Австро-руські спомини (1867–1877)/Прилога/Павло Чубінський і украйнофільські програми в 1862–1873 рр.

by Михайло Драгоманов

◀ Діпломатія с Правдянами. Австрійські Русини на археологічному зйізді у Киіві. Бібліотека „Січи“

Австро-руські спомини (1867–1877) Михайло Драгоманов Прилога. I. Павло Чубінський і украйнофільські програми в 1862–1873 рр.

Прилога. II. Ще слівце про Ф. К. Кистяковського ▶

Львів: 1890

ПРИЛОГА.

I. Павло Чубінський і украйнофільські програми в 1862–1873 рр.

З поводу оповідання нашого про розмову лівобережців з Чубінським ми вважаємо потрібним дати слідуючу прилогу. П. Чубінський підписав лист 32-х. Позаяк Чубінський єсть особою досить видною в украйінському руху 1860–1870-х рр., то я мушу сказати кілька слів, таких зрештою, що недалеко одійдуть од прямоі речі сих споминів. В Галичині співаєся пісенька Чуб-ого „Ще не вмерла Украйіна“, — де між інчим єсть і слова: „Ой Богдане, Богдане, славний наш гетьмане, Нащо оддав Украйіну Москалям поганим?“ (Не знаю чи й сі слова співаються?) Але навіть в ті ж часи, коли Чуб. зложив сю пісеньку (в 1861–1862 р. перед єго висилкою в Архангельську губ.), він підписав коллектівний „Отзывъ изъ Кіева“, надрукований в ч. 46 „Современной лѣтописи Русскаго Вѣстника“ (Каткова), звісний тоді в наших краях під назвою „украйнофільського маніфеста“.

Ми не маємо тепер цілого тексту сего важного документу, а тільки витяги з нього, правда найголовнійші, зроблені в петерб. місячнику „Время“ (славянофільськоі барви) 1862, Ноябрь, 206–209. Сей „Отзывъ“ написаний з поводу „незаслуженныхъ упрековъ, несправедливыхъ обвиненій, подозрѣній, сплетень, ложныхъ анекдотовъ, нелѣпыхъ слуховъ, гоненій и преслѣдованій общественнымъ мнѣніемъ (а по временамъ и фактически)“ і т. п. нагонів, котрі, по словам „Отзыва“ йдуть „отъ малоразвитаго, провинціальнаго дворянства обоихъ береговъ Днѣпра“. „Отзывъ“ перечисля провинности, котрі придніпрянська шляхта наводить на „малороссовъ молодого поколѣнія“:

1) „Что они держатся мнѣній „Молодой Россіи“ (така прокламація була появилась літом 1862 р. в столицях), то есть, отвергаютъ религію, семейныя связи, право собственности, и признаютъ справедливыми самыя ярыя революціонныя средства.

2) Что они стараются препятствовать принятію крестьянами уставныхъ грамотъ, да и не прочь были бы отъ возбужденія ихъ къ рѣзнѣ.

3) Что они стремятся къ государственному сепаратизму“.

Проти сих пунктів кажуть автори Отзыва:

„Мы объявляемъ, кто мы: пусть это сдѣлаютъ и наши обвинители, если они хотятъ дать нравственный вѣсъ своимъ обвиненіямъ.

„Разрѣшимъ споръ честнымъ образомъ: если мы дѣйствительно злодѣи, если ми затѣваемъ рѣзню, разбой, грабежъ и т. д., то изобличите насъ, ради бога! изобличите гласно и подробно, съ указаніемъ лицъ и мѣстъ, съ обозначеніемъ времени и обстоятельствъ. Пусть опала законная и проклятіе общества заклеймятъ наши преступленія“.

Своі думки автори „Отзыва“ викладають ось як:

„1) Религію, семейную нравственность и право собственности мы считаемъ неотъемлемымъ народнымъ достояніемъ; посягательство на эти начала считаемъ вреднымъ для народа и истекающимъ изъ сектаторскаго эгоизма въ противность народному духу и народной волѣ.

„Не менѣе вредными для нашего народа считаемъ проповѣдуемыя „Молодою Россіею“ революціонныя средства, какъ препятствующія всякому положительному спокойному труду общества, какъ влекущія за собою жертвы, тратящія силы и дарованія среди фрондерскихъ увлеченій, вмѣсто того, чтобы примѣнять ихъ къ честному и плодовитому труду.

„2) Никто больше насъ не желаетъ успѣшнаго хода уставнымъ грамотамъ, такъ какъ принятіе ихъ, по нашему мнѣнію, будетъ первымъ шагомъ къ гражданскому развитію народа; никто больше не сострадаетъ надъ тѣмъ печальнымъ недоумѣніемъ, которое заставляетъ крестьянъ, опираясь на ложныя надежды, подвергаться вмѣшательству административному и военному и вынуждать насильственныя мѣры.

„3) Если насъ упрекаютъ въ сепаратизмѣ, или по крайней мѣрѣ въ желаніи сепаратизма государственнаго, то мы объявляемъ, что это самая нелѣпая и самая наивная клевета. Никто вѣдь изъ насъ не только не говоритъ и не помышляетъ о политикѣ, но всякое политическое стремленіе, при настоящемъ состояніи общества, до того смѣшно и ребячески наивно въ нашихъ глазахъ, что серьезно даже считаемъ лишнимъ возражать на этотъ упрекъ. Да и въ самомъ дѣлѣ послѣдовательно ли былобы съ нашей стороны прививать къ народу политическія идеи, когда всякій намекъ на политику (мы судимъ по впечатлѣнію польской пропаганды) устраняется смысломъ и совѣстью народа, когда всѣ симпатіи его обращены въ ту сторону, откуда пришло къ нему избавленіе отъ работы египетской? Нашъ народъ вѣритъ въ своего освободителя (царя) и съ его именемъ соединяетъ всѣ свои понятія о высшей правдѣ…

„По нашему крайнему разумѣнію, единственная обязанность людей, успѣвшихъ пріобрѣсти высшее образованіе, состоитъ въ томъ, чтобы употребить всевозможныя усилія съ цѣлью доставить народу возможность образоваться, сознать себя, свои нужды, умѣть заявить ихъ, словомъ, внутреннимъ своимъ розвитіемъ стать на ту степень гражданственности, на которую онъ возведенъ закономъ… Единственное дѣло истинныхъ друзей народа въ настоящее время — спомоществовать развитію народа, не вдаваясь въ политическіе или соціальные толки и ожидая терпѣливо времени, когда народъ будетъ въ состояніи толковать съ нами о предметахъ, которые теперь недоступны его умственному развитію, а потому же для него загадочны, темны и ненужны“.

Сей „Отзывъ“ підписало 21 особа: Владиміръ Антоновичъ, Павелъ Чубинскій, Константинъ Солонина, Ал. Стояновъ, Михайло Малашенко, Антонъ Тищенко, Евгеній Синегубъ, Иванъ Нечипоренко, Павелъ Житецкій, Викторъ Торскій, Дмитрій Богдановъ, Фаддей Рыльскій, Николай Синегубъ, Петръ Супруненко, Владиміръ Синегубъ, Александръ Лашкевичъ, Федоръ Горячковскій, Андрей Стефановичъ, Иванъ Касяненко.

Для загально історичноі оцінки сего документу треба замітити, що поминувши деякі фантастичні росказні й брехні про „украйінськихъ хлопоманів“, які тоді ходили по між „провінціальнымъ дворянством обоихъ береговъ Днѣпра“, приписування й украйінській молодіжі соціально-республікансько-революційних тенденцій на подобу „Молодой Россіи“, а також сепаратизму, не було зовсім безпідставним: по крайній мірі з поезій Шевченка і з деяких пісень молодших поетів, як напр. Анат. Свідніцкого „В полі доля стояла“, „Вже більше літ двісті, як козак в неволі“ та й Чубінського „Ще не вмерла Украйіна“, ясно виглядали такі тенденціі. Друге діло, на скілько ті тенденціі були глибокі й сурйозні в укр. молодіжі, на скілько з поезій і пісень переходили в прозу? З сього боку ми маємо резони сказати, що в прозі масса украйінськоі молодіжі досить щиро поділяла ті погляди, котрі виложені були в „Отзывѣ изъ Кіева“. Погляди ті витікали досить логічно із консервативного, безполітичного народовства, як погляди „Молодоі Россіі“ витікали з „народничества“ соціально-революційного. При тому характеристично, що „Отзывъ изъ Кіева“, опираючись на народовстві і з нього виводючи думку про те, що „всякое политическое стремленіе“ навіть смішне, пропускав без уваги, що тоді в Россіі навіть по „дворянскимъ собраніямъ“ був досить сурйозний рух до політичноі реформи Россіі, або по крайній мірі до скликання Земського Собору, котрий би перш усього поставив основи реформ адміністративно-судово-поліційно-фінансових, котрі зовсім не безінтересні й для народа-черні. Рух той між інчим примусив і царський уряд до реформи судовоі (з присяжними), до заведеня земств, то б то до справ, котрі просто зачіпали й нашу чернь і про котрі мусілиж щось росказати йій „люди, успѣвшіе пріобрѣсть высшее образованіе“^[1]. „Молодая Россія“, ставши на грунт „народничества“ соціально-революційного, обернулась ворожо проти всякого руху серед висших верстов у Россіі, а через те й відвернулась од реальних політичних справ часу. Але на свій лад так само одвернулась од них і молода Украйіна, з котроі вийшов „Отзывъ изъ Кіева“. Тим часом піднімалась просто коло тоі Украйіни ще одна політична справа — національна справа польська, котра вже сама піднімала й справу всіх національностів західноі половини Россіі і котра зачіпала цілу сістему справ просто політичних (державних і адміністратівних, як і особисто-правових). Безполітичне народовство „Отзыва изъ Кіева“ не бачило зовсім усіх сих справ, тоді як про них говорили й „народу“ і польські патріоти і росс. уряд, коли про них вже „толкував“ і сам „народ“.

А незабаром вибухло на правобічній Украйіні польське повстання, а за ним царське або генерал-губернаторське народовство, а далі „обрусеніє“ і інші подібні політичні справи, на котрі не давало ніяких формул безполітичне народовство „Отзыва изъ Кіева“…

Старші Украйінці зовсім не поповняли пропусків програми молодших. Тепер ми знаємо, що в програмі старших, з котрих Костомаров і найблизші приятелі єго були в 1862 р. в повному цвіту своіх сил, мали в 1846 р. досить повну програму: культурну, соціальну і політичну. Алеж в 1860-ті роки та програма була захована навіть від молодших Украйінців котрі тільки й знали думки старших, що через поезіі Шевченка. Конкретна політично-соціальна програма, котру можна було вивести з тих поезій, була просто фантастична. Иійі могли взяти сурйозно до серця тільки дуже зелена молодіж, або чисті романтіки, котрі з разу вибивали б себе з усякого реального грунту і через те ставали б навіть не фанатиками, а просто візіонерами в думках в роді хіліастів і квіетистами в дійсному житю, або лицемірами. А прозою виложеноі і рахующоі на реальну обстанову россійсько-украйінського житя програми не було в 60-ті роки у старших Украйінців, навіть у таких як Костомаров. Остатній писав прекрасні історичні праці, в которих, звісно, були сліди провідних думок Кирило Мефод. брацтва, найбільш демократизм і федералізм. Але думки ті, по самій суті історичних праць, являлись в архаічній одежі. Коли Костомарову закидали, що він проповідує „удѣльно-вѣчевый укладъ“, козацький автономізм і гайдамацтво то він одрікавсь од сього всього, кажучи, що він має ціли тільки історичні, а в сучасну політику не вступає. А тим часом зелена молодіж та романтичні натури виносили з творів Костомарова і єго школи власне ідеалізацію „безгосударственности“ „удѣльно-вѣчеваго уклада“, козацтва, гайдамацтва, і коли не переходили просто в табор бунтарів і анархістів „Молодой Россіи“ й Бакуніна,^[2] то зоставались на віки свого роду мілленаристами, — зрілійші люде, холоднійші натури нічого не виносили практичного з тих історичних творів і не знали, як йім оформити, куди приткнути збуджені в них істориками думки, почуття, змагання. І через те такі люде або зоставались зовсім без ясних і твердих думок політичних і хиталась по вітру, або обертались за ними до ріжних інших джерел, а не украйінських, та там коло тих джерел і зоставались, тратячи по троху й ті украйінські почуття, які в них були перше.

Ось через такі прогалини в публичних заявах думок молодших і старших украйнофілів в 60-ті роки вони й не мали ніякоі практичноі ваги на хід не то громадських справ у Россіі, з Украйіною, але навіть громадських думок про них. Маніфестаціі в роді „Отзыва изъ Кіева“ не мали навіть того наслідку, щоб йім хто небудь повірив, напр. навіть, щоб не приписувано украйінським народовцям „государственного сепаратизму“.

Як свідок, котрий не має ніякого резону говорити неправду, я мушу сказати, що, звісно, того сепаратизму не було в прозаічних думках і вчинках навіть автора пісні „Ще не вмерла Украйіна“. Коли він повернув з Архангельська і провадив етнографічну експедицію на Украйіні в 1870–73 рр., посланий Росс. Геогр. товариством і потім працював при киівському Виділі того товариства, то він не тілько не був подібний до противника присяги Богдана Хмельницького на підданство Цареви Восточному, але навіть дійсно заслугував почасти на докір „лівобережних“ украйнофілів-хіліастів за дуже великі „уступки россійской государственности“. Так він помістив в свойому „Календарѣ Югозападнаго края на 1873 р.“ на першому місці образок моделі памятника Богдану Хмельницькому зо статею про нього самого знаменитого Мих. Влад. Юзефовича, а в своій капітальній праці „Труды етнограф.-статист. експедиціи въ Югозап. край“ (I–VII) провів, де тілько можна було, росс. госуд. ідею так гостро й з такою нетерпимостю проти невеликоруських елементів (найбільш польського), що навіть „азъ грѣшный“ при всьому свойому „москвофільству“ мусів полемізувати з ним („Вѣстникъ Европы“, 1875, Іюль, „Евреи и Поляки въ Югозападномъ краѣ“). Найбільш показуєся россійсько-державна тенденція Чубінського в єго статті „Поляки югозападнаго края“, писаній ним спільно з К. П. Михальчуком. (Труды і т. д., VII. 215. і далі. В примітці Чуб. каже, що в статті сій більше праці д. М-ка, ніж єго).

Позаяк експедиція Чубінського має велику важність в історіі украйінського руху в Россіі, а тим часом в Галичині про неі нема богато й ясних звісток, та й Труди єі мало розширені, то я випишу тут кілька характернійших місць зо згаданоі статті „Поляки Югозападнаго края“.

В переднім слові читаємо ось які слова:

„Польское общество (югоз. края) скомпрометированное недавнимъ политическимъ движеніемъ, направленнымъ къ отторженію древней русской области отъ Русскаго государства, находится въ ложномъ положеніи. Малорусское населеніе края относится къ нему враждебно, чему нечего удивлять ся: исторія, національность и религія раздѣляютъ это интеллигентное меншинство отъ массы русскаго крестьянства.

„Возстаніе, стремившееся къ возстановленію Речи посполитой до Днѣпра, не могло не вооружить противъ себя русскаго общественнаго мнѣнія; кромѣ сепаратизма, здѣсь проглядывало и несимпатичное явленіе: возстаніе разразилось тогда, когда русское правительство освобождало съ землей крестьянъ, когда оно приготовляло цѣлый рядъ другихъ великихъ реформъ“ (стор. 115).

Далі в статті Чубінського і Михальчука особливо інтересна голова „Нравы, обычаи, семейный и общественный бытъ“. Тут між інчим виставляється романтизм і консерватизм польськоі громади, в порівнаню з россійською.

„Сатира и критика вообще не даются полякамъ; у нихъ нѣтъ ниодного имени, которое бы могло неоспоримо стать на ряду съ лучшими русскими писателями въ этомъ родѣ” (240).

„Поляки щеголяютъ вѣжливостію передъ женщинами, говорятъ имъ комплименты, поражающіе своею приторностію и льстивостію, они идолопоклонствуютъ передъ женщиною, но женщина, какъ человѣкъ, имъ непонятна. Мысль объ эмансипаціи женщинъ для поляка омерзительна. Героини Тургеневскихъ повѣстей (не только Елена, но такія, какъ Лиза или какъ Наташа) встрѣчены бы были съ отвращеніемъ“. (243)

Розбираючи прояви демократичноі реакціі шляхетському духу в польській громаді, автори доходять до хлопоманіі, котра появилась в польській киівській молодіжі коло 1860 р. „Хлопоманія, кажуть вони, отличалась демократическимъ характеромъ. Панскій аристократизмъ и историческо-панскія традиціи хлопоманы осмѣивали и называли „мошродзѣйствомъ“. Хлопоманы сознавали историческія неправды Польши по отношенію къ Украйнѣ, они сознавали, что народъ не „быдло“, что нужно уважать его личность, заботиться объ его образованіи, на его языкѣ (но альфавитъ долженъ быть принятъ польскій). Они сознавали необходимость религіозной терпимости и немедленнаго освободженія крестьянъ. Существованіе этой немногочисленной партіи было не продолжительно. За выдѣленіемъ изъ нея самыхъ лучшихъ передовыхъ людей, примкнувшихъ активно или пассивно къ общерусскому движенію начала 60-хъ годовъ, остальные были поглощены приготовлявшимся польскимъ движеніемъ“.

В примітці автори кажуть, що „незначительное меньшинство“ й серед хлопоманів „допускало даже употребленіе русскаго алфавита“, — з чого почались спори в кружку, котрі потроху довели до повного „расколу въ средѣ хлопоманства. Этотъ расколъ много надѣлалъ шуму, но ни къ чему не привелъ; маленькій кружокъ выдѣлившихся украйнофиловъ вскорѣ началъ рѣдѣть и рѣшившись примкнуть къ русскимъ, не досчитался почти всѣхъ своихъ членовъ, за исключеніемъ развѣ двухъ, трехъ православныхъ и только одного, неизмѣримо возвысившагося умственно и нравственно надъ своимъ обществомъ католика“.

„Одновременно съ возникновенімъ польской хлопоманіи, явилось русское украйнофильство“, кажуть далі Чуб. і Михальчук. „Часто тѣхъ и другихъ смѣшивали, такъ какъ тѣ и другіе носили малорусскій костюмъ. Но между ними была громадная разница. Русскіе украйнофилы не были сепаратистами: любя свою народность, они не думали объ отторженіи отъ Россіи; они сознавали необходимость связи; всѣ ихъ мечты ограничивались стремленіемъ къ развитію малорусской литературы и изданіемъ для народа популярныхъ книгъ на малорусскомъ языкѣ, съ цѣлью успѣшнѣйшаго роспространенія знаній въ народѣ. Польскіе хлопоманы мечтали о соединеніи Украйны съ Польшей, не ограничивая своихъ претензій Днѣпромъ, какъ того хотѣла аристократія, выразившая свои желанія въ извѣстномъ адрессѣ подольскихъ дворянъ. Украйнофилы и польскіе хлопоманы относились другъ къ другу враждебно. Украйнофилы раздѣляли чувства народа по отношенію къ Польшѣ и ихъ не могли привлечь обѣщанія Польской молодежи — обезпечить, по присоединеніи Украйны къ Польшѣ, свободу православія и малорусскаго языка. Украйнофиловъ эти предложенія оскробляли. Имъ казалось дикимъ, что горсть поляковъ, представляющая собою привилигированный классъ, позволяетъ себѣ распоряжаться судьбою края, населеннаго русскимъ народомъ. Затѣмъ украйнофилы, воспитанные на русской литературѣ, обязанные ей своимъ развитіемъ, не могли раздѣлять воззрѣній польской молодежи на эту литературу. Вслѣдствіе этого взаимное раздраженіе доходило до крайности. Въ кіевскомъ университетѣ, послѣ манифестаціи произведенной польской молодежью въ стѣнахъ университета (в осени 1861 р.) малороссы и русскіе подали протестъ попечителю и составили даже корпорацію (громада) для огражденія университета отъ господства польскихъ тенденцій. Это былъ первый протестъ въ видѣ адресса противъ польскихъ притязаній.“ (248–249).

Інтересна також голова „Коренныя причины антагонизма (поляковъ) съ великоруссами и измѣненіе въ бытѣ поляковъ съ времени неудачи повстанія“. Тут продводиться думка про корінну, політично-культурну ріжницю між польською й россійською громадою. Поляки-б то живуть традиціями олігархічноі республіки, і через те вони романтики й політичні містіки… „Русское же интелигентное общество всегда было демократическимъ“, кажуть Чуб. і Михальчук. „Въ нашей литературѣ (курсів наш) сильно розвито критическое направленіе, самообличеніе и стремленіе стряхнуть съ себе всякій романтизмъ. Недаромъ Россія называется мужицкимъ государствомъ, — ея интеллигенція ближе къ народу, чѣмъ въ какомъ либо другомъ обществѣ“ (стр. 271)… „Въ то время, какъ польское общество утопало въ подобныхъ фантазіяхъ (мессіанізм Міцкевича й Красінського), русское общество шагъза-шагомъ шло по пути соціальнаго прогресса“.

Кінчаєтся ся голова ось якими словами: „Неудача повстанія (1863) и энергія правительства въ возстановленіи русскаго характера края (западнаго) произвели на польское общество глубокое впечатлѣніе. Оно, высокомѣрно смотрѣвшее на русскихъ, видя цѣлый рядъ реформъ, совершившихся въ Россіи въ короткое время, видя сильное развитіе науки и литературы, видя нравственный прогрессъ русскаго общества, не могло не почувствовать смущенія, не могло въ душѣ не признать нравственнаго первенства Россіи въ славянской землѣ, чему лучшимъ выраженіемъ служили явленія съѣзда Славянъ въ Москвѣ во время этнографической выставки (1867); тутъ то поляки должны были призадуматься и отнестись критически къ своимъ политическимъ стремленіямъ и неудачамъ. Поэтому неудивительно, что въ польскомъ обществѣ начинаетъ проявляться скептицизмъ. Среди поляковъ подымаются голоса, хотя еще слабые, о необходимости сближенія съ славянскимъ міромъ, въ томъ числѣ и съ Россіей. Начинаютъ признавать что Россія идеть по пути прогресса. Франко-прусская война и крутыя мѣры онѣмечиванія переполошили польскую интеллигенцію. Начинаютъ понимать, откуда грозитъ опасность уже не политическому бытію, а національности, тамъ гдѣ она — сплошная славянская“ (польская)? (стор. 273).

Хто б захотів побачити в деталях, в чому я не поділяю поглядів Чубінського й Михальчука, котрі, по моій думці, наклали дуже вже темних барв на Польщу і дуже світлих на Россію, — хай загляне в згадану висше статтю мою в „В. Евр.“.

Чимже ріжнились основи редагованого мною „Одкритого листу до ред. Правди“ як од політичноі романтіки украйнофільських поезій і пісень, так і од безполітичного та й безкультурного народовства „Отзыва изъ Кіева“, а на решті од такоі політики, яка видна була з поклонів автора пісні „Ще не вмерла Украйіна“ і єго сотрудника перед „русскимъ государствомъ“, — сподіваюсь, що читачі побачать і без дальших комментаріів.

Женева 4. Юля 1880.

——————

1. Спеціально про підписавших сей „Отзывъ“ редакція „Времени“ замітила цілком слушно: „Они открыто заявляютъ свои убѣжденія, слѣдовательно совершаютъ торжественный актъ, при которомъ ложь есть насмываемое безчестіе.
2. Я вже згадував, що історичні твори Костомарова та Мордовцева (котрий навіть назвав свій огляд самозванців та всякоі низовоі „вольниці“ — „политическія (!?!) движенія русскаго народа“ були настольними книгами всероссійських бунтарів-народників…