Автокефалія/Засади автокефалії/Схема автокефального устрою/Міжцерковна конструкція автокефалії/Теорія пентархії

СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!

Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Засади автокефалії. Схема автокефального устрою. Міжцерковна конструкція автокефалії
Олександр Лотоцький
Теорія пентархії

Вступні уваги ▶

1935

4.

ТЕОРІЯ ПЕНТАРХІЇ.

Не можна не згадати про спробу в лоні східньої церкви утворити конструкцію єдиної церковної влади в формі обмеженого колєктиву представників окремих церков. Се т. зв. теорія пентархії чи теорія пяти змислів, що виникла в добу посилення централізації церковної влади в Візантії.

Доґматично церква уявляється як збірна маса рівнозначних одиниць, по кількости чинних єпископів. Але в дійсності церква в такому атомістичному стані була лише в добу апостольську. В міру свого розвитку вона використовує в своєму устрою історично утворені форми громадського й державного управління й зокрема — систему централізації. Зосередження церков біля патріярших катедр привело до погляду, що представники сих катедр стали представниками всієї церкви. З погляду сеї теорії вища світова влада церковна належить цілокупності пятьох патріярхів (римському, царгородському, александрійському, антіохійському та ієрусалимському). Таке твердження доводилося через штучну аналоґію між пятьма патріархами та пятьма змислами людського тіла: як тіло реґулюється пятьма ріжними змислами, що існують в одному орґанізмі, так церква провадиться спільною владою пятьох патріярхів. Найширше уґрунтування ся теорія пентархії знайшла в знаного візантійського каноніста Федора Вальсамона, що за її допомогою доводив спільність і рівність патріярхатів.

Алеж ще на самому початку теорія пентархії зазнала річевого удару з боку Риму, бо римська церква та її представники не хотіли визнавати ніякої сторонньої влади. З огляду на се теорія пентархії перейшла в тетрархію патріярхів — у цілокупність влади чотирьох східніх патріярхів. Не вважаючи на дальші річеві — історичні — заперечення сеї теорії, патріярхи царгородські, що послугувалися нею в своїх інтересах, покликаються на неї та обороняють її й значно пізніше. Р. 1693 в константинопільському патріяршому синоді обмірковувано одповідь на запит, що дістав його патр. Каленик, — скільки в східній церкві патріярших тронів і яким ієрархам належить засвоювати патріяршу гідність. Визнано при тому, що правилами всесвітніх соборів та царськими законами установлено чотири патріярхати, до яких опісля ще додано московський; автономні ж архиєпископи: охридський, кипрський, іверійський та печський дістали свою гідність із ласки царів і патріяршої гідности не мають та не заводяться до патріярших каталоґів; до того ж патріярх із своїм синодом накладають анатему на кожного, хто коли-небудь насмілиться назвати патріярхом кого иншого, крім згаданих патріярхів, канонічно установлених правилами церкви. Ся ідея тетрархії, що на ділі прикривала абсолютистичні тенденції константинопільського патріярха, який фактично головував над иншими східніми патріярхами, впала на одповідний ґрунт у Московщині — для доконання тих самих тенденцій. Знаний Арсеній Суханов доводив грекам, що їх чотири патріярхати установлено було лише для їх держави та що утворено їх не вселенськими соборами, а „по царському изволенію“. Тож повставала з сього на Московщині думка, що „благочестивый царь… аще и по власти можаше превысочайшій престолъ патріаршій устроити, яко царь и самодержецъ“. Київський учений Симеон Полоцький навіть запропонував утворити на Московщині стільки патріярхатів, скільки було їх у греко-римській імперії, і сю думку трактувалося свого часу дуже поважно. Недоконана на терені московському, теорія пентархії продовжує жити в свідомості царгородських патріярхів, що повторяють її ще й у XIX ст. — з приводу повстання нових автокефальних церков.

Теорія пентархії мала в собі деякі традиційні основи східньої церкви та практичні цілі, яким не можна одмовити слушности. Принцип пентархії чи тетрархії виявляв ту правну ідею, що всесвітня влада церковна може існувати лише в формі не абсолютистичній, а федеративній; в своєму чистому вигляді та ідея обороняла церкву од замахів на незалежність того чи иншого патріярха. Але се був штучний вихід, яким у дальшому прикривалися властолюбні замахи царгородського патріярха. Теорія пентархії не має для себе якоїсь формально-правної підстави, — в постановах соборів не можна знайти вказівок, щоб патріярхів було лише пять. Не більше знаходила вона підстави і в реальному життю. В міру того, як виникали нові місцеві автокефальні церкви, вони правно чи бодай фактично доконували право незалежности од фіктивної влади пентархів^[1].

Отже маючи в засаді своїй деякі слушні моменти соборности й федеративности вселенської влади церковної, теорія пентархії з зростом церковно-громадської самосвідомости, з повстанням нових автокефальних церков, щораз більше тратить ґрунт для себе й власне не була зреалізована, бо в дійсності лише викривляла згадані моменти в напрямі одноособового абсолютизму, чужого й неодповідного для правних традицій східньої церкви. Правна засада щодо вищої влади в східній церкві полягає в тому, що належить вона цілокупно всім автокефальним церквам однаково й без винятку.^[2]

↑ „Если бы пять патріарховъ греко-римскихъ и дѣйствительно учреждены были вселенскими соборами, то изъ этого ровно бы ничего не слѣдовало. Канонисты греческіе забываютъ, что вселенскіе соборы вмѣстѣ съ общими дѣлами всей вселенской церкви занимались еще частными дѣлами и церкви греко-римской: учрежденіе ими пяти патріархатовъ, если бы оно дѣйствительно имѣло мѣсто, значило бы только учрежденіе ими сихъ патріархатовъ для этой церкви греко-римской и болѣе ничего. Но вселенскіе соборы не учреждали патріархатовъ, которые вмѣстѣ со всей системой церковно-административной централизаціи явились еще до нихъ (I всел. соб. пр. 6 и 7 и III всел. соб. пр. 8) и которые во времена ихъ, но вовсе не по ихъ установленію, стали называться патріархатами вмѣсто прежняго имени діоцезовъ… Вообще греко-римскіе патріархаты были административные округи частной греко-римской церкви и болѣе ничего: какое отношеніе они могли имѣть къ церкви вселенской и какимъ образомъ они могли быть учреждены для всей ея! Само собой разумѣется, что никто никогда не опредѣлялъ, чтобы патріархатовъ было во вселенской церкви пятъ, а не болѣе; но равнымъ образомъ никто никогда не опредѣлялъ и того, чтобы ихъ было пять, а не болѣе, и въ церкви греко-римской (Е. Голубинскій. Исторія русской церкви, т. I. ч. 1).
↑ „В области церкви такъ же, какъ в въ области государства, люди сохраняютъ наклонность злоупотреблять своими правами, преувеличивая ихъ значеніе и перетолковывая ихъ по своему желанію. Въ церкви греко-римской, не на основаніи какихъ-нибудь предписаній божественныхъ, а просто волею человѣческою, учреждена была система административной централизаціи, которая на высшей своей ступени состояла изъ пяти патріархатовъ. Эти административные пять патріархатовъ, имѣвшіе свое значеніе для церкви греко-римской, которую и для которой были учреждены, для другихъ церквей имѣли столько же значенія, сколько для другихъ государствъ имѣло значеніе то обстоятельство, что имперія греко-римская раздѣлена была на такое, а не другое количество генералъ-губернаторствъ (діоцезовъ), т. е. рѣшительно и совершенно никакого. Но греки, нѣкоторое время представлявшіе собою почти всю вселенскую церковь, ибо христіанская вселенная нѣкоторое время вся заключалась въ предѣлахъ имперіи греко-римской, возымѣли притязаніе смотрѣть на эти, касавшіеся ихъ и никого больше, патріархаты, какъ на административный строй, имѣвшій обнимать собой всю церковь вселенскую, и въ то же время, такъ какъ о патріархатахъ говорятъ вселенскіе соборы, производить ихъ учрежденіе не отъ своей собственной воли, но отъ воли божественной, дѣйствовавшей черезъ эти послѣдніе. „Вселенскіе соборы учредили пять патріархатовъ для всей церкви вселенской“, т. е., иначе сказать — вселенскіе соборы будто бы опредѣлили, чтобы всѣ церкви во всей вселенной находились подъ вѣдѣніемъ церкви греко-римской, — таковы были взгляды, притязанія и увѣренія позднѣйшихъ грековъ. Эти притязанія были совершенно равносильны тому, какъ если бы греки говорили, что вселенскіе соборы подчинили всѣ государства въ мірѣ ихъ государству греческому. Но такъ какъ, выдумывая притязанія, они исключительно себѣ же самимъ усвоили право суда относительно ихъ вѣрности, то людямъ, новымъ въ христіанствѣ и не знавшимъ своихъ правъ, ничего не оставалось болѣе, какъ согласиться съ ними“ (Е. Голубинскій. Исторія русской церкви, т. I, ч. 1).

[1] „Если бы пять патріарховъ греко-римскихъ и дѣйствительно учреждены были вселенскими соборами, то изъ этого ровно бы ничего не слѣдовало. Канонисты греческіе забываютъ, что вселенскіе соборы вмѣстѣ съ общими дѣлами всей вселенской церкви занимались еще частными дѣлами и церкви греко-римской: учрежденіе ими пяти патріархатовъ, если бы оно дѣйствительно имѣло мѣсто, значило бы только учрежденіе ими сихъ патріархатовъ для этой церкви греко-римской и болѣе ничего. Но вселенскіе соборы не учреждали патріархатовъ, которые вмѣстѣ со всей системой церковно-административной централизаціи явились еще до нихъ (I всел. соб. пр. 6 и 7 и III всел. соб. пр. 8) и которые во времена ихъ, но вовсе не по ихъ установленію, стали называться патріархатами вмѣсто прежняго имени діоцезовъ… Вообще греко-римскіе патріархаты были административные округи частной греко-римской церкви и болѣе ничего: какое отношеніе они могли имѣть къ церкви вселенской и какимъ образомъ они могли быть учреждены для всей ея! Само собой разумѣется, что никто никогда не опредѣлялъ, чтобы патріархатовъ было во вселенской церкви пятъ, а не болѣе; но равнымъ образомъ никто никогда не опредѣлялъ и того, чтобы ихъ было пять, а не болѣе, и въ церкви греко-римской (Е. Голубинскій. Исторія русской церкви, т. I. ч. 1).

[2] „В области церкви такъ же, какъ в въ области государства, люди сохраняютъ наклонность злоупотреблять своими правами, преувеличивая ихъ значеніе и перетолковывая ихъ по своему желанію. Въ церкви греко-римской, не на основаніи какихъ-нибудь предписаній божественныхъ, а просто волею человѣческою, учреждена была система административной централизаціи, которая на высшей своей ступени состояла изъ пяти патріархатовъ. Эти административные пять патріархатовъ, имѣвшіе свое значеніе для церкви греко-римской, которую и для которой были учреждены, для другихъ церквей имѣли столько же значенія, сколько для другихъ государствъ имѣло значеніе то обстоятельство, что имперія греко-римская раздѣлена была на такое, а не другое количество генералъ-губернаторствъ (діоцезовъ), т. е. рѣшительно и совершенно никакого. Но греки, нѣкоторое время представлявшіе собою почти всю вселенскую церковь, ибо христіанская вселенная нѣкоторое время вся заключалась въ предѣлахъ имперіи греко-римской, возымѣли притязаніе смотрѣть на эти, касавшіеся ихъ и никого больше, патріархаты, какъ на административный строй, имѣвшій обнимать собой всю церковь вселенскую, и въ то же время, такъ какъ о патріархатахъ говорятъ вселенскіе соборы, производить ихъ учрежденіе не отъ своей собственной воли, но отъ воли божественной, дѣйствовавшей черезъ эти послѣдніе. „Вселенскіе соборы учредили пять патріархатовъ для всей церкви вселенской“, т. е., иначе сказать — вселенскіе соборы будто бы опредѣлили, чтобы всѣ церкви во всей вселенной находились подъ вѣдѣніемъ церкви греко-римской, — таковы были взгляды, притязанія и увѣренія позднѣйшихъ грековъ. Эти притязанія были совершенно равносильны тому, какъ если бы греки говорили, что вселенскіе соборы подчинили всѣ государства въ мірѣ ихъ государству греческому. Но такъ какъ, выдумывая притязанія, они исключительно себѣ же самимъ усвоили право суда относительно ихъ вѣрности, то людямъ, новымъ въ христіанствѣ и не знавшимъ своихъ правъ, ничего не оставалось болѣе, какъ согласиться съ ними“ (Е. Голубинскій. Исторія русской церкви, т. I, ч. 1).

[1]

[2]