Австро-руські спомини (1867–1877)/1875 рік і мій обйізд австрійскоі Руси

by Михайло Драгоманов

◀ Прилога. Ще слівце про Ф. К. Кистяковського

Австро-руські спомини (1867–1877) Михайло Драгоманов 1875 рік і мій обйізд австрійскоі Руси

Львів: 1889

1875 рік і мій обйізд австрійскоі Руси.

---

З 1874-ого року і в 1875-тий перейшла згадана в попередніх головах наша тяганина з „Правдою“ і з „Тов. ім. Шевченка“. Як і перше, „Правда“ не хотіла печатати ні наших, ні Січових статей, в котрих бачила противне своєму консервативно-качалівскому напрямку. Ми на те сердились тим паче, що думали, що pacta conventa переслані в Галичину.

Під кінець 1874 р. настала досить несподівана пригода: появився в Кієві один чоловік, котрого я знав мало, але котрий був досить близький товариш з моіми приятелями-украйінофілами, і появився з заміром непремінно закласти свою газету, що, як казали, він вважав за своє „призваніе“. Случилось так що пані Гогоцка, жінка професора філософіі в університеті, православного гегеліянця і централіста славянофіла, котра перед тим взяла в найми газету „Кіевскій Телеграфъ“, що виходила вже від 1859 р. без програми і без толку, навіть без граматики, — увійшла з новоприйізжим у компроміс: бери, мовляв, редакцію вже готовоі газети. Той згодився, і до ліберально-демократичноі програми (написаноі переважно мною), прикликав чимало сотрудників з кійівскоі інтелігенціі, в тім числі багато звісних за украйінофілів. Через мене було покликано і кілька Галичан, з котрих писав на ділі і писав чимало Навроцкий. Писав він найбільше про економічні справи, про котрі тоді уперто не хотіли знати львівські народовці, бо вони, ще більше ніж москвофіли, стояли на тому, що економічна нужда галицького „хлопа“ виходить від єго „пянства та лінивства“.

З К. Телеграфомъ 1875 р. вийшла кумедна річ. Звичайно украйінолюбці по обидва боки Збруча говорять про Галичину, як про украйінський Піемонт. А тепер виходило, що більше освічені Галичане, навіть такий Навроцкий, котрий мав особисті тісні звязки з львівськими народовцями, мусів, щоб подати своі думки або й просто зібрані ним по офіціальним джерелам факти про економічне житє свого народа, — обертатися з своіми дописями в Россію та оголошувати йіх — по московському. Я з свого боку зробив з К. Телеграфа газету критики громадського і письменського житя в Галичині, так що ніколи ні перед тим ні після того на Украйіні не писалось так часто й багато про Галичину, як в початку 1875 р. в К. Телеграфі.

В народовецкій печаті вживаєся формула, по котрій я б то тілько й думаю, що чорнити все народовецке. Так я мушу сказати, що в К. Телеграфі я, звісно, критично обертався до всіх галицких партій, але не пропускав пригоди виставити російсько-украйінській громаді всякий порядний виступ, найменшу ознаку поступовоі, народолюбивоі думки, свіжого літературного заходу в писаню й діяльности галицких народовців. Коли-ж Просвіта показала независимість, зрікшись субсідіі від гал. сойму, то я посвятив Просвіті довгу статю, напечатав єі, окрім газети, осібними відбитками, котрі розсилав по всій Славянщині, де, як і в Россіі, москвофільські газети ославили Просвіту як лакеів і запроданців польских. Мені не раз приходилось полемізувати в К. Тел. з народовскою „Правдою“ з поводу товариства ім. Шевченка й Просвіти. Першому я докоряв за те, що воно пішло по слідам „Народного Дому“ між іншим і в тому, що стало просто комерческим товариством, котре хотіло наживати гроші тіпографією, замісць того, щоб зразу же стати науково-літературним товариством. Просвіті закидав я, що вона не давала народу нічого просвітно-наукового і навіть утілітарного. Що на моі закиди відповідали львівські народовці, цікавий хай прочита в „Правді“ за 1875 р. В усякім разі факт, що я мусів вести з народовецкими товариствами й органом полеміку про такі елементарні речі, зостаєся фактом характерним. О скілько з того часу подались на перед львівські народовецкі товариства і чи пригодилась на що небудь та моя полеміка, хай судять самі читачі.

Тим часом, коли я налягав на Галичину, другі сотрудники К. Телеграфа писали про західну Славянщину, в котрій один і жив, працюючи коло виданя Кобзаря Шевченка, а другий (Сергій Подолінський) обйіхав значну частину південноі Славянщини, звертаючи увагу на соціальні, а надто аграрні справи. В дописях і передових статях про Славянщину (остатні писались мною) проводився консеквентно поступово демократичний і федеральний погляд. Сміло скажу, що на Украйіні не було ніколи виданя, котре так би підходило по своєму напрямку до програми Кирило-Методіівського братства 1847, звісно, з відповідними часу змінами, як наш „Кіевскій Телеграфъ“ 1875 р.

Одначе з самого початку виявилось, що стан нашого К. Телеграфа не певний. І своім радікальством, і своім украйінством, і критикою городських і краєвих справ, і просто конкуренцією „Кіевлянину“, він викликав проти себе багато ворогів, котрі вхопились за слова „украинскій сепаратизмъ“, як за найліпшу палку проти нашоі газети. До того й у середині газета була не кріпка. Гогоцкий, реакціонер, і катковець, а до того й Плюшкін, лютував на свою жінку і трохи не на базарі кричав, що вона попалась в руки сепаратистам. Сама Гогоцка не так то рада була новій редакціі, котра зразу потребувала більше видатків, ніж давала доходів, і стала докоряти нашій редакціі, що вона не стоіть на грунті „чистого прогрессу й демократіі“, а занадто привносить націоналізму. „Редактор по призванію“, з патентованих украйінофілів, став органом думок Гогоцькоі а незабаром і кинув К. Телеграфъ і потім появився з своіми статями навіть у „Кіевлянинѣ“. Місце єго в К. Телеграфі заступив один наш знакомий, не патентований украйінофіл, і під єго редакцією хоч не обходилось без клопотів, та все таки хоч не було спорів про літературний бік справи, про тенденцію. Газета почала пускати корені. Так за те й ворогів йій прибавилось більше і вони напирали на Гогоцкого, роблячи єго відвічальним за украйінофільску газету єго жінки. Гогоцкий став вриватися до жінки, коли в неі бував наш редактор, чіплявсь до него.

А з другого боку патентована украйінофільска братія мало робила для газети; більша частина з тих, хто формально обіцяв бути сотрудниками, не давала нічого. Вся праця легла на 4–5 чоловіка, котрим нарешті увесь стан річей огид, і вони просто поставили перед братією питанє, чи не лишити нам К. Телеграфа? Більшість рішила не лишати, хоч за те, щоб лишити, подали голоси всі писавші, котрі незабаром майже всі стали емігрантами: я, С. Подолінський, Зібер, Волков.

„Се значить, ми присуджені на каторжну роботу, — обернувсь я до тих, що самі писати не хотіли, а з легкою душею. подавали голос за те, щоб другі писали. — Ну, так я кажу просто, що на безсрочну каторгу я не йду. Протягну ще якийсь час, і коли все буде по старому, то кажу наперед утечу з сего Сібіру, не питаючись ні в кого“.

Треба сказати, що мій стан у К. Телеграфі був найтяжший. Злоба проти газети направлялась переважно на мене, котрого робили відвічальним навіть за ті статі, про котрі я не знав, або котрим був противний в редакційній раді. Гогоцкий спеціально лютував на мій сепаратізм, і коли редактор (другий), щоб утихомирити єго, сказав єму, що я не можу бути сепаратистом, бо я автор статей у Правді — Література російска, великоруска, украйінска й галицка, то Гогоцкий іменно на ті статі й подав донос міністру Толстому, вказавши єму там на осуду єго шкільноі політики.

Тим часом у товариства, в украйінофільскій братіі я не тілько не мав потрібноі помочи, а почав натикатись на опозицію дужшу, ніж у попередній рік. Мотіви тієі опозіціі досить складн і я далеко б одійшов від австро-руських справ, як би став розбирати йіх. Скажу тілько про те, що виставлялось на верх опонентами. Виставлялось же ними те, що я занадто мало даю ваги національности, украйінофільству, а за надто далеко йду в своєму европействі і занадто багато роблю уступок всеросійству. Говорив таке тепер найбільше один товариш, котрий торік найбільше піддержував мене з подібних спорах.

Раз я єму на самоті нагадав торішнє і спитав, що змінилося з того часу в єго і моіх думках або в обставинах. „А змінилось те, що то рік Вам робив опозіцію N. N., а тепер єго не ма, то Ви остались без рівно ваги. От я єі й держу“. Я нічого не зрозумів у таких резонах і замовк.

Між іншим опозіція виявила себе доволі сильно, коли я читав проєкт статі в К. Тел на роковини Шевченка. Товариш, котрий споривсь зо мною для „рівноваги“, досить гостро скритикував мою статю. Я бачив, що багато згідні з ним. „Ну, я беру назад свою статю, — сказав нарешті я. — Тілько зробімо по англійському: хто повалить міністерство, той склада нове. Пишіть Ви статю на роковини“.

Рівноважець одмовляєся, почина говорити, що ми не так радікально росходимось і т. і. Згодились на середнє вибрали комісію, котра мусіла зо мною переробити статю. Звелось на незначні поправки, та цензор порішив справу по своєму: заборонив усю статю, як занадто украйінофільску!

Товариш, споривший зо мною для рівноваги, почав виступати мене і в галицких справах, проти коли я радив написати що в Галичину. Частійше всего він жалівся, що я вже дуже багато хочу займати людей Галичиною, і прозвав мене „Михайіл Галицкий“. А іноді так ставав на бік Правдян. Один раз, саме коло того часу, як нас, сотрудників К. Тел. присуджено на каторжну роботу, я настоював на потребі впять післати в „Правду“ колектівний лист, бо на індівідуальні Правдяне зовсім не звертали уваги. Рівноважець виступив проти, але з такими аргументами: Після всего, що ми спробували, очевидно, що Правдяне закоренілі обскуранти, а коли так, то найліпше просто махнути на них рукою, а коли між Галичанами є поступові елементи, то ми мусимо з ними виключно закласти за границею новий орган. Се за одно могло б рішити й справу про К. Телеграф.

Теоретично се було вірно, але з практичного боку вже через те немало вартости, що, як показало діло, наша братія не здібна була вправитись і з К. Телеграфом і сам рівноважець не написав у К. Тел. ні слова, а тілько усердно говорив за те, щоб „каторжники“ не кидали К. Тел. При таких умовах слова рівноважця про новий орган за границею не мали в моіх очах ніякоі вартости.

Тількож братія взяла йіх в суріоз і рішила вибрати комісію для обсліду сеі справи. В комісію попалось кілька каторжників; хотіли назначити й мене, але я відрікся й порадив вибрати ліпше ініціатора справи. Так і сталося. Та на тому й стало.

Тимчасом Гогоцка порішила справу К. Телеграфа, а іменно відмовила нам газету. Случилось се як раз перед вакаціями. Я поклав пойіхати в австрійську Русь, щоб самому придивитись пильнійше до тамтошніх обставин і познакомитись найбільше з „провінціалами“, серед котрих, — писав мені Навроцкий, — є люде більше суріозні й здібні до поступу, ніж львівські народовці.

Але незадовго до мого вийізду прийіхав у Кієв Галичанин, звісний Корнило Сушкевич з жінкою. Я мусів faire les honneurs de la ville, показувати прийізжим місто, звісно, найбільше церкви і ті старовини, що в них заховались. Подорожні не дуже то інтересувались тим, бо очевидно історіі Кієва не знали, а окрім того мадам Сушкевич видимо боялась „шизматицких церков“. Моєі сімйі вже не було в городі, але дехто з товаришів жонатих закликували Сушкевича з жінкою на вечір, „на чай“ по російскому, — та Сушкевич всюди приходив сам, без жінки. Звісно, розмова велась про всякі речі, спорні між нами й Правдянами. Я лишав споритись більше другим, хай своіми очима побачать, що то таке галицкий народовець. Розмова частійше всего сходила на причини бідности хлопів, на потребу звертати увагу на економічні справи.

Раз, при 20–25 душах люду, Сушкевич випустив „крилате слово“, істинно монументальне. „Ось ви, панове, все за хлопом побиваєтесь, кажете землі йім дати. Але ж ви не знаєте натури нашого хлопа. Алеж як дати єму землю та лишити самого, то він ляже під грушкою, тай спатиме і нічого не робитиме“!

Сі слова ліпше ніж цілий том малюють ступінь розвитку, на якому стояла галицка громада в 1875 р. і прибавляти мені до них нічого.

В кінці юля я вийіхав у Галичину з одним молодим приятелем, котрого я буду звати Х. Б. Ми пойіхали на Радзівілів, щоб оглянути Почаів. В Почаєві ми надивувались на єдину в православній Руси не темну церкву (перероблена з уніятскоі), на мужицкі костюми на фресках церкви, котрі представляють чудеса почаівскоі богородиці, на монаха, котрий росказував нам, як недавно трохи не згоріла чудотворна ікона, котра між іншим, по легендам, втушає й пожари. В Бродах, на австрійскій митниці, случилася з нами пригода.

Галичина безспорно зостаток Польщі з державного погляду і тому не дивно, що тут Поляки-чиновники поспішаються помститись над „Москвою“, над усяким „Москалем“, котрий попадеся йім у лапи. А митниці так і навмисне зроблені на те, щоб надокучати людім. До того-ж звісно, що галицко-польске чиновництво рекрутуєся з раси, котра і без того рада показати свою важність над підлеглим чоловіком. Через те нема в Европі митниць більш нудних і надойідливих, як галицкі, хиба російскі.

У нас же в багажі було таке, до чого безпремінно мусіли причепитись польскі митарі, — а власне багато книг російских і украйінских. Я віз чимало кієвских видань етнографічних і популярних, щоб роздати йіх по австрійскій Русі. А мій спутник думав, пройіхавши по тій Русі, податись через Молдавію в Одесу, а звідти в Крим, де думав зоставатись місяців 2–3, то й узяв собі, окрім всього іншого „Отечественныя Записки“ аж за 2 роки, тоб то 24 досить товстих книг. Окрім того мав він щось 2–3 фунти чаю і нарешті величезну сокиру, бо, як Гладстон, рубав для гімнастіки дрова. В Кієві, як ми вкладались, я єму казав, що буде з ним на галицкій митниці пригода і обіцяв говорити за него (він не вмів ні по польскому, ні по німецкому) про чай і навіть про книги, але за сокиру відрікся. „Ми непремінно будемо московскими агентами в очах польских чиновників, — казав я. А тут сокира… Як я впевню йіх, що ви дрова в Криму будете рубати?!“

Сокиру Х. Б. заховав так у скрині, що до неі не дійшли, а чай і книги побачили. За чай взяли якусь величеньку плату, а перед книгами стали. „На що пану тілько книг?“ — питав чиновник, коли се другий показує єму, що і в мене повна скриня книг. Почалась розмова: куди ми йідемо? — В ріжні місця славянскі, кажу. „На що вам стілько книг?“ — Одні до читаня, другі, що б роздавати. „А чи не можна відіслати ті книги direct куди в інше місце, а не в Львів?“ — Не можна, кажу. І т. д. і т. д.

Тим часом коло наших книг зібралась купа чиновників і слуг. Пойізд ішов ще за дві годині, і нам і чиновникам було багато часу, то можна було гаяти. Один із залізнодорожних слуг, очивидно Русин, взяв у руки одну з моіх книг і став читати голосно заголовок: „Народныя южнорусскія сказки“, засміявся довольно, роскрив книгу і став читати, усміхаючись.

„Ну, так що ж буде з книгами? питаю я чиновника, на вид важнійшого. „Ми не можемо пропустити, каже. Хто єго зна, що там у них: може що небезпечне“. „Але ж у вас констітуція, кажу. То від вас що небезпечне може прийти в Росію, а де вже Росіі небезпечити вільну Галичину!“ „Я не можу пропустити, каже: хиба начальник“. „Ну, то скажіть начальнику, що є у нас такі то й такі книги, а ми пождемо до пойізда, — кажу я і, обернувшись до Русина-прислужника, прибавив: завяжіть, будьте ласкаві, скрині,“ — і ми пішли в буфет обідати.

Трохи згодом приходить Русин-читатель і пита: ви до Львова? — До Львова. „Давайте за багаж стілько-то“. Я даю. Русин приносить квіток. Далі дзвонять, і ми йдемо до вагонів. Бачу — Русин везе наші скрині до багажового вагона. До мене прибіга суворий Катон з митниці і пита: „А якже буде з книгами?“ „Вже скінчено, кажу я. „ Хиба пан говорив з начальником? з тим паном, що з усами, — показує на якогось пана віддалека. „Ні кажу“.

Катон сам побіг до пана з усами, а Русини тим часом пха наші скрині в вагон. Бачу я, Катон показує на нас руками. Бачу і міну і жест обома руками начальника, котрі значили „Idź pan do diabła!“ Катон вертаєся назад, я віддаю єму салоновий поклін і вскакую в вагон. Пойізд двигаєся… ми благополучно прибуваємо в Львів, куди мусіли на тойже час прийіхати з Відня Галичанин О. Т. і Украйінець С. Подолінский, з тим щоб у купі з нами йіхати в Гуцульщину.

Прийіхавши у Львів, ми, звичайно, пішли на Бесіду, читати газети, але ні до кого зі Львовян я поклав собі не ходити й розмовляти з ними як найменше. На Бесіді встрічні Правдяне самі зачіпали спорні пункти. Я відповідав, що скінчив своі спори з Правдянами і буду виступати проти них тілько тоді, коли вони будуть говорити від имені всіх Русинів-Украйінців, а тепер прийіхав шукати, чи нема в Галичині других людей, з котрими нам можна працювати для народа без спорів. До нас у готель заходив Волод. Ганкевич; я лишав єго споритись з моім молодим товаришем, для котрого species hominum — narodovius Leopoliensis була дивоглядною.

Одного дня Х. Б. заспорився з Ганкевичем про те, як дивитись на засудженого в крімінал. Ганкевич доказував, що признаний судом злочинець є непремінно лихий чоловік, котрому не можна ні спочувати, ні помогати, — котрого не слід жаліти. Х. Б. проводив гуманні погляди на „злочинця“, звичайні в Росіі ще з 40-вих років, і дивувавсь, як Ганкевич будучи людиною університетского вихованя, може таке говорити. Я замітив, що власне Ганкевич, як львівский докторанд прав, так і мусить говорити, сильно стукнув — коли се хтось у двері, і за тим в наш нумер вбігли О. Т. і С. Подолінский, з котрих остатній, побачивши Х. Б., зараз же почав з ним боротись, поки оба не попадали до долу, чим перелякали Ганкевича та трохи й мене. Се вони пробували силу після того, як остатній раз боролись в гімнастичному залі в Кієві, назад тому півроку.

На запит: що нового в Відні? прийізжі показали брошурку „Парова Машина“ і скоро С. Подолінский почав єі читати. Видно було, що він був єі автор. Скоро С. П. скінчив читати ту комуністичну казку, спитав нас що ми про неі думаємо.

Я поглянув на Ганкевича. Той замітив щось про два-три вирази. „А проти змісту нічого не маєте замітити?“ спитав С. П. „Нічого“, відповів Ганкевич „А ви що скажете?“ спитав мене С. П. „Я про ідею казки нічого не буду говорити. Тілько я не дуже великий прихильник проводу складних соціальних ідей в казках, Утопіях і т. п. Тут не показує ся того, що перше приходить в голову, а надто простому чоловікові: як дійти до певного ідеала, намалюваного в казці, в сні, в балеті“.

Тут Ганкевич замітив, що час іти в Бесіду, що там будуть цікаві гості.

Ми пішли, і помалу розмова звелась на наші рокові спори з Правдянами. Я піддержував розмову тілько, щоб дати другим повід говорити. Особливо хотілось мені, щоб О. Т., як Галичанин, поговорив з народовцями. „Що-ж ви хочете, щоб ми приставали до соціалістів“ спитав Ганкевич, котрий звичайно в розмовах один на один брав середню ноту між нами й львівскими народовцями. „Я знаю, що ви не соціалісти, — казав я, — але, коли ви зветесь народовцями, то б то демократами, то будьте хоть індівідуалістами, та все таки правдивими, чистими демократами а до того й поступовцями, а не йдіть на службу австрійскій клерикально-магнатскій партіі. І на теперішньому австрійскому політичному грунті є що робити демократу-поступовцю, навіть коли він не комуніст і не пристає до соціалістів. „Перепрашаю, — сказав тут Олександер Огоновский. Розмова для мене дуже інтересна, але я мушу йти до дому; я тілько що вернувся з села і покинув жінку саму. Знаєте, жінка молода, — сказав він до всеі публики з осібною усмішкою. Всі засміялись тією ж усмішкою…

„На що ви сказали, що можна бути демократами, хоч не соціалістами? „спитав мене гостро С. Подолінский“. Аже-ж консеквентний демократ мусить бути соціальним демократом!“ „А коли-ж і в більше освічених сторонах, ніж Галичина, богато є демократів не соціальних. Тепер досить було б і того, коли б кожда поступова партія давала хоч те для поступу, що лежить в єі ймені, в програмі, то скоріш наступив би час і для соціалізму“.

С. П. з сим не згоджувавсь, але ж, коли я єму сказав, що не вже-ж мені було потребувати напр. від Ол. Огоновского, щоб він ставав соціальним демократом, то й він засміявсь. „То з ними просто нічого й часу гаяти, сказав він. Треба починати працю з іншими Галичанами“. „З якими?“ „А ось з Січовиками. Ви б тепер не пізнали Січі: там усі тепер соціалісти“. „Так скоро люде не переміняються“. „А ось же перемінились. Ми вже вмовились з О. Т. про виданє соціалістичноі газети украйінскоі в Відні. За тим тепер і йідемо в Росію, щоб зібрати грошей та знайти кореспондентів для газети“.

Сей новий проєкт руйнував перше вложений, що б йіхати всім дивитись на Гуцульщину по обидва боки Карпат. На решті вмовились на половині: усі йідемо в Станіславів, звідти в гори до батька одного Січовика, потім у Галич дивитись народній мітінг, зібраний товариством Качковского, а потім О. Т. і С. Подолінский йідуть у Росію, а я в Буковину й Угорщину.

Пойіхали в Станіславів залізницею без усяких пригод. В Станіславові піднялось питанє, куди йіхать? чи в готель, чи в дім старого приятеля Січовика, котрий мав там свій дім. О. Т. радив готель, але С. Подолінский настоював, що треба в Галичині пропагувати наші російско-украйінскі, антібуржуазні звичаі, і йіхати до Січовика. Той стрітив нас досить гостинно, але ми видимо стісняли єго матір, котра не знала наших панско-мужицких звичаів і витала нас дуже церемонно й холодно.

На другий день прийшов до нас один кандідат на учителя, страшно чорнявий (Леонід Заклінский, тепер уже небіжчик), досить розумний чоловік, і тут я запримітив, що я мов вернувся в цюрихский Flüntern. В станіславівского Січовика було немало „Впереда“ і єго видань, котрі посилались єму навіть в коректурах. Січовик подав мені свіжу новинку, „Сказку о Мудрицѣ Наумовнѣ“, котру я не міг себе принудити прочитати далі 3–4 сторін. Чорнявий гість ходив по хаті з листом „Впереда“. Оба вже були знакомі з „Паровою Машиною“ і похваляли єі перед автором. Коли я звів бесіду на львівску публіцістику, на потребу видавати щось прогрессівнійше, ніж Правда, чорнявий став говорити про те, що треба видавати щось подібне до „Впереда“.

Але треба було вибиратись у гори. Нам найняли візницю, до нас чотирьох прибавився молодий тихий Січовик, котрого я бачив ще в 1873 р. у Відні, дуже симпатичний, тілько може занадто вже скромний, і ми пойіхали в гори до єго батька-попа. Дорогою нас не раз уражало нахальство жидів, а надто одкупщиків шоссейних (рогатників), котрі грубо кричали на нашого візницю і узявши з нас гроші, не хотіли навіть підводити застави, так що наш візниця мусив злазити і робити йіх роботу, при чому жиди ще єго й лаяли. Два рази в силу ми вдержували антісеміта Х. Б., щоб не побив жидів.

На другий день ми прийіхали до цілі, в гірске село, дуже близьке вже до угорскоі границі. Видимо не багата сімя попа стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно-польско-австрійских манєр, котрі панують по більш „цівілізованих“ кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російскоі простоти і до романских салонів. Про житє народне ми довідались мало, — не було часу. Так хиба приглянулись поверховно до того, що таке Гуцул, єго хата, костюм. На другий день пішли в церкву, де я бачив більше подобенства до наших православних церков і нашоі служби, ніж по городам Галичини. Після служби наш хозяін-піп попсував нам духа промовою до єго нечисленноі гуцульскоі пастви. Видимо він почував потребу перед гістьми щось сказати пастві, і сказав на тему, котру тоді любила розвивати галицка пресса: пянство й лінивство хлопів. Вийшло якось ex abrupto, безтактно, грубо. На нас найшов сум, та й Гуцули, здавалось, стали дивитись на нас понурійше: мовляв, се для вас, через вас нас вилаяно!

У вечері друге неприятне вражінє: коли ми сиділи в кружку, гості і досить численна сімя хозяіна, і розмовляли, при чому й дочки хозяіна, видимо не дуже вчені, просто й мило роспитували нас про Украйіну, — прийшов якийсь чиновник Поляк, поліцейский чи лісовий, про котрого нам уже казали, що він роспитував про нас. Він увійшов з польскою мовою, і зараз же всі почали говорити по польскому, окрім нас, прийізжих. Коли нас знакомили, Поляк-чиновник замітив: „A, Ukraińcy, to nasi ludzie!“ і поговоривши до нас спершу по польскому, але дістаючи відповідь по украйінскому (бо я говорю по польскому плохо, а С. П. і Х. Б. зовсім не говорили) і сам поговорив з нами мінут з пять по рускому, досить добре, тілько з грубоватою (бо хлопска мова!) вимовою, а потім повернувся до дам з польскою фразою і так і держався єі до кінця візіта.

На другий день ми, накупивши деяких гуцульских виробів, найбільше нашийних виплетів з намиста, — моду на котрі моі дами родички потім пустили на Украйіні, — та торбочок, ми пустились в обратну путь до Станіславова.

Туди ми прибули вже досить пізно і наробили чимало клопоту Січовикові, котрий нас не ждав, хоч єму й казано було, що прийідемо саме в той день, бо на завтра вже треба було бути в Галичі. Довго бідний Січовик не міг примиритись з тим, що я міг спати долі на пледі, підложивши собі під голову дорожний сак та маленьку подушечку, і таки аж розбудивши мене, перевів на якесь, по єго думці, більше комфортне ліжко.

В ранці ми пойіхали в Галич. Там нам кинулось у вічі велике число вояів, що ходили патрулями по місту, немов вижидаючи бунта. Народу прийіхало на мітінг душ з 800. Се була для нас, Росіян, невидана річ. Алеж урядники віча робили все мов навмисне, щоб віче як можна менше принесло користи народу.

Перш усього вони почали правити найторжественні церковні служби. Греко-восточні служби в загалі пораховані більше на монахів, аніж на мирян, та ще наших, холодних крайін, де людина мусить більше працювати, ніж по Сіріях та Єгиптах. А вже до таких пригод констітуційного житя, як мітінги, ті служби зовсім не підходять. На них іде найменше 1½–2 години, після чого люде зостаються голодні й потомлені і мало здібні слухати політичних ораторів.

Оратори-ж галицкі страшно незручні: не вміють говорити коротко, образно і просто про діло, а несуть хріі, зложені по старій риториці, довжезні, бліді, темні і страшенно скучні. Витерпіти галицкий мітінг — тяжка робота навіть для вишколеноі людини, тим паче для простоі. До того оратори тов. Качковского, яко спеціальні твердо-русси, навмисне говорили таким язиком, що й мені напр. було часто дуже важко йіх розуміти. Я навмисне старавсь міститись серед мужиків, котрим були відведені місця по краям шопи, досить тісні, бо середину, більш простору, засіли „отці“ і йіх „красавиці“. Ті „хлопи“ дуже пильно прислухались до промов: видимо щиро заінтересовані були мітінгом, але дуже мало розуміли промови. Часто вони оглядались навкруги, шукаючи, щоб хто й м пояснив, про що ходить. Я не раз мусів зрезюмувати моім сусідам суть промови і до мене стали обертатись сусіди, коли чого не розуміли. „Починаються внески поодиноких членів!“ викликнув предсідатель віча. „Що ж се ми мусимо ще нести?“ спитала мене сусідка, жінка, котра з чоловіком дуже прислухалась до промов, але очивидно майже нічого з них не розуміла. Чоловік єі розумів не більше.

Після промов була „часть забавна“ — прогулька на замок, де грала музика, між іншим і популярноі коломийки. Тілько-ж і та часть була не живійша. Надутість, церемонність видно було на кождім кроку. Авторітети ходили, надувшись, окремо, і видимо нудились. По близу йіх так само нудилась простійша „інтелігенція“, а далі „народ“. Нігде ні живоі розмови, ні веселости (Як взорець галицкоі церемонности роскажу пригоду, бувшу ще до мітінга. Ми були коло церкви. Народу було багато, а церква була мала: попи правили довго. Масса народу стояла, або й сиділа коло церкви. Сіли й ми на траві, прославши пледи. З нами говорив Евг. Желехівский. Ми єго просимо сідати коло нас. „Та я сівбим, відказує, та боюся, ажебим ся не скомпромітував: тут можуть бути моі ученики“).

На нашу групу скоса всі поглядали аж поки нарешті підскочив до мене один віденьский москвофіл, але скоро відійшов, бо втомився говорити „чистымъ русскимъ литературнымъ языкомъ“, котрого „чистота“ ясна була перед моєю російскою мовою. Підійшов був потім один буковинский піп, котрий сказав мені секретним шопотом, що за ним, як і в загалі „за нами, православними“ слідять, як би він не сказав чого проти „непогрішимости папи“. Він дуже здивувався, коли я єго спитав, чому ніхто на мітінгу не зачепив ні одноі живоі політичноі, соціальноі чи економічноі справи, і скоро втік від нас. Я потім замітив, що й уніятскі попи по селах, навіть такий Вітвіцкий (автор книги про Гуцулів котрого винили о прислужність до полонізму) охоче зачинали зо мною розмову проти непогрішимости папи.

Скінчилось гулянє, скінчився пообідний збір мітінга, на котрому молодий член М. Павлик підняв справу про переклад на народну мову церковних книг. Ніхто не підпер сеі думки. Після мітінга зосталась в усіх тілько утома. Ми, Украйінці, позволяли собі говорити, що колиб у нас була така воля, то інакші б у нас плоди давали мітінги. Галичане, навіть радікальнійші, мовчали конфузливо, або складали вину на „москвофілів“, проводирів мітінга.

Після раннього мітінга мені до велось обідати серед купки народовців, переважно молодих попів. Завелась розмова між іншим про „Просвіту“. Тоді Просвіта не печатала навіть утілітарних книг (про гній, закони і т. і.) а виключно баєчки для дітей та біографіі чудотворців. Се йій закидав я в К. Телеграфі. „Правда“ відповідала, що Просвіта добре робить, бо перше треба навчити народ „моральности“.

Молоді попи в Галичі говорили те-ж саме. „Але ж, прошу вас, — казав я, — навіть, колиб се було правда, то якоі моральности навчать чудотворні казки про те, як той ходив по воді, а другий по воздуху і т. д.? Вже коли хочете навчати масу христіяньскоі моралі, то чому ви не ширите просто евангелія, напр. в Кулішевому перекладі?“ На се мені відповідали явно, щоб тілько відкрутитись, бо й евангеліє моі собесідники вважали за щось дуже ліберальне. Між аргументами були й такі, що хлоп занадто мало розвитий, щоб просто читати евангеліє.

Наступив кінець мітінгу, — і ми пішли на стацію, звідки С. Подолінський і О. Т. мусіли йіхати на Львів і далі в Росію, а я з Х. Б. на Чернівці. На стаціі зібралось чимало люду, і Х. Б. з своім антісемітізмом сам відкрив там мітинг, в котрому взяли участь і жиди й мужики. „Інтелігенція“ видимо тікала від того мітінга.

Коло 11 г. вечора ми були в Чернівцях, звідки Х. Б. зараз же пойіхав на Сучаву, а я фіакром пойіхав у місто.

В Чернівцях я мав рекомендацію до одного молодшого народовця, котрий попрохав мене прийти в вечері в один ресторан-огород, де, казав, збираються інтелігентні Русини. Але ще днем, не памятаю вже як, я познакомився з одним молодим Русином, писателем, котрий поміщав своі твори в виданях староі партіі. Він предложив мені обійти зі мною місто і добре єго мені показав. Оглядаючи митрополію, ми оба посумували над тим, як мало в сім краснім будинку, котрий звернув би на себе увагу навіть і в Відні робиться й Парижу, що небудь, не скажу вже дійсно путнього для народу. Потроху ми розговорились в загалі об тім, що робиться для руского народу в Буковині. Черновецкий молодий старорусин, сам Галичанин з роду, признавав, що не робиться майже нічого і зовсім независимо критикував обидві партіі, а надто стару, котра тоді мала там перевагу і котра недавно агітувала за вибором у посли звісного буковинского Німця з Русинів, Томащука. „Скілько і я поклав праці на той вибір, — казав мій черновецкий Віргілій, — а що виграв з того народ наш?“ Розмовившись, ми майже зовсім зійшлись в поглядах на працю коло народа, независимо від старих партій. Не думаю, щоб собесідник дурив мене: певно, як багато наших людей, в часи приязноі розмови він дійсно й думав те, що говорив, а потім ішов по тій дорозі, куди єго пхала рутіна.

У вечері, в тій компаніі, котра зібралась у показаний мені ресторан, левом бесіди став один уніатский піп — середнього стану між партіями. Будучи досить прихильний до москвофільства, він згорда дивився на православних Буковинців і жалівся, що Галичан на Буковині не люблять, тоді як вони там дійсні культуртрегери. Він так і сказав. З висока він дивився й на православну церкву в Росіі, де, як він казав, нема освічених попів, ні проповіді. Мені не було резону споритися з ним, і ми попрощались досить приязно.

На другий день я оглянув церкву і чув спів руминский і славянский, обійшов базар, де дивувався чистоті малорускоі розмови. Чернівці в сему перший город на світі, бо панска мова там німецка, дуже вже далека від мужицкоі, то й не може там у розмовах панства з мужиками виробитись така мішанина, як у Львові або в Кієві. Тут і пани на базарі мусіли говорити чисто по малорускому.

На решті, накупивши фотографій Гуцулів, я пойіхав залізницею до Снятина, щоб звідти, при помочі попа, до котрого мені дали лист з Чернівців, йіхати возом до Путилова-Сторонця, до Федьковича. Піп трохи здивувався моєму візиту, але приняв мене гостинно, дав навіть иісти печену курку з чаєм і винаняв мені візницю з тим, щоб зараз же йіхати на Кути, де я мусів ночувати.

В Кути ми прийіхали пізно, і довго не могли добитись ні в одну гостинницю. Був вечір пятниці, і ні один жид не хотів безпокоітись відчиняти нам. На решті довгим стуком у одні ворота ми добились того, що з двору вийшла наймичка христіянка, і впустила нас. Але йісти нічогісінько не дала, так що я мусів вдовольнятись споминами снятинскоі курки. Я не знав, що тими споминами прийдеся мені жити і на другий день, і через те не дуже трівожився.

На другий день показалось, що ніхто з жидів у дворі не хоче з нами навіть говорити, а тим паче дати йісти. Намови наймичці нічого не помагали; вона знала тілько взяти з нас певну плату за нічліг. На решті візниця прийшов з торжеством і приніс мені склянку кави, далеке подобіє віденьского melange, і хлібчик, подобіє Semmel. Каже: „здобув із християнскоі цукерні; бо як же можна панові зоставатись без кави!“ Я був радий такій міцній вірі в панску каву, але найівся мало, і потім майже цілісінький день нічого не міг здобути по дорозі: жиди не продавали, бо була субота, а мужики не продавали, бог йіх зна через що.

Зоставалось годуватись чудовими ландшафтами та красою люду, а надто жінок і дівчат. Нігде в рускому світі нема такоі краси. А жіноцтва, найбільше дівчат, по дорозі попадалось чимало, бо, — як побачив я тоді з дивом, — там такий звичай, що дівчата поправляють дороги у празник. А в той день був якийсь празник. В однім місці коло дороги поралось щось зо 70–80 дівчат і молодиць, одна ліпше другоі, всі заквітчані, в празникових одежах.

Тілько-ж по полудні голод так став мене розбирати, що хоч кричи. Візник став роспитувати людей, де б можна знайти обід і на решті сказав мені, що незабаром дойідемо до поштмайстра і в него пообідаємо. До того поштмайстра добрались ми не скоро. Я прошу єго зготовити обід, або дати хоч яєць. В надіі добре пообідати, я викупався в річці, що текла зараз же низше дороги і купаючись любувався на дараби (плоти), що спускались по річці, несучи на собі між іншим Гуцулів і Гуцулок в празникових строях. Купанє ще вбільшило апетіт. Коли се кличуть обідати. Подають суп: ні сліду мяса; вода і картопля. Друге несуть щось біле: оладки з картоплі. „Як звуть сю страву по тутейшньому?“ питаю в поштмайстра, котрий обідав у купі зо мною. „Барабольники“, каже. Третє несуть щось брунасте. Ну, думаю, певне вже се печене мясо. Беру: ті самі оладки з картоплі, тілько обмазані соусом із слив. „А се питаю як звуть?“ „Те-ж барабольники“. Записую в книжку свою день і час і слова: „барабольники, да буде прокляте ваше имя!“.

Я між іншим росказую се все, як про свого роду ознаку культури, котру можна побачити на східній половині Австріі і на Балканскому полуострові і котра зовсім відмінна від нашоі, украйнскоі, або в загалі російскоі. Се стан річей, в котрому нема культури ні дикоі, ні цівілізованоі. У нас при культурі дикій, по крайній мірі випросиш, або купиш в кожного мужика хліба, яєць, молока. У нас неможливо, щоб і чиновник, як напр. буковинский поштмайстер, живучи в селі, при огороді, над річкою, не розвів собі курей, голубів, утят. Тут же, бачите, цівілізація вже діференцувала житє: продає страву й т. і. вже тілько жид; поштмайстер вже не може займатись курчатами, а в тойже час не має стілько грошей, щоб купувати курчат у жида, ось він і сам йість барабольники і гостеви нічого іншого не може дати. Тим часом, коли я спитав єго: що я єму винен за обід, то він в прінціпі плати не відмовив, а тілько сказав: що хочете. Менше гульдена поштмайстру давати не личило, бо все таки гербова особа, і я дав гульдена, а поштмайстер узяв єго, за три-чотирі бараболі!

Далеко не в одній зйіжі можете знайти подібний же стан річей в таких сторонах, як Буковина, де нема вже культури первісноі, та нема й европейскоі.

Мені цікаво було знати, якоі націі мій поштмайстер. Глядючи на єго деревяну фігуру, нагадуючу вахтмайстра, я якось машинально говорив з ним по німецкому, а в другий раз щось казало говорити до него по малорускому. Він відповідав на обох мовах. Я спитав єго, чи він Німець, чи Русин? „Ich kann deutsch und ruthenisch“, відповів він. З сеі формули видно, що мій Амфітріон ще не дійшов до думки про націю, як про якусь коллективність. Се атом, котрого доля, а по части й начальство, поставили у примус говорити по рускому й по німецкому. В Буковині, тай в усій нашій крайіні, чимало таких атомів, і живуть вони, сповняючи те, що велить йім грубий егоізм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індівідуумів, навіть коли він не обходиться без певноі долі шовінізму, буде для них ступнем до висшого, до того, що все таки вони стануть „звірми громадскими“, говорючи словами Арістотеля.

Вийіхавши від поштмайстра, ми мусили зараз прибути до місця, де зливаються два потоки, і повернути по берегу лівого. Так виходило по мойій карті і таке наказував я візниці. Але візниця казав, що він роспитував людей і що ми мусимо ще йіхати по над правим потоком. Я замовк, але згодом запримітив, що ніякого другого потоку нема, і казав візниці поспитатись у людей. Не скоро ми надибали таких людей, і від них довідались, що справді поворіт до Путилова ми зоставили позаду себе. Росказую про се не тілько як про дорожню пригоду, а й як новий примір галицкого незнаня і вялости, котрі показав візниця (був у 4 клясах гімназіі) у своім ділі, і котрі звичайно Галичане показували кожний у своім. У Львові напр. була зо мною така пригода: питаю: кого побачити в Чернівцях? Кажуть НН. „Та єго давно вже нема там“, відповідаю. „Справді?“ Мені дали в Перемишлі рекомендацію до чоловіка, котрого там не було ітд. ітд.

Прийшлось вертатись майже до самого поштмайстра. Ще було не дуже пізно, і все таки можна було б дойіхати до Путилова, але ж візниця почав плакатись, що коні потомлені і що треба зайіхати до якогось Чеха, про котрого єму розказали люде. Коло Чеха вже візниця почав казати, що треба тут ночувати, але що позаяк він спізниться до Снятина, то нехай би я єго відпустив звідти до дому, а до Федьковича можна перейіхати верхи через гору перевалом, для чого в селі знайдеся кінь. Юрідично се все не мало раціі, але слабість характера відмовити на просьбу і перспектива нового способу йізди перемогли. Чех, котрого ми побачили перед домом, згодився пустити мене ночувати й порекомендувати Гуцула з конем на завтрішню дорогу. Що там той Чех робив у тому селі, я вже забув. Дім єго був досить великий, хоч, памятаєся, об одній хаті. Увійшовши в ту простору хату, я побачив велику піч, два ліжка недалеко коло неі, канапе близше до входу і над пічю по стінам пречисленну посуду: миски, горшки, кострулі ітд.

Оттут — йідять! — подумав я, все ще голодний після барабольників поштмайстрових. Бачу, Чехиня й дочка почали огонь розводити в печі, і я з великими надіями на вечерю пішов з Чехом у село єднати на завтра Гуцула з конем, щоб перевалитись до Путилова. Знайшли одного. „Дасте баночку“, каже. Я не розумів того слова і засміявся, коли взнав, що то тілько один гульден. Вернувшись до Чеха, я побачив вечерю: бараболі, цілком білі, та огірки, чорні від перцю. Впять буковинска культура! Зоставалось спати, по французкій приказці: qui dort, mange. Чех з жінкою лягли на однім ліжку, дочка йіх, доросла, на другому, а мені послали на канапе.

Вставши рано, я зараз побіг до жидів у шинок. Там не було нічого, окрім яєць та горілки. Я зйів пятеро яєць, запив горілкою; вертаюсь до Чеха й бачу, що він трохи невдоволений, що я втік у шинок, бо мене ждала кава. Я випив і каву, і почав непокойітись, чому нема Гуцула з конем, тим паче, що мій візниця, получивши від мене гроші сповна до Путилова, відйіхав собі на Снятин. Я пішов шукати сего Гуцула по селу і на силу знайшов єго хату. Хата маленька, курна, в середині чорна. Вона нагадувала хати великорускі, білорускі та наші поліщуцкі (котрих усіх я впрочім не бачив на очі). В хаті була хора жінка Гуцула, а єго самого ледви розшукали діти. Жінка хорувала на якусь тяжку болість кілька років і майже не ходила. „Що ж каже лікар?“ питаю. „Чи показували хору лікареві?“ Кажуть: „ні, бо багато коштує“. Я став добиватись, чи є в краю що не будь подібне до російских земских лікарів, і не добив ся. Гуцули почали в мене самого питати раду на хоробу…

Про коня — я довідавсь тілько, що єго пішли ловити і що як піймають, то зараз прийдуть до Чеха. Прийшлось таки пождати, але нарешті я зліз на сідло, Гуцул узяв коня за повід і ми „побігли“ під гору, з тим, що як дійшло до справжньоі гори, то я зліз з коня і він ніс тілько мій куферчик. „Не рано прийідемо,“ кажу. „А ви би хотіли на коли?“. „Та так на службу церковну“, кажу, щоб означити час. „А якоі-сте, паночку, віри? Руськоі?“. „Рускоі“ кажу. „Ну, до руськоі служби може ще й поспіємо, а до волоськоі спізнилисмося“.

Значить, я не рускоі віри, а волоскоі, догадався я. Руска віра — то галицка, унія, а волоска — православіє.

Дорогою я роспитував Гуцула про попа в селі, про школу (майже нема), про податки і т. і. Виходило, що властиво ніхто не дба про народ, — менше ніж про вівці, що стрижуть та йідять.

На половині гори Гуцул спитав мене, що то таке в мене висить через плече. Я бачив, каже, таке торік, в інженерів, вони дивились і люде казали, що далеко видно.

То був дійсно бінокль, і я сам подивив ся і дав Гуцулові. Той дуже зрадів і каже: от як би в таке та подивитись з отсего верху, — показує в ліво, — то б то побачили світів! „А що, питаю, довго треба йти на той верх?“ „Та спізнимося трохи“, каже.

Дитяча радість Гуцула перейшла й на мене. „Ходім, кажу, на той верх“. Вилізли, подивились, одначе нічого незвичайного не побачили і почали спускатись дуже стрімко в долину, де був Путилів, і нарешті побачили ми дім Федьковича і єго самого коло воріт.

Про Федьковича й про мій пробуток у него я росказав осібно. Тепер роскажу подорожє моє з Федьковичем до Жабєго, звідки я мусів йіхати на угорску Русь.

Я ще в гірского попа роспитував про ту дорогу й у загалі про угорску Русь, перед тим у Львові, Станіславові, Чернівцях. Ніхто не міг мені сказати нічого! Піп гірский, котрий жив щось в 8–10 кілометрах від угорскоі границі, не знав навіть попа по той бік границі. В загалі Галичина відділена від Угорщини гірше як „китайским муром“, і в інтелігенціях, звісно, більше ніж у мужиків, бо про остатніх я довідавсь, що вони напр. возять де-що продавати з Жабєго в Сігот. Федькович після всяких розмов порадив мені йіхати в Жабє і там скластись на попа Вітвіцкого.

Пойіхали. По дорозі ми мусіли перейіздити через одно село, в котрому попом був родич Навроцкого, дуже мені рекомендований остатнім. Навроцкий обіцяв написати єму про мене, Федькович сказав, що сей піп єго приятель і що він сам радий зайіхати до него. Зайіхали, але почули, що попа нема дома. Потім у Львові я довідавсь, що він сховався від мене, хоч я ще тоді не був ославлений на всю Галичину як звір апокаліптичний.

Вітвіцкий стрів нас гостинно, але якось торопливо. Довго й він перебирав, якіб можна дороги взяти, щоб перекинутись через Карпати на угорский бік. Я єму сказав, що радий йіхати по всякій дорозі, аби тілько він мені винайшов коня з Гуцулом і так, щоб обійтись без жида, бо вже Федькович в остатній корчмі заговорював з жидами і ті предлагали якесь посередництво. Вітвіцкий похвалив мене, що я хочу обходитись без жида, і ми вийшли в село з тим, щоб шукати Гуцула з конем. Не вспіли вийти, стрітили жида, і Вітвіцкий почав з ним говорити і про мою дорогу і про коня, при чому говорив і навіть виговорював зовсім по жидівскому: a Tu! (ein Tag). Через кілька кроків упять те ж саме з другим жидом. Здаєся, від тих жидів він довідався про те, який Гуцул дасть коня й проводиря мені через гори. Вітвіцкий пішов до того Гуцула, або переказав єму через жида, — не памятаю вже, — і через кілька часу коло попівского дому був для мене кінь і Гуцул, але не сам хозяін, а якийсь єго вассал, як потім обявилось. Вітвіцкий дав мені на дорогу зостатки печеноі курки, котрою вгощав нас, пляшечку рому, від котрого я відрікався і про котрий він мені казав: „там на верху побачите, чи треба єго, чи ні“. Вітвіцкий дав ще записочку до ватага пастухів, що були на полонині в тім місці, де ми мусіли ночувати. Я сів на коня, і незабаром став підніматись на гору.

Гуцул, проводирь, був з бідних. Він якось економічно був звязаний з богатшим, котрий взявся доставити нам коня. Не був той Гуцул і дуже з розумних, але все таки роспитував мене про інтересні для него речі. Він потім міні признався, що єго вразило, „що пан, та ще богатий (се він вивів з того, що я згодився дати щось 5–7 гульденів за всю дорогу. „Заплатите, як князь! — сказав мені і Вітвіцкий, хоч сам же почав торгуватись за мене), — та не гордий і говорить приязно до хлопа“. Довідавшись, що я з Росіі, мій Гуцул сказав мені, що в них така надія є, що російский царь прийде до них, одніме в панів землю, поділить між хлопами і вижене жидів.

Я вже чув таку саму надію в Путилові, де царя-мессію звали восточним царем, руським або московським, і відповів теж саме, що казав і там, тоб то, що колиб росийский царь мав давати землю хлопам в чужім царстві, то почав би з того, що зробивби се в своім, а він того не робить. Путилівскі Гуцули задумувались на сі слова і один сказав про жидів: „ну, то якось инакше буде; може дасть Бог та святий Миколай, що буде на них мор, або війна“. „Як, спитав я: на самих жидів?“ „Егеж, відповів Гуцул, на самих жидів“. Гуцул жабівский був, очевидно, менше філософ і вислухав мою замітку проти єго надій на царя восточного з більшим фаталізмом.

Ми піднялись вже досить високо і увійшли в густий ліс з великими соснами. Став накрапати дощ. Під вечір ми вийшли на край лісу перед чисту полонину покриту тілько травами, серед котрих плямами виднілись низькі приземні смереки. Вже перед тим ми встрічали скот, а тут побачили ціле стадо й великі загороди і стайю, а коло неі людей. Ми поздоровкались, мій спутник дав старшому записку від попа, і нас прийняли до гурту. Незабаром зовсім стало темно, дощ вбільшився і люде стали кінчати роботу й ховатись у стайю.

То була величенька будівля з дерева, з лавками попід стінами, але покрита тілько з боків. Середина стайі була відкрита і туди йшов дим від великого огнища, що горіло по середині будинку. Хтось мені сказав, звертаючи мою увагу на те, що люльки запалювали пастухи сірничками, а не з огнища, що те огнище — жива ватра, тоб то витерта деревом. Такий огонь запалюють, як прийдуть на полонину в початку літа, й потім огнище мусить горіти до кінця сезону, а коли потухне, то се вважаєся за негарне для скота й для людей. Я згадав про живой огонь, про котрий говорить цітата в Тайлора Primitive culture з одного Німця, котрий пройіздив у XVIII в. по Великорусі. Мені показали і інструмент, котрим витирають огонь, подібний до арані ведійского, але казали, що тепер не можна витерти, бо погода мокра. Зварили на бриндзу молоко, надоєне в той вечір і потім стали варити в менших казанах молоко і кулешу (із борошна кукурудзяного) на вечеру всьому товариству/ За вечерою впять питали мене про московского царя, і коли я дав свою звичайну відповідь, один спитав: „так отсе ми так до віку й будемо бідувати? і ніхто нам не поможе?“ „Ніхто, відповів я, окрім вас самих“…

Старшина компаніі виходив кілька раз серед розмови, котра очевидно єму не подобалась. Обертався він до нас сухо, але другі були привітнійші, розказували про податки, котрі вони мусять платити арендарям полонини і т. і., і нарешті приготовили мені не зле ліжко на лавці під стіною. Одно тілько було для мене неладно: крізь стіну в один бік дув вітер, тоді коли другий бік припікало тепло від огнища. Я почав почувати ревматичні поколи в плечіх, але, повертівшись, заснув.

Прокинувшись коло 4 годин ранку, я побачив туман і мілкий дощик. Гуцули варили молоко й кулешу на сніданє. Поснідали. Треба було йіхати. Мій спутник роспитував дорогу в старшини. Коли осідлали коня, той став задиратись на диби. Я тільки послі зрозумів, що то значило.

Стали підниматись у гору досить круто, при чому мені прийшлось злізти з коня. Вітер і дощ різали лице. Часами я почував слабість, котра бувала в мене й на Альпах у таку погоду і котра мусить бути проявою того, що звуть у французкій Швейцаріі mal de montagne. Хвилинами я не міг іти й чув себе близьким зомліня.

Горстка ягід гогодз (брусника, Preisselbeeren), зібраних по дорозі, або трошки води з потоку під ногами-ж з каплею рому вертали мені на час енергію, і так ми вибрались на гребінь, одмічений хрестом, як і в Швейцаріі. На гребні обхопив нас великий вітер. „Сідайте, паночку, на коня, будемо бігти“, сказав Гуцул-провідник, дріжучи.

Я звернув увагу на єго одежу. Вона вся була полотняна, змокла. „У Вас нічого теплійшого нема?“ спитав я єго. „Нема, каже, — так мене скоро закликав Н. Н., що я не вспів забігти до дому, взяти сардак“. Ся поспішність трохи не погубила нас, як скоро показалось. По гребню видно було дорогу, означену хрестами. Але Гуцул через кілька часу звернув у бік, по крутому спуску, так що я мусів злізти з коня. Послі я догадався, що Гуцул ховався від вітру. Ми побігли, — добігли до поясу приземих смерек і кущів, і тут я побачив, що Гуцул пута без толку. „Чи не стратили ми дороги? питаю. „А зблудилисмо“. „А чи знайдемо-ж?“ „Та може дасть Бог та свята Мати“.

Почали впять ходити, видимо без усякоі ідеі. „Де-ж мусить бути наша дорога: чи в праву руку, чи в ліву? Чи ми вже на угорскому боці, чи ще на галицкому?“ „Не знаю, відповіда мій автомедон. „Ну то будемо спускатись прямо в низ“. „Не можна. Заплутаємось у смереках, а тут є вовці і медведі“.

Впять поплутали. „Ну, кажу, а назад до хрестів, а потім до пастухів утрапимо?“ „Не знаю“, каже.

Треба було брати діктатуру в своі руки. Я велів іти назад, у гору, Гуцул потяг коня. Коли чую крик єго, — обертаюсь і бачу, що кінь спинаєся назад, Гуцул єго не пуска, на решті кінь вириваєся, пада назад, котиться кілько разів і пада без движеня, тим часом, коли мій куферчик, одірвавшись, скаче далі рікошетами. Гуцул прибіг до недвижного коня і трохи не плаче: убито коня! Прибіг і я кажу єму розсідлати коня. Коли се Гуцул кричить: тікайте, бо буде бити, ногами бити! Кінь справді задригав ногами і далі став досить бодро. Гуцул найшов мій куферчик, привязав. Впять пішли в гору, і впять така-ж сама історія.

Я кажу: ви дуже круто тягнете коня, ідіть отак (показую — зігзагами) то кінь здержить. Гуцул не слуха, кінь спинаєся, Гуцул опираєся, і нарешті я з ужасом бачу, як кінь таки летить назад, а Гуцул, держучись за уздечку, як за радіус, описує дугу по воздуху і пада низше коня.

Ну, тепер пропали й кінь і Гуцул, думаю я, і біжу до них. Але ранійше, ніж я прибіг, кінь устав, а потім і Гуцул. Тут я вже не видержав і став кричати, хоч і без грубих слів, що все лихо від того, що Гуцул мене не слухаєся й тягне коня круто на гору. Гуцул влагодив коня й послушно пішов зігзагами вгору; кінь піднимався благополучно. Я став передихнути, — коли обертаюсь: нема ні коня, ні Гуцула. Я бігаю, кричу: нема нікого! Пометавшись ще, я рішаюсь сам іти вгору, і через 5–10 мінут бачу крізь туман коня й Гуцула, котрі стоять на однім місці. Оказуєся, що Гуцул зробив дуже вже великий зігзаг і згубив мене, — сам налякався і повернув у бік і на решті став і почав гукати, та я не чув єго голосу за вітром. Як бачите, скрізь одна рутенска організація!

Піднявшись ще трохи, я побачив крізь туман хрест, признак гребня. Дійшли до того хреста. „Куди, питаю, мусить лежати наша дорога вправо, чи в ліво!“ Гуцул не зна. Пригадавши, звідки віяв на нас вітер, я рішив іти в ліво. Гребінь понижаєся, ось другий хрест і коло него кінскі кізяки, признак подорожних; трохи далі видно переривчаті сліди дороги, далі безспорну дорогу. Обоє ми зраділи з Гуцулом. Він питає, чи не хочу я єго хліба ззісти; я дістаю зостатки печеноі курки Вітвіцкого й ром. Трохи підживляємось, і йдемо далі по дорозі вже лісом.

Але що то за дорога! Я бачив в Альпах кінні й мулові дороги через перевали; так то салоновий паркет перед нашою карпатскою дорогою. Се був просто рівчак, по котрому в часи дощу йшов поток, а через него валялись деревини, так що иноді треба було коневі перелазити через ті деревини, як собаці, а иноді підлазити ними. Так ми бідували більше години, поки вибрались на більше цівілізовану дорогу, усе лісом, по бокам котроі видно було людску руку в порядно зложених дровах. Гуцул пояснив мені, що незабаром буде шлюз для спуску дерева, і хата „форштерів“, де можна буде пристати. Ось і шлюз і перед ним ціле озеро спиненоі води, а над озером великий дім.

Оказалось, що се якась „форштерска“ канцелярія, куди форштери приходять на час з села Луги, що лежить низше о кілька кілометрів, а що в домі є тілько якийсь Німець, швець, з жінкою, котрий займа там одну хату. Німці оказались якісь стративші західну культуру і подібні до наших мужиків. Впять показалось, що в тих Німців, що живуть над озером, нема ні утки, ні курки, так що йісти мені дали тілько два сорта, але все таки не барабольників, а чогось подібного до клюцок чи галушок, — один з юшкою, а другий без юшки. Перед тим питали мене, чи не хочу я буркуту, — і Гуцул казав що на Угорщині все пють вино з буркутом, але я взнавши, що вина нема, не схотів і буркуту. Побачивши-ж, що йісти нема чого, окрім галушок, спитав буркуту і взнав, що се Mineral-Wasser з недалекого потоку. Принесли, — кисленьке, не смачне. „А я казав, що на Угорщині все пють буркут“, каже торжественно Гуцул. Чудаки!

Німка оказалась предобра. Принудила мене зняти одежу, щоб просушити, також і чоботи. Запасна одежа в мене була в куферці, а замісць чобіт мені дали черевики, котрі були на поправці у шевця. Потроху я прийшов у благодушіє. Тут явився Гуцул і показав мені люльку, — деревяну, з мідяними інкрустаціями. „І-і, каже, піпка! У нас таких нема! Ніколи у мене не було такоі піпки! І не буде! „Чому?“ питаю. „Дорога 40 крейцарів правлять“. Ну, кажу, нате вам 40 кр. Купіть піпку“. „Кому? вам?“ пита. „Та ні, собі, бо я-ж не курю!“

Гуцул не вірив своім ушам. Нарешті заплатив за піпку гроші, увійшов в мою хату (то була канцелярія, в котрій шахви і велика чорнильниця нагадували неприсутніх форштерів) вже як властитель піпки і став мене дякувати, причому розвязав свою душу і став мене хвалити за те, що я такий великий пан, богатий (заплатите, як князь! пригадались мені слова Вітвіцкого) та пропадав через него, дурного, що не взяв сардака і побіг за рані з гори, — і все таки я єго ні не бив, ні не налаяв, а ще й піпку купив.

Я не знав, що казати на той акахвист. А Гуцул, одкриваючи мені свою душу, ще раз росказав, як на него крикнув собрат же єго, та тілько богатший, в Жабю і як він поспішаючись, забув навіть узяти теплий сардак, а далі росказав, що старшина пастухів на полонині, де ми ночували, требував 50 кр. чи реньского за те, щоб провести нас через перевал до вірного спуску на угорский бік і як, коли він, мій провідник, не дав єму таких грошей, то той не росказав єму докладно дороги… „Чому ж ви мені не сказали, що він грошей просить?“ питаю. „А не смів!“

Так я довідався, через що ми трохи не зблудились на довго. А коли стали сідлати коня, щоб нам йіхати далі од форштерів, то я довідався ще про третє джерело наших незгод: у коня оказалось стерто на спині в тім місці, де привязано мій куферчик. Коневі боліло, через те він і на диби ставав…

Тепер я звелів инакше перевязати куферчик, і ми пойіхали вже досить рівною дорогою в Луги, де, як казав Гуцул, можна переночувати те-ж у Німця (здаєся, теж форштера, тілько в одставці), котрого він знав, перейіздючи кілько разів до Сігету, тілько иншим перевалом через гори, з бриндзею, котру возив, як і другі, з Жабйого на спродаж в Сігет. (Виходить, що мужики галицкі таки знають угорский бік більше, ніж попи!)

Мій провідник дуже хвалив того Німця, в котрого ми мусіли ночувати. Прийіхали ми до дому того Німця, вже коли стемніло. Провідник увійшов у дім, але через кілька часу вийшов і обявив мені, що Німця нема дома, а жінка єго стидаєся, без мужа, приймати чужого в дім, на ніч.

Не зоставалось нічого, як направитись до жида у корчму. Тут виявилось, що в жида хата мала, а дітей багато, і що жид береся годувати нас і коня, але спати треба на другій половині дому, в мужика, в котрого, як потім довідався я, жид винайма пів дому для себе. Мене впустили в кімнату мужика. То була досить простора хата, в котрій стояло два ліжка, лавка під стіною й деревяна гола канапка, на котру я поклав своі пакунки. Йісти принесли від жида, яйця й горівку. Я поділився стравою з моім Гуцулом і став готовитись спати, — коли в хату увійшло, окрім газди і досить гарноі дівчини, єго дочки, душ з 10 мужиків, — Русинів треба додати, окрім одного, бо село було руске.

Один з них почав говорити щось таке досить неясне, але смисл котрого був запит, чи так воно мусить бути, що бідні люде будуть терпіти лихо й не бачитимуть правди?

Я, трохи здивований, обвів очима гурт. Очевидно, що всі були трошки підпивши (прийшли з корчми), але не до втрати думки. Гуцул провідник стояв по заду: очи єго блищали більше, ніж у других. Він махав мені головою й голосно шопотав: „Кажіть, говоріть, — я все йім росказав, — вони знають, хто ви!“..

Стан мій був трудний. Я відповів щось теж абстрактне на абстрактну промову першого оратора. Після того посипались мені зовсім конкретні вже скарги: той росказував про те, що єго землю дорого отаксували, той про якийсь процес. Газда хати жалівся, що жид єму 4 роки не платить за хату.

Я роспитував про краєві суди, до котрих належать подібні справи, і прийшов до того, що на Угорщині нема навіть такого захисту для бідних людей, який все таки дають мирові суди в Россіі, а до того всі процеси ведуться на мадярскій мові, котроі Славяне не розуміють…

Скарги обсипали мене: йіх говорили так, мов би то я мав силу рішати йіх. „Добрі люде, — кажу, — я чужинець; половини ваших справ не розумію навіть, бо не знаю тутешніх порядків.“ „Та нічого, — відповідали мені; ви все таки пан, може здибаєтеся з другими панами, та хоч роскажете йім.“

В цілому гурті виділялись дві фігури. Один видимо вважав себе дуже розумним і оратором, і все хотів говорити; гурт спиняв єго а надто газда дому, — але иноді оратор перебивав усіх, викрикнувши: дайте, я скажу! і починав говорити довго, але так мудро, що я не розумів єго. Коли я єму в тому признався, гурт обертавсь до него з недовольством: от бачите! годі вже! і т. п. Оратор на час втихомирювався, але незабаром знову починав теж саме.

Другий був Волох, як сказала мені ще перед тим дочка хазяіна, подаючи мені і єму килими, на котрих ми мусіли спати. Волох той зайшов із за річки, де, під Трансільванску гряницю, починалась уже руминска людність, і ні слова не розумів руского, — „а ми не розуміємо єго“, казала мені дівчина. Волох уже був уклався спати, коли увійшли наші мужики. Бачучи, що розмова йде живо, він почув і собі потребу говорити, і иноді обертався то до гурту, то до мене з досить довгими промовами. Але-ж що, коли ми єго не розуміли!

Я ще в Чернівцях „попікся“ на руминскій мові. Я поклався на те, що знаючи латину, італіянску та французку мову, я як небудь дам собі раду з волоскою, так як мені случалось вправлятись з іспанскою та португальскою. Але ж у Чернівцях я побачив, що я нічого не розумію по руминскому і що Румини нічого не розуміють з того романского діалекту, котрий я для них витворяв. Причиною першого була перш усього вимова, як мені здаєся, дуже віддалена від загально романскоі. Подібне я замічав у Славян в Лужичах та в Крайінців, хоч на письмі мови йіх дуже легкі для мене. Окрім того послі, читаючи руминскі книжки, я замітив, що найбільше втрудняють нас власне славянскі слова, котрих ніяк не ждеш і побачивши котрі все шукаєш романских корнів.

Одначе вернемось до нашого Волоха. Коли він кінчав свою промову, всі дивились на него з жалем і мов зо встидом і говорили: не розуміємо! Сам Волох дивився на всіх тимиж очами. Хазяін хати, щоб як небудь втішити гостя, говорив єму, показуючи на ліжко: дорміте, газдо! очевидно єдине руминске слово, котре він десь запопав.

Се „дорміте, газдо!“ повторилось кілька разів. На решті треба було й усім спати Люде вийшли. Зостались тілько Волох та я, та часом входила дочка хазяіна, щось пораючися. Я став знимати жилетку й положив дзігар під подушку. „Ora?“ почулось мені питанє від Волоха. „Undeci“, відповів я машинально по італіянскому.

Волох скочив з ліжка і почав щось говорити чимало й гаряче. На решті скінчив і поглянув на мене пильно… „Дорміте, газдо!“ — ось усе, що я міг єму сказати, здержуючи усміх, — над собою впрочім… Волох з сумом глянув на мене і ліг.

Скоро заснув і я. У ночі мене кілька разів будив крик. Видно було, що моі собесідники держали ще довго мітінг у жида.

В ранці дочка хазяіна сказала мені не без іронічноі усмішки: о! ще наші довго розмовляли в корчмі, у жида, — а провідник додав: цілісіньку ніч.

Далі вже я мусів йіхати возом до Сігета. Конечно, везти мене взяв ся жид, і я побачив буду, подібну до наших, бердичівских з балагулами, на котрих я йіздив колись, будучи студентом, з Кієва в Гадяч.

О! Rimembranza! промовив я, і незабаром пережив усі балагульскі штуки, котрі переживав за молоду.

Перед тим, як сідати мені, угорский балагула сказав, що він мусить підвезти і свою матір до сусіднього села. Сказав він се віжливо, просючи мене дозволу. Я дозволив. Але, коли мати вилізла, — незабаром балагула прийняв по дорозі ще одного жида, при чому мене вже не питав. Скоро появились нові жиди, котрі то сідали, то вилазили з буди, не звертаючи на мене уваги й навіть не здоровкаючись. Коло самого Сігета вже сиділо в буді окрім мене 4 жидів і вже почали мене тіснити на задньому сидіню. Нарешті став улазити пяний і витягати з місця коло мене мій куферчик, не кажучи мені ні слова. Я запротестував. Непрошений товариш сяк-так помістився на переді, а я прочитав жидам мораль про віжливість, на котру мені ніхто не відповів.

Всю дорогу, з села, я говорив з своім балагулою по рускому, і він говорив з мужиками те-ж по рускому, але-ж зо мною не інакше, як по німецкому. Теж саме робили й другі жиди в корчмах, куди ми приставали. А приставали ми в найгірші корчми, пропускаючи досить порядні села, з порядними домами, хоч я казав жидові кілька раз, що він мене мусить завезти в такий дім, деб я міг мати обід з мясом. „Будете мати“, казав жид, і завозив мене в жидівскі корчми, де окрім яєць і горілки мені нічого не давали.

На решті прийіхали ми в Сігет, уже над вечір. Жид завіз мене в такий брудний двір, на кінці города, що я сказав, що тут зоставатись не хочу. „А другого нема“, каже жид. Я, зваживши, що Мараморош-Сігет головне місто комітату, настоював, що там мусить бути готель, а жид казав, що нема. „Ну, то везіть мене в ринок; я сам знайду“, кажу я.

Жид не хоче. Я кажу, що не заплачу грошей (в селі я дав половину), а за куферчиком котрий жид, уже скоро заніс у брудну хату, прийду з поліцією. Жид виніс на віз куферчик (але, як оглядівся я потім, зоставив подушечку, котра так і пропала) і повіз мене в середину города.

Бачу я на решті великий параллелограмний плац з усіма ознаками австрійского провінціального ринку. З краю лежать пірамідами кавуни, а коло них сидять перекупки. Я до них — по рускому, по німецкому, по моєму романскому, — не розуміють і відповідають мені зовсім незнакомою мовою — мадярскою. Питаю жида: де тут готель? „Нема“, каже.

Оглянув я доми. Бачу — на противному кінці написано: Kavehas. „Ну, певно, се Kaffebaus; варто запамятати на всякий случай“. Бачу — на двох домах написано слово Szalloda по при других також незрозумілих мені словах. Я пригадав, як Гротефенд догадався, що слово, котре повторяєся на руінах Персеполя, мусить бути цар, — і поставив собі гіпотезу, що Szalloda мусить бути готель. Іду до близшоі Szallod'и, і бачу признаки готеля. На моі німецкі запити получаю відповіді мадярскі, але в них все таки розумію слово hotel, котре за мною говорять два хлопці й жінка. Розличаю ще слово Oberkelner і рішаю що сей мусить уміти по німецкому. Приходить і оберкельнер, і хоч він не мудро говорить по німецкому, та ми вмовились про що треба. Я велів готовити вечерю, а сам побіг на пошту, де не без труду получив свою корреспонденцію.

По вечері я попрохав збудити себе о 6-тій годині і зарані пішов у свій номер спати.

Хтось стука. Я перепробував усі сіноніми herein! На решті увійшла особа, одягнута трохи подібно до гуцульского і сказала мені чистою рускою мовою: „Веліли-сте, паночку, збудити вас о шестій годині?“

Таки знайшов я Русина у Сігеті: то був Hausknecht.

На другий день не він мене, а я єго збудив о 6-тій годині. А коло 9-тоі я був на станціі залізноі дороги, щоб йіхати до Мункача або Мукачева, де я хотів відвідати руский манастир. На станціі всі урядники й публіка говорили по мадярскому. „Ну, як я тут справлюсь?“ подумав я, — коли бачу: подібна до гуцульскоі особа підходить до касси і каже по рускому: „третя кляса до NN“. Кассир відповіда ціну по мадярскому. Так і в другий і в третій раз. Підходжу і я: „третя кляса до Мункача!“ Кассир мене оглянув пильно, і сказав ціну — по німецкому!

Таку уступку я заслужив, очевидно, як чужинець.

В вагоні я попавсь у компанію панску і кругом не чув нічого, окрім мадярщини. Тілько на одній станціі сіла особа, в котрій було щось церковного. „Мусить бути Русин“, подумав я, і закинув удку: став читати, а далі поклав на лавку „Слово“. Особа взяла газету, почитала, а далі заговорила якимсь язичієм, подібним до руского.

Ми все таки розговорились. Подорожній був щось таке подібне до дяка, або до сотрудника при церкві, але проживав у такій крайіні, що Русини перемішались зо Словаками, так що не міг потрапити ні на яку чисту мову, а до того ще хотів говорити „по письменному, з висока“, як каже наша різдвяна вірша про Іосипа Старенького. Трохи згодом він мені сказав, що може співати руску пісню — і затяг, фальшуючи: Гляжу, какъ безумный на черную шаль, романс Пушкина. „Звідки, питаю, ви навчились?“ „Навчив мене Поляк, учитель мій в семінаріі“. А Поляк той був колись офіцером арміі польскоі перед повстанєм 1830, потім емігрував і якось став на Угорщині учителем в рускій семінаріі, де й навчив семінаристів романсу, котрий був модний серед офіцерів російских.

Ось як пробиралось на Угорщину обрусеніє!

По троху наша розмова, а надто спів звернули на себе увагу сусідів по вагону, між котрими оказалось двоє студентів. Вони роспитались у співця по мадярскому, хто я? і почали говорити зо мною по німецкому. Розмова зійшла й на герцеговинське повстанє, котре тоді починалось. Наш кружок у Кієві інтересувався тією справою, і я привіз зібрані серед приятелів, переважно студентів, коло 150 рублів, котрі переслав у редакцію одноі сербо-далматинськоі газети для „усташів“. Се певно були перші гроші, послані для них з Россіі. Мадяре-студенти були недовольні герцеговинським повстанєм, сказавши мені зовсім ясно, що коли Серби задунайські будуть мати свою вільну державу, то до неі одійдуть і Серби угорські. „Не одійдуть, кажу, коли в Угорщині йім буде добре, — аже-ж Тессинський кантон Швейцаріі не одходить до Італіі“.

Студенти почали мені розвивати мадярсько-державні ідеі централістичні: мовляв, ми мусимо ассімілювати немадярські народи в нашій державі, бо вона мала в порівнаню з Німеччиною й Росією і т. д.

Я, звісно, казав, що не-Мадярам нема діла до мадярських національно-державних інтересів, і коли мадярська держава справді непримирима з йіх національними інтересами, то вони мають повне право дбати про себе, як хотять, бо вони такі ж самі люде, як і Мадяре і таке-ж саме мають право мати свою державу „Серби такі самі люде, як і Мадяре?“ перепитав мене один з студентів. „Еге-ж", кажу. Студенти підняли гомеричний сміх. Сусіди заговорили з ними по мадярському, певно, питаючи, чого вони сміють ся і скоро по всему вагону піднявся скажений регіт. Я сам засміявся…

Але скоро треба було мені переміняти колію дороги. І співець, і студенти щезли з моіх очей. Я всів у новий пойізд на Мункач.

Оглядаючись у вагоні, я побачив двох уніяцких попів. То мусіли бути Русини, але говорили вони по мадярському. Незабаром усів до них світський молодий чоловік, очевидно, знакомий йіх, і всі говорили по мадярському. Скоро прибули ми до станціі Мункачівськоі. Я знав, що манастир не близько від міста, хотів роспитатись і став оглядатись. Коли чую — тройка прощаєся і каже: дай боже! Значить, Русини. Я підхожу до них і питаю по руському, як мені дістатись в манастир, — чи далеко? Всі надулись, один пробурчав: не знаю! і всі троє розбіглись.

Я взяв фіякр і велів везти себе в манастир. Коло самого манастиря я побачив особу, в довгому костюмі, але не подібному ні до православних, ні до римських монашеських костюмів, котрі я доси бачив, — з бородою. Питаю я єго, чи застану я ігумена, Краліцкого. „Я, каже, сам ігумен Краліцкий“. Я єму кажу, що хотів би бачити манастир.

Говорив я по украйінському. „Ви з Галичини?“ пита ігумен. „Ні, з Украйіни, з Кієва“, — і назвав себе.

Ігумен видимо здивувався мойій мові, і повів мене до себе, держучи трохи холодну міну. В єго кабінеті я подав єму „Историческія пѣсни Малорусскаго Народа“ і попрохав помогти виданю збором подібних пісень на Угорщині й рекомендацією других збирачів і т. п. Книга заімпонувала.

Розбираючи далі книжки в моєму багажі, я показав ігуменові новійші галицкі виданя общ. Качковского і Просвіти. Він йіх бачив у перше.

Я не вірив своім ухам: ігумен руского манастиря, сотрудник „Слова“ не бачив ніколи виданя общ. Качковского, поки єму не привіз йіх „украйіноман із Росіі“!

Про „Просвіту“ ігумен знав, що вона видає полонофільскі трохи не польскі книги. Я єму дав, окрім брошур „Просвіти“, свою статю об тім, як „Просвіта“ зреклась соймовоі субсідіі. Се все було повиною для ігумена, а для мене доброю нагодою розвити своі „надпартійні“ думки про Галичину і в загалі австрійську Русь. Ігумен став привітнійший і попрохав мене остатись ночувати в манастирі.

Ми багато розмовляли про всякі національні справи в Россіі і в австрійській Руси. Конечно, зійшла розмова на мадяронство. Я винив у нему найбільше самих Русинів, брак у них демократизму^[1], з чого виходило в масі угроруского попівства мадяронство, а в патріотах поверховне москвофільство і зневага до свого демоса, єго мови і інтересів. Се все дуже було нове для мого собесідника, щоб він з тим згоджувався, але він тому не дуже й противився.

За вечерею побачили монахів, — менше десятка і нічим не інтересних, дуже нерівних просвітою до ігумена. Роспитували мене про кієвскі святощі, але видимо для розмови.

В ранці застав я ігумена ще привітнійшим. Видно було, що він на самоті переглянув моі книжки й брошури. Обдивились церкву й бібліотеку; в остатній нічого осібного, але все таки є дещо зі старих книг про угорську Русь. Поки ми були в бібліотеці, случився курйоз: увійшов той молодий чоловік, котрий учора йіхав і не схотів говорити зі мною по руському і сказав, що не знає, де манастир. То був укінчений богослов; він тепер шукав собі місця й забіг поклонитись ігумену, котрий є членом капітула епіскопського і стоіть независимо, бо в той же час належить до осібноі федераціі манастирів уніяцких усієі Угорщини, руських, а також румунських і др.

Вчерашній мадярончик не пізнав мене й дуже низько поклонився, коли ігумен представив єго мені. Я не видержав і спитав: „Ви говорите по руському? Ви в перший раз в Мункачі?“ і на решті додав: „Я вже учора мав пригоду бачитися з добродієм і питати в него дорогу до манастиря“. Конфузія мадярончика була велика і він скоро вибрався.

Коло полудня вийіхав і я, получивши деякі книги від ігумена й обіцявши ще прислати від себе кілька книг із Россіі на читанє окольним Русинам. Ігумен же обіцяв мені присилати етнографічні матеріали, і дійсно прислав деякі, котрі я почасти напечатав у „Малорусскихъ преданіяхъ и разсказахъ“. Книги котрі я прислав єму, були: Записки Охотника Тургенева, Разсказы Рѣшетникова, Русская Исторія Костомарова, Кобзарь Шевченка, Повісти М. Вовчка, Нечуя, Федьковича, Пісні Лисенка і т. д. Остатні, як я взнав потім, дуже подобались родичкам ігумена.

З Мункача я пойіхав в Ужгород, або Унгвар, де мені ігумен рекомендував редактора „Карпата“, попа Гомичкова. То був особисто приязний чоловік, гостинний, веселий, — відвертійший в манєрах від Галичан, — як усі Угорці, котрі в сему подібні до наших Россіян, маючий в собі натуру більше сільского пана, ніж міщанина, як Німці, а за ними й австрійські Славяне. Ідеі-ж Гомичков мав прекумедні для нас, хоч консеквентно угорські. В часи другого свого побуту в Унгварі в 1876 р. я вспів довести Гомичкова до того, що він напечатав у Карпаті мою статю про досліди народноі словесности в Россіі, — велико, мало і білоруськоі, і відозву до угорських Русинів, щоб збирали і давали мені пісні й казки свого народу. Але до більшого демократизму літературного Гомичкова ніяк не можна було підбити. Коли після 1876 р. в австрійській печаті всилилась лайка проти мене, то виступив проти моіх літературних поглядів і Гомичков у „Карпатѣ“ і сказав просто і ясно: „г. Драгомановъ хочетъ отъ насъ, чтобъ мы писали язькомъ слугъ, — но литература пишется вездѣ для господиновъ“. Виходючи з сего прінціпу, Гомичков змагався писати в „Карпатѣ“ по російському (ставлючи часто коло російських слів мадярські) а нарешті майже покинув свій „русскій господскій языкъ“, котрий у него був найдивогляднійше язичіє, і став писати цілком по мадярському. І резонно, бо „господа“ Россіяне далеко, а Мадяре під боком.

Говорив зі мною і з простими людьми Гомичков досить чистою малоруською мовою, та тілько з жінкою і сином говорив не інакше, як по мадярському. Відповідні поглядам літературним були й соціальні погляди Гомичкова. „Слуги“ і йіх інтереси для него нічого не значили, і на моі запити про економічний стан народу він нічого не міг мені росказати, навіть назвати джерела, звідки б я міг про те довідатись. Ледви про шкільні справи міг він говорити, і роспитами й листами, в котрих я критикував угроруські популярні книги, що Гомичков дав мені, я довів єго до того, що він попрохав мене зібрати для него в Россіі коллекцію елементарних учебників і популярних книг, — що я й зробив, привізши єму таку коллекцію в 1876 р. Конечно, я туди помістив і украйінські книжки.

Спеціально про Украйіну Гомичков знав мало і не інтересувався нею. До Россіі, як до держави, він мав пошану, хоч часами говорив про неі фрази з „Neue Freie Presse“ але внутрішніх справ Россіі, культури, літератури зовсім не знав і ледви міг назвати напр. кількох авторів россійских, тай то путав йіх твори, кажучи, що він дещо мав попереду від Де Волана, консула в Пешті. У него в домі, як і в бібліотеці манастиря в Мункачі, я не бачив ні одного классіка россійського.

А то ось іще знаток Россіі — учитель гімназіі до котрого повів мене Гомичков. Той, роспитуючи мене про Кієв, спитав мене: а Новгород недалеко від Кієва? „Який Новгород, питаю: Волинський, чи Сіверський?“ Учитель показав затрудненість. „Отой Новгород, що про него часто говорять в історіі“. „Новгород Великий, кажу: колишня республіка?“ „Еге ж, еге-ж“. „Ну, так той дуже далеко від Кієва. Він аж коло Петербурга, і тепер туди зелізною дорогою коло 3 днів йідеся“. „А я думав, що се зараз коло Кієва, бо в історіях читаєш, що князі все з Новгорода в Кієв ходили і з Кієва в Новгород“.

А й той учитель був „москвофіл“, як і Гомичков, по крайній мірі в тому, що вірували в „одинъ русскій язькъ“, яким пишуть „господа“ в Россіі, хоч самі ні писати, ні говорити ним не могли, а говорили звичайно по мадярському.

З Унгвара я вийіхав рано і мусів на станціі Чап ждати пойізда, котрий би мене повіз на Кошиці (Kaschau) і Пряшів (Eperies), а звідти кругом Татри на Краків, бо тоді ще не було залізних доріг у Галичину через Карпати. Я велів собі подати якусь страву, сів коло стола й став зводити в памяти все що бачив і чув на угорській Руси: пригадав я Мадярську й жидівску зневагу народу, темноту народню, тупость, егоізм і слабодушність інтелігенціі руськоі, — і мені стало гірко, як ніколи не було… Я не бачив, як передомною поставили вино й страву, і коли отямивсь, то побачив, що в мене з очей капають сльози прямо в тарілку…

Я дав собі Ганібалову присягу: що небудь зробити для угорськоі Руси, по крайній мірі направити кілько душ на реальну працю для народа, в демократично-поступовому напрямку. Можу сказати, що за рік-півтора дещо вже такого починало заоснуватись в угорській Руси моіми заходами, але незручний земляк розбив у 1877 р. всі ті початки. А другого нікого не знайшлось ні між россійськими Украйінцями ні між Галичанами, хто б узявся за подібну працю, хто б навіть заглянув в угорську Русь…

В Кошицях я спинився тілько між двома пойіздами. Там Русинів нема, а місто переважно словацке. З розмов по лавкам, в ресторані и на улицях я міг замітити, що Словаки куди ліпше Русинів держаться своєі національности. Мадярськоі розмови я майже не чув, і навіть на мою німецку розмову Словаки відповідали мені по словацкому. Я думаю, що тут причина те, що Словаки протестанти. Реформація принесла йім просвіту на національній мові, і та просвіта розширилась серед міщан. Коли наступили (з кінця XVIII. ст.) часи мадяризаціі, то та мадяризація стрітила освічене словацке міщанство, котре не схотіло піддатись йій. Зовсім інакше в православно-уніятській Руси, де мертва церковно-славянщина не дала національноі просвіти навіть попам: там міщанство піддалось мадяризаціі, котра несла за собою все таки просвіту, — а нарешті почали мадяритись і самі попи. При рущині зостались одні селяне, та за те зостались вони й без просвіти…

Пряшів стоіть серед словацкоі околиці, і Німців там чимало, та я спинився там на довше, бо там стоіть руська, уніятська епископія, котру я хотів оглянути, а при знадобі завести там знакомство. Я мав рекомендацію з Унгвара до одного попа, досить важного в епископіі, памятаєся Ладимірецкого по імені (він тепер умер). До него приступив я, як звичайно в Угорщині, з просьбою помогти збору матеріялу для „Историческихъ пѣсень малорусскаго народа“, а поки показати мені бібліотеку епископіі. Ладимірецкий — висока фігура, не маюча в собі нічого аскетичного, прийняв мене досить холодно і видимо хотів мене скорше збутись. По части матеріялу для Истор. пѣсень і т. і. подавав мало надіі, покликуючись на те, що околиця мало має руського. Бібліотеку показав на скоро, сказавши, що там нема нічого інтересного, рівно як і в церкві. Сучасного стану річей в мадярській державі Ладимірецкий не хотів чіпати (видимо, політик! як кажуть у Галичині). На прощанє тілько Ладимірецкий трохи вмнякшив свою важну фізіономію і подарував мені свою фотографію, при чому звернув мою увагу на те, що на нему орден на шиі, — він сказав і який, та я, профан в австро-угорській геральдиці і окрім того, як звичайно Россіяне, не звикший до пошани для орденів, — нічого не знайшов сказати на те.

Попрощавшись з декорованим прелатом, я вліз у вагон III кл., щоб вийіхати на дорогу, котра мусіла мене повезти у Краків. Разом зо мною сіла дівчинка, а далі єі батько в одежі, подібній до русько-горальськоі, а напроти двоє мущин в европейських жакетах, досить потертих. Один з них заговорив до дівчини — по руському і поговоривши так трохи з нею і батьком єі, обернувся до сусіда — по італіянському. Я здивувався і, як завше зрадів почути бесіду Данте, і сам обернувся до говорившого по італіанському, і з перших же слів спитав єго, чи він Русин, чи Італіанець? Той сказав мені, що Італіанець, але довго робив при туннелі на Лупків, і жив там серед Русинів і тепер туди йіде, бо робота ще йде. Сусіда єго був у такому ж стані, — і скоро, щоб зробити бесіду спільною й для моіх сусідів, мужиків-Русинів, ми заговорили по руському. Але на моє горе мені скоро треба було висісти в другий пойізд, котрий повіз мене під Татрами (на той час закритими хмарами) до Кракова.

Ні на віщо було дивитись, і я приводив у сістему своі вражіня з подорожі по угорській Руси і виводи з них. Потім, побувши там ще раз в 1876 р. і завязавши ширші стосунки, я тілько більше допевнився в тих виводах.

Угорська Русь — краіна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством не тілько національним, але й соціяльним, шляхоцтвом, котре живе в головах навіть тамтошніх руских патріотів, найпротивнійших мадярству. Через те найперше потреба там ширити демократизм. Починати справу з національного руського кінця там непрактично, бо краєва рущина там дуже слаба культурно й не шануєся самими руськими патріотами. Наше украйінофільство — там те ж не на руку, бо воно опираєся на козацкі традиціі, котрі вже й у Галичині ледви зачепили народ, а в угорській Руси зовсім не відомі. Як не як, а єдина історична подія, котра вразила угорських Русинів і показала йім руську силу, се була воєнна россійська оккупація 1849 р. котра зігнула мадярського пана — найстрашнійшу доти силу для угорського Русина. Через те „москвофільство“ в угорській Руси проява цілком натуральна, тим більше, що про друге руссофільство там і не чуть було: я був перший Украйінець, котрий зайіхав на угорську Русь і заговорив там мовою, іншою від мови всяких других руських патріотів.

Біда тілько, що угорське москвофільство, через краєві обставини, стало ще більше клерикальним, ніж галицке, — ще більше звязалось у літературі з церковно-славянщиною і зовсім уже не прийняло в себе ніяких новійших культурних чи соціально-політичних ідей. Доводити угро-руську дячківщину до чого небудь свіжійшого можна тілько за посередництвом россійського письменства, до котрого форми вона все таки тягнеся. Треба тілько показати угро-руській інтелігенціі поступовий і демократичний елемент у тому письменстві та критику самого россійського житя, котре через націоналістичні окуляри угроруських патріотів показуєся йім райським. Поряд з россійськими творами, такими, як Записки Охотника Тургенева, поезіі Некрасова, повісті Решетнікова, Успенського й т. і. можна пускати й украйінські, в котрих чисто демократична ідея бере перевагу над козакофільством, — як повісті Квіткі, М. Вовчка і т. и., з галицких повісті Федьковича, а вже послі Шевченка в комплеті.

Звісно що поряд з тим треба б, щоб галицко-украйінська просвітня демократія сама робила, так сказати, міссіі в угорську Русь, щоб пізнати єі обставини, завязати особисті стосунки, а надто в простому народі, та впливати безпосередно на той народ словом та книжками, до него приладженими, а далі осібними товариствами просвітно-агітаційними.

З сих усіх способів будити угорську Русь я вибрав собі думкою те, що було в моіх силах, і сподівався, що в Галичині, на Украйіні і навіть на Великоруси знайду помічників для тоі цілі.

З такими думками й мріями я вийіхав у краківську Польщу.

Не буду росказувати про свій побут в сій Польщі. Скажу тілько про одно вражінє, котре вона на мене зробила, бо воно має звязок і з руськими справами. Нігде, окрім південноі Баваріі, я не бачив показу церковного такого богомільства, як у західній Галичині. Се свідчить о глибокій популярности католицкого клерікалізму серед польскоі людности, а позаяк справи руськоі Галичини залежать від Поляків, то се поясня не одну прикмету галицкоі політики, і тим більше ставить потребу для поступових Русинів боротьбу з клерікалізмом.

В західній Галичині я мусів зупинитись у Жешові (Rzeszów), щоб побачитись з Навроцким, котрого „для пользы службы“, як говориться в Россіі, гр. Голуховський перевів туди зі Львова, на велику шкоду для „Правди“. По просьбі Навроцкого я звістив єго з Кракова про час вийізду. Але прийіхавши у Жешов коло 2 год. ночі, я не застав Навроцкого на станціі і мусів добиватись в місті готелю. Потім, коли Навроцкий рано знайшов мене, обійшовши всі готелі, і коли ми, гуляючи по місту, зайшли на часок і до него в квартиру, я побачив, що кватира та була з двох порядних хат, з ліжком і канапе, — і подумав про ріжницю наших, россійських, і галицких звичайів: у нас чоловік при таких умовах ніколи б не пустив закликаного до себе подорожнього до готелю, а в усякий час стрів би єго на станціі і взяв би до себе. Навроцкий же до себе завів мене щось мінут на 15, а ввесь час сидів у мене в готелі, а потім, коли мені треба було вийіздити те ж коло 2 год. ночі, то ми, перенісши мій пакунок на станцію, самі годин зо три ходили, розмовляючи, по місту й поза містом. Правда, я за те надивився на богомільство публіки коло церков, бо було якесь свято чи ювілей чи одпуст, і публіка молилась і співала цілу ніч.

Розмов з Навроцким я не буду росказувати. Вони були з обох боків про те, як би можна було проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських народовців. Навроцкий, будучи однакових думок зо мною, не бачив для себе можливости що небудь зробити з Львовянами й Правдою і говорив про потребу нового органу, до котрого брався писати навіть для чисто соціалістичного, такого, який проєктували О. Т. і Сергій Подолінський, і про котрий єму вже писав О. Т.

Попрощавшись з Навроцким, я вийіхав у Львів. Тепер мені тим паче нічого було робити з тамтошніми народовцями і я зостався днів на два тілько, щоб закупити деяких книг і оглянути коллекціі публичні. Коли в остатній вечір перед моім вийіздом приходить до мене В. Ганкевич і від имені К. Сушкевича, котрий тимчасом вернувся з Россіі і з села, просить мене до него, Сушкевича, на чай. Я кажу, що мені не дуже то хочеся, а надто, коли там будуть другі народовці, з котрими мені вже огидло балакати. Каже: „нікого не буде, окрім мене, та ще може який один зайде, а, бачите, Ви в Кієві приймали Сушкевича, так і він хоче приймити Вас“.

Прийшов я до Сушкевича й застав цілу громаду, душ 15–20, обсаджених коло стола, немов на офіціальне засіданє і маючих справді офіціальні фізіономіі. Не вспів я сісти, як Сушкевич каже мені, що ось зібрана громада хоче від мене довідатись, „чого Украйінці від нас, Галичан, хотять?“

Мені стало дуже досадно на таку аранжерію мітінга, і я тим паче поклав собі збути єго лаконічними відповідями. На запит Сушкевича я відповів, що із многих листів і з Кіевскаго Телеграфа можна бачити, чого певні Украйінці хотіли від львівських народовців, але тепер я можу сказати в імені своіх товаришів, що вони нічого не хотять окрім того, щоб львівські народовці в усіх своіх публичних виступах говорили виключно від свого имені, а не покликувались на весь украйінський народ, або на всю украйінську громаду. Почав говорити В. Ганкевич, попрохавши офіціально слова. Він обернувся до мене з запитом „що думають Украйінці про Парову Машину, — може се програма иіх і може вони хотять, щоб до неі пристали й Галичане?“

Я відповів, що Ганкевич зна добре, що я побачив Парову Машину вперше в купі з ним і що з того часу не був на Украйіні, і зна також, що́ я сам думаю про згадану брошуру. Коли вгодно, я тепер прилюдно скажу, що по моєму, та брошура і не повно і не зручно зачина т. зв. „соціальне питанє“, але я все таки радий, що вона єго зачина, бо нераз чув від Галичан фальшиву думку, що мовляв „у нас соціальноі квестіі нема й не може бути“. За Паровою Машиною певно підуть другі писаня, діскусія, а з того може вийти тілько користь для нашоі народньоі справи.

Став говорити чоловік для мене незнакомий, — з висока і не дуже ясно, але з певною горячністю і талантом. Оратор нападався на комунізм і боронив індівідуальну власність, часто покликуючись на Шефле.

Я відповів, що требаб багато часу для сеі справи, котра дуже складна и не так ясна, як видиться оратору, бо є справи, в котрих і тепер навіть несоціалісти стоять за комуністичну форму вживаня, є зостатки старого комунізму напр. сільскі громади, котрі економісти всяких школ радять піддержати і т. і. Нарешті я сказав і свою думку, котра завше була єретичною для многих моіх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному руху, навіть робітницкому, справа власне комунізму займа не дуже багато місця, а що той рух висува на перший плян такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, убезпеченя робітників і т. п., котрі мають свою вагу й помимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радікальні, і навіть революційні, як нпр. ірландський, котрі зовсім не мають в собі комунізму.

На се оратор ex abrupto спитав мене: „Хто писав в К. Телеграфѣ замітку про святкуванє Шевченкових роковин у Львові сего року?“ А, подумав я, — оратор є Володимир Барвінський! і відповів: „я писав!…“ „Я так і думав“ — відповів оратор.

Діло в тім, що на тих роковинах партійну промову держав В. Барвінський в присутности намістника і деяких соймових польских грандів і, як нераз се робили народовські Шевченко-поклонники, всилювався виставити свій рух в найприязнійшій для польских грандів барві, і для того між іншими наставив параллелів про те, як Польща й Украіна впали в один час перед ноги північного сусіда й т. і. В сих параллелах, як в усій промові В. Барвінського, історія польско-украінсько-московська XVII–XVIII ст. була нарисована зовсім фантастично. Я, котрий замічав не раз, що в галичан, можна сказати, стало обовязковим не знати історіі Украйіни,^[2] — не пропустив пригоди, в галицкій хроніці в К. Телеграфѣ звернути увагу на сю фантастичну мальовку в промові В. Барвінського, й порадив єму познакомися з реальною історією Украйіни. Він, конечно, образився моєю заміткою і тепер так не вмів зволодати своім самолюбством, що серед народовського мітінгу перескочив від таких справ, як комунізм і т. п. до своєі особистоі справи.

Я мав іще одну пригоду заочно стикнутись з В. Барвінським і обмінятися з ним листами. Сектанство на Украйіні потрібувало украйінських перекладів евангелій і Псалтиря, не маючи котрих, наші „штундарі, шалапути“ і т. д. беруться до россійських і тим способом, „помосковляються“. Тим часом за кордоном були виданя евангелій і Псалтиря, Кулішеві. Я обернувся до д. Куліша з запитом, як би можна було здобути дешевше велику купу тих книг. Д. Куліш передав мені право власности на всі ті книги, звіщаючи, що за евангеліями я можу обернутись до Димета, а за Псалтирем до Вол. Барвінського, при чому додавав, що всю справу виданя Псалтиря вів Барвінський і що сам Куліш тілько оплатив виданє, та не зна, ні скілько примірників напечатано, ні скілько продано, ні скілько зосталось, — але сам з В. Барвінським не хоче мати діла і просить мене самому обернутись до него, і при сему не змішувати В. Барвінського з братом єго Олександром, до котрого Куліш остаєся з пошаною.

Я написав в сій справі листи до Димета й В. Барвінського, і від першого дістав докладну й акуратну відповідь, а потім скоро коло 800 екз. евангелій. Від Барвінського получив таку темноту, в котрій нічого не розібрав і про котру реферував Кулішеві. Той написав мені, що Галичане в загалі не дуже то аккуратні люде і що тим паче нічого требувати від Вол. Барвінського, а через те він, Куліш, радить мені махнути на сю справу рукою і мати на оці, що иноді найліпший спосіб вдержати людей схибивших на дорозі порядочности, се вибачати йім і держати себе з ними так, мов би то з порядочними.

Я так і поступив і діставши через Димета тілько щось коло 100 Псалтирів, про другі з В. Барвінсьским далі не розмовляв.

Він те ж не починав зо мною розмови про сю справу, але не видержав, щоб не спитати, хто автор критики на єго вітійство на Шевченкових роковинах. В усякім разі увесь виступ В. Барвінського на вечері в К. Сушкевича мені навіть подобався. По моім досвідам одно з лих галицких — се апатичність, якась фізична й моральна анемія, котра робить йіх індіферентними до всего. А в В. Барвінського я побачив хоч злість, котра все таки давала надію, що він спосібний проявити якусь енергію. Після В. Барвінського став говорити директор В. Ильницкий. Сей виступив ні з того, ні з сего проти „нігілізму“ і матеріалізму і став доказувати безсмертність душі. Довго говорив він по рутенскому, на решті став говорити по польскому, мішаючи німецкі фрази.

— Der Mensch, Panie Dobrodzieju, ist kein Hund, — з такими фразами він обертавсь до мене.

Я оглянув збір і побачив, що навіть він був недовольний оратором, чи може мовою єго. Коли він скінчив, я сказав, що не будучи спеціалістом нервноі фізіологіі, не беруть судити про душу в загалі, і про людську й собачу почастно.

Дехто засміявся; багато заговорило зразу: видно було, що хотіли затерти бесіду ш. п. директора.

Через кілька хвилин заговорив новий оратор, — як я дізнавсь потім, Лонгин Лукашевич. Він сказав, що не живучи остатніми часами ві Львові, він не зна докладно спорів між Украйінцями і Львовянами, але мусить признати потребу критичного перегляду партіі, єі діланя, засад і составу, бо по крайній мірі він може сказати, що до партіі причислились люде, котрі ніяк би не могли належати до неі, колиб вона зоставалась вірною своім первісним засадам.

Але тут Сушкевич возвістив, що готова закуска, і мітінг перервався. Началось звичайне „закусочне дійство“, котрим я покористувавсь, щоб познакомитись з Лукашевичем і умовитись з ним на завтра. Я поклав зостатись ще день у Львові ради Лукашевича, котрий видівся мені „єдиним тверезим в гурті пяних“, і ради Барвінського, в котрім виділась мені енергія.

Лукашевич признавав слушність моіх закидів народовцям, але відговорювавсь, що як на ново вернувшийся до Львова він мусить обзнакомитись знову з обставинами, перше, чим виступити з своіми думками публично в „Просвіті“ й Товаристві ім. Шевченка. Про В. Барвіньского я прямо сказав свою думку Лукашевичу, нагадуючи єму сцену з Пушкинського Дон-Жуана, де Лаура обертає ся до Дон-Карлоса:

Ты, бѣшеиный останься;
Ты мнѣ понравился,

Какъ выбранилъ меня і т. д.

Лукашевич звів мене з В. Барвінським, котрому я став доказувати, що між соціалізмом і ретроградством львівських народовців ще багато простору, в котрому моглиб працювати такі люде, як він, ще не заангажовані в львівске рутинерство. Але скоро я побачив, що трачу даремне час. В. Барвінський відповідав мені пустими фразами, котрих пародію в Россіі зложено в словах: нельзя не сознаться, но невозможно и согласиться. До того придалось болізне самолюбство, котре не могло простити мені ні критики в К. Телеграфѣ, ні того, що мені звісна неаккуратність з Псалтирем.

Прийіхавши до дому, я першим ділом пішов роспитувати, що покладено в справі виданя газети С. Подолінського і О. Т. „А нічого, сказав мені головний оратор справи окремого журналу, той противник мій, про котрого я згадував висше: ми прямо сказали О. Т., що журнал немислимий без Драгоманова, а коли Др-ова нема тепер, то нічого про те й балакати“.

В Кієві я довідався, що вже рішилась справа моєі відставки з універсітету. Ще перед вакаціями попечитель сказав мені, що міністр (гр. Дм. Толстой) требує моєі відставки. „По якому способу?“ спитав я. „Як по якому?“ „Чиновники в Россіі можуть іти в відставку по прошенію, або без прошенія, по т. зв. третьому пункту“^[3]. „Конечно по прошенію, это для Васъ выгоднѣе“.

Я ростолкував попечителю, що подавати мені прошеніє, значить признавати себе винуватим, а в чому — я не знаю. Попечитель, покрутившись кілька хвилин, сказав мені мою вину: я хочу відділити Украйіну від Россіі до Польщі і проповідую таке в своіх писанях у Галичині й Італіі. „Ваше Превосходительство, кажу, я наперед певний, що міністр не перемінить свого рішеня, але я Вам принесу те, що власне печатав я в Галичині й Італіі: коли там дійсно знайдеся те, що мені приписують, — я подаюсь в відставку, а коли ні, то не подамсь, а в усякім разі Ви можете завше дати мені відставку без прошенія“.

Після того я пойіхав у Галичину, а міністр представив мою справу цареві (се треба було міністру, щоб підкопатись під універсітетський устав з 1863 р., з виборною профессурою). Царь після раппорта міністра, звелів знову мені предложити податись у відставку з тим, щоб мені закрити три південні універсітети: кієвский, харьківский і одесский. Я знову не схотів подати прошеніє, — і получив відставку без прошенія.

Коли про се розмовляли між профессорами в Кієві, то декан нашого факультету, Селін скрикнув: „Помилуйте! як же можна було инакше поступити з Др-вим, коли він навіть після розмови з попечителем пойіхав у Галичину і там появлявсь на польских сеймиках і держав промови проти Россіі за Польщу. Гогоцкий получив про те телеграму просто з місця“.

Ті „польскі сеймики“ були — віче Русинів у Галичі, на котрому я, як бачили, не сказав ні слова й не міг говорити.

Сальмансдорф коло Відня.
6. септ. 1891.

——————

1. Кумедно, що патріоти писателі між угорскими Русинами, як напр. Духнович, непремінно старались вивести своі родини від бояр і шляхти — з Россіі.
2. Кажуть, що тепер, після того, як д. Ол. Барвінський почав видавати Історичну Бібліотеку, де вийшли й переклади історичних монографій Костомарова, се почало змінятись. В добрий час!
3. Так відставлений чиновник тратить усяке право на державну службу, хиба новий начальник візьме єго „подъ свою отвѣтственность“.