних грудей.

Бабуня притиснула внучку до серця. Всі бажання, тієї своєї пташки вона сповнить; нехай не зазнає вона жадного розчарування в житті. І до Швайцарії її вишле. Їй вільно своїм маєтком розпоряджати як захоче. Вона — Ева, також „Альбінська“ у деякій мірі, дарма що батько і мама українці. Кров Альбінських за два покоління не затрачується.

*

Коли зявився Юліян, говорив з Евою якось так звичайно, привитавши її короткими словами як і всі інші. Вона від нього сьогодні такого не сподівалася. На її очі набігли сльози, але затиснувши зуби, загубилась серед гостей. Думала: не досить що батько проти неї, ще і він, як здається, від останніх днів ніби не розумів її, змінився. Правда — він вернувся з великого світа, повний нових вражінь, мабуть тому став такий стриманий, вирахуваний. Це чужина з нього такого зробила. Але нехай і вона виїде на ту чужину, тоді він побачить. Вона не обмірковує всього на тверезо, в її жилах пливе інша кров, що жене до руху, до інших овидів.

Юліян справді почувався трохи чужим посеред усіх тут так по приятельськи зібраних людей. Чим більше ним тут займаються, тим більшу порожнечу він відчував. Недоповнена культура родинних сторін, вражає його боляче. Тому, що приїхав із чужини, мусить на все відповідати, про все всіх інформувати. Та він говорить небогато і кількома словами поширяє овид, змальовує знаменито чуже середовище, якби від нехочу.

Забава йде гарно, шумить веселість, тоді як там у покиненій хаті, в невеличкій кімнаті, де годинники цокають і заглядають злидні — там мовчанка. Юліян думає про те, що буде, коли батько затулить очі, а мати і він — ще нескоро з певним хлібом у руках…

У ньому будиться щось, бунтується.

Все те гарне і велике, нове і захопливе, наслідування гідне, що бачив у старих висококультурних державах як Англія, Німеччина, Скандинавія, дало йому якусь дозрілість. Відчув тепер це за собою мов гарний сон. Тепер він уже на рідній землі, бачить тверезими очима ту землю, до якої так сильно привязаний і тих людей, той сам нарід наївний і нездеморалізований. Та сама політична і культурна діяльність його проводирів, або кращих членів мов у завороженім колі без енерґійних поривів, без спромоги дійти до одної ціли. Головна ідея, що повинна єднати, розпалювати всіх, погасає мов заходяче сонце, де стикається небесна баня з обрієм. Часами здається всі ніби вдоволені, повні надії на кращу будуччину, а коли поглянути глибше — в кожного не загоїлася на дні його душі болячка.

І тут, в отій мирній хаті, хоч святкують подвійне, гарне родинне свято, він не може позбутися якогось на нього наложеного тягару. Ціле його єство напружене мов натягнутий лук.

Єдина Ева займала його тут. Ева підтримувала його духовість. Від часу, як ступив він на домашній і покутівський ґрунт, вона мов зосередила все, що було в гарній, пережитій подорожі. Вона має у собі щось із великих почувань, щось з майбутнього, пориваючого, що не легко можна було здобути. Була як та совість, що вдумується, а при цьому манить до полету і викликує усміх погоди в душі. Його око спиняється час-до-часу на ній, любується її істотою, гарно зарисованим дівочим бюстом, бажає душевного порозуміння без слів, мов визвольного віддиху. Але вона проти нього сьогодні якась несвоя, чужа. Навіть не шукав нагоди перекинутись кількома словами як в ті дні, коли був преосвященний, коли була дуже занята, а була ласкава, мила, ба, майже горнулася до нього. Сьогодні приняла його дрібний даруночок кілька білих левкоїй (гордість його шурина Зарка) ледви замітним усміхом і подякувавши одніським словом, пішла швидко, наче покликана кимось. Був би найрадше відійшов, бо чого йому сидіти тут? Але з огляду на о. Захарія залишився.

Чув солодкий біль, що добувався зі споду серця і вражену гордість.

*

По обіді трохи пізнім, — як звичайно при таких нагодах буває, виголошувано тоасти. Плила весела розмова, гості викликували спомини з давніх часів, панував гумор, якнайліпший настрій. Деякі пані пішли передріматися, молодь подалася над став, частина з мужеських гостей засіла до карт. Ева із прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася і до Юліяна. Тоді приступили до стола о. Захарій, один канонік і з ним один богослов, з пропозицією до Юліяна присістися до тарока.

— Я не граю в карти добродію.

— Не вмієте? — спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замітно коло Еви.

— Вмію, але не граю.

— Не смієте може?

— Чому не смів би?

На Юліяновім чолі зявився і зник червоний румянець гніву, як це буває у вражливих вдач.

— Я так думав пане Цезаревич, вибачте. Наші батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засідаємо за зелені столики.

— І мають слушність, — впав йому в слово поважний канонік, — і мають слушність, але — додав спокійно — бувають і винятки.

— Ну і як пане Цезаревич? — приставав молодий богослов.

— На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити. В тій хвилині око Юліяна стрінулося з оком Еви, Спочутлива усмішка пограла коло її уст.

— Не є правдивим лицарем — сказала піднесеним голосом бабуня — той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?

— Двацять і два, добродійко, двацять і два. Старий уже… правда? — і вдивляючись в її обличя з розгорілими очима, сказав з притиском: — У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка траґедія… Може ви чули про те добродійко — ні?

І не вижидаючи її відповіди, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рамя.

— Яка це правда, пане Юліян. Неодна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.

Ева — поблідла при відповіді Юліяна, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши широко уста, гляділа мов непритомно за тими, що виходили.

*

Настало надвечірря. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.

Коли появився Юліян і його сталеві очі перебігли по присутніх, стрінули й Еву. Вона спустила погляд. Її уста тремтіли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кімнату.

Він затиснув уста. В серці здоймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рямках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент підчас перших його відвідин, як він гнав за нею алєею з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.

*

Ніхто не дивувався, що Ева не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орлецької і розуміли, що треба її було мов малу дитину від огню пильнувати. Це завдання перебрала нині очевидно Ева.

*

Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка, сіла до фортепіяну і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у „моль“. Юліян, що стояв недалеко фортепіяну, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася. І чи тому, що це був Юліян, що цікавив її більше, ніж інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: „У сусіда хата біла…“ Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мельодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання. Один гість за другим появлялися з інших кімнат і стояли непорушно, мов під гіпнозою. Темні очі Еви горіли чудним огнем й повисли на Юліяні, а він сидів схилений і курив. Чи він не відчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пісні, але ні разу не підвів голови. Аж як скінчилася пісня, підняв голову і його зір впав на дівоче обличчя. Чого вони від нього хотіли ті чорні очі гордої, химерної дівчини? То викликували в серці жаль, то захоплювали його своїм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожі його душі.

*

Хоч і як Ева, їмость і стара Катря — в одній особі покоївка, кухарка і приятелька парохії, стежила за бабунею, щоб вона не дібралася до трунків, вони все ж таки не могли її допильнувати. Коли їмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика, з горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кілька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собі в кишені ключ від креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик. Коли їмость легенько захропіла, бабуня виняла обережно з її кишені ключ і подалася в довгі сіни — сховище всяких дорогих ласощів і напитків.

Бабуня вибрала дві пляшечки коняку та рожаного лікеру, і не надумуючись довго, всунула меншу до кишені, що находилась між фалдами старомодної сукні. Усадовившись на ґаночок між олєандром на фотелі о. Захарія, почала пити.

Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, ніхто не знав. Аж коли Ева повернулась від гостей і треба було їй до помочі Катрі, вона вибігла на ґанок, і тут майже задубіла на вид, який тут представився їй очам: „Бабуню… тату! …ах, бабуню“ — зойкнула і рухом розпуки закрила обличчя. Ах! щоб лише він один — тато не бачив цієї страшної картини, що звалила її молоду тепер з ніг, а потім іще „один“.

Від раня носила вона в серці тяжкий жаль. Вона не вибачить йому ніколи, що він сьогодні, її найбільше бажання: улаштувати по своїй волі свою будуччину власними силами, відкинув. Він один, і той… той другий, перед якого голосом вона тремтіла як ягня, не сміли бачити бабуню в такім страшнім стані. Батько міг тріюмфувати, покликуючись на свою сьогоднішну заяву про бабуню, що на ній не можна „будувати“, а той… При цьому спогаді її лице покрилося гарячим румянцем сорому і великі сльози затемнили їй вид.

Він, — вона не знала чому з її уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його імення. Ні! він сидів тепер з консерватористкою-німкою, нехтував нею так, що вона втратила відвагу глядіти в його обличчя. „Бабуню!“ кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво. — Евочко, донцю моя, видиш донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово то воно залізо… а ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…

— Вставайте бабуню, благала Ева, скоро-скоро, щоб ніхто нас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!… яка я нещаслива! — і підняла розпачливо руки.

На дворі темніло, а з сальону неслися фортепіянові звуки „Вільшаного Царя“ Шуберта. Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.

*

Юліян при вечері ледви дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі послугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Льондон, Оксфорд і Кембрідж.

Ще з початку вечері, була показалася Ева мов привид на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не зявилася більше.

— Що з Евою? спитала консерватористка господиню дому.

— Вона чогось сьогодні нездорова, відповіла їмость. — Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися, або може лягла.

По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.

— Чи ви в жалобі по кім? — спитала жартовливо.

— Ні, але в чимось подібнім, і тут усміхнувся на силу. Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок. „Людська анатомія“. Він здивувався. Отже в неї була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Її очі були легко прижмурені і кликали його за собою. „Єґомость просять панича до себе на слово“ прошептала таємничо.

О. Захарій побачивши Юліяна приступив близько до нього: „Маю до вас просьбу, пане“.

— Прошу отче.

— Відшукайте мені Еву.

Юліян глянув зчудований і переляканий.

— Що сталося, скажіть, я зроблю все.

О. Захарій притиснув руку до чола і потягнув його за собою на софу. Оповів йому зворушений про сцену, яка відбулася нині зранку між ним і донькою. Не оминув і впливу бабуні на життя молодої внучки, яку вона привязувала до себе всякими обіцянками, настроюючи її проти батьків.

— Через що? — спитав Юліян.

— Бо я прозвав її чорною хмарою моєї хати, стримую як можу від трунків, і виступаю проти фальшивої так зв. „панськости“. Вона хоче мою хату „спанщити“, доказуючи, що та „панськість“ це доказ вищости культури проти українського „хамства“. Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі як лиси і здібні на все.

Юліян слухав не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав: — Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собі чого злого.

Юліян успокоював батька, не вірив, щоб Ева могла собі щось зробити. А може в саді або у лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закутки і не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.

— Ідіть, ідіть мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай Боже, щоб воно з добре перемінилося. Ідіть надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.

Вечір був погідний, але незвичайно парний. У саді, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час-до-часу падав голосно перезрілий овоч. Юліян ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія. Ева дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща — своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться до дому, не буде її оглядати. Що з нею станеться він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедри. Він зідхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його незясованій тузі, зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа до дому.

Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс, велитень, темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечіря змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена і замок не подавався, хоч і під сильною рукою. Поглянув у глиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей-же він іще потрапить перескочити по давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі мов світляна з'ява — вона сама.

Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?

Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.

Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських — що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…

Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче і в серцю щось тьохнуло.

Вона — тут!

Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.

„Панно Ево!“ кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. „Ви тут? — Слава Богу!“

Вона прокинулась перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.

— Пане Юліяне! Якже ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.

Вона встала, вхопила його рамя через поруччя і попросила сісти на лавку.

— Сідайте, — говорила шепотом і повним щастя голосом.

Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…

— Аж, панно Ево?

— Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?

Він усміхнувся. — Така велика річ дістатися над став? Перескочив паркан і…

— Господи! як олень.

— Ні, як звичайний гімнастик або вояк. Лише про одно я не думав.

— Про що?

І він оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю, за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою дезиртера перед батька, а сам вернувся до Зарків.

Обоє розсміялися. Так сміються діти, коли їм вдасться когось здурити.

— А тепер до хати, панно Ево.

Ні. Тепер вона не хоче. Нехай він сідає.

— Ні, ви сидіть, — відповів. — А он, — додав, глянувши на небо — якась зірка зсунулась комусь до ніг луковатим своїм летом і знов одна, як скоренько, бачите?

— Бачу. Як поетично ви це кажете.

Він здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибінь.

Вона поглянула на нього. Він усе такий стриманий, не відчував так само як вона. В ній інакше бється серце. Вона вдача повна життя.

Він не відповідав і вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.

Нараз вона перервала мовчанку впівголос питанням:

— Що ви маєте що проти мене, пане Юліяне… Ви…

— Як ви це розумієте, панно Ево? — спитав зчудований.

— Ви цілий день були чудні супроти мене.

— Я, пані? — спитав, вражений наголосом останнього „ви“. — Саме я застановлявся болячо над тим, що ви були тією, якій я міг би те саме питання поставити. Якби не ваші батьки, яких я шаную мов своїх рідних, мене б уже давно тут не було.

— О, ні, ні пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми жінки не можемо в деяких моментах нашого життя так отверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.

Він дивився просто в її обличчя.

Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі: — Скажіть мені отверто, якої ви думки про еманципацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи наприклад про своє особисте щастя.

— Моя отверта думка про „рівноправність“? Мужчина — мужчиною, а жінка жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого „я“.

— Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку — сказала Ева.

— Борони Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. „домове огнище“ нехай не нищуть, не замінюють його на ресторани та місця розваги.

— Отже ви за домашнім огнищем?

— Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирома стінами?

Ева усміхнулася силувано.

— Але проти рівноправности не маєте нічого? — спитала Ева.

— Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.

Ева глянула на нього з боку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.

Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.

„Бабуня“, подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.

— Тут так тихо, пане Юліян — обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, — можна добре говорити.

Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.

— Зараз, зараз, — почув притишений голос. — Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…

Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.

— Гм, панно Ево, не можете сказати?

Він схилився ще нижче над нею і солодкий, дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довіря? Сховалася як мишка?

Він виняв годинник і поглянув. Сьома година.

— Час вертатись додому, там жде батько — і сказавши це зідхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт: — Я люблю… і сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоби відійти. Він зупинив її.

— Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

— Ево — кликнув щасливий — чи ти не жартуєш? повтори ще раз.

— Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні в день ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

— Я суворий по вдачі, Ево, відповів, не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах, чи при війську, всюди виринали перед моєю уявою, дивилися зпід білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

— С-с-т… — упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. — Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

— Тобі бабуні страшно, справді? — і він насупив брови.

— Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чогонебудь? може ти глузуєш собі?

З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

Вона відчула вразу в його голосі.

— Та куди там…? — заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення…

— Я лише хочу, щоб це покищо було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева — додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.

— Ходім, куди ти хочеш, Ево — підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи в бік. — Гадюка! Юліяне, кликнула, он до води повзе, від бабуні… ох! я її вже зранку бачила, яка гидота!

— Юліяне, це недобрий знак. Це омен.

Він, замісць відповіди, притиснув її до своїх грудей.

— Омен, кажеш? дивись надворі парно, природа спрагнена жде прохолоди, гадюка пішла куди їй треба.

Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.

— Хто тут, Ево? Ти тут? — почули вони нараз хриплий голос бабуні.

— Я, бабуню, хочете вже вставати?

— Ні. Ще трошки донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене чи наступив на лице босою ногою як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…

І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води і за кілька хвилин захропіла наново.

*

Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками стояв Юліян оподалік і ждав. Ева в ясній, довгій сукні з мягкої матерії підійшла до нього.

— Ходім, дорогий — промовила пошепки, — ти сьогодні робиш на мене таке вражіння як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.

— Чи я не завсіди такий? — спитав усміхаючись Юліян.

Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.

Його обличчя споважніло.

— Нащо ти мене опянюєш, Ево?

— Мовчи — усміхнулася. — Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?

— Як? — спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. — Дома батько жде, Ево…

— Батько? Може би ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми-ж любимось, Юліяне, сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.

— Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила з мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!

— Слава Богу, що й ти щасливий, шепнула йому в ухо.

— Ево!

— Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі пють русалки воду, куди заходять серни, а весною як все пяніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.

Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.

— Туди ми підемо, шептала, не на довго Юліяне, бо кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там Юліяне підождемо місяця як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.

— І ти зложиш мені там присягу вірности як в давніх лєґендах, Ево, як у казці…

— У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо сомі собою. Ні для кого, лише для себе.

Він німо притакнув головою.

*

Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.

— Станьмо, Ево, попросив. — Тут справді як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.

Вона похитала збиточно головою.

— Не хочеш?

— Ні, бабуня почує.

— Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.

— Боюся тут бабуні.

— Боїшся втратити її ласку? — дразнив Юліян, схиляючись до неї і обняв її ніжно правою рукою за плечі.

— Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лиш тебе одну любить і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка бач, яка приманчива.

Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись: А тепер пісню, Юліяне…

Були звернені обличчям до глибини ліса. Він сам відповів: Вільшаний цар, Ево.

— О, так Юліяне, я його так дуже люблю і слова і музику Шуберта. Сказавши це, почала сама півголосом співати.

Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу…

Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.

Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула у глиб ліса, залишаючи здивованого Юліяна.

*

Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.

— Я твоя рабиня, Юліяне.

— Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.

— То якою хочеш мене мати?

— Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.

— А чи я не українка? Батько та мама — українці, а якби й не була нею то для твоєї любови стала б нею.

— А „рабині“ з серцем щирої любови, ти не хочеш?

— Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.

— А ось в якого строгого нараз перекинувся!

Ще недавно нічого подібного не говорив — кликнула, притискаючи його руку до себе. — Юліяне ти любиш мене?

— Не віриш?

— Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?

— Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали як ти кажеш, „самими собою“, ми щасливі, але, Ево…

— Але що, голубе? Ми-ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? — притулилася до нього як кітка.

Він не відповів.

— Юліяне? і заглянула йому в очі.

— Ти не сказала би нічого?

— Я — ні. А ти?

— Я — мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.

Вона помовчала хвилинку і додала тихше:

— Мій батько не вибачить мені.

— Саме батько… саме він.

— Ево!… почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.

— Бабуню!

Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими зпід шовкової мантилі, обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.

— Змилуйся Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід! Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся Ево…

Бабуня сильно засопіла.

— Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в „казку“ і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.

— Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у „посольстві“ від о. добродія…

— І тепер прошу пань — вмішався тут Юліян — вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без догляду, це тільки моя вина.

— Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я може ще більше винна, ви хотіли вертатись а я… докінчила молода дівчина.

Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхінулася ласкаво.

— Ева, пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші приняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.

*

В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у „фанти“ і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева зявилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що коли буде можливо, він просив би висповідати його.

О. Захарій подався майже заляканий, крок назад.

— Коли? спитав.

— Хоч би і нині, отче.

— Тоді. о. Захарій приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:

— Що з вами, Юліяне..? ви бліді, чи хорі, чи може маєте з ким поєдинок?

— Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.

— А так? — відповів душпастир вже спокійніше. — Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?

Молодий чоловік здвигнув плечима.

— То зайдіть завтра зранку в шестій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?

Юліян збентежився.

— Я волів би вже нині, коли це було б можливо.

— Нині?

— Так. У вашій працівні. Вона для мене так як церква… ще заки я додому вернусь.

— Коли ж ви їдете?

— Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він може числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… і не докінчив.

— Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.

*

Ніхто з гостей ані домашніх, крім слуг на дворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним надплили з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.

Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Евою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Ева попрощавшись наборзі з Юліяном та іншими гістьми подалась з бабунею до спальні.

Юліян, закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву на дворі і в слід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.

О. Захарій перехрестився. — Ви куди, Цезаревичу?

— Додому, отче.

— Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо про що забажаєте.

Юліян хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що мов борвій сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.

Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.

— Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки мов до молитви.

— Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, — відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.

— Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… — говорив далі о. Захарій.

— Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я наприклад почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.

Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав: — Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але — вдарив себе нараз в чоло, — ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…

Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом: — Чи завдала вам Ева богато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?

Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошевої позички на виїзд для його хорого батька.

О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

— Я лише візьму з шафи мій епітрахиль і зараз прийду до вас.

В малій, мало освітленій кімнаті — одною невеличкою свічечкою, що догоряла, видніли по стінах півтеміні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста-Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.

— Сідай або клякни, обізвався поважно душпастир і перехрестився.

Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря. Заховав обличчя в епітрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледви помітна невгасна лямпадка перед статуєю св. Анни.

Душпастир ждав, мовчки. По якімось часі, мабуть внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

— Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

— Говори сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша.

Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу на дворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струснув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

— Тобі прощається сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди сину. Все решта залиши мені.

Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.

— Не залишишся на ніч у нас?

— Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.

— А завтра дістанеш причастіє.

— Не забуду.

О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку. Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова, посріблилася на добре коло висок, а коло уст склалася мов витиснена невидним пальцем рисочка смутку.

Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Захарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.

— Зарко спить — відповіла пошепки — він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.

Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.

— Як випав вечір? — спитала сестра півголосом.

— Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.

Але вона не рушалася з місця, мабуть не довіряла його словам.

— Тобі щось прикре трапилося — допитувалася, шукаючи його очей.

— Дай спокій з відгадуванням, Марійко — відповів неохочо. І не роздягаючись кинувся на постіль як довгий. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула: — Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?

— Гаси світло, сестро, будь ласка.

— Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?

— Я сам.

— Як мені це слово розуміти, Юліяне?

— Я заручився з Евою.

— І це кривда?

— Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.

Сестра дивилася на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом: — А вона, чи любить тебе?

— Любить.

— А ти її?

— Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!…

— Господь з тобою брате! який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.

— Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку: ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її…

І притискаючи її руку до своїх уст сказав здушеним голосом: „Гаси світло, скоро, скоро“.

Вона перелякана згасила скоро світло і вийшла з кімнати.

Юліян спав і бачив, як у сні нахиляється чорнобрива Ева, збиточна і каже, викривляючи погірдливо уста: „Апостоле черні! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту“. Вона вдарила його по щоці і кинула бохонець чорного хліба, принесений „чернею“, перед ноги, і хліб твердий, засохлий покотився по долівці.

Його кличуть до хорого на кінець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бідної вдовиці, де залишилась купа дітей без хліба. Чує, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралі, починають жити якоюсь „вільною любовю“. Тут пара, там дві. Регочуться з його завваг, аж стає якось лячно, соромно. Повстають темні духи, що порпають в його житті, шукають.

Христос був завсіди вибачливий для гріхів тіла… Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукарів, ніж серед фарисеїв — був тієї гадки, що ніодна людина не пропаща, коли його душа не пропаща.

Дощ ллється. Його сльози спливають по вікнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покірно, піддаються бурі, що батожить їх і нараз втихає.

Знайомий голос небесний сповиває його пошарпану душу і чиясь рука обтирає йому піт з чола і він чує: „Тобі буде прощено. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину.“

*

Мов по грізній бурі на морі, що затирає всі попередні сліди, так почув себе Юліян по сильнім покріпнім сні, коли сонце розкинуло своє проміння просто йому в очі. Ранок був погідний — чудовий, вчорашні переживання станули йому ясно перед душею і його перша гадка була: причастія та Ева. Він мусить взяти Еву під опіку, а може й захистити її перед гнівом і кривдою родичів.

З собою він уже впорався і тепер уже зможе супокійно заявити о. Захарію про те, що досі гнітило його у глибині душі, а про що вчора на сповіди тільки натякнув душпастиреві як батькові своєї нареченої.

Бо це був такий відрух його душі, якому мов таємній силі мусів піддаватися. Від кількох літ, від часу врятування о. Захарія та Еви зпід кінських копит, він відчув істнування такого руху ніби малесеньку грудку заліза на дні своєї душі, що ставала йому на заваді у деяких хвилинах.

Аж під впливом вчорашніх переживань ці порухи зросли до якоїсь потуги, що ніби взяла верх над ним і наказувала поступати так а не інакше.

*

На парохіяльнім ганку виглядала його коло 10-тої години по Службі божій Ева. Побачивши його, вона поспішила проти нього і всунула довірочно свою руку під його рамя.

— Ево, упімнув він її мимоволі, вказуючи на отворену кімнату їдальні, де звичайно пересиджували домашні.

— Ех! відповіла Ева нетерпяче, і додала півголосом: — Я сама ставала вже перед судом Юліяне, ще раненько і вже по всьому. Чейже старі звичаї і погляди не знищать нам нашої будуччини.

— Сс! — шепнув Юліян, але вона кивнула головкою у сторону вікна, щоб слухав.

— Через вас, пані тещо, — почув він грізний голос о. Захарія, — покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут більше не бачив. Ви, ви і ще раз ви, всьому винні. Це проклін злого вчинку.

— Отче, зятю мій, ради Бога, спамятайтесь! Що вам Господь дав, мене винуватити? — кричала бабуня.

— Так, я повинен був уже давно поступити, — а тимчасом тільки поблажав, не мав енерґії зібратися на рішучий крок показати вам двері. Ви із своїм нещасним налогом та своїм фанатичним привязанням до моєї дитини, потягнули її в нещасний вир.

— Татунцьо заборонить бабуні вступ до нашої хати, — зойкнула Ева з острахом вхопилася нареченого.

— Не бійся, він за добрий, — успокоював Юліян і обоє вступили на ґанок. Але голоси не втихали і до них прилучилося ще і хлипання їмости.

— Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона невинна, — кликнула спочутливо Ева. — Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.

З тими словами побігла до кімнати і не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг. — Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…

— Молода, молода, зятю! — пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької. Та душпастир підняв раптом руку і здавалося якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.

В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна повна святости, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.

Лиш один відважився перебити цю мовчанку — Юліян, що непомітно ввійшов до кімнати. — Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий і мій жереб упав. Вибачте Еві! Я вступлю на богословя.

Що таке було в голосі молодого чоловіка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокійна рішучість слів, чи щось інше, більш незвичайне? Його очі зупинилися на обличчі молодця, зчудовані, неначе не розуміли його, а Юліян блідий, але рішучий стояв перед ним і ждав одного-одніського слова.

— Я їй уже вибачив, — відповів о. Захарій, відвертаючи погляд від молодця. — Коли ніч проминула і настав божий день, я її вибачив, одначе щодо „батьківства“ то її це вже непотрібне.

Ева заридала.

— Жадайте від мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемінився в давні почування для мене.

Батько зідхнув.

Ева обтираючи сльози, сказала:

— На одно дайте мені відповідь, тату, лише на це одно. Нащо дав Бог гарні ночі, що люди пяніють від них, навіщо навіває мрії на людську душу, наче поширює її і робить їх невідповідальними за свої вчинки?

Отець Захарій зустрівшись з очима доньки, відвернувся.

Та тут бабуня заворушилась.

— Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії, на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність, за те, що нас в ясну днину картають, бо — соняшне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може ти, моя наслідниця ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто інший хоче? Твій батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробує. Капітан Юліян Цезаревич встав із гробу… — говорила мов непритомна — і хоч той капітан ані на хвилину не бажав тієї бабуні, не торкнувся навіть її уст, бо любив другу, за те його внук любить її внучку, що унаслідила всі прикмети Альбінських. Ось на це дайте мені відповідь, отче зятю. Воно так є, бо чомусь так мусить бути і ніхто цьому не винен.

Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула: — Давай чарку, донцю, нехай випю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, — він душпастир. Хто-ж інший має прощати, як не він.

О. Захарій підніс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далі.

— Гадаєш, дитинко, що був би прокляв? Пусте! Хто проклинає любов, той проклинає молодість.

І сказавши ще, вийшла з кімнати, а дівчина поспішила за нею.

О. Захарій звернувся до Юліяна, що сперся коло вікна, у поважній задумі.

— Чи я вас добре зрозумів, Цезаревичу, чи справді ви рішилися вступити на богословя?

— Так, отче, — відповів Юліян. — І тепер я хотів вас ще спитати, чи вам досить цього з моєї сторони?

О. Захарій поглянув зачудовано на нього.

— З вашої сторони? Ага! — і вдарив себе злегка по чолі. — Ви себе хочете мені в жертву принести, молодий чоловіче? Що вам до голови прийшло? Я на це ніколи не дозволю!

— Так, я рішився, — відповів Юліян, зложивши руки на грудях.

— Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.

О. Захарій почав роздратований ходити по хаті. — Що за ідея!

Юліян здвигав мовчки плечима.

— Небавком я виїду до Львова. Хіба, може хорий батько затримає мене якийсь час дома, та нічого не змінить моєї постанови. Чи маєте ще які бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися їх точно сповнити.

— Ні, — відповів нервово душпастир. — Хіба ще хотів би вам доказати, що це з вашої сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваєте покликання, хоча я не таю, що мені було б мило мати за зятя богослова. Він по моїй смерти міг би перебрати тутешню громаду…

О. Захарій не встиг докінчити своїх дальших міркувань, бо їмость появилася в кімнаті, а з нею Ева.

Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.

— Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсім як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?

— Так, отче, — відповів поважно Юліян.

— Чи ваші почування такі, що ви можете… але, ні… — поправився нараз нетерпляче — скажемо простіше. Чи ви почуваєте в собі силу дотримати своїй нареченій обіцянку? Ви… ви бували у світі і щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.

Юліянове обличчя змінило колір.

— Як це питання торкається моєї дотеперішньої поведінки у вашій хаті, отче, то нехай воно мене не мине, — відповів він.

В його очах заблисла сльоза.

— Татунечку! — кликнула Ева, підбігла до батька і сховала своє личко на його грудях. — Що спонукує вас ображати Юліяна таким підозрінням?

— Мій коханий, Юліяне, — ти вражений, але батько певно не думав так зле. Татунечку!…

— Так, Ево, — обізвався врешті о. Захарій, здержуючись у ході. — До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не відтягайте ніколи своєї руки від неї, Юліяне, тої руки, що врятувала її раз уже від смерти чи каліцтва. В Еві є щось непостійне, ріжні пориви, що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часто і до нерозумних учинків. Якби дотого ще не ті божевільні слова її бабуні, що в Еві збереглися всі прикмети Альбінських, то я ніколи не був би поставив такого питання.

— З бабунею справді треба числитися, вона небуденна, — обізвався з притиском Юліян.

— Вибачте, пане Цезаревич, — обізвалася тут нараз їмость. — Я маю також кілька слів сказати, хоч цілком про щось інше. Я не знаю, чому тут стільки зайвого говорити, замісць того, що найважніше. Краще нам спільно обрадити, коли мало б відбутися вінчання, ніж розводитися над вдачею Еви і над вашою постановою.

— Я прийду в означений час за Евою, отче, — обізвався Юліян твердо, — але раніше мушу сам із собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловіком своєї жінки.

Їмость подивилася заляканими очима на Юліяна.

— А Ева, а весілля? — спитала майже з розпукою.

— Ева буде до того часу при вас.

Ева, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цілою живістю своєї вдачі: — Юліяне! — кликнула, — що тобі Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобі не відомі мої наміри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що їду на медичний факультет і що через те між мною і батьком дійшло до непорозуміння?

— На медичний факультет? — відповів він — так. Ти говорила про те, це правда. Але тепер ти повинна зрозуміти, що твій замір мусить уступити перед іншими обовязками. Від коли ти стала моєю, нареченою богослова, ти не можеш віддаватися медичним студіям.

— Юліяне! — кликнула Ева і сплеснула в долоні, — богословом? Ти богословом? Від коли це? Я ніколи не чула з твоїх уст, щоб ти хотів коли бути священником. Я уявляла собі тебе не інакше як ученим, професором, урядовцем, військовим, усім іншим, але ніколи попом. Ні, ніколи попом!

— Попом? — повторив Юліян придушеним голосом. — Ево, схаменися, що говориш? Чим є твій батько? Не священником?

— Залишіть її, Юліяне, — вмішався о. Захарій, дуже супокійний, усміхаючись гірко. — Вона ніколи неправдою не орудувала і тепер сказала те, що думала.

— То будь ним, як хочеш, будь чим хочеш, але я піду на медицину! — сказала вражена і очі її запаліли раптовим гнівом.

— Ні, Ево, — наставав Юліян твердо на своїм, притягнувши зворушену дівчину до своїх грудей. — Це не може бути. Хіба ти вже так скоро забула, що мене любиш і не знаєш, що місце жінки при боці її чоловіка?

Останні слова вимовлені ним півголосом, не залишилися без впливу. За хвилину вона вспокоїлася і сказала: — Я про це не забула, Юліяне, але те, що для мене найважніше, наймиліше з усіх бажань, окрім твоєї особи на світі, ти забороняєш мені. Я-ж кажу тобі: Ти йди собі на богословя, вибирай фах, який хочеш, а я буду лікаркою.

— На селі будеш хорих селян лічити? — спитав він і усміхнувся. — По селах інтеліґентів мало, Ево. Ти не береш цієї справи досить поважно. Лікарська професія нелегка. Скидаєшся обовязків жінки душпастиря, і замісць при ньому сильно стояти, щоб і добре і гірке з ним ділити, хапаєшся… Роздумай, Ево.

— Я роздумала. Ти можеш бути вчителем реліґії в місті, як до того прийде, а я буду лікарювати. Не так? Ах… будь добрий і послушний, Юлику. Ми можемо це так гарно погодити, — благала і пестила голосом. — Ти не пожалуєш, маючи жінку лікарку, лише дай дозвіл.

І до батьків, що стояли без слова, звернулася теж. — Дайте нам дозвіл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поїду до Швайцарії. Юліян дозволяє.

— Дозволяєте, Юліяне? — спитав батько, впяливши свої, великі голубі очі у свого майбутнього зятя. Юліян підняв брови вгору і притакнув мовчки головою.

— То я лише докину свій дозвіл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобів на ту ціль у мене нема. Ева знає, куди вони в мене йдуть.

— Знаю, знаю, татечку. Для ваших бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки, для дрібних невдячників, на сирітську касу, на шпіхлір у неурожайні роки, для калік і куди я там знаю… Але гроші марниця, — додала весело, майже пустотливо, — бабуня дасть, бабуня!

— А я не даю дозволу, Ево, — обізвалася нараз несподівано і твердо мати. — Попаді медицини не треба, на селі можна і домашніми ліками лікувати, є їх там доволі. На місці твого нареченого я ніколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полі, коло худоби ходити…

Але Ева цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабуні, що в сусідній кімнатці сиділа спокійно за маленьким столиком перед шинкою і маслянкою.

— Я їду до Швайцарії, бабуню! Лагодьте гроші. Всі дали дозвіл, мій Юличок і татко!

О. Захарій саме тоді звернувся до Юліяна, що сидів, задуманий і гриз уста.

— Нащо ви дали цей дозвіл? Чи це тепер потрібне?

— Може й потрібне, отче. Тяжко відмовити. Та хто годен у будуччину заглянути. Знання і фахова наука ніколи не можуть пошкодити жінці, а матеріяльна допомога теж придасться… На чужині інакше на це дивляться. Я думаю, що нам обоїм не вийде з того лихо. Хто не рискує, той не виграє.

Їмость встала і вийшла з кімнати.

За хвилину вернулась Ева з бабунею.

— Добре ви зробили, зятю, що дали остаточно Еві дозвіл на виїзд за границю, — заговорила Орелецька спокійно і ласкаво, мов би роздавала посади. — Я радуюсь, зятю, щоб ви знали, хоча як гірко буде мені старій розставатися з Евою. Та чи можна молодій вік марнувати? Побачите, що будете мені ще дякувати, що допоможу їй добитися до ціли. Дасть Господь, і ви, і я, і пан Цезаревич діждемося потіхи і слави з неї. Вона недурно, хоч у другім поколінню з Альбінських… — тут глянула зпід окуляр на о. Захарія і похитала головою. О. Захарій зняв з вішала свій капелюх, взяв ціпок у руку і не промовивши ні слова, вийшов з хати.

*

На другий день Юліян відїхав і в цілім парохіяльнім домі запанував супокій. Ева якийсь час ходила сумна і до сліз розжалоблена, то знову на думку про свій виїзд за кордон була щаслива і не находила собі місця в хаті. Шукала за батьком, доки не віднайшла його в читальні. Тут прилучилася вона до нього і пішла з ним далеко в село. По дорозі хапала кілька разів його за руку і, цілуючи її щиро, просила не гніватися та не журитися нею. Хоча і поїде на чужину, то свого „тунечка“ не забуде, і на його поважний поклик зараз звідти вернеться. А щодо Юліяна, то вона його так безмежно любить і він такий добрий для неї, так поважно і так гарно розложив їх спільні життєві пляни, що їй перед нічим не лячно. — А бабуня, татунечку, запевняє мене, що і рік не мине, як Юліян „вилетить“ із семинарії і опиниться на іншім факультеті. Де йому, каже, між мужиків на село, він для інтеліґентнішої верстви уроджений! Це раз, казала, а по друге він з вояцької родини. Так казала бабуня, щоб мене потішити, що він іде на богословя, але я вже погодилася з тим. Нехай би і дроворубом був, лише, щоб був мій!

Молода дівчина перегнулася і заглядала в очі батькові, вижидаючи від нього відповіди.

Але батьківські уста не відчинилися і не дали на її сьогоднішню балачку відповіди.

*

Дома привитала Юліяна тиша, що мов шовком обняла його, а батько простягнув до нього руку й усміхнувся:

— Ходи, сину, ходи, я вже на тебе мов на Спасення жду…

Та видко було, що недуга батька виступала щораз грізніше і винищувала його обезсилений орґанізм до крайности. При ньому говорили лише півголосом, син з мамою порозумівалися кількома словами, тільки Зоня говорила на самоті отверто про те, чого треба неминуче сподіватися.

Мати поводилася спокійно, її вид не проявляв її душевного стану, лише тоді, коли в сусідній кімнаті не було нікого, вона клякала і перед хрестом Спаса молилася, стримуючи плач у собі. Дні минали як удари годинника.

*

Одного дня по обіді, коли Юліян сидів коло хорого і саме перечитував уголос лист від Оксани, яка розвідувалася про стан батька, хорий покликав сина з проханням поглянути за мамою.

Мами не було, мабуть вийшла з хати.

— То ходи сюди і сідай! — сказав батько. Батько спитав його, чи він обдумав, як буде з мамою, коли він, батько, замкне очі.

Юліян перелякався цього питання, бо не сподівався його почути, та по хвилині надуми, знаючи батьковий звичай: на ясні питання давати ясні відповіді, сказав: — Я гадав би маму забрати до себе, коли ви вже таку тему порушуєте. Але вам нема чого такими гадками займатися. Дасть Господь, криза у вас промине і ви ще проживете між нами,… тепер займайтеся тільки собою.

Батько заперечив головою. — Як уже певно тобі відомо, були в нас моя сестра, тета Софія з тетою Олею Альбінською відвідати мене. Коли я їм, особливо моїй сестрі, отверто говорив про стан свого здоровля і як старшу та єдину мою родину просив заопікуватися нашою мамою, особливо Оксаною по моїй смерти, вони подали мені, щоб мене успокоїти, готове рішення, і я мусів на нього дати свою згоду. Мати про це ще нічого не знає. Тета Софія забере маму до себе, дасть їй та Оксані мешкання, а ви обоє будете їй по змозі матеріяльно допомагати. Оця хатчина, як вам відомо, є її власністю, дохід з неї належиться їй і лиш вона одна має право обтяжувати її гіпотекою або продати. Я знаю, що ви всі діти мої, любите і шануєте маму, бо вона вам більше серця давала, ніж я…

Опустив голову і полежав часок із заплющеними очима. Юліян, схиливши голову, заслонив рукою очі, щоб батько недоглянув як у них зібралися сльози. Він ніяк не міг погодитися з гадкою, щоб це втілення енерґії та залізної волі могло перестати істнувати.

— Юліяне!

Юліян прокинувся і звернув лице до батька.

— Тепер до тебе. Отже ти записався на клясичну фільольоґію?

— Ще ні, тату.

— Але вступиш на той факультет?

— Вже ні, тату.

Батько підняв голову.

— Може знов їдеш?

— Виїду.

Батькові заблисли очі і щось ніби усміх на його уста: — Знову з Едвардом? Він тобою кермує. Але що це я говорю? Мене вже нема. Поступай, як знаєш. Я думав, що хоч до мого кінця залишишся між цими стінами, де жили ми традиційним, патріярхальним життям, щоб мама, як мене будуть спускати в землю, не була сама. А тебе як журавля все наново манить кудись то в вирій.

— Я не з Едвардом виїду, тату. Я змінив свою постанову: вступаю на богословя. Туди стелиться мені дорога. Саме, як ви сказали, традиційна і патріярхальна.

— Підойми, мене, сину, і повтори ще раз.

— Я вступлю до семинарії, на богословя до Львова.

— Ти мене дуриш?

— Я вас люблю, тату, і кажу святу правду.

— Але чому? — і хорий знову намагався піднятися. — На богословя? З якої причини? Ти скажи, щоб я не вмер не дізнавшись, чому ти, не почуваючи в собі ніколи звання до… — і урвав.

— Я вступаю на богословя без фальшу в душі, щоб міг із чистим сумлінням людям в очі дивитись. У душі віднайду супокій і рівновагу щойно тоді, коли візьму тягар на себе. Я не хочу перед самим собою паленіти, що не відпокутував свої молоді проступки, головно один такий. Я хочу у самому собі побороти те, що для мене таке важне, щоб здобути право називати себе чесним. Я їду, тату, як покутник на богословя. Це моя тайна. Але не перед вами…

— Підсунь мене вище, сину.

— Ви дивуєтеся цьому. Коли я вернувся з подорожі, я так не говорив, я був юнак. Але я пережив одну подію і став видющим, неначе відразу дозрів.

— Я тебе не розумію…

Юліян притиснув своє обличчя до батьківських вихуділих рук і говорив:

— Я свого часу врятував найчеснішому, найідеальнішому з душпастирів доньку від небезпеки, а може і його самого. Від того часу він називав мене спасителем тієї дитини і став моїм батьківським приятелем. Та ту єдину його дитину без його дозволу, без ніякого права я потягнув за собою…

Хорий порушив головою; на його лиці показався вираз гніву.

— Ти крав…

— Назвіть це, як хочете.

— Слабосильний, як дідо.

А по хвилині напруження спитав:

— Хто-ж це такий?

— Той, тату, звідки я недавно вернувся, — о. Захарій, а вона, вже тепер моя наречена, внучка пані Орелецької, вашої знайомої з хлопячих літ.

Хорий дивився наче непритомно на сина, якби шукав давніх споминів: — Орелецька з дому Альбінських? Ах, хлопче, це якась інтриґа демонів! І ти, для нього, для того душпастиря це робиш?

— Він вибачив мені, тату.

Хорий усміхнувся недовірчиво. — Чи міг?

Юліян здвигнув плечима:

— Є злочини, тату, для яких нема вибачення. Мені здається, жаден суддя не осудив би мене так суворо, як осуджує мене моє власне сумління. Тому піду на богословя, а потім і в народ. Покину свої мрії і пожертвую себе тій діяльності, яка ніколи мене не манила. Коли моя амбіція, якась погорда, якесь легковаження для того стану, щезнуть і я переможу себе, щоб стати трудовиком, мій нарід буде мою працю благословити, тоді я буду із свого життя вдоволений і підойму чоло гордо.

По хвилині відпочинку, батько більше до себе ніж до сина, обізвався:

— А кров Альбінських, а наші противники?

— Я її люблю, тату. Хай буде, що буде, а вона мені дорога, — відповів Юліян. — Вона українка і батьки її українці.

— Але Орелецька не нашої нації. Кров з кровю змішається і ворожий елємент брав віддавна верх над нами. Стережися, щоб ти не потонув у ворожім таборі. Ти одніський наслідник Цезаревичів. Заверни, коли час.

— Ні, тату. Мій жереб упав.

— Заманила у вир. Я хоч який обезсилений і вже не для цього світа, а повторяю: це все наче не діло людських рук.

Притягнув руку сина до своїх грудей і грубі сльози сплинули по його вихуділих щоках.

— Жаден з Цезаревичів не був зрадником, — прошептав він.

— І не буде, тату, — докінчив Юліян твердо.

*

Довга година минула.

Незамітно налягли осінні сутінки на цілу кімнату і настала тиша. Вона зливалася з чимраз то густішою темнотою. Одностайне тикання великого старосвітського стінного годинника, який доглядала роками рука майстра, нараз замовкло.

Юліян прокинувся.

Ледвочутний дотик чиєїсь руки до його чола збудив його.

На порозі стояла жіноча постать, що тримала високо світло, яке, розпливаючись матовою ясністю над її обличчям, надавало їй вигляд святої постаті. Нечутно наблизилася вона до постелі і обоє з сином схилилися враз над недужим.

Майстра не стало.

*

По похороні батька, і переносинах мами в гори до тети Софії та Оксани, Юліян відвідав їх на кілька днів.

Виїжджаючи вже зовсім з гір вертався з Оксаною, що проводила його на двірець, дорогою попри ліс. Ранок був чудовий: осінній, трохи холодний, як звичайно буває у горах. З деяких яруг між горами клубилися мряки та пронизувані струями сонця, розпливалися у біленькі, дитячі хмарки, що знявшись у синяву, линули кудись у безвісти. Галуззя старих смерек звисало попри білу тверду дорогу густими перлинами роси.

Тут виринала несподівано білява скала з густого замкненого ліса і схилялася аж над дорогою, там ліс відступав від дороги, щоб зробити місце камінним стінам, звідки спливав шумливо гірський потік. Недовгий час їхали самою серединою містечка і тоді Оксана показувала братові, де мешкали деякі їх знайомі. Юліянові впав в око один будинок, ніби сам відокремлений. Не відзначався красою, але розкішними тополями, що виростали як сторожі коло входової брами. Низький із круглою верандою, як пташине гніздо, з вікнами за великими для його розмірів і червоною покрівлею. Зпоза дому клубилися старезні дерева, велетні, а невеличка площа, що оточувала будинок з трьох сторін, пишалася тепер цвітником і манила прохожих зміїними, білою рінню висипаними, доріжками.

— Чий це будинок? — спитав Юліян, звертаючи голову до гарної посілости.

— Директора Альбінського, гарний, правда?

— Альбінського? — спитав, здвигаючи плечима. — У доброму стані, але без стилю.

— Він його трохи відновив, більші вікна вставив, — пояснила сестра. — Давно, кажуть, мав будинок малі, низенькі вікна та ще й загратовані, чим пригадував вязницю. Але я люблю це мешкання. Воно пригадує мені якийсь замкнений світ, якусь таємничість, яка манить. Кажуть деякі, що він зробив це для своєї єдиної внучки, яка просила і докучала дідові так довго, доки він не змінив малі вязничі вікна на великі „европейські“.

Коли вони підїжджали до гори, за якою лежав залізничий двірець, з гори саме проти них котилася звільна якась коляска із ситими кіньми. В ній сиділо двоє осіб — якийсь старший мужчина, елєґантний пан, а до нього тісно притулена ніжна жіноча постать у важкій жалобі.

Коли обі коляски виминали одна одну, старий добродій глянув на брата і сестру. Побачивши сестру в жалобі, спішно, майже з переляком поздоровив її. Юліян, хоч не знаючи, хто він, відклонився.

— Директор Альбінський, — пояснила. Оксана: — а та в жалобі то була вона.

— Хто? — спитав Юліян.

— Вона, — Дора, його внучка. Ох, правда, ти не знаєш нічого, там у них таке страшне скоїлося… — і якби до себе додала: — Видко, її сюди забрали.

Юліян не питав. Він пригадував собі того, „Цезаря Борджію“, як його називали — що не вагався ограблювати своїх гостей у карти, і визискував бідних людей. Рідний брат бабуні Орелецької. Тут виринула в уяві нараз ціла історія його батька, а в слід за тим Покутівка. Супокійне, гарне, широко розложене село із лісом, під яким виблискувався став, і „Ева“, зойкнуло боляче його серце. „Дорога Ева, що вона там робить без нього?“

Але ні слово не вихопилося з його уст.

На телєґрафічних дротах гойдались і цвірінкали ластівки і купали свої груди у мряці перетканій соняшним сяйвом.

Коли приїхали на двірець, була крайня пора до відїзду.

— Пиши, Оксано, — прощався Юліян — скільки можеш про маму і про себе.

Один останній щирий стиск руки і скочив у ваґон. Оксана ще постояла хвилинку на пероні і вижидала, чи з вікна не вихилиться брат.

*

Юліян поїхав перед своїм відїздом до Львова ще на два дні у Покутівку, щоб попрощатися тут із сестрою і шурином Зарком, а пізніше прилучитися до своєї нареченої та її колишньої виховниці др. Емі. Др. Емі мусіла на бажання батьків Еви перебувати з нею у Швайцарії перший семестр, доки Ева не обзнайомиться із середовищем.

Ева відїжджаючи прощалася з батьком, заливаючися гіркими сльозами, все наново верталася до нього і обіймала його. — Держіться, татунечку, — благала, цілуючи раз-у-раз його обгорілі руки, — і мене не забувайте, не згадуйте лихим словом, бо я це відчую.

Якби не Юліян і др. Емі, то прощання взагалі не скоро скінчилось би.

Бабуня вже на цілий тиждень перед розстанням із внучкою ходила з запухлими від плачу очима і мусіла дати Еві слово, що буде стримуватися від алькоголю, щоб не „збовваніти“ до закінчення її медичних студій.

*

Два роки не заїжджав Юліян в гори до своєї мами та сестри і не обіцював скоро їх відвідати. Все були якісь важні причини, що тягли його як не до Покутівки до Ґанґів та до сестри Зоні то знову до о. Захарія, куди заїжджав як мав вільний час і дозвіл із семинарії.

Ева першого року не верталась із Швайцарії на вакації, а залишилась там, щоб заакліматизуватися, основно обзнайомитися з тамошніми обставинами та студентським життям. Ферії другого року поділила надвоє: першу частину перебула в Женеві в якоїсь польської приятельки, другу в Покутівці, щоб побачитися з родиною, з бабунею і своїм нареченим, який, правда, писав теплі і щирі листи, але між їх рядками пробивалась якась „мертвеччина“ без ширшого овиду. Вона хотіла переконатися особисто, що з ним діялося, чи дотримує він іще кроку у своїх поглядах, европейській культурі.

Той час був для Юліяна найкращий, наче винагородою за все, чого мусів зрікатися. Вони ходили обоє, часто і з батьком, далеко на проходи в поле, і Ева оповідала про свою науку, про славних великих людей, з котрими мала цікаві знайомства з ріжних частин світу.

— Юліяне, — сказала одного разу з розпаленими очима: — Ти не маєш поняття, які ми тут убогі і темні в наших українських сторонах, у порівнянні із західними селами.

— Знаю, Ево, — відповів. — І я бачив чужинний світ, побував теж, як знаєш, у Ціріху та Женеві. Почасти маєш слушність, але що нам робити? І ті багаті чужинці, що ти їх пізнала у Швайцарії теж прилітають туди тільки по світло знання і вертаються до своїх рідних вуликів, усяких „Покутівок“, щоб працювати на своїй землі для свого народу. Остаточно вся людська праця і наука прямують до того, щоб здобути засіб для заспокоєння фізичних і душевних потреб і поставити себе можливо на найвищий ступінь культури. Але ті людські сили, як сказав один мислитель, таки замкнені до певних меж. І якби не наші мрії, що нам малюють рожево стіни наших вязниць, ми не хотіли б родитися. Кожний із нас повинен мати обовязок служити один одному і своїй народности. Коли кожний лише одну-дві цеголки принесе із щирим серцем до того нашого вузького світу, то ми будемо ставити щораз кращі підвалини під нове покоління та державу.

Вона заперечила головою:

— Ти мусиш так говорити, Юліяне, і робиш це із становища майбутнього попа в Покутівці.

Юліян почервонів і зморщив чоло.

— Може й так, а може і ти помиляєшся. Але скажи, будь ласка, Ево, чи тобі справді така страшна оця Покутівка? Для мене це лірика. Пригадай, яка вона була тобі дорога, коли я заїхав до неї вперше. Ти тут родилася, виросла, тут твої батьки, твій український народ, подумай! Глянь, кожна хатина, що ти її бачиш, це окремий маленький світ. Вступи в ту маленьку хатину-світ, розвідайся, що в ній хибує, кого що болить, яка в ній освіта. Ох, Ево! Не віддаляйся від того світу, бо не добіжиш далі і не вийдеш поза нього. Прийде час і ти опинишся без нього як на пустині, ніхто на тебе і не гляне, а щодо попівства, то залишім його покищо на боці.

— Ні, ні, Юліяне, не на боці. Я хочу знати, як тобі з ним на душі.

— Я-ж щойно по другім році богословя, — відловів він спокійно, — що я можу говорити?

— Говори, як відчуваєш. Я теж рвалася на медицину і скінчу її, бо так постановила собі, але поправді сказати, мені ботаніка припадає більше до душі. Я ходжу на ботанічні екскурзії… — і нараз зупинилася.

— На ботанічні екскурзії? — спитав він і хвилинку не спускав з неї ока.

Вона легко збентежилася. — Це мені страшенне подобається. Ходити, збирати всякі рослини… ох, ти не знаєш, Юліяне, що це значить — ботаніка! Пізніше працюємо в лябораторії… — і знову урвала.

— Ево, ти тримайся вже медицини. З медициною вийдеш краще, поможеш убогому, і заможньому. Не кидай її.

Юліян приступив до неї і хотів її погладити.

Вона відвернула головку і всміхаючись сказала:

— Я покину медицину, а ти покинь попівство.

— Ні, Ево. Мій жереб уже впав. Я інакше не можу. Причини мого вступу на богословя не іграшка. Краще не порушуймо зовсім цієї теми.

З тими словами він глянув далеко вперед себе і додав:

— Ти жалуєш, що пішла на медицину?

— Не жалую. Від коли мені пояснили, що значить ботаніка, а в нас, українців ботаніків так мало, маю вражіння, що це було б відповідніше для мене. Цей фах і так не відбігає далеко від медицини.

— З Покутівки можна буде зчасом щось зразкове і культурне зробити, хоча… — задумався Юліян і не договорив.

— Що хоча, Юліяне?

— Хоча, хотів я сказати — свояк Едварда, технік з Мінхену, писав мені з Америки, щоб і я туди вибрався. Каже, що для скінченого богослова були б там гарні вигляди і навіть без богословства найшов би він там для мене добре становище, особливо як для знавця чужих мов…

Ева заперечила.

— Ти не була б за тим?

— Ні…

— Бо з тобою було б мені скрізь однаково. Там можна би не менше для своїх працювати як тут. Там може і більша свобода.

— Для самих наших убогих робітників?

— Хто б мене потребував, Ево?

Ева перелякалася.

— О, ні, ніколи, Юліяне. Нам треба думати і про наших старих батьків. Я на Америку ніколи не згодилась би. Може колись збудують і тут лікарню, Юлику. Тоді я лікарювала би, а ти хрестив би, працював культурно. Чи ти був би тоді з мене вдоволений? — і заглянула йому щиро в очі.

— Ще питаєш? — відповів і усміхнувся майже щасливий її словами.

— Ми будемо себе доповняти. — сказала Ева. — Але перед нами, себто перед тобою ще два роки поважної фахової роботи. Бо я, ти знаєш, буду мусіти з тобою розстатись на якийсь час. Медичні студії, як відомо, вимагають довшого часу як теольоґічні. Я буду до тебе і батьків на ферії приїжджати.

Він зморщив брови. — Не згадуй мені про той час, коли я мусітиму тебе заміжню саму у світ пускати. За тобою піде і мій спокій. Не знаю, як воно буде.

Дівчина розсміялася збиточно.

— Не журися цим, Юліяне. Нам іще далеко до того.

— Коби скоріше, скоріше до ціли, думаю, щоб скоріше її, ту мою долю забрати! Ох, Ево! — додав, віддихаючи повними грудьми, як чудово складається іноді все в житті. Кожний із нас думає, мріє, старається дійти до свого „великого дня“. Але чи всі осягають свою ціль, чи всі покликані до цього?

Вона мовчала з похиленою головою.

— Та ми обоє, Ево, ми будемо нашим учинкам вірні. Чи добре так? — він схилився над нею. — Слова не все щось доказують. Слова — пусті.

Молода дівчина не відповіла зараз, але по хвилині піднялася на пальці і без слова подала йому уста.

Бували хвилини, Юліян мов справдішній дітвак піддавався найменшим забаганкам Еви і сповнивши їх стояв і дивився на неї з подивом і мовчазною любовю, а вона з легким усміхом впевняла його, що і „льва“ можна освоїти.

— Як до чого, — відповів він їй, — але до „львиної“ крови, Ево, не все раджу добиратися.

— Ов-ва! — кликала.

— Не раджу, дівчино…

В любові бувала Ева весела, як потічок, а він — поважний, як спокійний став.

З радістю слідила Марія, сестра Юліяна, за своєю недалекою братовою і за братом, що на очах змінявся, ставав балакучий та веселий під впливом молодої дівчини. Бабуня перестала пити і пила тільки те, що внучка власною рукою їй подавала, батьки погодились, здавалося, цілком з побутом Еви за кордоном, — одним словом над приходством у Покутівці розвіялись усі хмари.

Деякі знайомі впевняли, що чужина розвинула чудово здібности в Еві і всі гарні завдатки в ній. У поглядах Ева змінилася. Перед своїм відїздом вона була запальна патріотка-націоналістка, а тепер вона ніби охолола від того. Коли в політичних дебатах заходило питання, чи потрібний шовінізм українцям, яким іноді його закидали їх політичні противники, вона зворушувалася. Коли батько або Юліян мотивували необхідність шовінізму як відпорного засобу наболілої душі, у боротьбі за незалежність, у відповідь на шовінізм противника, вона цього не могла спокійно слухати. Признавала, що є силою у боротьбі і засобом тепер майже конечним, але загнана у безвихідну вуличку, покидала з піднятою головою кімнату, або переходила на іншу тему. Наречений дивився зачудованими великими очима за нею, одначе своїх поглядів не відкликував.

— Панна Ева хоче нам защіпити бациль космополітизму — говорили деякі гості, — але це відай їй не вдасться. Мудренька вона в вас, нема де правди діти; і знає добре та ясно, що хоче і куди її шлях.

*

Одного ясного передполудня при кінці вересня, коли обоє вертались від бабуні, йшли через ліс. Ева сіла спочити на улюбленій лавці недалеко ставу, скинула свій капелюх на землю в траву і дивилася задумана на поверхню ставу. Юліян у добрім настрою, спитав її з ким вона у Ціріху найбільше товаришує. Вона пояснювала. З росіянами не приставала, бо вони підсміхувалися, дізнавшись, що вона українка, і вважали українців за ворогів, не шукала їх товариства. З францужанками і деякими молодими французами підтримувала знайомство, щоби вправлятися в їх мові, з німцями жила під кожним оглядом добре, а більше…

— Українців не було там?

— Ох, українців! — була її відповідь знеохочу. — Тих можна на пальцях почислити. Вони-ж убогі, куди їм за кордон виїжджати, та ще у Швайцарію. Кількох наддніпрянців, правда, блукало на політехніці у Ціріху та в Женеві; вони були й познайомились з нею, але опісля відстали, вважаючи мене за польку, бо я товаришувала переважно з поляками з Королівства і говорила з ними по польськи. Є між ними один, що мене переслідує доказами, що моїм обовязком є вернутись до польського народу. Він — варшавяк, зветься Кава, ботанік, а його сестра найліпша моя товаришка, студентка медицини. Ми разом на однім відділі і мешкаємо разом через сіни. От і все. На чужині, далеко від своїх, без любови, ми вдячні кожному випадкові, що нам дозволяв зживатися з гарними людьми. Та мій бог — наука. В тебе інакше. Ти в семинарії маєш свою доґматику і тому ми потрохи розходимося в думках.

— Твій бог обмежений, Ево, замкнений у книжках, а мій великий, оповитий безконечністю і непізнавальний. У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали. Залиши ти мою доґматику. Тут ми ледви чи зійдемося.

— Ти не хочеш признати, Юліяне, що ти заздрісний.

— Любов поважна як смерть навіть і в жарті. Будь обережна.

Вона розсміялася своїм збиточним сміхом. — Не кажу я? Ти не довіряєш мені. Не бійся. Там Юліяна Цезаревича нема. Він у Покутівці або в семинарії, по Женевах і Ціріхах не стрінеш його.

— Ні, Ево. Я не боюся, і я незаздрісний. Я лише остерігаю тебе заздалегідь, пізнавши твою вдачу, що любить грати „ва банк“, щоб не зазнала колись через це прикростей. Ти не знаєш, що значить вразити амбітного мужчину там, де він найвразливіший. Поводись у мужеському товаристві так, наче б твій батько або твій наречений знаходилися біля тебе.

Вона стояла перед ним із сльозами в очах. Він наблизився до неї, і якась доброта взяли верх над ним. Він підняв руку, якби хотів охоронити її від чогось, але вона виховзнулася зпід його рук.

— Ти чудний, Юліяне, — сказала холодно. — Пощо це?

Він опустив руку, затиснув капелюх на чоло і не оглянувшись, перескочив несподівано паркан, як колись, щезаючи з її очей.

Вона теж неподивившись за ним, пішла вільною ходою до дому.

*

Над вечором того дня сидів Юліян із своєю сестрою на приспі під хатою. Сонце щойно зайшло і вечір був ясний. Довкола невеличкого домика чистого, з блискучими як дзеркальця вікнами, панував спокій. Запах цвітів недалекого зільника нісся з грядок, де ховались між іншими осінніми цвітами, повні барв левкої.

— Над чим ти так думаєш, брате? — спитала перша сестра. — Ще час тобі поважно журитися. Іспити здаєш один за другим, адміністрація, а пізніше парафія в Покутівці тобі забезпечена в Едварда Ґанґа як майбутнього дідича Покутівки, маєш наречену, яку любиш…

— Справді, — сказав брат і з тими словами відвернув лице від неї:

— Коли Ева відїжджає?

— Десь за дванацять день.

— Чому-ж сьогодні не зайшла до нас, як звичайно?

— Мабуть щось їй перешкодило.

— Телєґрама, Юліяне! — почувся нараз знайомий голос із недалекої виноградної алєї, голос Зарка, за яким ішов листонош.

— Підпиши, — сказав, подаючи зчудованому молодцеві телєґраму. — А тобі, моя пані, лист. Як не помиляюся, від нашої Оксани. — І погладивши жінку по личку, додав: — Я надобре зголоднів, ґаздинько, але кіш з цвітами і паку з яриною відіслав до двірця.

— Я мушу ще цієї ночі відїжджати, — сказав Юліян.

Зарко з жінкою злякалися. — Що сталося? Від кого телєґрама?

— Нічого злого. Це сам ректор телєґрафував. Єдина донька його сестри виходить за кілька день заміж і він просить, щоб найліпші співаки-богослови приїхали на весілля. А я дириґент богословського хору.

— Повечеряй, — пригадав Зарко.

— Нема часу. Може, як вернусь — і вийшов.

*

— Ця Ева цілком хлопця проглинула, — сказала Марія до чоловіка.

— Так воно буває іноді, жінко, із найкращими і найповажнішими мужчинами.

Юліян стрінувся з о. Захарієм, який вийшов із свого обійстя на вулицю, поза браму. Парох з обличчя молодця вичитав зараз, що щось трапилось. — Що там, Юліяне? — спитав привитавшись.

— Я виїжджаю, отче, — і пояснив зміст телєґрами.

— Шкода, що саме так складається, — сказав о. Захарій якось сумно. — Ви молоді наче-б змовилися на нас старих. Саме сьогодні по обіді прийшов до Еви лист з Варшави від якихось товаришів, щоб лагодилася в дорогу. Їдуть у Швайцарію. Лист цілком зелєктризував дівчину. Вона думала, як знаєте, ще з кільканацять день у нас побути, тимчасом чужі люди виривають мені дитину із спокійної хати.

Юліян поблід. — Де вона?

Складала свої речі і книжки до подорожі. Мабуть сидить у своїй кімнаті чи в зільнику. Стара слуга, що вийшла з подвіря за браму поглянути за їмостю, вмішалася по звичаю довголітніх слуг до розмови: — Панна Ева у своїй кімнаті при отвертім вікні. Відай читають.

Юліян, закритий кущами наближався до вікна. Ева не чула шелесту його кроків. Його серце забилося. Чи гнівалася на нього? Ах, вона не знала, які почування зворушували його серце, чим була вона для нього! Перед нею на вікні лежала книжка, але дівочі очі не читали.

— Ево! — закликав упівголос.

— Юліяне! — зойкнула Ева, мов ударена ззаду невидною рукою, і похилила раптом голову над книжкою.

— Серденько…

— Ти мене перелякав…

— Чого? Я був би може сьогодні й не заходив до тебе, але зайшло таке, що я прийшов попрощатися з тобою, бо за дві години мушу відїхати.

Вона видивилася наче б він говорив з гарячки.

— Ти, виїжджаєш? Що сталося?

Він пояснив кількома словами причину відїзду. — Але чому ти мусиш скорше відїжджати, Ево? — спитав.

— Мені писали.

— Хто?

— Вони, мої знайомі з Варшави. Тобі батько казав?

— Так, Ево. Але чи це мусить бути? Я думав тебе по моїм повороті відпровадити, якби ти ще була залишилася до мого повороту з весілля.

В її очах замиготіло. — З весілля?… — сказала протяжно і похитала головою…

— Не можу, Юліяне. І батько це вже зрозумів і не затримує мене. Я рада, що не буду сама їхати до Швайцарії. Я не люблю сама їздити. Зрозумій мене, Юліяне! — додала благально, коли він замовк і простягла рамена до нього.

— Що, Ево?

Він, заслонив собою до половини вікно знадвору і схилився над нею, шукаючи її уст.

— Ти не відчуваєш, Ево, що діється в тій хвилині в моїй душі, — сказав. — Ти спокійна, я бачу і вірю, то лише я такий дурень, що серце кричить в мені боляче і не хоче вмовкати. Ти їдеш…

Вона нахилилася наново до нього і шептала: — Я би тобі одну половину з себе залишила і може тобі добре було б.

— Все-ж не можеш мені себе цілу залишити. Що сталося? Маєш жаль до мене?

Вона підняла головку і усміхнулася до нього. — Ти, мій орле, в демонічній одежі, — а за хвилинку додала споважнівши: — Мене переслідує часом почуття, що ми не побачимося. Ні, ні, побачимося, але як воно буде?

— Буде так, що вже не розстанемося. Коли поберемося, я тебе не пущу більше на студії.

— Побачимо, маємо ще час. Досі я не знала, що значить правдива, поважна любов, що вона робить із нас невільників, викликує стільки страждання. Зразу манила мене чужина, новина, чар незнаного, але тепер чар для мене поблід. Тепер не мучся, Юліяне, вибач мені.

Юліян дивився на неї і слухав її мовчки. Нараз зробив такий рух, якби прикладав револьвер до чола: — Мною не журися, Ево. Бувай здорова. Прийде час і з моєї душі опаде листя… — і заломився йому голос.

Ева з острахом вихилилася через вікно і нехотячи зачіпила за книжку. Книжка впала Юліянові під ноги. Він підняв її і побачив заголовок витиснений великими золотими буквами: „Пан Тадеуш“ Міцкевича. Механічно творив книжку, обернув перший листок і прочитав: „Дроґєй товажишце Евє Захарій — оддани Зиґмунт Кава“.

Блідина покрила лице Юліяна і він сказав стисненим голосом: — Ховай свої дарунки ліпше, Ево.

Вона стояла випростована в рямах вікна і побілілими устами сказала: — Я тобі не спроневірилася, Юліяне, можеш мені вірити.

Ані один його погляд не промайнув по ній. — Є ще і гірші вчинки як зрада у любові, — сказав.

Вона простягнула руку за ним, але його вже не було.

*

Півтора години пізніше Юліян покинув Покутівку. Їдучи мав Еву безнастанно в уяві. Село було оповите нічною легкою темрявою. А там, ледво помітно на узгіррі пробивалися, якби від срібної білини стіни старого приходства.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Тепер заглянемо на якийсь час у гірське містечко М., що по роках стало лікувальною місцевістю, і де проживав директор Альбінський із своєю родиною, та єдиною своєю внучкою Дорою Могиленко.

Там учителювала ще завжди Оксана Цезаревич, мешкаючи із своєю мамою у повдовілої Софії Рибко, сестри батька.

Коло мешкання Альбінського, де давніше покривала подвіря тільки зелена мурава, пишався тепер зільник. До „ластівяної“ веранди тиснулися білі і фіолєтові кліматиси, а колюче галуззя білої і рожевої рожі пнялося по стінних драбинках високо аж під покрівлю хати.

Довкола сніжно білого будинку пашіла рістня, у літі увихалися безнастанно бджоли і так само від білих китиць пяніли акації.

Сад зачинався поза домом і зільником і тягнувся вдовж дому з залізною огорожею аж до гірської ріки. Ріка бігла між кінцем саду і невеличкою горою, званою „Мельниківкою“, тулилася більше до гори, творячи через те під садом і дальше поза ним зарінок, де росли мов порозкидувані невеличкими кущами лози.

*

На Мельниківці, де білілося не багато селянських хаток, що їх винаймали власники деяким літникам, знаходилась і посілість директора Альфонса Альбінського, ведена більше невсипущою „тетою“ Олею, ніж самим директором. Був там скромний домик, гарний огород, садок і відповідні господарські будинки. Тут хотіла тета Оля на старість жити, доки Господь дозволить, щоб не бути нікому з родини тягарем. Та вуйко Альфонс, що не любив мешкати близько худоби і дробу, як висловлявся, „коло господарського швиндання“, виарендував цю невеличку посілість своєї родички, щоб мати ще один дохід крім веденої ним почти, арендованих кількох прегарних сіножатей і управи лісом своєї внучки.

Вела господарку на Мельниківці здебільша тета Оля за наказами свого вуйка, який уважав жінку за нездатну до самостійної управи земельної господарки. Допомагав їй старий слуга Олекса Дурило, колишній послугач до дітей у домі Альбінських. Коли збиралося більше гостей, він перебирався у стрій гірничого робітника і був льокаєм, найчастіш ляйбкучером, метереольоґом, помічником при пасіці, садівником, одним словом неабиякою важною особою. Він любив оповідати про панування вельмож Ґанингаймів, і не боявся нічого, крім свого пана, який одним своїм похмурим поглядом умів наказувати йому послух.

Олекса Дурило був потайною правою рукою тети Олі, — невсипущого янгола-хранителя родини Альбінських, усіх вбогих і страждущих, що зверталися в потребі за поміччю та радою до неї.

*

Два місяці перед смертю Максима Цезаревича ввійшов одного дня по обіді Олекса до кімнати свого пана і станув коло порога.

— Олексо! Ти в мене відраня нині не був. Скажи, що там на Мельниківці чувати? І чи не видко зміни на погоду. Вже чотирнацятий день як ми від дощу пропадаємо.

— Я боявся нині старим мостом переходити, — обізвався Олекса. — Сіно так, якби пропало, бараболя під корчем зогниє, бідна бджола зівяла…

— Листонош удруге ще не був?

— Був, але лиш до старшої панни була господарська ґазета.

— А всі здорові і все впорядку там у нас нагорі? — спитав Альбінський.

— Та ніби здорові і в порядку, пане, тільки цієї ночі зсунувся в сальоні образ покійної пані із стіни на землю і роздерся надвоє.

Альбінським якби щось підкинуло.

— Портрет покійної пані, той великий на головній стіні? Як це могло статися?

— Хто його знає? Впав та й роздерся. Панна Оля скрикнула „Єзус Марія“ і вдарила в долоні, коли я їй це розказав. Коли я хотів покійницю назад повісити, вона заборонила і казала, що по роботі сама це зробить, бо тепер не має часу.

Альбінський станув на рівні ноги і відгортаючи волосся з чола, зморщив його грізно.

— То ніхто не винен, лише ви обоє самі, особливо старша панна. Ви з тими своїми вічними порядками та обтиранням порохів певно нарушили цвях у стіні. Вас усіх варто з хати повиганяти!…

— Все може бути, пане. Я лиш кажу…

— Забирайся. Де панна Оля?

— У коморі, чи в їдальні. Вони дуже в роботі.

— До лиха з тою роботою, Олексо! товчуться з нею від кількох день, а зайти сюди до мене, поспитати, чи мені чого не треба, не прийдуть. Кілько разів я не наказував, щоб мені про все здавали звіт, якщо в хаті скоїться добре, чи лихе.

— Ага, — схаменувся Олекса, — от що я ще хотів доказати та за образом був би забув. Срібний голуб, той чубатий, що панна Дорочка, що я кажу: пані Дорочка собі вибрала і випестила, згинув цієї ночі і я найшов його мертвим у зільнику.

З очей Альбінського, якого можна було старцем назвати, блиснуло майже молодечим вогнем гніву. — Ти що не скажеш, Олексо, то все глупотою дише, стара баба з тебе. Іди і зачини двері від моєї веранди, бо віє.

Господар дому наче тільки ждав, щоб за слугою зачинилися двері. Відкинув з колін теплу шкіру і попрямував до сальону. Тут станув як остовпілий. Великий портрет його жінки, з літ молодости, з білим, прозорим серпанком, лежав на землі. Цвях був прибитий на своїм місці. Альбінський оглянувся по обширній кімнаті, мов би шукав за винуватцем. Глибока тиша заповняла кімнату і лиш знадвору було чути, як бився голосно дощ об великі вікна, як бушував вітер і як нісся тяжкий шум. Це був шум розіграної ріки і шум шпилькових лісів.

Альбінський підняв портрет із землі, поставив його до стіни і задивився в нього. Яка гарна була тоді його дружина, та дорога, єдина. Пригадував, як по шлюбі замовив портрет у славного артиста, що перебував у Ґанингаймів, щоб мати її назавжди і такою молодою. Пригадував далі клопоти звязані з тодішнім матеріяльним становищем хлібодавців, як над пропастю висіло все його істнування, ріжні свої вчинки з того часу під впливом людської обмежености, недбальства та слабої волі, ситуації, в яких використовував слабших, коли казав собі з погордою для себе: „Хто хоче бути молотом — мусить уміти бути і ковалом“. Матеріяльні здобутки вийшли блискучі, але рівночасно Немизис забрала йому її з собою — ту найдорожчу цвітку враз з новонародженим немовлятком-сином, а потім всі діти, поки не залишився сам як пустир.

Найстарша донька ще в молодім віці вийшла за вдівця, багатого, чесного купця, німця Вальде, батька одніського сина, тепер військового лікаря, а єдина внучка, наймолодшої також уже покійної доньки — Дора, подружена не з ким іншим як саме з єдиним сином, того купця зятя, лікарем Еґоном Вальде.

Їх саме дожидали сьогодні над вечір перед пошлюбною подорожжю молодих.

Альбінський закрив обличчя долонями. Так на нього находив сум і тяжкі спомини по втрачених дітях. Так мало залишилося йому з тих блискучих часів, часів панування Ґанингаймів, із його колишньої сили і становища.

Коли подався в їдальню, застав свою братаницю, Ольгу Альбінську, — потрохи вже посивілу, струнку, з папіроскою в устах. Вона переглядала ще раз прибраний у цвіти, порцеляну та срібло стіл до вечері для новоженців, а з ними і найстаршої доньки вуйка Альфонса, її кузинки — пані Цецилії Вальде, що справила в себе весілля для єдиної своєї сестрінки, Дори та її пасерба, військового лікаря Еґона Вальде. Коло стола, біля тети Олі стояла одягнена в ґумовий плащ, готова до відходу дівоча постать — Оксана Цезаревич, надягаючи рукавиці.

При появі Альбінського збентежилася. Він так чудно до неї ставився, якби не знав як властиво з нею поводитись: раз ласкаво, раз похмуро, раз як до дитини, то як до поважної жінки на становищі.

— Це все добре і гарно, Ольго, — сказав директор не без вдоволення, кинувши оком знавця на стіл, по панськи вкритий. — Але справа з портретом, з портретом, Ольго, попсувала мені гумор. Як це могло статися? І то саме нині. Нині вже нічого не кажу, бо не хочу собі вечора псувати, але якби не так… ти знаєш…

— Знаю, вуйку! — відповіла панна Альбінська спокійно, не підводячи очей та пересуваючи тарелі.

Пів години пізніше Ольга майже з тріюмфом принесла показати вуйкові портрет, що здалека виглядав ненарушний.

— Хоч би і не можна було його направити — сказала — то „жива копія“ з нього все нам залишилася.

— Тобі також дотепи не в пору до голови впадають, — відповів сухо вуйко.

— Не в пору, вуйку? — сказала та оглянулася — Наша Дора, вуєчку, наша Дора чи це не чиста копія своєї покійної бабуні? Хто з всіх ваших дітей перебрав так цілковито її риси, очі, ті глибокі карі очі, барву її волосся, як не єдина її внучка Дора? Чи не маю рації?

— Маєш рацію, донько, — притакнув Альбінський і постоявши біля неї в сальоні, доки не повісила портрет на своє місце, задивився на двір.

Легко і певно зіскочила панна Альбінська з крісла і сівши недалеко вуйка, витягнула з кишені папіросницю і з якимось внутрішнім вдоволенням почала курити.

Її думки кружляли коло Дори, бабуниної копії. Дора жила тут дома по смерти батьків перед вступом до школи; її доглядали і виховували мов під шклом, — це ж була одиначка в діда і в тітки Ціллі Вальде. Коли настав час, тітка відвезла її до перемиського дівочого інституту на бажання померлих родичів, особливо батька, — вчителя Могиленка. Звідти на бажання молодої матері-вдовиці переїхала до виховного заведення у В., щоб вивчитися німецької мови, музики, трохи співу або і гри на якімсь інструменті.

Бажання матері і батька сповнено.

Коли Дора приїздила на ферії, була дідуневою і тетиною пташиною і мотилем. У столиці мала тітку Ціллю, вуйка Вальде і старшого від себе кузина Евгена, якому ще малим дівчатком вкралася в серце… Коли Еґон приїздив уже медиком до дому, Дора відчувала для нього те саме, що він для неї. Він знав, що з жадною іншою крім неї не одружиться, коли не здобуде її. І доля була ласкава для обоїх і в чистій любові злучила їх. Він дійшов до гарного становища, любить та обожає її, а вона, як та голубка, всією душею припадає до нього.

Панна Альбінська встала. Великий годинник на стіні вдарив пів до шестої.

Директор звернувся до неї: — Як гадаєш, чи приїде і моя донька Цілля до мене з молодими? Зробила б мені цим величезну втіху. Та моя єдина, що мене розуміє, що… — тут урвав від якогось раптового зворушення. — Жаль, на віки жаль, що я не міг особисто бути на шлюбі Дори. Так гнали вони з тим вінчанням, якби одружіння тиждень пізніше, як я цього бажав, не було б так само важне.

— Це так, вуйку, — відповіла тета Альбінська. — Цілля, її муж і молоді були б певно вволили вашу волю, бо знаєте як шанують вас, але як вам відомо, несподіване перенесення Еґона до другого полку не дозволило відкладати весілля на пізніше. Та ми не багато втратили, вуйку, обоє приїжджають сюди, щоб рука дідуня поблагословила їх… Ви невдоволені, вуйку, а я інакше думаю. Я лиш одного вижидаю — побачити своє дитинятко заміжнім. Чи поважне воно таке сімнацятьлітне!

Дідо усміхнувся: — Та яке там поважне може стати за день-два подружжя. Еґон її більше розпещує, як повинен.

Панна Альбінська дивилася за димом, що плив рівним пасмом з одного кутика її уст, коли хтось застукав у двері.

Листонош передав панні Альбінській телєґраму і лист із чорною обвідкою. В ній забилося неспокійно серце; поглянувши на директора, завагалася.

— Читай уголос, Ольго. Вижидання мене дратує, я вже старий, — сказав, якби наказуючи.

Вона прочитала: „Молоді не приїдуть, бо лиш одно з них живе. Лист висланий. Цілля.“

— Боже, Боже, що сталося! — кликнула тета Оля заломивши руки, а Альбінський почав сміятися. Сумний це вид, коли стара людина ридає, але ще страшніший, коли вона заллється спазматичним сміхом.

— Вуйку, Господь з вами! — кликнула. — Спамятайтеся. Ми ще незнаємо, що сталося. Є й лист від вашої Ціллі, він нам пояснить усе, — вспокоювала і, приступивши до нього, взяла його за руку і присилувала сісти. Сама розтяла лист від кузинки і попросивши старого чоловіка не зворушитися, читала звільна вголос: „Ольго, не дозволь, щоб мій батько зворушувався, бо і в мене вже не багато сил. По шлюбній вечері я просила обоїх залишитись у нас ще хоч на ніч і не відїжджати в дощ, бо вже їзда до церкви, була дуже прикра. Він забув шаблю і приладжені обручки не міг віднайти (нечуване при його військовій педантерії!) так, що треба було наборзі другі купувати. Молоді не послухали нас, вперлися і відїхали. З ними і я поїхала, Еґон просив мене ще перед вінчанням відвідати тітку тепер разом з ними і мені жаль було його щирому проханню опертися. Я їхала в окремім купе, бо була дуже втомлена. Дві години їхали ми поспішним, але яка то була їзда, громи били, та заглушували слова, а дощ не падав, а лив. Нараз недалеко одної стації вдарило нашим ваґоном так сильно, наче б викинуло нас із шин. Залізничий міст, де наш поїзд надїхав, заломився, — перша частина його впала з висоти в ріку, решта висить у повітрі. Ніч темна хоч око виколи, а громи-блискавиці не вгавають. Ольго! Як оповісти, що там діялося в той час? Крики, зойки, плач, оклики розпуки „де ми“, „що сталося“, „рятуйте!“ Я кричу напів божевільна і теліпаюсь із перестраху. Кидаюсь від одного вікна до другого, бігаю між пасажирами, вискакую з ваґону в темряві і біжу їх обоїх шукати! Коли смолоскипи освітили катастрофу, я побачила, як перша частина поїзду лежала справді вдолині у воді, що бісилася дико довкола заліза, і всіх відразу рятувати було неможливо. Дора впала у воду і на щастя чи нещастя Еґон за нею. Вона не вміла пливати, він славний пливак, виплив з нею на беріг, залишив її тут і завернув по нещасну жінку полковника. Врятував її так само, залишив біля Дори і сам кинувся у воду шукати за мною і шукати інших. Еґоне, Еґоне! Ти був би все вчинив, що твоє шляхотне серце наказувало! Але, о великий Боже, смерть простягла руку за тобою! Грубий бальок розваленого моста, нанесений розшалілою водою, вдарив його в чоло!

Переодягнену в чужі сукні Дору, неначе божевільну, привезли ми з жінкою полковника до дому. Вона лежить безнадійно хора, без памяти, омліваю з остраху, що стратить розум. Бідний батько, довідавшись про траґічну смерть сина, вдарив головою об стіну і там впав. Двох лікарів щоденно буває в хаті. Дору рятують, бо що нам залишиться, коли збожеволіє, або загасне?

Бідний мій батько, бідний дідуньо, бідне і твоє серце, Ольго. Сумний буде ваш нинішній вечір. Доглядай батька. Коли можливо, приїжджай. Ні, не приїжджай, прилітай. Я сама хитаюся між життям і смертю. Чи є правда, чи є справедливість?

Ваша Цілля.“

Скінчивши читати лист, тета Оля глянула на свого вуйка. Він виглядав страшно. В його очах горів огонь болю і жалю. — Їдь, Ольго, — сказав, опускаючись обезсилено у фотель, — залиши мене. Ти бачиш, що я переживаю всіх. На те Господь мене і тримає. Їдь доки ще вони живі, доки бє в них живчик. Я ще маю надію, їдь.

*

Коли два тижні пізніше тета Оля вернулась із столиці, проти неї вийшов директор Альбінський і спитав уже здалека:

— Як там, донько?

— Ліпше, славити Бога, — відповіла. — Потрохи Дорі память вертається, вона в неї була наче засипана. Почала до мене горнутися, гладила по лиці, лиш не знала, як мене назвати. Треба при ній із кожним словом рахуватися, казав лікар. З поясненням пережитого і його наслідків треба починати обережно і то лише тоді, коли сама рушить ту тему. Лікар має надію, що до кількох місяців вона буде вилікувана, і що зможемо її сюди забрати, бо галас міста впливає шкідливо на її потрясені нерви.

Сталося як лікар передбачив.

Тіло і змисли Дори кріпшали з тижня та тиждень, память верталась і хора сама почала згадувати страшну пригоду та ставити питання. Щоб сказати їй правду — це сумне й нелегке завдання перебрав на себе батько померлого її чоловіка — її тесть, купець Вальде. Зразу на її питання повні зачудовання і несупокою, де знаходиться Еґон і чому вона в чорній одежі відповідав натяками, а пізніше виявив їй усю правду. Сам прибитий нею батько з жахом у серцю попрохав її, притуливши її до своїх грудей лише одну хвилину і над тим застановитися, що з утратою свого єдиного сина, він утратив все, що мав найдорожчого на світі і що тепер лиш вона одна йому сина заступає. Тому вона мусить старатися для нього, своєї тети та їх усіх виздоровіти. Дора вислухавши ці слова з якимось німим послухом, після хвилини застанови обняла тестя за шию і довший час не рухалася, та вслід за тим, якби аж тепер зрозуміла цілу вагу своєї втрати, вибухнула сильним і конвульсійним плачем.

Коли панна Альбінська прийшла повідомити Дору, що збирається до відїзду, Дора притиснула хустину до очей, щоб стримати сльози, які поплили по змарнілім її обличчі.

— Я цього не пережию довго, побачите, — сказала. — Я не буду довго плакати і вас турбувати собою. Еґон сам покличе мене. Що ви знаєте як ми любилися! Який він був для мене, яка це була людина!

Та як усі великі почування болю чи радощів уміють у людській душі проминати, так і молоденька вдовиця вспокоїлася небавком так, що не було остраху, що її нервова хороба повториться.

Тета Оля своєю щирістю, тонким почуванням, часами і рішучою енерґією, що не любила накидатися, а лиш кріпити духа, стала для неї як для всіх страждающих правдивим янголом-опікуном. Дора, стративши маленьким дівчатком батька, опісля шестилітня і маму, у домі діда звертала свою дитячу душу до панни Альбінської. Коли приїхала вдруге до хати діда, оповита у глибоку жалобу, знов тільки теті Олі заявила: — Я буду вашою, тіточко, аж до хвилини, доки мене не покличе Еґон до себе.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла пані Цезаревич до своєї братової пані Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою, тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку.

Дора помагала теті у господарстві і обі перебували разом на пожиточній праці довгий час. Під впливом тети Дора ставала чимраз спокійніша. Тета Оля не говорила багато, вона і не любила пестити, але те, що притягало до неї, це була свіжість її духа, природність. Хто і не хотів, мусів покладати віру в її слово і виявлятись перед нею щиро і отверто.

*

Дора полюбила Мельниківку і заходила туди часто. Зразу ходили з панною Альбінською, а далі й сама. Особливо, коли треба було від дідуня важніші припоручення передати Олексі, вона йшла на гору сама.

Годинами ходила на проходи. То лісом, де почувала себе мов у святині, то каменистими стежками, де стрічалась із гірськими людьми і вислухувала супокійно їх жалі та радісні події, то споглядала задумливо на сусідні заліснені верхи та тонула у божеській красі природи.

Любила пересиджувати над потоками, що спадали голосно, заглушуючи інші звуки, у розгоні почерез скалисті стіни. Там, де плила гірська ріка і місцями, здавалося, наче сунулася вперед, вона ті місця обминала. Зелена, понура вода манила її своєю лякливою тайною і викликала мороз на тілі. Як дика серна, що іноді з нічого, від одного несподіваного ледви замітного шелесту в лісі сполошена, утікала, так утікала і Дора. Ліс мав свої тайни, а вона їх ще не знала. Не хотіла знати. Зате так на самоті, без товариства, полишена виключно на свої сили, ніби дужчала.

Любила Дора заходити на Мельниківку; тому, що тут пригадував їй кожний куток дитячі літа. Сюди приносили її з великого мешкання, коли сильно плакала і нелегко було її чимнебудь заспокоїти. Коли була слухняна, особливо при науці, бувало дозволяли їй іти з тетою Олею на Мельниківку. Тут в одній з кімнат відкрила Дора одного разу одну річ, яка зачудувала її і врадувала чимало. Була це прядка з колесом, на якій пряла ще її покійна бабуня Альбінська, а пізніше й тета Оля. Прядка не стояла тут невживана. Видко було, що вона ще недавно була в руху. На куделі при прядці знаходився гарно приготований лен, а на гребені звиті напрядені нитки.

— Тіточко, — сказала вона ще того вечора до панни Альбінської, коли обі розходилися до своїх кімнат на супочинок, — ви мусите мене навчити прясти. Наші бабки і прабабки всі вміли прясти. І моя бабуня напевно теж.

— Твоя бабуня дуже любила прясти, а дідо гнівався, що вона підтримує старосвітчину, бо з жінок гірничих урядовців ніхто цим не займався. Він все тримався здалека від демократичних почувань і не любив, щоб його хата нагадувала село і „низи“.

— А чому-ж дідо з попівською донькою оженився? Урядничих доньок певно було досить.

— Ах, тоді, бабуня була донькою вже не звичайного душпастиря, а вище поставленої духовної особи і з літературної праці знаної особи. І гарна була, Доро. Із своїм білим личком і очима як у серни, із своєю незвичайною солодкістю в усміху, і виразом обличчя вміла чарувати. Та все бували моменти, де він… — і тут урвала.

Дора не питала більше.

Вона знала бабуню лише з портрету і перед ним могла вистоювати годинами.

— Ах, тіточко, — додала з якимось нервовим поспіхом молода вдова. — Ви мене мусите всього навчити, що самі знаєте. Коли я так подумаю скільки всього знають інші дівчата, жінки і взагалі мої ровесниці, то я видаюся собі проти них наче без змісту, і по цім світі, мов автомат блукаю… Мені соромно. І коли я так думками вперед іду, тіточко, то Еґон мусів у глибині душі перед моєю беззмістовністю і не великим знанням очі зачиняти, бо інакше за що мене так дуже любив?

— Любов тайна, зазулько, — відповіла панна Альбінська і відвернулася.

*

Про гарні дружні зносини, як вони іноді між шляхотнішим жіноцтвом бувають, директор Альбінський мало що знав. При своїм бистрім умі та оці знав, що вони істнують, але не сприяв їм, був їм навіть неприхильний. Він лиш одну з „Цезаревичів“ признавав, — і ставився до неї з відповідною пошаною — саме паню Софію Рибко з дому Цезаревич, вдову по надучителю Рибко. Коли наспіла відомість до панни Альбінської про смерть Максима Цезаревича, брата пані Рибко, він переслав їй вислови спочування, але решту родини завзято оминав. Коли Оксану, яку знав добре як учительку цієї місцевости, та її маму запросила з якоїсь нагоди до себе панна Альбінська, і він там припадково знаходився, відійшов з їх товариства зручно, насуплюючи брови. Панна Альбінська спитала його тоді із свавільним усміхом: — Я собі запросила моїх добре знайомих на маленькі сплітки, а ви нас бойкотуєте, вуйку, чому?

— Бо я не хочу вашу єдність своєю присутністю нарушувати — відповів.

Станувши раз проти Цезаревичів на становищі ображеного колишнього високого урядовця за „безпідставне“ підозріння у справі самовбийства капітана Цезаревича та з принципу тримаючись осторонь зносин з українцями, він не уступав із цього свого становища. Українців Цезаревичів заступав тут тільки жіночий пол, бо єдиний їх нащадок мужчина перебував далеко. Тета Оля, сирота по його браті, із вступом у дім вуйка заявила отверто, коли цей забажав, щоб вона в його хаті говорила тільки його матірною мовою, що вона по мамі, хоч і знімченій, — українка і нехай він не порушує цієї справи. І хоч ніколи не виявляла своїх симпатій якоїсь одної народности, говорила свобідно обома мовами і німецькою. Тета Оля заступаючи маму сиротам, згідно з бажанням покійної, плекала в них любов до матірної української мови, і до свого народу, вчила не вирікатися його і не приносити йому сорому безхарактерністю. Від хвилини, як перебрала вона обовязок заступати дітям у вихованні маму, вона перестала істнувати для себе. Її вуйко в усіх напрямках мудрий та освічений, ішов їй на руку у вихованні дітей, лиш у вихованні синів у національному дусі забороняв їй брати участь, щоб вона і не починала. З того виходили іноді серед молодого покоління диссонанси між синами і сестрами.

*

Більш як два роки минуло від часу, як повдовіла Дора Вальде, прийшла до здоровля, стала зрівноважена, набрала охоти до життя і праці, і мов не оглядалася за минулим.

— Чого? — сказала раз до тети Олі, — порпатися в минувшині, шукати того, чого ніколи найти не можна? Я мала його, я чула його серце, вибрану душу, і я почувала себе ліпшою і ціннішою, ось і тому вже більше не нарікаю. Видно: Еґонова смерть була необхідна, як і моє життя необхідне.

Її очі дивились тоді зпід білого чола з незбагненою тугою і вона так тонула в думках, наче шукала утраченого щастя. Молоді уста, сумно зарисовані надавали її обличчю у таких хвилинах поривного виразу. Вона вже не збігала, як давніше, з Мельниківки мов газеля. Втаємничена панею Альбінською у світ бджільництва, вона потонула в ньому з такою повагою, що починала зрівнюватись у славі „доброї“ пасічниці з тетою Олею.

З міста вислав її тесть прегарний інструмент-фортепіян, замовлений на нову посаду померлого лікаря Еґона. Дора в горах заприязнилася з ним і віддавалася виключно клясичній музиці. Займалася нею поважно, мов розвязувала проблєми, а від співу, що виривався в неї іноді сам на уста, стримувалася, майже полохалася свого власного голосу. Та коли співала, то так, що дехто з слухачів плакав від її чарівного голосу. Коли кінчала, а в хаті панувала тиша, вона сама переривала мовчанку, щоб лиш не допустити слухачів до висказання її підхлібних слів, яких не любила слухати.

Хоч тета Оля часто відвідувала своїх приятельок в їх оселі, у старім шкільнім будинку на узгірі, то Дора ніколи не виявляла бажання прилучатися до неї. Вона знала їх усіх, але дідо заборонив підтримувати знайомість із ними. Коли тета Оля раз кликала її зайти з нею, що Оксана „розумніша“, що була б для неї „відповідним товариством“, дідо стримав Дору, кажучи: — Лишись тут, я старий, не покидай мене. Я тебе впевняю, що там ти не найдеш того, чого сподіваєшся, нічого крім пересічности, а на чолі „розумниці“ трохи гордости.

Дора мовчала, але хто знав її добре, знав, що вона не була згідна з дідовим бажанням. По якійсь хвилині сказала:

— Тета Оля любить Цезаревичів.

Альбінський здвигнув плечима.

— Я знаю, що вона тобі ту родину як симпатичну представляє, але хоч як я шаную звичайно слова моєї братаниці, то можу тебе запевнити, що не все, що вона хвалить, є золотом.

— Не знаю, — відповіла Дора спокійно. — Одно, що мені в тих жінок подобається це те, що вони ведуть себе солідно і нікому не накидаються, хоч убогі.

Дідуньо скривив уста:

— Бо виноград за високо висить, — відповів і більше не було про те бесіди.

Одного разу то обіді, коли директор сидів із внучкою на камяній лавці під хатою, саме проти входової фіртки, фіртка заскрипіла і несподівано ввійшла Оксана Цезаревич. Із книжками під пахою з капелюхом повішеним на руці, вела мале сільське дівчатко.

Побачивши на камяній лавці Дору, вклонилася здалека і сказала:

— Вибачте, панство, коли може перешкоджаю. Вертаючись із школи, я подибала на вулиці оцю дитину, що йшла і плакала. Вона голодна, мати лежить хора, батько пішов до тартаку, і дитина не знає як дістатися назад до дому. Я відпровадила дитину до її мами, але і в мене лежить мати хора і я спішуся. Чи не дозволили б ви слузі відпровадити малу на Мельниківку, бодай через старий міст…

Дора придивлялася уважно Оксані, — її гарні, сталевої барви очі притягали до себе.

— Я сама відпроваджу дитину, пані. Маю час. Не журіться більше нею, — відповіла Дора. — Ходи до мене, дитинко, ми підемо аж до твоєї мами. Добре?

В тій хвилині підніс директор знад часопису голову і, не глянувши на Оксану обізвався сухо:

— Чого тобі самій відпроваджувати дитину? Заклич слугу, дай їй кусник хліба і справа скінчена.

Молода вчителька, наче не дочувши слів Альбінського, склонилася перед молоденькою вдовою і спитала:

— Отже можу віддати малу вашій опіці, пані — і мов завагалася назвати її по імени.

— Дора Вальде, — докінчила Дора, усміхнувшись мимоволі.

— З виду я вас знаю. Чи мусите справді вже йти?

— Так, — відповіла Оксана, і кланяючись подалася до фіртки. Кладучи руку на клямку нараз застановилася й оглянулася. Дора підняла дитину на руки і не вважаючи на замітку діда, вийшла без слова за Оксаною на вулицю.

Ішли якийсь час поруч і знайомилися. Дора спитала Оксану, чи не могла б вона коли до неї зайти і про дещо поважніше поговорити, нпр., про убогі та осиротілі українські діти. „Тета Оля“ робила їй уже кілька разів пропозицію зайти до неї, але вона сама не знала, чому не пішла, — чи була така несамостійна, чи стояла під впливом чужої сили. Але тепер, наче відчула відразу ґрунт, де може сміло станути. Оксана була мило вражена пропозицією нової симпатичної знайомої, яку знала тільки з оповідань тети Олі.

За підвечірком Дора сіла близько тети та обнявши її одною рукою сказала:

— Оксана Цезаревич подобалася мені, тіточко. Її чудові сталеві очі дивляться з таким виразом, наче б видобували все, що криється в людській душі. Вона непересічна дівчина, правда? Ви її знаєте?

Тета Оля притакнула головою.

— З вигляду вони всі вдалися у свого діда, саме тими очима, орлиними носиками і темним волоссям.

Дора підсунула з зачудовання брови.

— Ви його знали? — притулюючися до панни Альбінської, вижидала відповіди.

Тета Оля оповіла короткими словами, що дідо був військовий, чесний, талановитий, щирий патріот і що помер несподіваною смертю, не осягнувши сорока літ.

— Підчас мого перебування в домі твого діда, — говорила — він найрадше пересиджував серед дітей. Твою маму, що була наймолодша, він уподобав собі найбільше. Вона була тихенька і все співала йому пісеньки.

— Оксана Цезаревич цінніша від мене, — сказала Дора.

Альбінська поглянула на неї здивована. Дора пояснила свої слова:

— Що я досі сповнила? Оксана вчителює, помагає своїй мамі і в хатній господарці, вона безперечно добра патріотка, а я що?

— Коли тобі було ще робити? — відповіла тета. — Досі ти жила життям гарно плеканих дітей, що не знають звідки і куди йдуть, ведені лише самими традиційними звичками, як багато інших людей.

— Чи не могли б ми обі разом відвідати Цезаревичів?

— Осінь зближається, дитинко, робота з усіх кутків заповідається, піди сама до них, вони тебе радо приймуть. Це люди з культурою в крові.

— Ви знаєте, тіточко, що я тепер лиш або з вами або з дідунем виходжу між „люди“.

— Боягуз, — зажартувала тета Оля.

— Дідуньо тому винен.

— А з Гафійкою таки вийшла. Видко, тобі треба частіше сходитися з Гафійками. Зрештою з Оксаною ви не повинні бути чужими, бо твоя кузинка Ева Захарій заручена з братом Оксани, Цезаревичем. Знаємо, що дідо не симпатизує з Цезаревичами. Коли ти зайдеш туди сама, він буде менше противний, а коли зі мною, то буде відказувати. Тому ти піди сама, а я за тобою зайду.

Вони знали, чому директор Альбінський ставився ворожо до всяких знайомостей Дори. Вона врятувалася, так сказати б, чудом із страшної катастрофи, дбайливість лікарів ледви відвернула від божевілля. Вона була йому за дорога, як єдина його перлина. Після смерти Еґона, як єдиний її опікун, дістав від дирекції залізниць відповідне, повне відшкодування для молодої вдовиці і за високу готівку закупив гарний шмат ліса, з якого мала вона колись жити. Спокійні давні часи минули, світ почав переіначуватися і він постановив, що, як довго живе, буде підготовляти Дору до теперішньої дійсности, вчити її життєвого реалізму. Крім цього в усіх його поступках гамував його той колишній божевільний „проклін“. Ні, ні, він з такими людьми як Цезаревичі не хоче мати нічого до діла!

*

В тиждень пізніше по обіді впав раптовий дощ. Так несподівано, як упав, так і минув. Сонце показалося наново, деревина блистіла від краплин і в зільниках цвіти тремтіли по купелі.

В зільнику вешталася Дора, обережно, але немилосерно стинаючи рожі. Зложила з них китицю і хвилинку дивилася на неї. Ввійшла нечутно до дідової кімнати, щоб повідомити його, що виходить з дому. У руках тримала прегарну китицю і кришталевий дзбаночок, повний золотого меду.

— Я йду, дідуню, до панства Цезаревичів. У відповідний час зайде за мною тета Оля. Не журіться за мене.

І схилилася, щоб зложити на його руці цілунок. Дідо стиснув її руку мов кліщами і сказав:

— Ти противишся мому бажанню і йдеш до дому, який я вважаю для твоєї особи за невідповідний.

Дора поблідла, і витягаючи насилу свою руку з дідової, сказала:

— Тета Орелецька — ваша рідна сестра, коли вона не вагалася згодитися на заручини Еви з Юліяном Цезаревичем, хоч Ева така талановита дівчина, що займе колись в українськім суспільстві поважне становище, то чому мені, її кузинці, не можна знайомитися в рідні того нареченого з чесними жінками?

Альбінський усміхнувся.

— Тета Орелецька могла також свою внучку з ким іншим заручити як з богословом та ще й сином ремісника!

— Він лагодився на професора ґімназії, а може й університету.

— То чому пішов на богословя?

Дора мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Його батько був годинникарем — відповіла сміливо.

— Теж особистість! — кликнув директор із нетаєним глумом.

— Дідуню, — сказала Дора, — я не хочу вам перечити в річах, яких я не розумію, але наука Христова вчить нас, що перед Богом ми всі рівні, всі. І тому я не розумію, чому має одно бути гірше, бо походить із нижчого стану, а друге ліпше, бо з вищого.

— Тета Орелецька не є для мене міродайна, — завернув завідатель до попереднього арґументу.

— Але Ева і родичів має.

— Справді. Мати попадя, яких є тузинами, а батько наївний піп, то й справка героя вдалася.

— Вони з любови заручилися, дідуню.

— Я бачу, що ти дуже добре поінформована про попівсько-покутівські справи.

— Ні, дідуню, не дуже. Дещо знаю від тети Олі, а про свої заручини писала мені Ева Захарій сама.

— А я тобі щось інше скажу: що моя сестра — Орелецька, теща о. Захарія, нещаслива через свій наліг, відомо також і те, що вона грошевита пані. Юліян Цезаревич не був із тих, щоб не знав про одно і друге. Загніздився в Покутівці, зблизився до парохії, а що має бути гладкий, то закинув вудку і зловив золоту рибку-одиначку, спадкоємницю бабуні. Цезаревичі завсіди були вбогі. При такій невістці як Ева Захарій Цезаревичі зможуть огрітися.

— А я все стою на тім, що їх лиш сама любов злучила.

— А я лише одного хотів би дожити, — докинув, — щоб побачити як колись Ева получить обовязки попаді і лікарки. Але вона талановита, з правдивою кровю Альбінських, вона в кожній ситуації дасть собі раду.

— Дідуню, — відповіла Дора — я все відчувала, що ваше серце не було настроєне добре для Цезаревичів, що в вас є до них нехіть. Чи це може тому, що вони українці? Чи ми тому винні, дідуню? А коли ні, то за що їх уникати і понижати? Вразили вас?

Він тріпнув рукою, наче би його щось укололо і сказав брутально: — Іди!

Переступаючи поріг, вона оглянулася. — Як вернусь, дідуню, то зайду до вас, щоб оповісти як там було!

Не маючи охоти стрічатися з людьми, що цікавилися гарною молодою вдовою і зазирали за нею, вона пішла коротшою дорогою, просто на узгіря, де стояв шкільний будинок — тепер власність пані директорової Рибко. По раптовім дощі, в каштановій алєї залишилися тут і там, мов дзеркалеві цятки води, які Дора то обходила то перескакувала.

“Вона була трохи зворушена. Вона буде в тих Цезаревичів уперше. Знає розклад їх мешкання і деякі родинні справи. На душі мов несла гріх. Цезаревичі, хоч рідко, а все ж бували в тети Олі коротко через дідуневу нехіть до них. Її тепер покидає відвага зайти до них. Тета Оля сказала їй, що вони врадуються її приходом, але чим ближче наближалася вона до старої школи, тим більше проймала її несміливість. „Боягуз, дикунка“, сказала б тета Оля й сміялась би з неї. В неї бється злегка серце, вона згадує дідуня, зідхає і пригадує всміхнене добродушне обличчя тети Олі з папіроскою в устах. Забуває, що хотіла ввійти з задньої сторони мешкання через подвіря і подалася мимоволі на сходи.

Стискає уста і стукає у двері. З середини ніхто не обзивається. Жде ще хвилинку, потім ще одну… Хтось із середини просить увійти. Мужеський голос. Відчиняє двері. Перед нею стояв високий мужчина, темноволосий, з блідою церою й ясними очима.

— Я до пані Цезаревич і панни Оксани. Не знаю, чи застаю їх дома…

— Прошу дуже. Мама і сестра дома — і молодий мужчина вказує на двері по правій стороні довгих сіней. Рівночасно відчинилися вказані ним двері і Оксана появилася на порозі.

— Як гарно, що ви зайшли до нас, пані Вальде, — заговорила живо Оксана і попросила гостю до середини. Сіли за столом покритим гарно вигаптованим сукном, де стояла невелика фотографія в різьблених рамцях.

— Чудно, — сказала Дора, відсуваючи знимку від себе. Це лице мені знайоме, десь я його мусіла колись бачити. Але де?

Вона похилила голову, наче пригадувала і нараз розсміялася.

— Перед хвилиною! Це той сам, чи син? Наречений кузинки Еви Захарій?

— Так, це мій син, коли ще був старшиною, — відповіла пані Цезаревич, — не хочеться мені вірити, що я його маю у своїй хаті. Вчора по обіді приїхав. Вісім богословів, вибраних співаків, вибралися з ним, дириґентом богословського хору… Вони були на весіллю ректорової сестрінки, кілька кільометрів звідси. Щоб таку подорож не робити безцільно, зробив їм мій син пропозицію заїхати сюди, щоб улаштувати тут український концерт на добродійну ціль для вбогої шкільної молоді. Наші прегарні українські пісні, мовляв, повинні пізнавати не лише наші люди, але і чужі. Завтра вечором відбудеться концерт. Мені видається його приїзд мов сон. Завсіди перебував на феріях підчас студій у Покутівці або на парохії у батьків своєї нареченої. Дасть Бог, від тепер за рік, буду мати вже невісточку.

Дора слухала.

Підчас того, як пані Цезаревич розмовляла, Оксана віддалилася незамітно і небавком внесла самовар. Вмить стіл застелила білою як сніг скатертю, де появилися напечені смачні пампушки і медівники. Ввійшов Юліян у чорній одежі богослова, як ще ходив до міста.

— Пані Дора Вальде, кузинка твоєї нареченої Еви і внучка директора Альфонса Альбінського…

— Чи то не ви були перед більш-менше трьома, може чотирома роками в Покутівці, бо імя „Дора“ я собі з уст Еви затямив. Тоді ми ще не були заручені.

— Так. Я верталась з тетою Олею після школи до дому і поступила була до Покутівки. Я була ще тоді дуже молода… — і тут перервала раптом, ударивши себе легко по чолі. — Мої рожі, мед!

— Це для вас, панно Оксано, — сказала, подаючи цвіти учительці, а це для вас, добродійко.

Обі обдаровані подякували, а пані Цезаревич питала:

— З вашої власної пасіки?

— Так.

Мати поставила золотистий мед перед сином:

— Їдж сину, таких пасічниць як кузинка твоєї нареченої нема багато.

Юліян поглянув на Дору: — Справді? Ви самі займаєтеся бжільництвом? Таке заняття відповідає більше старшим.

Дора пояснила, що тета Оля ввела її у працю, колись вона сама зможе провадити господарку. Тепер до фахових студій забиратись їй уже запізно і дідуньо її від себе не пустить. Але зчасом можна свої постанови змінити.

— Може візьмете собі приклад від вашої кузинки, моєї нареченої Еви? — сказав Юліян.

Їх погляди стрінулися. Їй здавалося, що в його голосі і очах мигнула іронія. Вона здвигнула байдуже плечима:

— Хто може у будуччину заглянути?

Він звернув голову до вікна і не питав більше нічого. Дора дивилася хвилину несміливо на Оксану.

— Я думала про те, чи не можна б улаштувати та утримати захоронку? Українців у тутешній околиці мало, а хоч би і було більше, то тут переважно робітники.

— Чим утримувати захоронку? — відповіла Оксана.

Дора посумніла. Вона над тим не задумувалася. Їй було досить того, що це буде добре і корисне. У думках рішила навіть, що буде по дві години денно перебувати між дітьми.

— Дітей треба і прохарчувати, — вмішалася пані Цезаревич — а хто і чим буде вести кухню? До цього треба капіталу й людей.

Дора замовкла. Подумала про своє власне майно, але тут застрягла гадками. Все відшкодування, яке дістала по смерти Еґона, взяв дідо у свої руки, а в нього залізна рука і він не видасть їй тепер ані сотика.

— Покищо не знаю, звідки зачати, щоб ввести в життя діло. Треба буде й з тетою Олею порадитися. Вона знає на все раду.

— Справді, — обізвалася Оксана. — Це цікаво, що та золота тета порадить?

— А я бачила себе вже в уяві серед дітей, — сказала Дора — як я ними займаюсь.

— Це не така легка праця, як ви собі уявляєте; — вмішався і собі Юліян — це-ж будуть головно діти з нижчої верстви, убогі, обірвані. Вони все бувають слухняні і мирні. До них треба рук, терпеливости, серця і психольоґії. Чи ви годні денно хочби пів години таку одну або другу дитину на руках тримати, вспокоювати, а часом і попестити? Далі, чи ваш дідо згодився би на те, щоб його єдина внучка перебрала на себе такі обовязки?

— Над тим я не надумувалася, — відповіла Дора півголосом. — Тут треба би також…

— Поборотися, пані, — Докінчив Юліян і по його устах перебіг знову ледвипомітний усміх іронії. — Краще пічніть від чогось легшого, от, від святого Миколая для дітвори, від ялинки.

— Ви мене зробили на одну надію біднішу, а я їх і так не маю багато.

— Справді? Ви так поважно це брали?

— Я буду свій дохід з пасіки на такі ціли відкладати, — кликнула нараз Дора врадована, що їй така думка заблисла: — Ви добре кажете, треба від малого починати…

Пані Цезаревич вийшла з кімнати, щоб полагодити якусь роботу, а Оксана поспішила за нею, щоб наборзі покінчити ще кілька непоправлених зшитків, бо хотіла провести Дору. Юліян і Дора лишились самі.

— Чи ви прийдете на наш концерт, пані? — спитав Юліян.

— Не знаю.

— Відїжджаєте сьогодні?

— Ні. Тільки не знаю, чи дідуньо схоче. Хіба, що може з тетою Олею пішла б. Я люблю музику, іноді й сама співаю.

Юліян скрутив свіжу папіроску і зовсім не виглядав так, якби мав охоту займатися гостею. Дора підійшла без слова до фортепіяну і вдаряючи одною рукою легко по клявішах, присунула собі ближче крісло і сіла. Їй було мило, що цей мужчина мовчав. Наречений Еви, колишній свояк. Всі в тій хаті їй чимось близькі. Вона грала злегка, ніби випробовувала інструмент.

Юліян сидів з боку, курив. Чудно! Споріднені з Евою, а найменшої схожости у вигляді між ними. Тут профіль майже дитячий, мягкий, очі якісь знайомі, і щось між її бровами нагадувало йому. Ні! він не знав. І його гадки поплили, і викликували жаль до Еви. О, Ева, Ева!.. Його очі падуть на дівочу вдову, що сидить мов птах із зложеними крилами, не звертаючи на нього цілком уваги. Ева згадувала лише про її очі мов у „серни“ і про те, що Дора не захоплювалася жадними ідеями, не ставляла собі вищої ціли. Але, де була така друга як Ева? Він бачить її так виразно перед своєю душею, її глибокі очі, її збиточний зачіпливий усміх, її дотепні слова, але тепер? Чужина пожерла їх духову приналежність. Через чужину вона втратила змисл для нього, заміняла його за приятелів… Музика згубилася. Пані Вальде оглянулася.

— Я не вмію артистично грати. Не дійшла до високої школи. Граю лише для себе, для своїх, — сказала спокійно, без міміки, і наче його своїм голосом збудила. Він зачудований видивився на неї і, не знаючи, чому, спитав:

— Ви довго були заміжні, пані Вальде?

— Здається, не довше, як три години. Одну годину провела з чоловіком по шлюбі в його батьків при весільній вечері, а дві, коли гнали поспішним поїздом підчас бурі назустріч катастрофі. А більше я його не бачила.

— Вибачте, пані, що я поставив таке питання, — сказав обережно, примирливо. Взяв її руку і притиснув до своїх уст. Ця жінка не була вже дитиною. Вона не рухалася із свого місця.

— Це нічого. Все одно воно й так не зміниться, не буде ніколи як було. Ви богослов, вірите, що ми колись зійдемося і ще істнує позагробове життя, правда?

Він мовчав. У відповідь на погляд її очей, він міг лише мовчати. Але вона все ждала і повторила питання:

— Правда?

Тоді він сказав заспокійливим голосом:

— Людське життя це траґедія від хвилини уродження аж до загадки смерти, сказав один мислитель новіших часів.

Ввійшла Оксана вже з капелюхом на руці, а за нею пані Рибко. На прощання притиснула її до грудей і сказала: — З цього вікна я нераз ще молодою жінкою дивилася зимою на мешкання вашого діда, Альбінського, що як зачароване житло з освітленими вікнами лежало там унизу між білими деревами, мов срібна мрія. Згадувала неодно з минулого, — гарне і сумне, а пізніше, вже старшою, все мала бажання побачити вас зблизька. Говорили про вас, що ви „чиста“ бабуня Альбінська, народжена може і на те, щоб залагодити все, що блукало темними тінями з минулого між добрими і злими вчинками людей.

Дора, приступаючи до вказаного вікна, дивилася хвилину крізь нього:

— Справді, звідси чудово видно наше мешкання, сад, тополі при фіртці, а навіть вікна тети Олі і мої. Зимою мусить бути дійсно гарний вид звідси. Зимою я буду до вас хустинкою махати, панно Оксано, або по умові вікна освітлювати, даючи собі тим знак на побачення.

Сказавши це майже весело, вхопила свій капелюх, і беручи Оксану під руку, вийшла спішно з хати.

Юліян слідив за обоїма з вікна якийсь час як ішли алєєю. Побачивши саму маму в кімнаті, спитав: — Кілько їй років, мамо?

— Кому, сину?

— Їй, тій Альбінській.

— Мабуть цього року скінчить девятнацятий, так згадувала якось її тета. Чи подібна до Еви?

— Ні. Скоріше контраст. А обі Альбінські, — додав і між його бровами показалася зморшка. — Не знати, в котрої більше тої цінної крови вдержалося…

Мати здивовано поглянула на сина.

— В Еві певно ні. Вона з попів.

— Хто знає, мамо. Бабуня Орелецька при кожній нагоді, коли Ева хоче якесь своє бажання переперти, підкреслює, що вона переважно Альбінська. Я переконаний, що ні, лиш іноді… — і в цій хвилині станув перед ним останній прощальний вечір, загадкова поведінка Еви і „Пан Тадеуш“ з присвятою.

*

Вийшов на каштанову алєю. Ішов військовим рівним ходом, дійшов до її кінця і там пождав розглядаючись. Його погляд впав на червоний дах дому Альбінського та вікна. „Дора казала, що буде освітлювати вікна на знак, якби мали бачитися…“ І знов його думки опинилися коло Еви. Ні, нема таких, які не любили б її, яких вона не заворожувала би.

Вижидав сестру. Вона йшла скорим кроком, наче б знала, що хтось буде її вижидати.

— Мушу дати Дорі Вальде деякі книжки, про які згадувала їй. Ще сьогодні забіжу до неї.

— Чого сьогодні? Чи це таке пильне?

— Вдень не хочу туди заходити, бо директор нас не любить. Не гадаю Юліяне, чи Дора прийде на ваш концерт, хоч як дуже хотіла почути раз гарний український концерт.

*

Юліян Цезаревич із двома товаришами-богословами почав ходити по урядничих родинах й деяких установах малого міста з запрошенням на концерт. Зайшли і до Альбінського. Їх попросили до вітальні, де саме сидів директор з панною Альбінською. Коли Юліян представився, Альбінський наче задубів, а панна Альбінська поблідла.

— Справді Цезаревич? Юліян може? — спитав не то зачудований не то переляканий. — Ви наречений Еви Захарій, внучки пані Орелецької, внук покійного Юліяна Цезаревича, сотника.

— Так, а син годинникаря Максима Цезаревича.

— Страшенне подібні до діда, — завважив директор, звертаючись до панни Альбінської. — Отже традиційний, як звичайно в українців, богослов, не урядовець і не військовий.

Юліян почервонів.

— Ви лагодилися на фільольоґа, як чули ми від тети Орелецької, — докинула тета Оля.

— Так. Але з деяких причин зрікся фільольоґії і вступив на богословя.

— Йому найвідповідніше було б при війську залишитися — додав жартом один із питомців-товаришів.

Юліян дивився мов загіпнотизований на портрет покійної жінки директора, що висів на головній стіні кімнати.

— Отже ви, пане Цезаревич, кінчаєте богословя на другий рік і женитеся з Евою? А її студії? Як ця майже ґеніяльна дівчина з „духом Альбінських“ у душі на це рішиться? Покине студії і піде на село Покутівку?

— Жінка належить до чоловіка, — сказав Юліян поважно.

— Так, пане, але студії, студії, вони ж коштують мою сестру цілий маєток! Чи ви відпустите її по вінчанню ще на рік-два за границю?

— Побачимо, — відповів.

— Хоч я Еву вже далі два роки не бачив, звертаю вашу увагу, що вона — Альбінська.

— Чи це ознака нещастя? — спитав Юліян.

— Ви дотепні, молодче, — відповів насилу всміхаючись.

— Ні, добродію, може скоріше осторожний. Але чому ми з Евою не могли б бути щасливі? — спитав і поглянув на свій годинник. І докинув:

— Вибачте, може ми забираємо вам час… Чи можемо надіятись на присутність панства на нашім імпровізованім концерті?

— Чи сподіваєтесь доволі гостей? — спитала панна Альбінська.

— Досі нам ніхто не відмовив.

— Прошу три білєти з першорядних місць, — сказав Альбінський і сягнув нервово до кишені.

Панна Альбінська провела питомців на веранду, випитуючися за програму. Юліян скористав із тої хвилини і передав від сестри пакуночок із книжками для пані Дори Вальде.

— Її нема дома. Вона вийшла на почту з листами.

*

Концерт удався над усі сподівання.

Найкраща саля малого містечка була переповнена, публика ріжних націй захоплювалася українськими піснями, що були в тих околицях мало знані. На закінчення відспівали славну пісню німецького композитора Абта „Над озером“ до таких слів:

Die bleiche Königstochter
liegt unten tief im See,
Sie greift in die goldenen Saiten
sie singt so süss und so weh.

Sie singt von den Tagen der Jugend,
vom goldenen beglückenden Mai,
und wie das nun alles verloren
und wie das nun alles vorbei.

Es klang herauf, aus dem Grunde
als ob eine Saite zersprang,
als ob sie dort unten läuten
eintönigen Grabesgesang.

З дому Альбінського не було крім панни Альбінської нікого. Він виїхав із своєю внучкою до сусіднього села, щоб у тамошнього лісничого довідатися, чи не добиралися непрошені руки до Дориного ліса на вориння. Вернулись трохи пізно так, що могли піти хіба на другу частину концерту. Дора хоч мала охоту піти, не мала відваги виконати це своє бажання.

— Невелика втрата, коли і не почуєш, — сказав їй дідо — почуєш на другий рік. Їм лише палець покажи і зараз прибудуть. Своїми піснями хочуть симпатію серед інших націй здобути, бо чим іншим?

— Дідуню, не говоріть таке, — відповіла Дора. — Що вам винна українська пісня? А коли, як кажете, нею аґітують, то це право кожного, коли гарно це роблять… Чи ви не здаєте собі справи, рвете мені серце?

— Рву тобі серце?! Жаль тобі тих, що будуть „чернь“ проти наших бунтувати?

— Не забувайте, що це мої земляки.

— Земляки! бачу вже вплив української бібліотеки і візити у старім шкільнім будинку! Іди, Доро, напийся свіжої води з малиновим соком і лягай, я змучений. І памятай, — не хвилюй мене такими розмовами.

Поцілував в чоло, а коли вона схилилася, щоб зложити поцілунок на його руці, на добраніч, велика сльоза впала на ту руку.

*

Рано-ранесенько, коли птахи і бджоли почали вилітити із своїх домівок, і десь на полонині тільки чабани бачили перші світляні стрілки, молода вдова ще досипляла, почула якийсь далекий спів. Спів зливався з її сном, закрадався до її душі, голубив.

Вона розплющила очі, заслонюючи обличчя руками і потонула в ньому. Чула українську пісню. Цілий хор співав із стуленими устами, а між ними пробивався один голос. Він виростав, розливався. У поривній красі тремтів, наче оповідав казку. Щось вдерлося силоміць до дна її душі, а там на дні верховодив один прекраєний голос, що заглушував усі інші.

*

— Концертанти мабуть знали, — говорив при обіді директор Альбінський — кому треба ще заспівати, коли на прощання зранку без уваги на людей, що сплять, повторяли свій концерт.

— За що я вельми їм вдячна — відповіла панна Альбінська і звернула спокійно бесіду на іншу тему.

*

Літо минуло, настала осінь, заповідаючи свій прихід полумяно жовтявим чи червоним листям дерев по садах. Зелень смеречини по горах між березиною та бучиною, виглядала як кольоністи, що опинилися на чужій землі.

На каштановій алєї появлялась часто струнка жіноча постать, з легкою накидкою на плечах або чорною тонкою тканиною на золотоволосій голові і спішила вгору, поки не щезла за дверима старого шкільного будинку.

Це Дора Вальде. По своїй господарській праці вона любила відвідувати смерком Оксану. Коли входила, стіл покривався шкільними зшитками, і вона з молодою вчителькою поправляли скоро і точно, доки не скінчили праці. Щойно тоді, опираючись плечима, мов потомлені бюрократи об спинки крісел, починали, якби за нагороду про ріжне з душі говорити. Говорили про українські культурні справи, про велику европейську літературу та невелику українську, читали разом або співали. Дора вставала вряди-годи із свого місця і шукала вікна у хаті дідуня, щоб зміркувати, чи вертатись уже додому, чи ні. Тета Оля, щоб оминути гострих заміток діда, освітлювала на знак одно вікно у вітальні.

Тут „нагорі“ всім було відомо, що директор не був їх прихильником і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто крім панни Альбінської та Олекси не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші.

Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгіррі гостинне вікно. — Оксана мене кличе — прошепотіла Дора із стриманою радістю тети. — Певно щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?

— Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і як бачиш не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.

Дора всунула невеличкий пакуночок теті:

— Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай ще буде привіт від мене.

Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до клясичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена, а тягне до тої мельодії, яку чула ще малою дівчинкою, і пізніше ще по церквах, бо по сальонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіятуру і викликує з них звільна прастару коляду „бог предвічний…“

Нараз за нею: „Доро!“

Вона прокинулася. Це голос дідуня: „Це ти граєш?!“

Вона притакує головою і грає далі чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.

— Що ти маєш у думках, Доро?

— Чи не годиться, дідуню?

— Коли не маєш щось кращого під теперішній час, то… — і не докінчив.

— Теперішній час, дідуню, пригадує мені наближення найсвятішої ночі.

Дідо вийшов з кімнати. Небавком задзвонили перед домом сані.

— Чи ви були у Цезаревичів і передали медівники Оксані, тіточко?

— Передовсім я не була в Цезаревичів, лише у пані Рибко так, що Оксані передала пакетик на дорозі, коли вона верталась. Вона подякувала врадувана і зайде сама, або приїде санками. „Миколайкове“ добре складається.

— А нащо вона вікно освітлювала? Дурила мене?

— Вікно гостинної кімнати освітлене, бо гостя дістали — нареченого нашої Еви. Довідавшись про приїзд Юліяна Цезаревича, я вже не хотіла до них заходити.

— То я також не піду туди.

— Цезаревич приїхав просто з Покутівки, відвідав будучих тестів, щоб дещо про свою наречену довідатися, бо може вона до них пише частіше.

— Між темними бровами Дори зробилися дві зморшки:

— Не знати, чого та Ева так закуталася в мовчанку. Безперечно має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого, я таки не могла би.

— Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знимку без одного слова. Ориґінальна дівчина.

Дора встала.

— Я хочу вийти, перейтися, не пізно?

— Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лямпи позасвічували.

Увійшов Альбінський.

— Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футро і підемо разом.

— Дуже радо, — відповіла Дора спокійно.

*

Ходила з дідунем, ішла куди хотів, відповідала на його питання, та коли завернув на широку вулицю, де змітали сніг із тротуарів, нараз стала і хвилину дивилася кудись на узгіря над каштановою алєєю. Дивилася пильно, як з одного невеличкого вікна блистіло світло. При фіртці з тополями, коли дідо увійшов в зільник, Дора сказала:

— Я ще лишуся трохи на дворі, дідуню, хочу ще довше побути на свіжім повітрі — і поспішила в алєю каштанів.

Денеде світилися ліхтарні, сніг хоч і підмітуваний, насідав грубою верствою на дорогу. Мала вже виходити з алєї, як почула за собою спішні кроки й знайомий голос.

— Ми за вами, пані Доро! — кликнула Оксана. — Вчора приїхав брат і ми, наговорившися досхочу, рішили вийти трохи у такий білий вечір. Може захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на „Миколайка“?

Дора згодилася і Юліян, ідучи оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.

— А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, — сказала пані Вальде. — Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона-ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?

— Тебе не пустять, — відповіла Оксана. — Тета Оля може, але пан директор ніколи.

— До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, — обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, — одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще іспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий може і мені щось принесе, — і при цьому усміхнувся якось дивно.

Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свій щоденник для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.

Дора саме побачила малий шліфований флякон: на цвіти і казала собі його подати.

— Саме такий, лише трохи гарніший, з гіякинтом я дістала весною від мого чоловіка ще підчас заручин та на жаль він розбився. Запакуйте мені це.

„Від мого чоловіка — повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. — Навіть двацятьчотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона — Еві!“

*

Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли мов крізь білий серпанок.

Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і що хвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.

Та і в таку сніговію добився до них старий листонош і приніс два письма: одно до тети Олі, друге до директора, який прочитавши його сховав сквапно до кишені.

Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу, і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. „Сирітку“ Дору хотіла теж поблагословити.

Панна Альбінська рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.

— Але знаєте, вуйку, — додала — я взяла б і Дору. Я знаю як тета привязана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледви чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй може ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.

— В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? У зимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка „тяжко засмучена“ її недугою не може приїхати, але як та „бабуня“ замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати напевно не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.

З тими словами він виняв з кишені заховане письмо і передав його панні Альбінській „на увагу“.

Тета Оля читала лист від її кузинки, пані Ціллі Вальде із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Ціллі та чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним, молодим купцем, сином товариша Еґонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б її пізнати інших молодих людей. Цей лист, нехай сам батько візьме поважно „на увагу“ і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.

Прочитавши лист, тета Оля скрутила свіжу папіроску і сама не почула, як її очі заплили грубими сльозами. Отже її Дору хотять забрати туди, зробити з неї „паню купцеву“, що зчасом засяде замашисто коло каси і буде загортати гроші. Та чого її серце так жаль стискає? За чим? Що Дора піде від неї? Чи вона не самолюбна? Цілля-ж це все не для себе бажає, вона так само за цією дитиною пропадала і хотіла її добра. Оля знала її надто добре, щоб під цей проєкт підсувати інші мотиви, як бажання Дорі щастя прихилити. А все-ж ту „її“ Дору хотять їй вирвати, ту, про яку вона снувала колись усякі пляни спільної праці. Але що скаже вона сама — Дора на те? Що скаже там за горою її ліс, що став її світом, що скажуть її бджілки, її цвіти, сад, її нивки там на верхах, її худібка, білі козенятка, та овечки, що по голосі на невеличкій зеленій полонині пізнавали її і бігли їй назустріч? А Миколайки з Гафійками, плянована захоронка?

І в її душі виринала картина Св. Вечора з осяяною безліч свічечками ялинкою, прибраною золотом-сріблом і павутинкою, з Дорою коло неї.

*

Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати знати Олексі, нехай запряже коні до міста і саме стрінулася з вуйком.

— Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? — спитав.

— Так.

— І що скажеш? — Він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за „швабський“ демонічний розум, але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.

— Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля певно слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя це гра на льотерії. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…

— Ти думаєш без Дори? — спитав він.

— Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.

Старець залишився в задумі. Поправді він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хтобудь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого „внука“ як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!

Дора здивувалася новиною, що тета Оля відїжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у місті сталося щось прикре, може якась велика матеріяльна втрата? Ні, пояснив дідо, він їде туди, бо тета Цілля просить його і Дору на Різдво до себе. Треба раз і теті Ціллі та її тестеві зробити якусь приємність. Дора задумалася. Її охопило прикре почування. Раптова рішучість дідуня виїхати, особливо зимою, видалася їй чудною. Вона закопилила губку, — вона не має там чого шукати. Від часу катастрофи місто її не займає. Згадала Оксану, її гарне смагляве личко, паню Рибко, шкільний будинок на узгірю, задумане свято Миколая.

— Я не поїду з вами, дідуню, — відповіла спокійно. — Мене тепер туди не тягне. Я буду там як чужа, а тут я потрібна. Ви-ж знаєте, дідуню, що ми приготовляємо Миколайка для вбогих українських дітей і я беру в цьому головну участь.

— Тета Цілля, твій тесть і твій дідуньо важніші як голодна голота. Погодуєш її колинебудь. Зрештою тебе може хто інший заступити, — наприклад — Цезаревичі.

Дора зморщила брови.

— Ні, дідуню, цим разом я не можу і не хочу даватися заступати. Попросите вибачення в тети і тестя, я не можу інакше.

Дідуньо розсміявся.

— Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!

Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була „панею“, не любила „голоти“, не любила „з кимбудь“ приставати. Але саме в цій хвилині все те „панство“ видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.

— Роби, як хочеш, — сказав Альбінський і зідхнув. — Колись і твоя бабуня думала як ти і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…

Дора прокинулася, мов оживлена тими словами і в її очах заблис шляхотний вогонь: — „Але?“

— Але пішла завчасно у землю.

— Дякую вам, що мені ще переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обовязки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою може і пропала. Знаю, що мене може і ніхто так не любить як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.

*

Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед „Миколайком“ ще хоч на часок зайшла до них.

— Піду, — відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. — Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!

Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:

— Твоя кузинка Ева, чудна дівчина і я зачинаю нараз її нерозуміти.

І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що мабуть не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає, і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому.

У Дориних очах видко було перестрах.

— Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальности.

Тета Оля здвигнула плечима.

— Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.

*

По відїзді Альбінського та панни Альбінської, Дора залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала над вечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліян. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.

— Літом, як ми з Евою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то може схочете нас впровадити у цей чистий світ?

Отже це не було правда, що Ева вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Еву займе бджільництво? Вона медичка, що їй із бджіл!

— А ви любите бджоли?

— Ще й як! — відповіла живо. — Вони мені багато дають.

— А як деколи котра вас вколе?

Дора розсміялася. — Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! — моргнула жартовливо.

— Чи ви це з досвіду говорите? — спитав.

— Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, — обізвалася нараз Оксана. — Вона запрошена туди на Різдво і на мясниці.

— Чи справді, і не поїхала?

— Як бачите. Чи це дивне?

— Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.

— Як хто любить танці.

— А ви не любите?

— Не мала коли навчитися того.

— І тепер ще не пізно.

Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.

— Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!

— Ви це зробите, пані Вальде? — спитала пані Рибко.

— Чи в тім щось злого?

— Як можна про зло говорити, але ваш дідуньо!

В Дори загорілись очі.

— Моя кузинка Ева виїхала майже проти волі батьків за границю і родина погодилася з тим, а я боялась би вивести гурток дітей трохи саньми? У вас чудне поняття про мого діда, і про мене саму.

Юліян Цезаревич зсунув попіл з папіроски й на хвилину опинився його погляд на ній. Вона була вражена, — він це відчув.

— Ваш дідуньо не був ніколи демократом і йому було б може немило, що його внучка є інших поглядів, — відповіла пані Рибко спокійно.

— Нехай і так, але це в кожному разі не було б для мене непоборне. Я люблю свої постанови переводити.

Коли вийшла до саней, перелякалася. Там стояв Юліян і вижидав її. Він поміг їй сісти, обтулив старанно кожухом і просив дозволити йому провести кузинку своєї нареченої додому.

Коли гнали, ні словом не промовили. Коло фіртки від веранди сани зупинилися. Дора та Юліян висіли. Юліян відчинив фіртку і обоє підійшли мовчки до освітленої вже веранди.

Він стояв два ступні нижче.

— Сьогодні вас у нас вразили, — сказав він — ви певно будете вистерігатися заглядати до Цезаревичів.

— Ваша тета поважна і отверта жінка, приятелька тети Олі і я не можу до неї мати жалю.

— Вона вам прихильна. До побачення! — сказав і зійшов нижче.

Оглянувся: чи отворила сама двері?

Вона це саме зробила і переступаючи вже поріг закликала його нараз.

— Я собі пригадала, — сказала трохи несміливо…

— Що пригадали ви собі? — спитав він, підходячи на сходи і схилився злегка.

— Я пригадала собі, що досі не подякувала вам навіть за чудовий спів літом по концерті у нашім зільнику.

— Пусте. Важніше, чи він вам подобався?

Він дивився в її очі, що в тій хвилині були щиро невинні і мов благали вибачення.

— Подобався. Особливо одна пісня зворушила мене до глибини.

— Котра? — спитав.

— Німецька „Над озером“. Це була улюблена пісня мого чоловіка.

Його брови зморщилися, він постояв ще трохи, відтак подав їй руку і за кілька хвилин вже його не було.

*

— Ви до пізна не спали вчора, пані Вальде, — сказала на другий день пані Цезаревич до Дори, коли ця вступила до хати по приятелів, щоби в їх товаристві вибратись на вечір св. Миколая.

Дора зчудувалася і спитала відки вона це знає.

— Ми бачили це з вікна кімнати мого сина, де засиділись до пізної ночі.

Управитель народньої школи, зять пані Рибко, відступив одну кімнату в новім шкільнім будинку на вечір св. Миколая і вечір відбувся якнайкраще. Дора в найкращім настрою, серед гурту дітей і знайомих сміялася, мов серед рідних і теж дістала якийсь невеличкий пакуночок. Оксана звернула увагу на нього.

— Що ти дістала?

Дора розвинула пакетик. Була це мала картина, оправлена в гарно різблених рямцях, на підставі Ґетевих „Страждань молодого Вертера“ Льота у гуртку своїх малих сестер і братчиків, як роздає кусники хліба.

— Від кого це? — спитала пані Рибко.

— Не маю поняття.

Надмірна духота чи, як їй видалося, занадто сильне освітлення кімнати, робили для неї температуру неможливою. Вона не почувала себе добре. За часок зблизилися Оксана та Юліян до неї, щоб відвести її до дому.

— Пані Вальде йде з нами пішки до дому, — сказала Оксана до брата.

— Пішки? Така розіпріта? Це недобре, — сказав Юліян.

Пані Рибко потвердила слова братанка.

— О, ні, каштанова алея не довга, я її перебіжу, мені треба руху, — відмовлялася Дора.

— А я радив би їхати, — сказав Юліян. — Сестра впевняє, що на дворі помякло, а я вважаю, що мороз тисне і тому позволив собі замовити фірмана Олексу. Панна Альбінська мала б до нас жаль, якби ви простудилися, а добродій ваш дідо, то вже не вибачив би „Цезаревичам“ ніколи, що йому останню Альбінську переморозили.

Дора розсміялася. Її очі вперше цього вечора стрінулися з його очима.

— Остання Альбінська мусить гартуватися проти жорстокостей життя, бо той, що обіцяв перед ними хоронити, не дотримав слова, — докінчила майже шепотом.

*

Третьої днини над вечір післала пані Вальде слугу до Оксани. Вона оправдувалась, чому не приїхала, бо лежала хора. Здається, що вчора простудилася, коли замісць вертатись просто до дому, казала себе майже з годину поза місто везти, щоб охолоти.

Тепер мусить за той поступок каятися, лежати в ліжку й пити пильно чай з бузини на хрипку. При жінці повідомляла, що дістала телєґраму від тети про те, що бабуня Орелецька вже упокоїлася. Коли стара слуга, повірниця панни Альбінської, вернулась від Цезаревичів, повідомила Дору, що панна Оксана зайде небавком до неї.

Коли Оксана відвідала Дору, Дора поводилася як діти жадні пестощів старших. Розмовляли про Покутівку, про Еву, про чужину, яка, як здавалося, поглинула Еву так, що вона може і батьківщину забуде.

Дора лежала без руху; думки працювали і вона час від часу кусала злегонька свої уста.

— Ви мене розважаєте, — сказала до Олени — а самі не веселіші. Ні, ні, ми не повинні бути сумні.

— Ми всі ще бадьорі під впливом Миколая, тільки Юліян ходить як ранений молодий лев, а тому винна його наречена.

— Що вона зробила, Оксано?

— Нічого більше, лиш післала йому вчора друге письмо, де повторила питання, що буде з ними, коли вона не приїде літом, щоб повінчатися і через те він не зможе висвятити себе жонатим. Ах, Доро, ви не маєте поняття, як любить він ту дівчину. Він не вірив, що медицина стане для неї дорожчою, ніж він. Він не годен припустити, що вона справді могла б не прибути на час вінчання. Гадаю, що в ньому прокидається хвилинами зневіра до неї, а з жалю може й ненависть.

— До Альбінських, Оксано, — докінчила Дора із її гарних очей упав погляд повний гордости і рішучости. — Не до Еви, як особи, а до таких як я. Та нехай твій брат успокоїться. Ева Захарій схоче бути щаслива і твого брата не покине. Вона ориґінальна, але не легкодушна. Я йому про це сказала би, якби він про те говорив.

— Борони Боже! — кликнула Оксана. — Ви не знаєте, який він замкнений. Навіть мамі з нічого не довірився.

— Відчиніть на хвилину вікно, заки відійдете, — попросила Дора, — я хочу, щоб мені трохи до хати снігу навіяло.

Приятельки розсталися. Вітер колихав деревами лиховісно над хатами, годинник тикав одноманітно, а Дора, виховзнувшись із постелі, одяглася тепло і пробувала своїх сил. Сперлася об вікно і визирала на двір. Чи дома вже Оксана, чи світилося вже на узгірі?

В одному вікні світилося.

*

Коли тета Оля вернулась до дому, була б навіть не помітила її триденної недуги, якби не була зустрілась у дорозі з Юліяном. Передавала Дорі, що діялось у Покутівці.

— Їмость нарікає на Цезаревича, що він усьому винен, бо дав дозвіл нареченій на виїзд за границю, а з того нічого доброго не вийде. Бідний батько прагне зятя як спасення.

— І ви це Цезаревичу оповіли, тето?

— Розуміється. Чому-ж би ні? Він зрештою і сам про це буде знати.

— А він?

— Що зробите, Юліяне, коли Ева справді не приїде? — спиталася його.

— Тоді я по своїх іспитах поїду за границю і ми там звінчаємося…

Він сказав це з такою рішучістю, що я не мала відваги ще більше про це питати. Бабуня Орелецька заки перенеслася на той світ, діждалася ще тої останньої радости, що від Еви прийшов до неї окремий лист, де вона просить вибачення за те, що не може її тепер у недузі відвідати, але в її житті зайшли зміни, про які вона у свій час повідомить.

Дора, що сиділа проти тети на стільчику, біля її ніг, глянула їй в лице, що виявляло вираз поважний, майже строгий.

— Про що ви думаєте, тіточко?

— Що за все є відплата, донько, і що у світі є рівновага, якої ніхто не може оминути.

*

По Різдвяних святах заявила Дора дідові і теті Олі, що має намір виїхати на якийсь час до тети Ціллі у столицю, щоб виучитись книговодства.

Директор і панна Альбінська переглянулися значучим поглядом.

— Це найкраще, що ти могла собі постановити, донько, — сказав Альбінський і почав говорити про подорож, щоб її не відкладати, згадав і про карнавал, який Дора повинна використати.

— Дідуню, я їду в столицю до тети Ціллі, щоб учитись, а карнавали і забави мені не в голові.

Прощаючись з панею Рибко та Оленою, Дора обіцяла пані Рибко відвідувати часом у столиці найстаршу її заміжню доньку Зоню.

*

Безпосередньо перед своїм останнім іспитом з кінцем весни дістав Юліян від Зарка з Покутівки телєґраму з зазивом якнайскорше приїжджати, бо о. Захарій тяжко хорий. Вдарений цією вісткою мов громом, негайно подбав за кількаденну відпустку у ректора і поїхав на село.

Зарко і сестра зараз при вході попередили його, щоб він поводився якнайсупокійніше, бо недужому загрожує розрив серця, викликаний надмірним зворушенням через одну несподівану вістку. Коли таке зворушення ще раз повториться, то катастрофа неминуча.

Юліян усміхнувся гірко.

— Говоріть отверто і не мучте мене інструкціями, бо і я не з заліза. Це певно якась зла відомість про Еву. Скажіть мені лише одно: Чи вона жива?

— Жива, братчику, — перебила йому сестра і тиснула голову до брата, стримуючись від вибуху плачу.

— Жива, але зриває зі мною, правда?

Зарко притакнув мовчки головою.

— А батько знає?

— Саме на його руки вона вислала письмо, і це вдарило його так важко.

Юліян побілів. Він хотів щось сказати, але в тій хвилині відчинилися двері і з внутрішньої кімнати увійшла тихо їмость, сива як голуб з вихуділим обличчям.

— Рідна дитина, — захлипала крізь сльози, — рідна, Юліяне… — і урвала.

— Успокійтеся, матусенько, — сказав Юліян, притиснувши її до себе мов матір. — Чи можна ввійти до хорого? — спитав півголосом.

*

О. Захарій при шелесті відкрив очі.

Без вагання приступив Юліян до хорого і взяв руку. Тихим, преспокійним голосом, мов нічого не було, спитав, як почуває себе і чи відвідує його лікар.

О. Захарій притакнув очима і махнув слабо рукою. — Не багато він мені поможе — і показав на серце.

— Життя грається нами і бере нашу душу на немилосерну пробу, а проти нього ми немічні. Там, — додав і показав рукою — коло хреста лежить письмо від неї. Читай. Вона лише до родичів, а через них і до тебе, свого нареченого.

Юліян узяв лист. О, які знайомі були йому ці коперти, цей листовий папір, то характеристичне письмо! Хорий не звертав очей з Юліяна, він свідомий того, супокійно розгорнув листки і читав. Букви мигали йому перед очима і він читав тільки поодинокі речення:

„…Так, я є тією, якою є і тому сталося все те, що сталося. Коли б я була інша, то було б це не сталося. Подаю родичам і нареченому до відома, що з Юліяном Цезаревичем не звінчаюся. Він уже не той, що був колись. Це змінилося через те, що вступив на богословя, а цей стан мені несимпатичний. З того стану я лише одного любила, поважала і поважаю: свого батька, а більше нікого. З хвилиною, коли я побачила свого нареченого в богословській одежі, він мов потонув для мене і в мому серці зачинилося місце для нього. Мій побут у культурнім світі, наука, мій теперішній світогляд, ціле моє єство бунтується проти того життя, в яке він поволік би мене з собою. Я вже не „покутівська“ Ева. Та щезла, як моя колишня любов для нього, що пірвала мене з початку нашого знайомства до шалу і кинула мужчині до ніг. Та все це минуло як весна і цвіт у природі. Я дозріла для іншого життя і через те негодна істнувати поза сферою вищої культури, на низинах примітивного думання. Я полюбила іншого мужчину, іншої народности, і приступила до його нації тим більше, що бабунин елємент у мені допоминався своїх прав, а за ним і пересвідчення, що те, що лежить у крові є життя і скорше чи пізніше добивається наверх. Юліянові Цезаревичеві, мому давньому нареченому прошу подати цю заяву до відома і раду, щоб вибрав собі іншу дівчину і жив як це личить душпастирям посеред свого народу… Вибачення від нього за свою поведінку не прошу, а тільки зрозуміння моєї психольоґії, але без фантазії.“

О. Захарій прошептав щось до Юліяна, але цей хоч і поглянув на недужого, не зрозумів його. Перед його уявою мінялися картини: якісь постаті, вона — Ева, той, якого вона вибрала, прощальний вечір у Покутівці, під вікном її кімнати, „Пан Тадеуш“ від Зиґмунта Кави. „Альбінська“ зареготало щось у його нутрі, рвалося на уста, але він їх не розтулив, лише заскреготав зубами і змовчав.

Так сидів схилений якийсь час поки не почув дотику на руках, що закривали обличчя. Ще тримав лист, як його очі спинилися на недужому.

— Що кажете, отче? — спитав і дивився без зрозуміння.

— Ева відкинула нас… Чи закінчиш богословя, куди загнало тебе твоє сумління?

Юліян притакнув головою.

— Але перед висвяченням мусиш оженитися.

— Ні, отче.

— Що-ж вдієш? Я ніколи не вспокоюся.

— Не журіться мною. Я вступлю до війська, мені меча треба.

— Не висвятившись, Юліяне?

— Не висвятившись.

— Шкода тебе, твого часу і науки.

— Я своє зробив, отче, — відповів молодець.

Хорий притакнув головою, наче зрозумів його і після мовчанки попрохав: — Поклади мене до сну. Мені сну треба, сину. Він для мене такий цілющий, той божественний лік…

*

О. Захарій не пережив сходу сонця і Юліян покинув Покутівку.

*

Майже рік минув від часу, як Дора приїхала до столиці. Вчилася книговодства, здавала іспити, заходила до гарної, поважної Зоні, — доньки пані Цезаревичевої. У крамниці від фронту сидів її чоловік-годинникар, а в робітні сиділа Зоня з задуманим видом і нахиляла свій клясичний профіль над годинниками.

Панна Ольга Альбінська приїхала на двацятьчотири години відвідати Дору. Оповіла про зірвання заручин Еви з Юліяном Цезаревичем, про смерть о. Захарія, про те, що Юліян вступив до війська по скінченню богословських студій, про сумно матеріяльне положення вдови Захарій, бо залежне цілком від доньки, або ласки чи радше доброти дідуня, який і рішився забрати їмость до себе, поки Ева не зобовяжеться запевнити їй відповідне утримання.

— Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських, — сказала Дора принагідно до Зоні.

— Хоч вона і не безпосередньо Альбінська, — сказала Дора, — але все-ж з тої самої кости, як кажуть прості люди. Що зробити, пані Зоньо, щоби ваш брат успокоївся?

— Час його успокоїть і приведе до рівноваги, а праця дасть забуття, — відповіла Зоня поважно. — Я довідавшись, про все, вспокоювала його, мовлячи, що він ще молодий і його щастя ще не пропало від розстання з Евою. Він відповів, що аналізує її психіку, щоб докопатися, який елємент був у неї сильніший, той по бабуні, чи той по батьках, і з якої сторони вона більше обтяжена? — „І що з того вийде для тебе?“ — спитала я. — Нічого, хіба ненависть. „Часами вона стає передімною — говорив він — із своїм чаром і я признаю собі, що в ній було щось геройського, широка вдача, яка не оглядалася на ніщо, і йшла вперед, а в мені є на жаль щось, щось, що не допускає до ненависти, хоч я рівночасно чую, що мушу її ненавидіти, бо лиш це одно чуття спасе мене від споминів про неї.“

Дора не питала нічого, лиш її погляд зупинився на устах Зоні.

— Юліян душевно сильний мужчина і це переборе, — докінчила Зоня. — Ми недурно загартовані батьком з дитячих літ…

*

Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Еґон, військовий лікар? Вона витріщила на нього очі і навіть не памятала, чи відповіла на поклін усіх трьох військових, що одночасно підняли руки до шапки. „Альбінська, Альбінська“ — кричав у душі розпучливий голос. Тоді повіяв і весняний вітер із снігом за нею так, що прибігла до дому до тети Ціллі без віддиху.

Від того часу лякалася кожним разом, коли показалася десь здалека офіцирська постать, наче ступала рівно, поважно, невблаганно просто на неї.

Одного разу, з кінцем квітня, ясної, хоч холодної днини, Дора, йдучи до свого інституту, зупинилася коло жінки, що продавала перші весняні цвіти. Саме платила за цвітку, коли почула, як хтось за її плечима зупинився. Оглянулася і поблідла. Юліян Цезаревич поздоровив її і прилучився до неї. Він сильно змарнів.

— Вам подобаються ці цвіти? — спитав спокійно, навіть мирно.

— Я їх дуже люблю. Їх звуть сон-трава.

— Я можу вам таких постарати підчас вправ і маршів за містом.

Ще хвилинку постояли, а коли вона не промовила ні слова, він спитав, чи давно не була дома, чи довго пробуде ще у столиці.

— До Великодних свят. Незабаром зложу іспит з книговодства і зараз виїду. Тужу за горами, за тетою Олею, за супокоєм і самітністю.

Коло його уст щось затремтіло як до усміху.

— Ви тужите за супокоєм, пані, ви?

— Так, я.

— Чудно, — відповів.

— Я — донька природи. Не забудьте, що на мене ждуть ті, яким я віддалася тілом і душею.

— Хто такий?

— Мої бджоли, за шість неділь зачнуть роїтися.

По своїм іспиті зайшла Дора до Зоні, щоб перед відїздом попрощатися. В сінях з камінними плитами зупинилася. Двері були трохи відхилені і зпоза них доходили голоси — голоси Зоні та Юліяна. Перелякана хотіла завернути.

— Не згадуй мені про ті імена, які хочу в собі погребати, — почула роздражнений голос Юліяна.

— Я не тому згадала їх, щоб про їх власників говорити, але хотіла тебе спитати, чи відпишеш сам Заркові чи полишиш це мені?

— Про що я мав би писати?

— Ти забув, брате, про довг, який ти затягнув свого часу на лікування батька в покійного о. Захарія.

Дора стала мимохіть свідком інтимних розмов, а втікати було годі.

— Відпиши ти. Мене палить ще лице на спогад, що я мусів так понизитися! Хто знав тоді, що я стану нареченим його доньки, що вона дістане ввесь маєток бабуні Орелецької, зрадить нареченого, і я стану їх довжником. Чи ти уявляєш собі, що в мені діється на сам спогад, що я довжник Альбінських?!

— Не бери це так траґічно, — вмішався голос чоловіка Зоні. — Це справа торговельна, передаш її адвокатові до полагоди і кінець.

— Може маєш що переказати для мами, — спитала Зоня — сподіваюсь кожної хвилини Дори Вальде. Дора здала іспит з відзначенням і їде завтра до дому. Перекажеш мамі, що приїдеш на Великдень до дому?

— Нічого не переказую і не поїду. Вони будуть там, хоч і делікатно, мене аналізувати.

— А Дорі Вальде що переказати?

— Від мене?

— Так.

Він розсміявся: — Альбінській, Зоню?

— Який ти чудний, чоловіче…

— Альбінській? Ні, Альбінським я не маю що переказувати, нехай мене залишать у супокою. Я їх не хочу знати, я… — тут перервав. Якийсь предмет впав додолу і збився, а враз із тим Зоня зойкнула.

— Фляконик із цвітами, що ти вчора приніс для Дори! Сама не знаю, як я зачіпила його ліктем. Як прикро!

— Тим ліпше.

— Алеж ти сказав, щоб його Дорі Вальде передати, із цвітами, які вона любить.

— Казав, часом треба і дітям радість зробити. Будьте здорові. Я прийду аж завтра рано, бо маю інспекцію.

Дора оглянулася, чи не могла б сховатися, як Юліян Цезаревич вийшов. Вона стояла ще оперта плечима до стіни і він її застав у такій позиції.

Зупинившись зачудований, окинув її строгим зором.

— Ви чули, пані Вальде? — спитав ще схвильованим голосом.

— Чула, — відповіла шепотом.

— Вибачте, я був подразнений.

Мовчанка.

— Я відказував на Альбінських.

— Я зайшла сюди попрощатися і спитати, чи не перекаже що пані Зоня для своєї мами, але більше не зайду.

— І не вибачите мені?

Знову мовчанка.

Її уста були бліді, очі спущені.

— Я вас образив, але не хотів цього. Мамі прошу лиш те переказати, що на Великдень не приїду, бо я перетяжений працею. Полковник призначив мене своїм адютантом, праця збільшилася, хіба може аж під осінь по авансі покажуся. До побачення.

Дора не рухалася. Але чого він ще стояв? Чи не міг з місця рушитися?

Нараз він схилився над нею.

— Я бачу, що не находите ні слова вибачення для мене.

Вона хотіла отворити уста, але в її горлі щось стискало.

— Пані Доро, повірте, що мені це страшно прикро. Я прошу від вас одного погляду.

Не могла глянути на нього.

— Одного погляду. Ви для всіх добрі, усміхаєтесь до цвітів, про бджоли памятаєте.

Вона поглянула на нього.

— Прошу шклянку води, — прошептала і усміхнулася.

За мить подав їй воду. Вона її випила і віддала з відверненим обличчям шклянку. В тій хвилині ввійшла Зоня до сіней і Дора мов силувано повернула голову в сторону Юліяна. Він підніс шклянку до своїх уст, але шклянка вихопилась йому з рук і розбилася на плитах на тисяч дрібних куснів.

*

Тиха і мов зрівноважена вернулась Дора додому. Все приняло і привитало її з давньою любовю. І як раніше звернулася вона з захопленням до своїх цвітів, бджіл і радо приняла всі раз на себе покладені господарські обовязки. Під її руками віджив зільник, розцвиталися весняні цвіти, а на дворі весна святкувала свій вступ благословлена погодою і соняшним сяєвом.

По Зелених святах святкувала Оксана день своїх родин. Вийшло це з почину її мами, пані Рибко, доньки і зятя, і з нагоди приїзду Зоні із своїм синком. Дві шкільні товаришки, два вчителі, все товариство зібралося в саді, що належав до пані Рибко та пані Цезаревич, на скромний підвечірок.

З гурту відділилися за якийсь час Дора Вальде, один молодий учитель-німець і зять пані Рибко, учитель Дубовий. Прохали Дору заспівати їм одну німецьку пісню. Дора була в гарнім настрою, сіла за фортепіян. Милий та ніжний її голос чарував слухачів піснею:

„Тиха як ніч, як море без дна,
Хай буде любов твоя, хай буде любов твоя…

Ледви скінчила і зачинила інструмент, — оглянулася, а віч-на-віч з нею станув Юліян Цезаревич. Вона майже зойкнула з остраху, а він з усміхом на устах сказав:

— Видко, що мені суджено лякати, пані, вас… — Вклонився, підіймаючи пальці до висків, мов перед старшиною і ждав.

Пані Цезаревич привитала сина повна радости:

— І звідки ти взявся, мій сину, так несподівано?

— Чого часом не зробиш, коли не бачиш місяцями і тижнями свою маму і сестер!

Дора саме збиралася додому і вкладала капелюх на голову.

— Я вас проведу, пані Вальде, — обізвався Юліян, — коли дозволите.

— Ні, дякую. Сама побіжу. Я не хочу, щоб мною хто трудився.

— Мамо, — сказав Юліян, — я беру вас і добродія Дубового за свідків, що пані Вальде, під претекстом, не довіряє мені і не хоче, щоб її провести. Чи я виглядаю на такого, що нападає по дорогах?

— Я не знаю, чи я компетентна тебе судити, сказала пані Цезаревич, — правда, пані Вальде?

Та усміхнулася, вклонилась усім, вийшла, а Юліян прилучився до неї.

Коли зійшли на долину і ввійшли в каштанову холодну алєю, Юліян перебрав від Дори накидку і сказав:

— Я передовсім мушу висказати вам свою подяку, що ви, хоч я не признаюсь від часу розстання з вашою родичкою до свояцтва з Альбінськими, ви не погорджуєте моєю ріднею і відвідуєте їх. Я вже останнім разом просив вас повірити мені, що мені було дуже прикро за мій занадто гострий жаль до Альбінських і просив вас тоді, мені хоч одним поглядом відповісти. Чи ви собі пригадуєте?

Вона притакнула головою.

— А тепер?

— Тепер? Я дивуюся, як може один погляд ненависної людини когось успокоїти.

Він вкусився в уста.

— Ви вражені й досі, — сказав.

— По вашому я все одно Альбінська і слова хоч би й найкращі цього факту змінити не можуть.

— Ні, пані Вальде. Але одно питання дозвольте мені поставити.

— Будь ласка.

— Як почуваєте себе тепер тут після міського побуту?

— Дуже добре.

— Які вражіння винесли ви із столиці?

Вона зробила малу ґримасу своїми устами.

— Я, як вам відомо, ані фільософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипльомована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба скромний аґроном, а вже виробляється „гуцулка Альбінська“. Що мене обходить якась столиця. Від смерти мого чоловіка аж до часу мого повороту із столиці я була мов без команди. Але опісля я зібрала всі ті короткі ясні хвилини, коли я почувала себе собою, злучила їх, звязала їх у вузол і я певна себе, все одно, як звуть: Дора Вальде чи Альбінська.

Коли глянула на Юліяна, то їх погляди стрінулися, але в ту саму мить крадькома розбіглися. Вона ще хотіла щось сказати і він не перебивав їй.

— Кожна людина стає тим, до чого єство її призначує. Може ваша наречена не така вже винна у свому вчинку, як здається. Наприклад, від вас як мужчини пливе якась струя сили так, наче б вам усе мусіло вдатися, за що б ви й не взялися. Може це тільки сила українського народу.

Він усе ще мовчав. Чи ця жінка була акторкою, чи так говорила чиста, фарисейством недіткнена, душа? — думав він.

Нараз він сказав:

— Я прошу у вас вибачення, пані Вальде.

— Защо, пане Цезаревич? Я не гніваюся, але я боюся вас, боюсь цієї біольоґічної народньої сили.

Він шукав відповіди в її очах і по його устах промайнув сумний усміх. Каштанова алєя скінчилася, деякі будинки і дах директорського дому виринули перед ними.

— Дякую, сказала — і завернула в улицю до дому.

*

На другий день, коло девятої години, вертався Юліян із зятем пані Рибко з ранішньої прогульки з ліса через старий міст. Недалеко дому Альбінських зустрілись вони з Дорою.

Вона була одягнена просто, без капелюха на голові і тримала на рамени зложене до білення полотно, а за руку вела малу Гафійку, що несла бляшану коновку до поливання полотна.

Поздоровкались. Юліян хотів іти дальше, одначе вчитель пристав і похвалив гарну жінку, що вона займається такою простою працею.

— Чи ви щодня так гартуєте свої руки, пані? — спитав.

— Ні, лише коли маю час, і в ясні супокійні дні. Ви будете сміятися, коли я вам скажу, що мене іноді тягне до води. Шум води мене успокоює.

І пішла рівно, мов пальма із своєю малою товаришкою.

— Цікава і мила жінка, напів дитина, а така поважна, — сказав.

Юліян не обзивався.

— Скажи мені, чоловіче, чого вона так тебе боїться?

Юліян прокинувся.

— Мене боїться? — насупив брови.

— Так. Просто блідне, коли лиш тебе побачить або твій голос почує.

— Я з нею рідко і мало що говорю.

— Чув я, — говорив свояк поважно далі, — що підчас її побуту у столиці, хотіла її гонорна тета засватати за якогось багатого купця.

— А вона, та „Вертерова Льотта“, сподіваюся не пристала на це? — спитав ніби-то байдуже Юліян.

— Вона відповіла, що взагалі не віддається більше ніколи. Моя теща нераз каже, що Дора Вальде є одна з тих жінок, що можуть і самі стояти.

Юліян ішов до поїзду і вибрав дорогу лісом. Посеред зелені на самоті він пристанув на хвилинку, зняв шапку і відітхнув з повних грудей. Оглянувся по гарнім старім лісі. „Від вас пливе якась струя сили“. Чи не так вона казала? Чи має він піддаватися тому новому, що вдирається в царину його душі? І нараз погляд шукає чогось у висоті між густим зеленим гиллям.

Він тепер вояк. Пригадує собі слова своїх професорів, військових, що війни були і будуть і що він колись як одиниця або поборе або впаде.

Так, він вояк — „апостол меча“. Йому пригадується один уступ з Мольткого, що на віки запав у його душу: „Військова повинність це великий тягар і нагадує найтяжчі періоди давнього невільництва, але без того тягару стали би европейські суспільности добичею варварських елєментів, яких у нас так багато. Моральний вплив військового режіму на народню вдачу має таке значіння, що ніколи не забагато це підкреслювати. Згадує історію ріжних народностей, повстання держав та історію України. Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що ще може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому.

Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової.

*

Настало повне літо.

Несподівано наспіла із столиці вістка від Зоні до пані Цезаревич, що в найкоротшім часі приїде на кільканацять день Юліян як реконвалєсцент по недузі легенів. Вона не повідомляла нікого про те, бо брат не хотів. За місяць відбудуться маневри і він до того часу мусить бути цілком здоровий, отже дістане двотижневу відпустку на виїзд у гори.

У домі пані Цезаревич було майже все приладжено на приїзд сина. На столі, перед вигідною софою призначеною на відпочинок для реконвалєсцента, стояв невеликий флякон з лісними цвітами.

Тої днини, коли їхав Юліян, світилося вечором одно вікно у Цезаревичів. Дора, що проходжувалася з тетою Олею в зільнику, насолоджуючись чарівною погодою, помітила нараз освітлене вікно.

— Юліян приїхав! — кликнула радісно. Тета глянула на неї таким переляканим поглядом, що Дора охолола.

Щоб змінити тему розмови сказала Дора:

— Ще кілька день і тета Цілля приїде. — А по хвилині додала: — За три дні четверті роковини смерти Еґона.

Тета Оля зідхнула. Їй теж було важко на душі і так двояко. Вона наче бачить смуток на Доринім чолі. Її очі ніби веселі, але хвилинами, мов заслухані у шум власної душі.

*

Директор Альбінський аж віджив на вістку, що приїде його „найстарша“, яка всі домашні, громадські, політичні події ділила з ним поважно і хоробро. Скільки то мав він з нею переговорити, а найголовніше про Дору, ту Дору, що викликувала часами своєю поведінкою в його серцю жаль, що втратила свою дитячість і стала така задумана. А знову: Як на неї сердитися? Де був той, хто б це міг або не простив їй екстраваґантности з україноманьством або хоч би ті між тутешньою біднотою практиковані, філянтропійні експерименти. Час її долю забезпечити, в безпечне ложисько звернути. Не може-ж вона вічно на господарстві з Ольгою перебувати, пасікою та козенятами займатися, або у свому лісі пересиджувати…

На це все мусить Цілля дати якусь раду.

Юліян вернувся з лісового проходу.

У своїй кімнаті мав віддавна улюблене місце при вікні, де любив читати, або випускати дим через відчинене вікно.

Сьогодні заходив він в одну з яруг, через яку гнав пінистий потік і втомився більше, як сподівався. Сидів при вікні і обтирав чоло. Недалеко нього стояла Оксана і дивилася на брата. Сліди недуги ще визирали з його очей. Він дивився нерухомо в далечінь крізь далековид. Сестра принесла йому шклянку молока і поклала деякі нові часописи перед нього. Наново поглянув у даль. Здається, не помилився. Знайома постать. Із заплющеними очима пірнув у тишу. Тут так всюди мило, мирно, людина наче без нервів водно з природою. Якась пташина влетіла несподівано через отверте вікно, перелякана причіпилася обома ніжками до білих завісок, але відчула людську присутність і випурхнула назад. Юліян замріявся і під впливом свіжого повітря заснув. Кілька хвилин пізніше якісь легенькі кроки ступали по східцях до ґаночку. Їм відповів півголос Оксани: — О, несподіванка, це пані Вальде! так давно ви в нас не були! Є в нас Юліян, що хорував, а тепер перебуває якийсь час як реконвалєсцент. Може чули? — прошепотіла на знак, що не можна його будити.

Пані Вальде чула та не хотіла заходити. Але що сьогодні четверті роковини смерти Еґона, то вона ще вчора над вечір налагодила для деяких хорих меду і сюди його сама принесла.

Дора зняла з голови легкий кошичок з карафкою меду окружений цвітами.

— Найкращі які були, — сказала впівголос і відітхнула, протерши чоло від легкої втоми.

— Які чудові! Ви не боялися дідуня, так немилосердно його ограбити?

— Ще б чого! Вони — моя власність. Дідуньо не має до них ніякого права, як і до мого меду.

— Я їх у братовій кімнаті поставлю. Здається, він заснув. Втомився за довгим проходом до ліса.

— Медом його годуйте. Він чудотворний, ах, дивіться, дві бджілки аж сюди за мною прилетіли.

— Дам, дам, спасибі, жрекине, але прошу, зайдіть у хату.

— Ні, не можу, мені треба скоро дома бути.

— Я думала, що хоч на кілька хвилин заглянете.

— О, ні! Не нині. Коли побачимося з вами?

— Не знаю, Доро. Може срібними вечорами, або цими днями… колинебудь.

— Колинебудь, Оксано, бо для мене не буде срібних вечорів. Тета Цілля писала, що з ними може ще хтось приїде. Ох, Оксано, мені чогось цим разом перед тим приїздом лячно, хоч я тету і вуйка люблю. Але, ви вірите у передчуття?

Оксана всміхнулася і заперечила головою. — Давно ще вірила, але тепер ні. І ви так робіть.

— Попробую. До побачення.

Коли Юліян збудився… його чоло обвіяв сильніший подув і вразив солодкий запах. Чудно, заснув як заворожений! Це гірське повітря так опянює. На столі побачив карафку, а коло неї розсипаний жмут рож ріжних колірів. Він узяв одну до рук і дивився на неї. Була тут, входила в хату? Він всунув цвітку до грудної кишені і вийшов відшукати маму. У садку почув як сестра оповідала про відвідини вдовиці, яка з нагоди дня імянин свого чоловіка розіслала ріжним хорим меду, а до них принесла його сама з рожами.

Минуло більш тижня, поки появилась молода вдовиця. — Цезаревичі вітають. Так довго не було пані Вальде видко!

Вона пояснює чому: не було як. Вона мусіла відвідувати з дідом частіше одну вірменську родину, з якою дідо відновив знайомство. Через те не мала змоги бувати частіше у своїх приятелів. Вона зайшла на хвилинку, щоб своїми очима пересвідчитися, як маються пані Цезаревич і пан Юліян. Вечір такий тихий, світлом наче перетканий так виманив її з хати.

— Маю ще вісім день перед собою і потім прощаюся з горами, де мені так добре було в лісах, — відповів Юліян. — Над їх потоками я любив спочивати, а навіть віддаватися мріям.

— „Мріям“? — хотіла спитати, але залишила це. Їх залишають самих. Юліян і Дора переходять з теми на тему. Нараз Дора питається:

— Скажіть, пане поручнику, чи ви не мали нікого близького, коли відвідували востаннє о. Захарія, когось, хто вас був би стримав від виступу з теольоґії?

— Ні, пані. І я рад з того. Раз воно сталося і я мушу бути тим, чим став, чесно та гідно до кінця.

— Отже не жалуєте вашого кроку?

— Ні. Мені з цим добре.

— Пане Цезаревич!

Вона якби зойкнула.

— Чи ви маєте може на думці таке нещастя, як війну?

Вона не відповіла.

— Я її маю, пані Доро.

Вона глянула на годинник.

— Він зупинився. Мабуть уже пізно, — сказала спокійно.

Юліян глянув на годинник і додав, що відведе її з Оксаною, бо мусить зайти за мамою, і їм одна дорога.

„Чом так скрито, син сусіда“…

Стиха задзвеніла пісня з уст молодих людей, що сиділи з Оксаною на східцях. Відійшли всі гуртом. Якось само від себе зложилися дві партії. Молоді з Оксаною йшли вперед, а Юліян з Дорою за ними. Дора дякувала йому за деякі позичені книжки.

— Найкращі були з фінляндських авторів, але вони викликують тугу, а що я з нею зроблю, як залишусь сама?

— Я вас не розумію.

— Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двацятьперший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь там поза межами в далині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але здається недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.

— Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись. Ви маєте обовязки супроти свого народу.

Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.

Юліян, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:

— Чи я вас ще побачу перед відїздом?

Вона здвигнула плечима. Не знала.

І так мовчки розсталися.

*

Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Як звичайно, підійшла до відчиненого вікна, — її око блукало по верхівях гір. Заслонила обличчя долонями і зідхнула. Що вона сьогодні підчас повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі мабуть вони всі ті військові — дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…

А ніч була така ясна, така приманчива, що може неодну долю рішила своєю красою і неодному залишила спомин на все життя.

Юліянові скінчилася відпустка і мусів відїжджати. Оксана вернулась саме зі школи до дому і кинула роздратована книжками і зшитками на стіл.

— Юліяне, новина!

— Мобілізація, Оксано? — зажартував він.

— Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.

— Говори, Оксано!

— Не можеш бодай на один день свого відїзду відложити?

— Ні, сестро.

— В жаден спосіб?

Юліян видивився здивований: — Ніяк. Ще пів години маю для вас, і до побачення аж по маневрах восени.

— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обоїх тут заручити. Альбінський ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Ціллі запропонувала вислати її до „конвікту“ до столиці.

— А вона? — спитав.

— Я чую лише, що дуже плакала.

— Прошу тебе, Оксанко, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.

— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.

— Я ще менше можу зробити.

— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!

*

Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення, що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у манастирі.

— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.

Дора мала дивний спосіб мовчати.

— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.

— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.

— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я на жаль по тижневі мого побуту у вас, переконалася, що Дора вийшла зпід моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Еґон встав…

— Якби так встав! — крикнула Дора і вийшла з кімнати.

*

Осінь. Юліян використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами так, що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.

Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліян заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліян виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи зміняється погода і вертався нетерпляче назад.

Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.

— Оксано! — кликнув він якстій, — економія Альбінських горить.

— Економія? — кликнула дівчина.

Юліян вхопив далековид.

— Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.

— Тета Оля, Дора, — зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.

— Я йду туди, успокійся, — крикнув Юліян.

До хати ввійшла мама:

— Вогонь на Мельниківці, діти! — кликнула.

Юліян погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко неї стояли два будинки панської „економії“.

На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської: — Ти вертайся!

— Я вас не лишу саму, — Відповів голос Дори.

— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.

— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцира.

— Спішім тето, — заохочувала її Дора нервово, натягаючи пелєрину з капузою тісніше на голову.

— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.

— Вертайтесь до дому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.

— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.

— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.

— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? не знаю. Я не маю нікого крім тети Олі, що мене безкорисно любить і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся.

— Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.

Юліян зморщив чоло.

— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. — Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви мабуть перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.

Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.

— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.

Дора мовчала і що хвилини відчиняла шкляні двері, надслухуючи, чи не почує людських голосів на вулиці.

Нараз ударив елєктричний дзвінок від фіртки.

— Хтось прийшов, Доро, відчини.

Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцирську шаблю на одно із крісел.

— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.

— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!

— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.

Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку і обізвався.

— Вже не бачу вогню.

— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притулити, та й вітер якби змилосердився над людською працею притих, — доповіла дівчина.

— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.

— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.

Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.

— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся. — Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч сами не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.

— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.

Юліян хвилинку завагався, але глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перевязану білою хустиною.

— Ви поранені, пане поручнику, — крикнула Дора з переляком.

— Трохи, пані, але воно мине.

— Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, — сказала тета Оля, поглянувши з материнською любовю на нього.

— У нашій домашній аптичці є знаменита масть на всякі рани, — сказала Дора і підійшла до нього з наміром занятися хорою рукою.

Юліян спротивився.

— Не хочу вас трудити, відповів.

— Нині надпоручник через наше нещастя своєю особою майже рискував життям, вуйку, — сказала тета Оля.

— Молодь усе у розгарі, любить риск — відповів Альбінський — хоч не все воно так добре. Здоровля чи життя треба понад усе ставити.

Юліян усміхнувся.

— Хто б за цим так побивався, коли ще й військовий, — і взяв шапку, щоб попрощатись.

— Залишіться ще в нас, пане надпоручник, будь ласка, відпічніть. Ви аж поблідли з утоми, — докинула тета Оля.

— Мене завтра тут уже не буде, — відповів Юліян. — Я приїхав до мами і сестри тільки на кілька день.

— А ми вам навіть ще й не подякували за вашу поміч.

— Ні вам, ні пану директорові, — сказав чемно господар дому, — встаючи із свого місця. — Дора принесе нам найкращий трунок із пивниці і ми випємо за здоровля спасителів.

— Жаль мені дуже, пане директор, що мушу подякувати за виявлену мені ласку, — відповів Юліян кланяючись, — але мене жде моя мама, яка певно вже непокоїться, — і почав прощатись.

Коли гість відійшов, а Альбінський вийшов з кімнати без слова, Дора кинулась теті Олі на груди:

— Тето, тето! які вони оба страшні!

*

Три тижні пізніше цілий дім Альбінського виїхав недалеко на подвійні заручини до родини нотаря Гаджі.

Дорі було лячно показуватися цього вечора в товаристві, щоби стрінутися віч-у-віч із молодим купцем, якому відмовила руки. У святочно прибраних кімнатах господарів було небагато гостей, але все дібране товариство: мішане, військове та цивільне.

Тета Оля, що скрізь почувала себе свобідно, подалася в кімнату мужчин, де побачила між іншим знайомого вірменина-купця, постійного покупця її гарного меду та партнера при недільнім тароку її вуйка. У проході до сусідньої кімнати нараз опинився перед нею Юліян Цезаревич, гарний та елєґантний.

Привиталися.

— Несподіванка, пане Цезаревич, — Сказала мило, і наче з якимсь острахом.

— Мій товариш заручується і я, як його найліпший товариш, мусів на такий важний для нього день приїхати.

Юліян, як добрий знайомий стояв між кількома молодими мужчинами і паннами, розмовляючи майже весело, особливо з гарною шіснацятьлітньою донькою господаря. Побачивши крізь двері в сальонику Дору і двох-трьох молоденьких цивільних підійшов привитатися і сів коло неї. У легкій блакитній сукні із станичком кольору волошок з прозорими рукавами, одним шнурочком білих перлин на шиї і високою зачіскою виглядала дуже гарно. Та її очі від зворушення аж потемніли. Вказала на його руку, чорною вузенькою опаскою перевязану.

— Чи вона ще незагоєна?

— Дрібниця, лиш незначний значок залишився — відповів він із розсміяним поглядом, узяв легенько її руку і поцілував її.

— Не жалуйте мене, пані. Ніжність із вашої сторони не для мене…

Вона відтягнула руку.

— Покиньмо цю тему.

— Чи ви радо їхали сюди?

— Недуже. Погода неприязна. Не люблю сухого і морозного грудня. Дотого я відвикла від більших товариств, буваю в них несмілива і полохлива.

— Як справжня серна. Не дивота. Двом богам не можна служити. Зате по лісах, між сільськими дітьми, між бджолами та кіньми ви у себе дома. — Та скажіть, пані, чи вам ніколи не приходило на думку, що нараз хтось може перед нами зявитися, як у казці, злегковажити ввесь той світ, яким живемо і сказати: від тепер покинеш це все і пічнеш інше життя.

Її уста побіліли.

— Пане надпоручнику, таких питань не вільно мені ставити.

— Я вразив вас, пані Вальде?

— Це ні, але на питання поважних людей я відповідаю також лише поважно.

— Чи я поводився коли з вами неповажно?

— Ні. І я ніколи не бувала такою.

— Коли так, то я питаю зовсім поважно. Розуміється, це все може тільки від вас залежати.

— Що вам з того прийде, пане Цезаревич?

— Може і прийде. Ви не любите міста?

— Колись любила.

— А тепер прошу дати мені відповідь на моє питання.

— Чи ви бажаєте її зараз?

— Чи ви волієте її іншим разом? — спитав несміливо.

Вона відповіла ледви чутно „так“ і встала. Він теж устав і вийшов із сальонику.

Дора перейшла сальон, де були зібрані гості і перейшла до іншої кімнати, де стрінулася з тетою Ціллею. Тета Цілля змірила її сукню гострим оком від голови до стіп. Дора відгадала її думки. — Чи недобре, тіточко? — спитала спокійно.

— Добре, дитино, може трохи за поважно, але щож? ти вдова.

Від останнього слова щось стиснуло її серце. Навіщо їй про це казати? Відійшла на бік і приєдналася до тети Олі. Обі були здивовані, побачивши при однім столику Юліяна Цезаревича, як грав у шахи із директором Альбінським. Альбінський, побачивши братанницю коло себе, наче на лихім учинку спійманий, сказав виправдуючим тоном: — Як бачиш, граємо в шахи, Ольго. Мене цікавить, як грає теперішня молодь. Мені поручили пана надпоручника Цезаревича як доброго шахіста.

Нараз заграла музика до вальса. Деякі мужчини вже з паннами під рукою позявлялися з інших кімнат, і вмить почався танець. Дора почувала себе ніяково, бо вже давно не чула веселої, поривної музики, що промовляла до серця, наче манила: „Ходи, піддайся нашим звукам, забудь, що тебе болить і гнобить“. Вона не буде гуляти, не може. Втекти із салі? Вона-ж вдова. Хоч від смерти Еґона минуло так багато часу… Повела поглядом за тетою Олею. Хотіла поділитися з нею своїми почуваннями, але її вже не було. Доходила до дверей, але на порозі зустріла Цезаревича.

— Я з салі, пане Цезаревич, — промовила придушеним голосом.

— А я до салі, — відповів він і усміхнувся.

— Я не буду гуляти і саме втікаю.

— А я хочу гуляти, і бачу, що я у сам час прийшов, щоб урятувати свою пайку. Прошу вас, пані Вальде, на одного вальса.

— Навіть не умію, мабуть забула, а по друге мені вже пригадали нині, що я вдова і моє сумління обзивається. „Він“ так мене безмежно любив і я не повинна свого чоловіка забувати.

Юліян поблід і в серцю відчув, якби холодний ніж.

— Чи ви хочете, щоб вас посадили на стос дров і підпалили його? Ми-ж не індійці, — сказав із спалахнулими очима і подав їй рамя.

— Будьте ласкаві, пані.

Вона не обізвалася більше, і мусіла послухати.

Запровадив її на канапу і сів поруч неї. Був ще зворушений, але лице його було вже спокійне.

— Я спізнився трохи, — сказав, нахиляючись до неї, — інакше був би вже давно тут. Я думав про вас, боявся, що втрачу свій перший вальс, але він ще буде мій, правда? Сьогодні такий гарний вечір, люди такі вдоволені, я відорвався від своєї праці, щоб тільки приїхати сюди.

І вже під чудові заколисні звуки вальса він вів. Вона не знала, чи була коли така пора, коли вона гуляла. Чи була така хвилина, що вона не вміла гуляти? Сама музика несла її, поринала. Він вів її певною, досвідченою рукою і вони звернули загальну увагу своїми гарними постатями. Господиня дому, що присіла коло Альбінського, завважила до нього: — Погляньте, яка гарна пара — наша внучка і надпоручник Цезаревич. Щоб ви на те, якби так… — і моргнула не докінчивши, бо директор і так зрозумів її. Він нахмурився і похитав головою: — Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору — мій єдиний скарб не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової траґедії. Крім того я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.

Пані Цілля сидячи разом з ними не спускала льорнетки, стежачи за Цезаревичем.

— Він гладкий, — додала — проявляє військове походженя чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе. У військовій службі це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець. — А дотого може і з довгами, — додав знайомий господарів за плечима директора.

— Це було б ще найменше каригідне, — відповіла пані Гаджі, — у військових з огляду на їх невелику ґажу, часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…

— Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, — хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничив у всяких інтересах, — коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його-ж дідо пішов через карти у гріб.

Тета Оля піднялася із свого місця.

— Він на такого не виглядає, — боронила пані Цілля молодого, гарного офіцира, — а зрештою, що він нас обходить?

Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі: — Час до дому, Ольго. — Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей віднайшов Дору.

— Доро, зозулько, тобі час до дому.

Вона подивилася з острахом на нього. — Вже? Не можна одробину пізніше?

— Ні, дитинко. Тета Оля вже в ґардеробі. Чейже не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.

Юліян поглянув на свій годинник. За годину відходить поїзд до столиці. Він подав Дорі рамя і провів її до ґардероби. Відшукавши її речі, попросив її усісти; схилився і приклякнувши на одно коліно взув її у сніговики. Вона несподівано тупнула ногою. Він підвів голову. Чи він зле одягнув її, чи не бажала собі цього?

— Дідо! — вирвалось їй з острахом упівголос з уст. — Але Юліян ані не оглянувся, тільки вбирав її далі і подав шапку. Він зробив це все з такою повагою і природністю, що всі довкола вважали це за щось самозрозуміле. Відпровадив Дору до саней, де сиділа вже панна Альбінська.

На дворі падав сніг і віяв гострий вітер.

— Ви також уже від'їжджаєте, пане надпоручнику, — кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.

— А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? — відповів він усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею, сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліян скочив із саней.

— Ви до двірця хочете? — спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.

— Так, служба. — І, обтулюючи її ще раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледви чутно, наче б лише для себе, просвистав мельодію німецької пісні: „Still wie die nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein“.

— До побачення! — сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.

*

Настало Різдво.

На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі була дома.

Тета Оля влаштувала їй окремий „святий вечір“, який відсвятковували як щороку на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.

— Дідуню, — сказала, — я прийшла повідомити вас, що я їду нагору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.

Альбінський читав часописи і поглянув зпоза окулярів на неї, — Що таке? Я не дочув.

Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав: „А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.“

Юліян приїхав до мами на Різдво у хмарному настрою. Мав грошеві клопоти. Чоловік Еви Захарій, якого вона уповажнила управляти унаслідженим по бабуні Орелецькій маєтком, стягав тепер усі позички. І до Юліяна прийшло візвання сплатити довг, затягнений свого часу отцем Захарієм для нього у бабуні Орелецької для його хорого батька. О. Захарій позичаючи ці гроші, леліяв уже тоді у свому серцю надію, що дає їх свому майбутньому зятеві, отже особою, яка матиме право впоминатися по його смерти за довг, не буде ніхто інший, як його власна донька — Ева.

Несподіване візвання до сплати довгу в імені пані Еви Кави, нагнало Юліянові не лише нагле почування сорому, але і острах, що не зможе найти засобів, щоб полагодити такий прикрий свій обовязок. Із хвилиною, коли він вступив до війська, опинився нараз перед несподіваними видатками, мов перед безоднею і був відразу примушений робити довги. А що не мав нікого хто в такій потребі міг би ручити за нього, то робив це на офіцирське слово чести. Виплачувати такі довги точно, хоч і невеликими квотами, із своєї ґажі було його святим обовязком.

Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне кошта процесу і покривджені звернуться до військової влади.

— Деґрадація, або перенесення до іншого полку, — сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.

Юліян звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося „сорокато“, майже всі з них були вже подружені і якби змовились, радили йому женитися з „якоюсь“ багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.

„Честь, честь, честь! — говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливости: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. — Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною богачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощання за віроломство Еви. Він протиставляв їй недовіря чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народности. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чистого характеру. Він відчув її силу над собою від тої памятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, опустив її на землю. Подружжя з багатою, байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне, але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?

Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може це вже його останні свята…

*

Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріяльні клопоти. Оксана довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.

— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.

Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.

Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльности, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, — і пішов до неї.

— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.

Він оповів коротко про свій стан і свої пляни.

— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.

Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.

— Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.

— Як хочеш, — відповіла вона. — Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.

— Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцир терпить, тим менше повинні про це люди знати.

*

По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причіпити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліян у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.

Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду „Бог предвічний…“

— Дора! — кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей. Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і, здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліянові.

Юліян сів напроти неї й докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матерею, як це робив нераз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.

— Тета Цілля, — оповідала Дора — дістала від свого чоловіка грошевий дарунок на подорож до Швайцарії або Мерану. Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоровля.

— Сама поїде? — спитала пані Цезаревич.

— Може з дідунем, тетою Захарій або і…

— Вами? — вмішався Юліян.

— Може і зі мною, — відповіла непевно Дора, — але я воліла би залишитися з тетою Олею.

— Доро! — майже кликнула здивована Оксана, — якже так можна зрікатися такої нагоди!

— В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швайцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: „Ховай гріш, а прийде час, то ще неодно гарне побачиш.“ Наша Швайцарія над Дніпром! Туди я хотіла б поїхати!

Оксана перебила їй.

— Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?

— Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…

Юліян встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіян і проспівала коляду. Юліянові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.

Коли прийшов час іти до хати, Юліян сказав:

— Я вас проведу.

— Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.

Увійшли в каштанову алєю, — вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом, під небом засіяним зірками. На горах виднілися хатки зпоміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі, і за хвилину пристав.

— Пані Вальде, — вимовив несподівано.

— Пане надпоручнику?

— Пані Доро!

Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано наче в його горлі опирався голос, наче б хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали: — Я могла б вам помогти…

— Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?

— Хочу! — сказала вона і піднесла хустинку до очей. — Якби ти знав!…

— Не плач, Доро, — попросив він, зідхаючи з полекшою і поцілував її, притискаючи її до себе.

— Боже мій! — відповіла паленіючи, — це в мене з несподіваного щастя…

— Ти цього ніколи не пожалуєш, Доро, бо ще не знаєш, як я тебе люблю.

— Але ти про одно забув, Юліяне.

— Забув, що?

— Ти забув, що я Альбінська.

— Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна свому народові і відродилася в тобі.

— Юліяне, я так багато наплакалася потайки, що не сміла бути тою, якою хотіла.

— Ми не потребуємо присягати собі вірности, Доро.

— Ні, Юліяне, це непотрібне між нами.

— Завтра я буду у твого діда і доки ще лишусь тут, буду щодня в тебе.

*

„Як воно все це склалося, чи не був це сон?“ — питала сама себе. Чи він говорив справді з нею і завтра він сам прийде до дідуня? Відходить до мешкання, бачить освітлені вікна в кімнаті дідуня, в тети Олі… О, яке чудове буває життя, як у житті все, наче чудом складається. Вона — його наречена, його щаслива наречена! Глянула на небо, шукала там, чогось… Чи вміла в зорях читати?

„Тиха як ніч, як море глибока…“

Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?

З гостей застала ще купця вірменина і старенького латинського пароха, як саме збиралися додому. Чекала аж тета Оля відійде до своєї кімнати. Коли тета кинулась зідхаючи у свій фотель, у за нею появилась Дора.

— Подай мені папіроску, доню, мені чогось важко на душі. Чи Цезаревич був дома. Як його мамі ведеться? Здорова?

— Здорова і він дома. Ах, тіточко, не будьте смутні! Не віщуйте лиха. Чи ви не пізнали по мені сьогодні нічого? Погляньте на мене.

Альбінська глянула на Дору і всміхнулася.

— О, тіточко, ви заступали мені батька та маму, то й вислухайте, що я вам розкажу, щось небуденне.

Дора, наче гріх, що його таїть винуватець перед своїм ближнім, а мусить його виявити, висповідалася перед своєю старою, щирою повірницею.

— Це все гарно, моя кохана, але між тобою і ним не може бути злуки. Ти не знаєш, що тебе жде. Дідо ніколи не дасть на це свого дозволу.

— Я хочу правдиву причину знати, тето. Я молода, я можу з життям і до бою станути. Чи може мене ще щось гіршого стрінути як те, що я вже пережила.

— Може ще наслідки з сумних днів діда Юліяна Цезаревича, Господь один знає. Проклін сягає в сьоме покоління, кажуть.

— Що за проклін, тето? Я про щось таке в їх родині не чула.

— Тим ліпше для тебе.

— Говоріть ясно тето, мушу знати.

— Проклін прабабуні твого Юліяна Цезаревича, проклін, що повторявся у всій родині твого діда без огляду на те, чи нищив винних чи невинних. Тебе одну оминув він, коли не рахувати катастрофи з Еґоном.

— Хто-ж провинився проти тої страшної прабабуні?

— Він сам, Доро, твій дідо.

В хаті стало тихо, годинник на стіні тикав, лямпа на столі кидала тінь зпід зеленої умбри, а тета Альбінська оповіла всю ту дивну історію, яку знаємо здебільша із записок батька Максима Цезаревича.

Дора кликнула:

— А моя бабуня, та моя прекрасна, дорога бабуня, взяла малого сироту під свої янгольські крила, щоб його виховати на чесного українського громадянина, а сама мусіла вмерти. О, як сумно! І вам сталася кривда, дорога тето, що ви любили так само Юліяна Цезаревича, як я свого люблю.

— Але ти не осуджуй спричинника цього лиха, бо він каявся, і від хвилини проклону ніколи більше не зазнав щастя. Він сповняв благородні вчинки, вів христіянське життя, розумів чужі страждання, лише від того свого сумного, наче божевільного вчинку, став неприхильний для нашої національности, хоч до часу смерти своєї жінки ніколи таким не був.

Дора розсміялася зневажливо, а тета Оля піднесла остережливо палець догори:

— Я гадаю, що це почування ненависти зродила в нього заздрість через те, що твоя бабуня обставала до останньої хвилини свого життя за нащадком своєї нації.

Дора встала з місця: — Все те, що ви мені оповіли, невідрадне й сумне. Воно звалило мого діда з пєдесталу, на якому я звикла була його бачити. Підіть до дідуня і приготовте його, що завтра прийде хтось до нього і попросить руки його внучки, — ви вже знаєте.

Панна Альбінська відійшла, а Дора дивилася крізь будинок на узгіррі. Одно вікно спереду було освічене, — його вікно. Походила якийсь час по кімнаті і вийшла до сіней, що вели до кімнати свого діда. Та тут близько дверей зупинилась, почувши всередині голоси. Говорив її дідо:

— Я дивуюсь тобі, як ти, як старша жінка, можеш до мене з такою дикою справою приходити? Чи ти не могла собі та їй сказати, що я ніколи на такий інтерес не згоджуся? Час тобі вже позбутись твого підданства супроти неї, а їй визволитись з ідеалізму! Вже їй знов якийсь надпоручник застряг у голові. Не досить було одного!…

Дора закрила лице руками, сперлася до стіни, постояла ще хвилину і ввійшла до середини.

— Ми вже, дідуню, з Цезаревичем заручилися.

— Для твого щастя ви розручитеся.

— Але я його люблю.

— Але мені це не вистачає.

— І він мене любить.

— Від коли?

— Дідуню, ох, Боже мій! це вже його річ, але любить.

— Доро, ти можеш бути переконана, що я бажаю тобі щастя і хочу, щоб тебе твій чоловік любив і шанував. Як мені відомо, Цезаревич побивався довго за першою нареченою і хто знає, чи він і тепер ще не має її в памяти. Тепер він заліз у довги, і коли його карієра загрожена, він полюбив тебе… Цезаревич — великий спекулянт.

— Він завтра сам до вас прийде, поговорить.

— Ми приймемо його. Я вже переконаюся, як він тебе любить. Але я тебе ще спитаю: чи ти маєш маєток і чи ти згодилась би поплатити його довги?

Дора притакнула головою: — Так, грішми за ліс по Еґоні.

— Цього, пані Вальде, вам ніхто не заборонить. Але що далі? Цезаревич надпоручник і крім сплати довгів йому треба ще і багатої жінки. Офіцирська кавція, як відомо, також мусить бути забезпечена.

Дора мов омліла.

— Про це я не думала досі, — сказала побілілими устами.

— Іди, дитино, — сказав Альбінський лагіднішим тоном, — я бачу, що ти нездорова. Твої очі як у гарячці. Прийде надпоручник, то побалакаємо.

Дора схилилась, і поцілувала його в руку.

— Дякую вам, діду.

Точно в 11-тій годині передполуднем прийшов Юліян Цезаревич. Тета Оля впровадила його до кімнати Альбінського.

Привіт був чемний, хоч холодний. Юліян по кількох чемних вступних словах запевнив Альбінського про взаємну любов між ним та його внучкою, сказав про сподіваний свій недалекий аванс і про деякі прикрі перешкоди, які старатиметься усунути. Директор слухав з гострим виразом лиця і спитав, як уявляє він собі матеріяльні справи. Юліян відповів, що не бажає іншого маєтку понад потрібну кавцію для жінки, яка могла б забезпечити їй істнування на випадок звихнення його військової карієри.

— Що значить „звихнення“? Чи ви маєте намір виступити з війська?

Юліян заперечив головою.

— Ви покинули богословя, хоч квапилися стати „апостолом черні“, а тепер може знову хочете вернутись до давнього?

— Ні, від коли я вступив до війська, буду триматися вже меча.

— А які ви маєте вигляди у війську?

— Моє знання і безнастанна вправа в чужих мовах дозволять мені здійснити свій плян, щоб стати перекладачем при штабі, також і підчас війни.

— А яке забезпечення даєте ви на випадок звихнення вашої так званої військової карієри жінці? Часи непевні, моя внучка звикла до добробуту. Коли я вчора представив їй життя з убогим військовим, хочби і з забезпеченою кавцією, вона признала мені рацію.

— Я на найгірший випадок маю знання доброго теслі, яке дасть мені завсіди кусень хліба і вступ до найліпших варштатів меблів, бо я маю свідоцтва з найкращих німецьких майстерень.

Директор узяв його руку:

— Здорова і гарна рука, що проявляє крепкість і добре походження. — Альбінський подав йому папіросницю і настала мовчанка.

Очі Юліяна опинилися на хвилинку на знанім портреті покійної Альбінської у строю молодої. Його обличчя прояснилося на мить, мов від сонця. Це-ж була немов жива Дора Вальде!

Альбінський це помітив.

— Чи маєте ви, пане, поняття, що та дитина для мене значить? Скільки жури вона мені принесла, заки я зберіг її такою, якою ви її пізнали. А ви всі приходите сюди і робите свої рахунки, хочете мені вирвати, останнє сонце моєї старости? Як я можу вам на слово повірити, що вона вам дорога? Ви, пане Цезаревич, гарна людина, добре вихована і характер ваш може без рисочки, як я це чув від людей, що вас знають, і ви маєте в собі те, що рідко хто має: духову перевагу над своїм середовищем. І я був би гордий називати вас своїм внуком, сином чи як там, але для моєї Дори мені цього всього замало. Дайте поважний доказ вашої любови для неї, дайте якусь високу ціну, яку я від вас зажадаю. Я говорю твердо, але ясно. Я вам вироблю посаду, яку собі забажаєте, я сплачу всі ваші довги, бо Дора Вальде без мене це не всилі зробити, я вигладжу всі нерівности, що можуть бути перепоною у вашій військовій чи цивільній карієрі, ввесь мій, хоч і невеликий маєток припаде вам і її, але дайте лише заяву перед вінчанням, що зрікаєтеся своєї народности, перемінюєте ваше імя на моє і що ваші нащадки будуть його носити.

— Ми не живемо за часів Вишневеччини і Четвертинського, пане директоре. Чи пані Дора Вальде знає про ці ваші умови?

Альбінський злобно усміхнувся.

— Маєте три дні до надуми.

У передпокою, коли Цезаревич виходив, виринула перед ним, мов зпід землі тета Оля.

— Як мається пані Дора? — спитав він стисненим голосом. — Перекажіть їй, що я її поздоровляю і прошу, щоб не плакала.

Тета Оля підняла допитливо погляд на нього, але він, засунувши поважно шапку над очі, закинув плащ на себе і вийшов.

*

На другий день передполуднем попросила пані Рибко Юліяна до себе.

Юліян оповів коротко про свою розмову з Альбінським. Тета сплеснула з зачудовання руками.

— Ти зворушуєшся, Юліяне! Я тебе розумію, але вибач, якби ти все знав і роками бачив, що бачили мої очі і чули мої вуха, то ти не дивувався б. Дора стала для нього лише оруддям для його національних і честолюбивих цілей!…

Після цього розказала, як зверталася за поміччю для нього до давнього знайомого її покійного чоловіка — купця Вартана, вірменина, і як він піддав проєкт подружжя з наймолодшою донькою панства Гаджі.

Юліянові кров ударила в лице.

— Що це люди зійшли з розуму? — крикнув, — мене женити? Що це знову за рахунок?

— Ти їй мав подобатися, сину, чого-ж тут гніватися?

Юліян усміхнувся. Перший раз по кількох тяжких днях вона побачила його усміхненим.

— Це-ж того вірменина Вартанова фантазія. Йому заблисла надія на добре „посередництво“ з одної і другої сторони!

— Алеж ні! — переконувала пані Рибко — від святкування заручин обох сестер, Юліяне, наймолодша дівчина заєдно про тебе маячила, а її родичі хоч і всміхалися зразу з того, згодилися остаточно після наради з Вартаном, покрити твої довги разом із кавцією, під умовою, що заручини мали б відбутися зараз, а вінчання аж два роки пізніше, бо дівчатко має щойно шіснацять літ.

— Ні, ні, нехай добродій Вартан не робить проєктів без господаря! Досить уже тих крутійств у таких справах як подружжя, досить торгів і визискування людських крутих ситуацій! Нехай мене полишуть власній долі!

Сказавши це, подякував теті за її щирі заходи і попрохав не побиватися більше за ним ані не втягати таких дорадників як Вартан.

*

Уже третій день не стрічав Юліян Дори, ані її не бачив. Вислав їй листа з докладним змістом його розмови з дідом, прохаючи забути його. Найліпше буде для них обоїх, як він сам вибереться до Америки.

Дора бачилася з дідом лиш при обіді і нічого не говорила, а він сам мовчав. Виходило, коли Юліян не зявлявся в нього, справа скінчилася. А проте Дора думала з німою завзятістю, що треба було щось діяти. В її голові думки не спочивали, особливо, коли дивилася на гору поза каштановою алеєю, де темніли стіни шкільного будинку на білому сніжному тлі. Не надумуючися довго, вийшла з хати, пішла до стайні, вибрала коня і пустилася верхи. Завернула в ліс у надії, що Юліян десь зявиться, відтак в околицю залізничого двірця, — може саме виїжджає?… Звідти навскач погнала на міську дорогу. У повороті почула в околиці економії гук двох вистрілів раз за разом. Кінь здрігнувся, настрожив уха і вона стримала його. „Хтось полює“, подумала і поїхала далі. Недалеко своєї хати пізнала в одній жіночій постаті маму Юліяна. Вона йшла нерівним кроком і плакала. Єдина гадка Дори була про Юліяна і вона спитала, що з ним могло статися? Захворів тяжко, чи відїхав?

Пані Цезаревич оповіла їй, як вона ходила з проханням спасти свого сина грошевою позичкою і як Юліянові не лишається нічого іншого крім виїзду до Америки, чого вона не переживе.

Дора кинула поводи коневі на шию, щоб сам вернувся на економію і сама пішла пішки. Дома кинулася у вогкій одежі на канапу, підсуваючи руки під голову, заплющила очі. Великі сльози котилися з її очей, а вона лежала непорушно, сама не знала, як довго.

*

Юліян вернувшись від Альбінського, чекав дома три дні, але чому — сам не знав. Міг би був так само вже і на другий день відїхати, знаючи, що і так не може приняти поданих йому умов. Тільки неописана туга тримала його ще на місці. Коли вернувся з ліса, витягнув із кишені бравнінґ і поставив його на столі. Його очі спочали на зброї. Ні, ні, хоч яке його становище безнадійне, тут, де жила його мама, він цього не зробить, хочби і не виїхав за море. Батько залишив її та наймолодшу сестру на нього. Його смерть вбила би маму, бо її здоровля і так павутинне. Стояв і роздумував, аж почув, як двері ледви чутно відчинилися. Шелест примусив його оглянутися.

— Дора!.. пані Вальде, ви…?

Вона не відповіла, а поглянула на нього великими очима.

— Чи ви до Оксани? Вона мабуть ще не вернулась зі школи. Я не знаю…

— Ні, Юліяне, я приходжу до тебе.

— До мене?

— Так. Я прийшла тебе просити, щоб ви… ти не виїздив до Америки, для добра твоєї мами і мого. Не роби цього!

— Ти просиш мене не виїжджати, а проте повірила дідові, що я лише для маєтку старався за тебе і подякувала йому за це.

Ледви замітний болісний усміх заблукався на устах.

— Юліяне, дідо боровся проти тебе і закрився моєю особою. Я повторяю ще раз, що прийшла тебе просити, щоб ти не їхав за море — і зробила рух, якби хотіла піти, але він станув на її дорозі.

— Говорити тобі про свою любов, коли може дідо переконав тебе, що мені не можна вірити?

— Пусте, переконував, чи ні, — відповіла нервово, — але знай, що твоя мама була по обіді в мого діда, шукала помочі для тебе, щоб ти не мусів відїжджати… ах, Юліяне!

— Жебрала за мене, — крикнув він.

— Вона це з любови для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!

Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.

— То ти недавно стріляв в околиці економії? — спитала.

— Я, Доро, — і відвернув очі.

— Чому?

— Аби, аби… не носити набитого з собою… Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.

— А є ще який набій?

Він відобрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.

— Так, є ще один.

— То треба його вибрати або вистрілити.

Він усміхнувся.

— Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.

— Я не прийшла сидіти, дай револьвер.

— Мужчині може дав би, але тобі не дам.

— Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Еґон мене вчив. І він був військовий.

Юліян не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.

— Пані Доро Вальде! я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! — вирвалися йому слова з уст.

— Побачиш мене ще, Юліяне, — відповіла несміливо, — по моїй розмові з дідом.

— Твій труд ледви чи буде успішний.

— Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… — і тут урвала.

— Що ти хочеш зробити, Доро?

— Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і.. нареченої офіцира.

Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.

— Це тета Оля по мене, — і обернувшись до тети, що бачила всю сцену: — Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіциром Юліяном Цезаревичем прощалася.

*

Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена. — Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.

Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було, „Збавлена краса“, — подумав.

Ввійшла Дора.

— Можна мені з вами поговорити, дідуню?

— Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?

— Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та, чого життя не ломить і час не нищить!

— Дідуню, — почала вона нараз іншим тоном, — я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.

Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.

— Був він тут і згодився на мої умови?

— Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…

— А за задовженого офіцира? — питав Альбінський їдко.

— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.

— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?

— Саме я прошу вас за мене її зложити.

— Ти просиш? чому-ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?

— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?

— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважніших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.

— Це ваше останнє слово, дідуню?

— Найостанніше.

— То знайте, що це й моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.

Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.

— Чого хочеш, ти стара Касандро?

— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного, щоб ви схаменулися і не йшли за далеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому-ж не допомогти їм до злуки?

Альбінський похитав іронічно головою.

— Тому, що колись перед роками капітан Юліян Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить єдина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?

— Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед пятьома роками трапилася катастрофа з нещасним Еґоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, памятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рям і не забрала вам своєї внучки.

— Не казав я, що ти Касандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.

Тета Оля вийшла.

*

Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами: стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без памяти підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.

Коли її півмертву переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо: „Раніше було зле, — а тепер уже добре.“

Лікарі оглянули рану: перестрілене одно рамя, вистріл був вимірений до висків, мабуть рука хибила.

Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:

— Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але не — цього! така тиха і скромна!

Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобовязує його виплатити Юліянові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліян може зробити з ним, що схоче.

Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рамя поверх перестрілене, куля вилетіла. Покищо пацієнтка лежить без памяти. Старий довголітній лікар і приятель дому, пояснював Альбінському свої оглядини: — Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерти чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обовязково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.

Панна Альбінська мусіла як нераз уже у найприкріших хвилинах їхати за Цезаревичем.

Коли ввійшла до Цезаревичів, привитавшись з його мамою та Оксаною, звернулася відразу до Юліяна:

— Збирайтесь якнайскорше та їдьте зі мною. З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.

Юліян побілів по уста.

— Чи є надія на життя? — спитав.

— Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй память.

Коні мчали, Юліян читав лист Дори, переданий йому тетою Олею і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо і він хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все-ж робив ще не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхотніших почувань.

Юліян викривив погірдливо уста: — З вас промовляє жінка, що на все має прощання.

— Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.

Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.

Альбінський перший простягнув до нього руку:

— Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи за траґічно все це взяла, але сталося.

Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.

Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря то перший її запит був: „Що буде зі мною?“, і другий: „Чи він уже відїхав?“.

Коли лікар перевязав їй рамя і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря — почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліяна. Побачивши її з обандажованим раменем, усю білу з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений. Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав: — Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліян Цезаревич твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.

Коли Юліян приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і цілуючи її, сказав півголосом: — Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?

Вона приклала палець до уст: — Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.

— Геройська несподівана жертва!

— Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінґ у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не відїжджати, вони піддали мені цей плян…

*

Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перевязуваний хірурґом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліян виїхали до столиці поладнати деякі важні справи. Юліян засипував її допитами про її стан здоровля і писав про свою нову велику працю.

Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліяном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.

Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасіянси і виворожувала Еві долю.

Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синову і братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відібється пізніше на її здоровлю.

Аж прийшов останній день перед Новим Роком, день Маланки, — ось-ось мав вернутися дідо з Юліяном.

Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась повільною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліян опинився біля неї.

— Правдива радосте, якже ти, моє сонце? — і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?

Вона заперечувала головою: — Ні, ні, ні!

— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!

Вона всміхалася, якби недовіряла: — Справді? Справді? Справді?

*

Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві, тільки при обовязкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.

Девять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація, — мусіли розстатися.

— Не кожна куля бє, — сказав Юліян передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли відїхав на війну. Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.

— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.

Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня до дому, перші слова Дори були:

— А Україна?

— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

— Але-ж ти став твердий, чоловіче, — усміхнулась Дора, глянувши на нього.

Він відповів їй теж усміхом:

— Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.

КІНЕЦЬ.