Історичні джерела та їх використання/1/Про деякі питання передачі тексту документів радянського періоду

Є. П. Шаталіна
ПРО ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПЕРЕДАЧІ ТЕКСТУ ДОКУМЕНТІВ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

Питання передачі тексту документів в радянській археографії займають провідне місце. І це не випадково. Адже наукова цінність того чи іншого археографічного видання визначається не тільки складом документів, а й тим, як передано текст цих документів. Ось чому в усі часи питання про передачу тексту привертало увагу істориків і археографів.

Радянська археографія вже нагромадила певний досвід видання документів дорадянського і радянського періодів, що знайшло своє відображення в «Правилах издания исторических документов», в «Правилах издания документов советского периода», в інструкціях з окремих тем, наприклад, з історії робітничого класу, колгоспного будівництва на Україні і т. д. Цими правилами зобов'язані керуватися археографи у своїй роботі. Але серед археографів і істориків немає ще єдиної точки зору з деяких істотних питань передачі тексту документів. Про це свідчать збірники документів, що вийшли з друку. Хоч в цілому вони відповідають вимогам, які ставляться до археографічних видань, в них зустрічаються нічим не виправдані відступи від існуючих правил.

Теоретична розробка питань передачі тексту має велике значення для практичної роботи. Адже одним із завдань передачі тексту, тобто його наукового відтворення для публікації, є полегшення прочитання і розуміння документа, що не означає безмежного, довільного втручання в нього.

В цій статті будуть порушені тільки деякі, найбільш спірні, питання передачі тексту, а також ті безспірні, в яких найчастіше зустрічаються порушення.

Треба сказати, що документи радянського періоду істотно відрізняються від документальних джерел минулого. І, не зважаючи на те, що у нас є велика спадщина дореволюційної археографії, ми не можемо обмежуватися тільки нею саме через істотну різницю документації, а значить і підходу до передачі тексту їх, не кажучи вже про методологію відбору документів до друку. Тому в своїй роботі нам доводиться спиратися на практику радянської археографії, яка виробила принципи публікації документів радянського періоду.

Передача тексту — головне в археографії, від чого залежить і зміст документа. Але точність передачі залежить від багатьох факторів. Вона, наприклад, тісно пов'язана з питаннями вибору тексту під час виявлення і відбору документів до публікації. При підготовці археографічного видання необхідно пам'ятати, що від якості проведеної роботи по відбору документів в значній мірі залежить не тільки змістовність збірника, а й якість передачі тексту. Коли, наприклад, є 2–3 однакових документи, то відібрати треба той, який має найкращий текст. Документ з важким для читання текстом не дає гарантії дійсно наукового його відтворення.

Тексти документів радянського періоду — звернень, відозв, обіжників, наказів, розпоряджень, постанов, доповідей, протоколів, інформаційних зведень тощо — в основному чіткі. В них знайшло відображення багато різноманітних питань з історії радянського і соціалістичного будівництва. При підготовці тематичних збірників документи по темі включаються до збірника і передача тексту їх проводиться за існуючими правилами. Але в тому чи іншому документі може бути багато інших питань, що не мають відношення до теми даного збірника. В зв'язку з цим виникло питання про публікацію тільки тієї частини документа, яка має відношення до теми, тобто про публікацію документа у витязі. Археографи досить часто користуються цією можливістю. Але не завжди вони додержуються принципів вибору і передачі тексту документів у витягах. Саме на цьому питанні й слід спинитися більш докладно.

Коли мова йде про публікацію документів у витягах, то тут йдеться про вміщення в збірнику тільки закінчених, самостійних частин документа — розділів, підрозділів, окремих глав, що стосуються теми збірника, які ні в якому разі не можна розривати. Наприклад, при підготовці збірника «Промисловість і робітничий клас УРСР у відбудовний період (1921–1925 рр.)» упорядники розмістили документи по двох розділах: про стан промисловості і про становище робітничого класу. Питання продуктивності праці віднесли до першого розділу, питання заробітної плати — до другого. Є багато таких документів, наприклад звіти трестів, де мова йде і про роботу заводів, і про заробітну плату, і про продуктивність праці тощо. Самостійні частини цих документів можна розмістити по двох розділах, і це допускається правилами. Але саме тут часто археографи збиваються з правильного курсу і зловживають цією можливістю, розриваючи самостійні частини документа на ще дрібніші. Постає питання — наскільки це правомочно в одному тематичному збірнику? Адже питання продуктивності праці і заробітної плати тісно пов'язані між собою. З одного боку, зростання заробітної плати — це підвищення продуктивності праці, з другого — це поліпшення матеріального становища. І коли самостійна частина документа «Заробітна плата» вміщується в розділ про матеріальне становище,— це вірно. Але коли питання заробітної плати зустрічаються і в другій частині документа — «Продуктивність праці», тут вже не слід ще дрібнити, виділяти питання зарплати й відносити до розділу матеріального становища, бо ці питання настільки переплелися тут, що розриваючи їх, можна тільки нанести шкоду висвітленню питання про продуктивність праці. Не біда, якщо буде деяке переплетіння цих питань у розділах — в одному тематичному збірнику це не страшно. Зате у читача складається більш-менш цільне уявлення і про документи, і про питання, які вони висвітлюють.

Отже, не формальний підхід до документа, не довільне роздрібнення його, а творчий підхід і публікація його, по можливості, в цілому вигляді, виходячи при цьому із наукової доцільності,— ось елементарна вимога, яка ставиться перед археографом.

Ось чому, на наш погляд, краще вмістити цілий документ з усіма викладеними у ньому фактами, ніж якусь частину його, «насильно» відірвану від усього документа.

Тут доречно поставити перед радянськими археографами проблемне питання — як організувати публікацію різних документів так, щоб, не порушуючи їх цілості, висвітлювати ту чи іншу тему або питання «без єдиного виключення», за виразом В. І. Леніна.

Одним із перших кроків на шляху часткового вирішення цієї проблеми є, на наш погляд, те, що в процесі відбору документів до збірника треба зразу відбирати їх, по можливості, повністю. Потім, при укомплектуванні, збірника, упорядники і редактор могли б судити, як підібрані документи, зв'язані з темою збірника, і вирішувати, що доцільно публікувати повністю, а що частково.

Археографи повинні пам'ятати, що у науковому відборі документів до друку, особливо документів у витягах, вони завжди повинні керуватися ленінським принципом всебічного вивчення всіх фактів, безпосередньо пов'язаних з тим чи іншим питанням.

Відбирати не на суб'єктивній основі, як говорив Ленін, «що приємне для особи історика»[1], «брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються даного питання, без єдиного винятку, бо інакше неминуче виникне підозріння і цілком законне підозріння в тому, що факти вибрано або дібрано довільно...»[2]

При «передачі тексту документів у витягах крапками у тексті, а в заголовку словом «Із» зазначається, що документ публікується неповністю. Коли ж вміщується якийсь розділ документа, наприклад, «III. Продуктивність праці», то крапки можна не ставити, бо розділ йде повністю, а наявність в заголовку «Із» вказує, що документ подається у витягу.

З питанням передачі тексту документів у витягах тісно пов'язане питання оформлення заголовку, особливо великих документів — звітів, доповідей і ін. Відомо, що заголовок дається до тієї частини документа, що публікується.

Однак деякі науковці висунули заперечення, аргументуючи це тим, що упорядники перекручують початковий заголовок документа і тим самим призводять дослідника до помилки. Наприклад, в цілому документ називається «Звіт Всеукраїнської ради професійних спілок про свою діяльність у 1925 році». В цьому звіті порушено багато питань: і продуктивність праці, і заробітна плата, і робітниче питання тощо. Упорядників цікавить тільки одне питання — культурно-освітня робота. Вони беруть цю частину документа і відповідно його озаглавлюють: «Із звіту Всеукраїнської ради професійних спілок про культосвітню роботу в 1925 році».

Науковці, що заперечують доцільність цього, вважають, що тут складається враження, начебто це звіт ВУРПС тільки про культурно-освітню роботу, та ще і упорядники із цього звіту публікують лише частину. Виходить, що інші питання, які є у звіті ВУРПС, ніби сховані від читача і він, таким чином, мимоволі буде введений в оману і може не звернутися до документа, якщо його цікавить інше питання, а не культробота. В зв'язку з цим деякі науковці пропонують залишати загальний заголовок «Звіт Всеукраїнської ради професійних спілок про свою діяльність у 1925 році», а потім дати підзаголовок тієї частини, що публікується у даному випадку про культосвітню роботу.

Ми вважаємо, що з цим не можна погодитись. По-перше, загальний заголовок буде неконкретний і в переліку документів не одразу зверне на себе увагу читача, який шукає щось конкретне, приміром, про культроботу. По-друге, він не відображає змісту тієї частини документа, що публікується, і це головне. Про яку ж діяльність ВУРПС в цілому може йти мова, коли конкретно йдеться про культосвітню роботу. Це ще більше може відвести читача від істини. Краще й найвірніше — давати відповідний конкретний заголовок до частини документа, що публікується, а якщо вже неодмінно упорядники хочуть сказати, що це частина великого документа, з багатьма питаннями, то крім обов'язкового «Із» в заголовку можна у підпорядковій примітці вказати, що це річний звіт ВУРПС за 1925 рік. І справжній дослідник, якщо йому треба, неодмінно зацікавиться всім документом, а не обмежиться частиною його.

Окремо слід спинитися на передачі текстів у витягах протоколів. Тут є два підходи до публікації цього виду документів. По-перше, це публікація резолюцій, постанов, які складають закінчену частину протоколу і можуть бути опубліковані як самостійні документи, що міцно вже і ввійшло в практику археографічної роботи.

Деякі археографи резолюції з різних питань, але одного і того ж засідання, конференції чи з'їзду публікують окремо кожну. Нам здається, що це не завжди правомірно. По-перше, не слід штучно збільшувати кількість документів у збірнику, бо це все ж таки один документ. По-друге, резолюції йдуть усі підряд, мають одну або подвійну дату в залежності від того, коли і яким зібранням приймалася резолюція — зборами чи з'їздом. По-третє, при загальному заголовку кожна резолюція має свій підзаголовок з того питання, який вона висвітлює.

Розривати резолюції і публікувати їх окремо можна тільки в тих випадках, коли в збірнику є тематичні розділи і висвітлення різних питань вимагає роздільного опублікування резолюцій. У кожному окремому випадку треба виходити із доцільності.

Другий підхід до публікації .протоколів у витягах — це публікація якоїсь частини тексту протоколу. У цьому випадку деякі археографи ще більше допускають сваволі. При публікації частини протоколу вони часто, наприклад, знімають порядкові номери питань, що розглядаються. Це невірно. Адже це позбавляє читача можливості бачити, які по порядку і скільки опущено пунктів. Потім, порядкові номери питань у протоколі — це ж елементи тексту і тим більше їх не можна випускати. По-третє, зберігши нумерацію питань, можна не ставити крапки в тому місці, де випускається текст, «бо наявність номерів пунктів свідчить про те, який саме пункт не публікується.

Таким чином, точна передача тексту протоколів у витягах не тільки обов'язкова, а й дає можливість не застережувати пропуски крапками, що при точній передачі тексту є цілком правомірним. Досить у заголовку вказати «Із протоколу…», щоб читачу ясно було, що текст подано неповністю.

Часто дискутують про те, як подавати протоколи — в рядок чи в стовпчик. Одні археографи висловлюються за подачу протоколів у рядок, інші — у стовпчик. Тут є свої «за» і «проти».

Але серйозної аргументації не наводиться ні в тому, ні в другому випадку. Ті, що стоять за подачу «в рядок», кажуть, що тут —неабияка економія паперу (хоч наукові інтереси і не можна підкоряти такій «економії»). Ті, що за «стовпчик», вважають, що так читати документ зручніше, легше, але на це не завжди охоче йдуть у друкарнях, і археографи, поступаючисъ перед ними, переробляють документ «у рядок». Нам здається, що публікувати протоколи треба так, як вони відклалися у оригіналі, тобто зберігати зовнішній вигляд документа.

Особливо це стосується протоколів перших років радянської влади, коли вони велися майже завжди у дві колонки. Пізніше протоколи здебільшого писалися суцільним текстом.

Але головне не в тому, як розмістити текст протоколу, а в тому, що публікується із документу як частина протоколу, а що як резолюція. Треба розмежовувати це і відповідно передавати текст і оформляти документ.

Та не завжди археографи додержуються цього. Так, у збірнику «Радянський Львів» деякі постанови були оформлені як протоколи[3]. Документ № 372 починається словами: «Бюро Львівського обкому ЛКСМУ постановляє» і далі йде постанова. Ясно, що це не «Із протоколу» (в розумінні якоїсь частини протоколу), а самостійна резолюція, яка вміщена в цьому ж протоколі. І документ треба було назвати «Постанова …» Якщо це не окрема постанова, а взята із протоколу, можна про це сказати у підрядковій примітці. В цьому ж випадку документ взятий у Львівському обкомі ЛКСМУ і легенда виглядає так: «Львівський обком ЛКСМУ. Протокол № 15 засідання бюро Львівського обкому ЛКСМУ. 1955 р. Оригінал». З легенди видно, що це протокол, тим більше можна було назвати документ постановою. До того ж невідомо, чи приведена вона повністю, чи тільки частково, бо в кінці стоять крапки. В інших документах у витягах є, наприклад, таке: «Із постанови Ради Міністрів СРСР»[4], а крапок нема ніде.

До того ж документи у цьому збірнику, що охоплює період 1939—1955 рр., датовані так, як датуються документи дорадянського періоду, тобто «рік, місяць, число. Між тим, це не викликано науковою доцільністю, та й «Правила» рекомендують радянські документи датувати звичайно: число, місяць, рік. Важко уявити собі, щоб в сучасний період хтось писав: «1955 р., січня 1».

Підводячи підсумок сказаному про передачу,витягів, слід відзначити, що практика публікації документів у витягах себе виправдала. Це дає можливість ввести в науковий обіг велику кількість документів без збільшення обсягу видань.

Дуже важливим у роботі археографа є критичне ставлення до тексту, його правки, визначення того, що треба усувати без застереження, а що застережувати. Археографи не завжди додержуються «Правил» у правці тексту. Іноді необгрунтовано випускаються окремі не зовсім вдалі слова, образні вирази, що характерні для певної групи авторів. Особливо це стосується документів періоду Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, а також багатьох документів, написаних робітниками і селянами в перші роки Радянської влади.

Дійсно, ці документи у багатьох випадках не блискучі за стилем, особливо селянські. Але вони свідчать про те, що малописьменне, забите селянство залучалось до боротьби, до нового життя, до участі в соціалістичній перебудові села. Такі документи треба зберігати як першотвори, як оригінальних свідків початку нової ери в історії людства.

Відомо, що Володимир Ілліч Ленін дуже високо цінував документи, складені робітниками і селянами, зокрема листи, і дуже дбайливо ставився до них як редактор. Він дбав про те, щоб був збережений дух, стиль кореспонденції, манера викладення, підхід до питання, своєрідність аргументації. В. І. Ленін був проти знебарвлювання, «обінтелігенчування» таких документів. Він говорив: «Як вони вміють просто і хороше писати! Чим ближче до розмовної мови, тим краще! Нічого, що автор підійшов до питання з такого боку, вжив такі вирази і аргументи, які нам з вами ніколи і в голову не прийшли б. Тим краще — аби по суті було правильно!»[5]

Процес опрацювання тексту відомий кожному археографу, і про це говорити не варто. Слід спинитися тільки на деяких питаннях, які вирішуються часто по-різному.

Досі немає єдиного підходу до виправлення огріхів тексту. Як відомо, описки, неузгодженість відмінків, пропуски букв та інші неточності виправляються обов'язково. Вся інша робота археографа над текстом повинна знайти відображення в текстових примітках. Ця робота потребує надзвичайної обережності і творчого, індивідуального підходу до кожного документа.

В яких же випадках зустрічається більше всього порушень і різнобою?

Насамперед тоді, коли у тексті зустрічаються слова і цілі вирази, значення яких ясне, але які стилістично звучать не зовсім грамотно. В таких випадках їх ні в якому разі не можна виправляти, поліпшувати і, тим більше, пояснювати. Наприклад, у документі було написано: «Наслідки праці розподіляються по робочим дням і по кількості маючейся в кожній родині землі». Значення слова «маючейся» зрозуміле, немає потреби заміняти його словом «наявної» або робити виноску: «Так у тексті». Виноску «так у тексті» треба робити тільки в крайніх випадках, тоді, коли слово, що не підходить до змісту, важко піддається заміні або зовсім не піддається і нічого не залишається робити, як звернути увагу читача на це слово. Це водночас показує, що археографи вже попрацювали над цим словом, вирішили залишити його у тексті і дають читачеві можливість самому подумати над кращим його прочитанням. Наприклад: «Ви, товариші незаможники, знаєте, як то стекатись без куска хліба…» Про незвичайне слово «стекатись» можна сказати, що так у тексті.

Деякі археографи у таких випадках роблять ще так: опускають це слово або цілий вираз, замість них ставлять крапки і все опущене наводять під текстом або й зовсім не наводять і тільки через це документ друкують у витягу. Цього не можна робити. По-перше, таке слово треба залишати у тексті, бо крапки замість слова нічого не дають для пояснення. По-друге, коли вже йдеться про текстову примітку, то в ній треба давати не невірне слово, а констатувати, що так у тексті (про що говорилося вище), можна висловити свою здогадку — «можливо, так-то». По-третє, коли можна зовсім зняти ці слова і у текстовій примітці вказати, що знято слово або фраза як нісенітниця, це теж буде правомірно. Але просто знімати слова, ставити крапки і робити «Із документа» не можна.

В окремих випадках доцільно неправильне слово винести у підрядкову примітку, а в тексті написати правильне слово. Наприклад: «Склад населення колгоспу не є сталий, а спостерігається велика його можливість. Тут слово «можливість» можна замінити на «мінливість», а слово «можливість» винести у підрядкову примітку.

Проте деякі археографи залишають у тексті неправильні слова, а правильне їх написання наводять під рядком. Це невірно. По-перше, текст все ж залишається не виправленим, а по-друге, увага дослідника відвертається від основного тексту і приковується до текстових приміток, де подано правильне написання. Читачеві треба подати оброблений, виправлений текст, інакше робота над текстом не досягає своєї мети. Тому всі неправильності при заміні слів треба виносити під рядок.

Не виправляти в тексті слово можна лише в тих випадках, коли є сумнів у правильності його тлумачення. Тоді треба все залишати на місці і зробити виноску: «Очевидно, слід читати так-то».

Всі роз'яснення, доповнення, коментарі, що стосуються тексту, треба робити тільки в підрядкових примітках. Упорядники збірника «З історії революційного руху у Львові» багато пояснень дали у самому тексті в квадратних дужках. Наприклад: «…Демонстранти зібралися знову перед приміщенням спілки залізничників по вул. Городецькій № 69… Частина залізничників яка не поміститься в [приміщенні по вул. Городецькій] № 69, може піти до [приміщення] спілки по вул. Городецькій № 131»[6]. Не треба було пояснювати знову про «приміщення», бо це ясно із тексту, а якщо пояснювати, то тільки в підрядковій примітці.

І в інших документах є такі дописування і пояснення без потреби, наприклад: «Підкреслюю, що карабін і шаблю, яку [раніше] відібрали [в поліції], повернено назад у руки поліції»[7]. «В кінці я звернувся до всіх поліцаїв, які почали проявляти деякі ознаки хвилювання [особливо молоді поліцаї з Великих Мостів]: «Хлопці, відходимо, але лицем до противника, спокійно, бо інакше пропадемо». Це вплинуло [заспокоююче], і поліцаї почали повільно відходити, рідко відстрілюючись …»[8] Всі оцінки упорядників роз'яснювати та ще й дописувати у тексті ні в якому разі не можна.

Говорячи про передачу тексту, не можна не зазначити, що правка тексту робиться за сучасною орфографією. Але у зв'язку з цим виникають питання. Як передати текст так, щоб, не порушуючи особливостей стилю, зробити його грамотним. І що можна віднести до стилю документа, а що — до орфографії? Як це розмежувати?

Наприклад, в документах з історії колгоспного будівництва зустрічаються часто такі слова, як округа, губерніальний та ін. За сучасною орфографією,— це округ і губернський. Думки археографів розділилися. Одні вважають, що це особливість мови того часу і треба цю особливість зберегти. Інші, навпаки, вважають, що це не особливість, а просто неправильний вираз, який побутував у той період. Нам здається, що такі речі стилю документа не стосуються і треба їх виправляти. Наше завдання — зберегти в першу чергу «дух» документа, а не його «букву».

Немає єдиної точки зору у археографів і з приводу русизмів і українізмів у текстах: виправляти їх чи ні, робити це у тексті чи у примітках тощо. Ми вважаємо, що русизми і українізми, за окремими винятками, треба залишати у тексті. Особливо часто трапляються вони в документах з історії колгоспного будівництва, і виправляти їх чи давати текстові примітки немає потреби. Наприклад: «Одночасно включати расходи по місцевому бюджету шкіл, що утримуються за рахунок самих колгоспів». «Багато колгоспів приймає участь у Всесоюзному смотрі кращих колгоспів». Слова «расходи» і «смотр» виправляти на «витрати» і «огляд» не слід. На практиці таке втручання виходить за межі дозволеного археографічною обробкою, і документ втрачає первісний вигляд.

Спостерігається різний підхід і до передачі скорочень. Але тут треба розрізняти перш за все типи скорочень і в залежності від цього визначати і підхід до них. Якщо це абревіатури або загальноприйняті скорочення, то їх слід вміщувати в список скорочених слів. Якщо це просто недописане слово, тобто слово написане скорочено, то його слід дописувати беззастережно, якщо його смисл не тлумачиться двояко. Коли ж є сумнів у правильному тлумаченні слова, то його закінчення дописують у квадратних дужках.

Однак деякі археографи зловживають квадратними дужками і беруть в них всі закінчення недописаних слів: і тих, що викликають, і тих, що не викликають сумніву. Якщо до цього додати, що в квадратні дужки беруться й ті слова, що вставляються упорядниками, то створюється неприглядна картина — такий текст дуже важко читати.

Це стосується насамперед збірника «З історії революційного руху у Львові». У ньому велика кількість квадратних дужок в закінченнях звичайних недописаних слів. Свої роз'яснення автори вводили в текст теж в квадратних дужках, хоч, як відомо, це робиться у текстуальних примітках. Наявність такої великої кількості квадратних дужок надзвичайно утруднює читання й сприймання текстів.

Часто спір археографів викликають і такі скорочення, як спецхарчування, прозодяг, медобслуговування тощо. Чи треба їх розшифровувати? На наш погляд, цього робити не треба, бо збірник розрахований на підготовлених читачів, до того це збільшить обсяг видання.

Деякі археографи вважають, що скорочення необхідні, аргументуючи це вимогами уніфікації. Але чи є потреба проводити уніфікацію скорочень через увесь збірник? Краще зробити її в межах одного документа. Наприклад, якщо в документі одне і те ж слово подано у різних скороченнях, треба дати якесь одне скорочення, те, яке найчастіше зустрічається у документі. Таким чином, уніфікувати скорочення по всьому збірнику недоцільно, іноді це призводить навіть до курйозів, до небажаного втручання в текст тоді, коли в цьому немає потреби.

Дуже важливо розшифровувати, дописувати скорочені слова у таблицях. Це значно полегшує користування ними.

Що ж до уніфікації, то під цим треба розуміти принципи роботи над археографічними виданнями, а не однаковість всього, що робиться. Коли, наприклад, в заголовках вказується різновидність документа, кореспондент і питання, то цей принцип треба витримати скрізь.

Деякі упорядники, наприклад, вважають, що уніфікація — це ідентичність заголовків, і прагнуть до того, щоб вони були схожі один на одного. Це невірно і непотрібно. Адже кожен заголовок навіть однотипних документів має свій відтінок і чим яскравіше він відбиває зміст документа, тим краще. Для чого ж затискувати їх в рамки такої уніфікації, коли вона звужує можливості творчого опрацювання документа, відбитого у заголовку.

Наскільки важлива уніфікація в принципах роботи над збірником, можна простежити на збірнику «Развитие электрификации Советской страны»[9], упорядники якого знехтували такими принципами. Заголовки урядових документів подані за оригіналом. Наприклад, «Постановление Совета Труда и Обороны о Волховском строительстве». Тут є вид документа, автор його й питання. Заголовки до інших документів подані по-різному. Візьмемо, приміром, одну тематичну групу документів «Строительство Кизеловской районной электростанции» і розглянемо, як подані документи. У деяких спочатку дається зміст, а потім різновидність документа, наприклад, «Об ускорении строительных работ на Кизелстрое (Постановление Уральского промбюро)». У інших — навпаки, спочатку йде різновидність документа, потім його зміст, наприклад, «Справка Электростроя о состоянии работ на Кизеловском строительстве на 1 апреля 1921 г.» В одних тільки зміст — «Пробный пуск Кизеловской электростанции», в інших — і різновидність і зміст, наприклад, «Отчет о результатах обследования Кизелстроя», але не відомий автор документа. Оце і є порушення єдиних принципів роботи над збірником — тут у цьому розумінні уніфікація не витримана.

Якщо упорядники згрупували документи про Кизелбуд, то треба було хоч в межах цієї групи витримати якийсь один принцип, чого упорядники не зробили. І так по всьому збірнику. В газетних документах вказаний тільки зміст, наприклад, «Крестьянин — инициатор электрификации деревни». Мабуть, це заголовок кореспондента. Звичайно, в деяких випадках можна зберігати найбільш цікаві, оригінальні авторські заголовки в газетних документах поряд з заголовком упорядника, але це як виняток. Якщо ж авторський заголовок виноситься упорядником як головний і єдиний, то треба в підрядковій примітці про це вказати: «Заголовок документа». Нумерації документів немає, відсутні реальні примітки, вони подані як підстрокові і т. д.

Такі «нововведення» є порушенням правил радянської археографії. Це гірший приклад того, як не треба робити збірники. Між іншим, так підготовлений і збірник документів «К истории плана электрификации Советской страны»[10]. Дуже багато різних думок викликає публікація таблиць. Справді, як, скільки і які таблиці треба і можна публікувати? Звичайно, збірники не слід перевантажувати цифровим матеріалом, але і обійтись без нього неможливо.

Але в публікації таблиць є свої труднощі. Іноді зустрічаються 2—3 таблиці з одного й того ж питання з різними цифровими показниками; зустрічаються таблиці, що взяті з різних джерел. Тут упоряднику необхідно провести дослідження і брати таблиці, звичайно, з найбільш достовірними відомостями. Таблиці з суперечними даними публікувати не слід, бо вони тільки введуть дослідника в оману.

Часто в таблицях зустрічаються незначні помилки, описки, невірний підрахунок тощо. Іноді можна встановити, де помилка, і усунути її. Тоді у підрядковій примітці наводяться правильні дані. Але часто зустрічаються істотні помилки, коли неможливо визначити, де помилка, чи в розрахунках чи в підсумку.

В таких випадках цифри в таблицях слід помітити зірочкою чи іншим значком, щоб звернути увагу дослідника на те, що цифрові дані ще потребують додаткової дослідницької роботи.

Одним із цікавих питань, яке поки що мало відображено в практиці нашої роботи, але цілком заслуговує уваги, є питання про те, як публікувати однорідні матеріали, що являють виключний інтерес, але вміщуються в збірниках тільки частково і через однотипність, і через численність їх. Це такі матеріали, як анкети, опитувальні листи тощо. Чи можна передати їх табличним методом? Цей метод не новий, він ще в 20-і роки застосовувався археографами, але поширення не набув.

Слід поміркувати над тим, в якій мірі все ж можна використати цей метод публікації документів. Як підійти до них так, щоб дати можливість досліднику охопити всю сукупність того чи іншого матеріалу і в той же час не підмінити першоджерело. Мабуть тут справа в тому, які види документів беруться для обробки і передачі табличним методом. Наприклад, у 2-у томі тритомника «Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине» опубліковані найбільш яскраві резолюції з привітаннями Першому Всеукраїнському з'їзду Рад. Звичайно, цим не вичерпується потік привітань, що надійшли на адресу з'їзду. За межами збірника залишилися не менш цікаві документи, які немає можливості опублікувати, бо їх багато. Зміст цих резолюцій однотипний.

Дослідника, мабуть, буде цікавити тепер в першу чергу не зміст цих документів (він з ним познайомився по документах збірника), а інші відомості: з яких місць, від кого, коли і скільки поступило таких резолюцій, тобто його будуть цікавити зведені дані. Звичайно, такі дані дослідник і сам міг би зібрати, вивчаючи архівні матеріали, але ж збірники розраховані на допомогу дослідникам. В подібних випадках можна було б, на наш погляд, публікувати такі зведені матеріали у вигляді таблиць, або переліків, коли дослідника цікавить не стільки першоджерело з його змістом, скільки відомості про кількість першоджерел з одного і того ж питання.

Трохи інакше виглядає справа, коли мова йде про анкети, опитувальні листи й інші подібного роду документи. Звичайно, тут теж можна навести таблиці. Але виникає питання, наскільки це замінить першоджерело?

Наприклад, в ЦДАЖР УРСР у фонді Раднаркому УРСР є анкети делегатів Першої Всеукраїнської селянської конференції; які становлять винятковий інтерес. Опублікувати їх всі неможливо, але можна було б дати таблицю, бо зведені дані зацікавили б дослідника.

Але тут же у нього може виникнути питання, чи немає ще чого в цих анкетах, що не відображене в таблиці. Адже археограф подав зведені відомості і в якійсь мірі суб'єктивно підійшов до джерела, і такий зведений документ все ж не являється першоджерелом для дослідника. Він захоче сам подивитися ці анкети і по-своєму буде правий. Отже, застосування табличного методу доцільно, але воно не замінює першоджерела. Тому при публікації таких документів треба вказувати, що це зведені дані, опрацьовані археографом.

Подача документів за допомогою таблиць ставить і ряд інших питань: як подавати ці таблиці, чи додатком, чи якось інакше, в якому місці збірника їх вміщувати, як бути з датами тощо.

Всі ці питання ще ждуть свого вирішення. Але застосування табличного методу заслуговує того, щоб серйозно подумати над тим, як подати читачеві всю наявність того чи іншого матеріалу, що не ввійшов у збірник, яким шляхом треба йти в кожному окремому випадку, щоб з поля зору не вислизнула велика кількість цікавих і важливих документів, що становлять інтерес для історичної науки.

Польські архівісти, наприклад, рішуче висловлюються на користь застосування табличного методу, вважаючи його доцільним і цілком науковим. На сторінках свого журналу «Archejon»[11] вони як зразок опублікували таблиці, складені на основі великої кількості джерел, як спосіб передачі їх змісту.

Спірних питань, які ще чекають свого остаточного вирішення, немало. В «Правилах» викладені основні принципи роботи археографа, яких, звичайно, треба додержуватись. Але вони не можуть дати «рецептів» на всі випадки життя, та й мета їх не така. Адже це не догма, а керівництво до дії, до практики. А практика завжди багатша за будь-яку інструкцію і може підказати таке рішення питання, що ніякими інструкціями не передбачене. Крім того, в «Правилах» є положення, з якими не завжди можна погодитись, хоча «Правила» і узагальнили практичний досвід багатьох археографів. Ось, наприклад, одне з спірних питань: чи треба знімати підпис «З оригіналом згідно», а про його наявність говорити в легенді «Засвідчена копія».

По-перше, ми розглядаємо засвідчений підпис як невід'ємну, складову частину документа. На якій підставі відсікати цю частину і немаловажну частину документа, одну з його істотних ознак? Іноді після засвідчувального підпису ще є якісь дописки, зауваження, словом, продовження тексту документа. Якщо викреслити засвідчувальний підпис, значить втрутитися в текст документа і порушити його цілість, а значить до деякої міри і перекрутити його.

По-друге, для чого позбавляти читача можливості самому, своїми очима подивитися на документ, впевнитися в ступені його достовірності, в його оригінальності. Чому і в цьому питанні він повинен покластися тільки на археографа?

По-третє, часто наявність засвідчувальних підписів вказує шляхи «мандрівки» документа від одного кореспондента до другого, що може теж становити якийсь інтерес для дослідника. І якщо все це викреслювати, тобто «підписи знімати, а зауваження залишати, то що залишиться від документа — він змінить свій первісний вигляд. Це ще раз підкреслює те, що засвідчувальні підписи — це невід'ємна, складова частина документа і відривати їх від тексту не можна.

Дехто може зауважити, що це, мовляв, не частина документа, а його діловодна ознака, така як, наприклад, штамп, вхідні і вихідні помітки тощо, які ми при обробці знімаємо, використовуючи їх в заголовку. До деякої міри це так. Але ж треба проводити межу між цими ознаками. Ознака ознаці не рівна. Хай це навіть і діловодна ознака, але вона настільки важлива, що без неї обійтися не можна, і з цим треба рахуватися.

І, нарешті, останнє. Якщо засвідчувальні підписи — діловодна ознака, яку треба знімати, а в легенді вказувати «засвідчена копія», то чому ми інакше ставимося до оригінального документа? Адже підпис під цим документом теж свого роду засвідчення, тільки оригіналу, а не копії. Якщо підходити формально, то виходить, що теж треба в документі знімати ці засвідчення, а в легенді вказувати «оригінал». Однак ми цього не робимо, підписи залишаємо, а в легенді вказуємо «оригінал». Це вірно, і нікому не приходить на думку робити інакше.

На наш погляд, треба змінити ставлення до засвідчувальних підписів в копіях, треба залишати їх в документах і якщо вже говорити про науковий підхід до передачі тексту, то треба зважати і на те, що на перший погляд здається маловажним.

Подальша розробка наукових принципів передачі тексту — завдання радянських археографів. Науковий рівень археографічних видань залежить не тільки від ступеню розробки цих принципів, а й в значній мірі від того, як вони використовуються, застосовуються на практиці. Надзвичайно важливо, щоб був творчий індивідуальний підхід до документа і відповідне відтворення його.

Велике значення для забезпечення наукового рівня збірників має редагування у видавництвах. Редактори видавництв — це висококваліфіковані спеціалісти своєї справи, що знають, як вести роботу. Але вони рідко мають справу з такими специфічними виданнями, як археографічні збірники і тому часто бачать в них об'єкт для редагування за прикладом авторських робіт. Не будучи в курсі справи, вони можуть вільно повестися з документами і цим мимоволі завдати шкоди.

Всі ці питання дуже важливі, бо в підготовці до видання археографічних збірників немає «головних» і «неголовних» питань, тут все важливо, все головне, аж до дрібниць, бо все це визначає наукову цінність видання.


Е. П. Шаталина
О некоторых вопросах передачи текста документов советского периода
Резюме

Публикация документальных источников имеет большое значение для развития советской исторической науки, для изучения истории советского общества.
Советская археография на основе марксистско-ленинской методологии разработала принципы научной подготовки и издания археографических сборников.
В статье рассматриваются отдельные вопросы археографии — в частности некоторые вопросы передачи текста документов, особенности этого вида работы, необходимость творческого и научно-индивидульного подхода к документам при подготовке сборников и т. д.
В статье затрагиваются и некоторые спорные и проблемные вопросы, а также анализируется передача текстов документов в некоторых публикациях, аргументируется неправомочность нарушений принципов археографической обработки и т. д.


  1. В. І. Ленін, Твори, т. 19, стор. 424
  2. В. І. Ленін, Твори, т. 23, стор. 252.
  3. «Радянський Львів», док. № 372, стор. 406; док. 445, стор. 503.
  4. Там же, док. № 413, стор. 471.
  5. «Ленин — журналист и редактор», М., 1960, стор. 318.
  6. «З історії революційного руху у Львові. 1917—1939», Документи і матеріали, Львів, 1957, док. № 116, стор. 196.
  7. Там же.
  8. Там же, док. 335, стор. 564.
  9. «Развитие электрификации Советской страны. 1921—1925», Сборник документов и материалов под редакцией И. А. Гладкова, составитель П. П. Ковалев, Госполитиздат, М., 1956.
  10. «К истории электрификации Советской страны», Сборник документов и материалов 1918—1920 гг., под редакцией И. А. Гладкова, составитель П. П. Ковалев, Госполитиздат, М, 1952.
  11. Archejon, вип III, 1959.