Інститутка (1929)
| Інститутка Львів: Товариство «Просвіта», 1929 |
|
 |
ЛЬВІВ
1929.
ІНСТИТУТКА
ВИДАННЯ „ПРОСВІТИ“.
ЛЬВІВ — 1929.
З друкарні Видавничої Спілки „Діло“, Львів, Ринок ч.
Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся… Було мене й бють — бодай не згадувать! — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і мов лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досіб і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині у людях. Хоч не було діла важкого, так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що — сумирна собі, — може тому, що вже благенька була, ледві ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам: відразу й не розбереш; — так куди вже бійка: не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлють, вигадочки були чималі і в неї… та треба-ж колись і перестати. За мене то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви відпросимось, а в неділю й не думай. — „Розволочитесь“, було каже пані, гніваючись, — „не пущу!… Не той ще вік вам, щоб Бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати“.
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха, або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не бють десять раз на день, як от про інших чуємо.А як коли, то було звеселіємо, не знать чого. Веселенько нам, аж серце трепече! Колиб воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало… Не всмілимось! Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй відморгує; то привяжуть тую до стільчика косою, інша зіскочить та почне вистрібувати дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки рукави май-май-май… Чого було не виробляємо!
У старої панії не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Київі обучалась у якомусь там… от колиб вимовити… ін-сти-ту-ті. Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи що дня вичитує — і поплаче над ними, і посміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та до дому забирати… Мати Божа! увесь будинок зворохнувся: білити, мити, прибрати!… Панночки сподіваємось! Панночка буде!
Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо — летимо!… Весело зочити степ, поля красні!… Степ зелений наче втікає в тебе перед очима, далеко кудись, далеко… Любо на волі дихнути…
Квіток було назбираєм та позаквітчуємось як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!
Діждали панночки, приїхала… І щож то за хороша з лиця була!… І в кого вона така вродилася! Здається і не змалювати такої кралі!… Стара, як обійняла її, то й рук не випускає; цілує та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе росказує; а панночка тільки обертається туди-сюди, та на все цікавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: — Може тобі того з'їсти? Може того спити? — Наїдків, напитків понаставлювала; сама сіла коло неї — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми зза дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого?
— Ай, бабусечко! Що там росказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?… Чогож вивчили тебе, кришко?
— От захотіли що знати!… Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла з тим учінням!… І не нагадуйте мені його ніколи!…
— Голубочко моя!… Звісно вже — чужі люди: обіждали тебе дуже… Чомуж ти зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна? Зараз дізнаються…
— Бідолашечко моя!… Скажи-ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?
— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й пяте… товчи та товчи, тай товчи!… На що мені те знати, як по небу зорі ходять, або як люди живуть поза морями, та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати!…
— Та на щось-же вчаться люди, моє золото! От і наші панночки — на що вже бідота, тай ті верещать по французьки.
— Е, бабуню! — защебетала панночка — до французької мови і до музики добре й я бралась; до танців теж. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока. Учись, тай забудь! І тим, що вчать — нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!
— Так якже отсє? Погано вчать?
— Кажу-ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, якби їм гроші виплатили, а ми думаємо, якби хутче нас на волю випустили… Чогож ви задумались, бабусю?
— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Щож, як ти далі і все позабуваєш?
— Чи подоба-ж се, бабуню? Бог із вами! Як же то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хочби й мову французьку?… А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, тай зовсім таки не знаю. Цур їй!
— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, або що? Люди й осудять зараз: вчилася тай не тямить!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зі всього викручусь, іще я їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, — наче теє срібло пересипається.
Стара її цілувати: — Серденько моє! Втіхо моя!
А панночка до неї ласиться та просить:
— Купіть мені, бабусенько, по новій моді убрань хороших!
— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!
Ми дівчата ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено, а найбільш, бачця, людей туманити!
-— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину.
Тай веде її до нас.
Ми від дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.Панночка чи глянула на нас, чи ні, — простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує: — Се Ганна, а се Варка, а се Домаха.
— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши, — чи зуміє-ж хто в вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть, і руки заложила, і дивиться на нас:
— Чому? — каже стара, — зуміють серце. А ні, то навчимо.
— Як тебе зовуть? — питає мене панночка, та, не слухаючи мене, до пані: — Ся буде мені!
— Так і добреж; яку схочеш, серце; нехай і ся… Гляди-ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.
— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась на бік, і очі чогось заплющує і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки у вуса пихкають…
— Треба-ж, голубко, — каже стара — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та говорять собі наче про коней, або що.
— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково то буде тобі, що вона така непривітна!
— А щож, — кажу, — дівчата! Журбою поля не перейдеш, тай від долі не втечеш. Яково буде — побачимо!…
Тай собі задумалась.
У вечері кличуть: — Іди до панночки — розбирати.
Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
— Де се бігала? Швидче мене розбирай!… Швидче, — я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене: — Та хутче-ж бо, хутче!Кинулась на ліжко: — Роззувай! А вмієш ти волосся звивати? — питає.
— Ні, не вмію.
— Боже мій! горе моє! Якаж вона дурна!… Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають: — А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко?
Що їм казати?
— Дурна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати…
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька: — Дома я! — каже, — дома! Усе мені вільно!
Цілує стару панію та раз-у-раз питає: — Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
— Та нехай-же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
— Та колиж то вже я діждусь, бабуню? В мене тільки було й думки, що приїду до дому — весело буде, людно, музики, танці… Бабусенько мила, люба!
— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає та кроїть і приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє: то до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша; то заплете коси, то розплітає, то стрічками перевє, то квітчається…
— Ах, бабусечко! — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?
— Як заручишся, дитино моя, — відказує стара. — Дам тебе за князя, чи за ґрафа, — за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, виступає так, наче вже вона княгиня великородна. Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. Було і к весіллю зовсім приберуться і будинки поставлять камяні, і коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зітхне: — Що, бабуню, тільки говоримо!… І досі ще нікого в нас не було!
— Та зажди-ж бо трохи: наїде такого, що й не потовплються!…
Тай справді порхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочинку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, пє; все те гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, — так як ті джмелі гудуть. Обійшла, либонь, вона їх усіх, — кого словами, а кого бровами: одного за здоровля любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посімянина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть. День-у-день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?… Солодко з'їсти, пяно спити, хороше походити, — а більше що?
Потрохи та помалу усе панночка на свій лад перевернула, — життя й господарство.
— Покиньте-ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, або що.
— Та нудно без роботи, дитино! — відказує стара.— Возьміть книжку почитайте.
— Що я читатиму? — Я вже не бачу читати!
— То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!
— Та добре-ж, добре… угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чипчик зі стрічками рябенькими, тай посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості — вона на поготові, привитає їх.
Стара вже світом нудить, а панночка втішається: — Як славно, бабусечко, як славно! Як у нас велично та пишно!
Нас дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить, та раз-по-раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона сердитіша: вже й лає; часом щіпне або штовхне стиха, тай сама почервоніє як жар — засоромиться. Покиж тільки не звичилася: а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я від неї не натерплюся!… Заплітаю коси — не так, знов розплітую та заплітаю — знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щіпає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого-чого не доказує над моєю головонькою бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще з вечора, у будинку прибрали як ік Великодню. Сіла панночка зачісуватись… Лишечкож моє! Луччеб жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!… І така, і онака, і геть пріч пішла, і знов сюди поступай; а пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!… Я в двері, а вона за мною в сад. „Я тебе на шматки розірву, задушу тебе, гадино!“ Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!… Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило; так і рухнула коло яблуні, та вже від холодної води прокинулась. Дивлюсь, — дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно!
— Що ти накоїла, ледащо? Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибір зашлю! Я тебе з світа зжену!
А панночку вмоляє: — Не плач, не плач, янгеляточко моє; сліз твоїх вона не гідна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі… Буде бо вже, буде! На що сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
— А тобі ледащице, — знов свариться на мене, — а тобі буде!…
Тай не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совманула, та зараз і звеліла дівчатам до хати віднести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи: — Устино, серденько, оплакана годинонька твоя!… Мати Божа! за що се над нами таке безголовячко?
Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: — Таке молоде, а таке немилосерне, Господи!
У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітрець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. О півдня соняшний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька, із своїми думками — як у світі жити!… Рада була Боже мій, як рада, коли зашумить садок, стемніє світ і загурчить дощ об землю!… От чую, щось затупоче… регіт і гомін… у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; витають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вікно, нетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують:
Зійди, зійди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвірячко!…
Скоро сонечко зза хмари виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько віддається то у тому, то у другому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні видзвонює…
У вечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом соняшним і тяжкою працею; всі мовчать, — хіба який зітхне важко, або заспіває сумної, сумної стиха…
Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.
— Устино! голубко!
— А що там у вас діється, сестрице? — спитаю її.
— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра мабуть уже моя черга. Ой, матінко! Колиб там не огледілись іще за мною! Ох, Усте, бідна наша голівонька!
— Про мене нічого?
— Деб то нічого!… Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася-ж я! Бувай здорова, Устинко!
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.
— Іди, іди, хутенько йди, Усте!
— Куди йти?
— До панночки, до панії! Та хутенько-ж бо, Усте! Післали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалкувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди-ж бо, йди!— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!
— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходімо бо, ходімо!
Ледві я доплелась до будинка. На порозі стріла панночка.
— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити, ледащо ти? Пострівай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, Боже!, аж задихалась; штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько-ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик і пані не задлялась прилізти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дізнавали від неї, поки не вселилась панночка. Почалися тоді в нас карности щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: — Бабуню, мене не шанують! Чи хто заплаче: — Бабуню! діла не роблять, та ще й плачуть! Та на всіх такеньки вадить тай вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, — молодий вік ізгадала!
Тільки й дишемо було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них, ляскотить по пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!… А вже як ті паничі коло неї!… Той поруч із нею шиється, а той з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов з боку поглядом забирає. Вонаж між ними мов тая перепеличка звивається.
— Которий то з них попадеться? — говоримо було, дівчата. — Дізнає неборак, по чім ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась велико тими гістьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати, не рада вже їм, да не відбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панничиного привіту собі: один одного зневажає, тай сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками, за очі, взивати. Аж так над осінь доля панночина прийшла — і шарахнули вони усі від неї в розсип, себе самих соромлячися.
Спізнався з панночкою полковий лікар, тай почав що дня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!… А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїзжі переносили, що який то вже там лікар полковий хороший! І брови йому чорні, і уста румяні, і станом високий, така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, — на жадну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… Панночка, чуючи таке, було частенько говорить старій: — Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, нехай побачу, який!
А стара було на те: — Моя дитино! Нацокотали тії верхоумки, скосирні, а ти віри поняла… Велике диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?!
— Та нехай я тільки його побачу, бабуню, чи справді він такий, як славлять?
— Цур йому! Ще ввяжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жаден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай би виказились!
Отже як стара відмагалась! А внучечка — як на пню стала: лікаря, тай лікаря.
Першого-ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусіла стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: „Привеземо, привеземо“, кажуть.
— А колиж ви нас відвідаєте? — питає панночка, сюди-туди обертаючись, та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?
— Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гості, як на ногах не підлітуючи.
І поїхали, раденькі, що дурненькі.Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
— На що нам та голь нещадима здалася?
Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря нема. — Дякує — кажуть, — за ласку, та нема в його часу ані години, недужих у його багато, лічить.
— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з Богом!
Панночка тільки почервоніла і уста закусила.
Тай було-ж нам, як гостей випровадили! За все ми відтерпіли!…
Тогож таки тижня самого занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить.
Стара злякалась, плаче, но лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, тай живе ближче за всіх — по його!
Тимчасом панночка вбралась, як найкраще, тай лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.
Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона-ж то вже — і головку хилить і говорить, помісь співає. Побув яку годинку, тай прощається: — Завтра навідаюсь.
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: — Що? Як лікар? Показався як? — то вона стрепенулась: — Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… І що він собі думає!
Лічив, лічив той бідолаха, тай закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли відразу, що воно є, тай зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не бється, та нічого не врадить: — Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!… І не гомоніть! Не домовляйте! Змилуйтеся!
Стара й годі, тільки охає.Спустіло панське подвіря; не топочуть коні, не торохкотять коляси. І панночка тихша: не лає, не бє, не обскаржує, — все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить у двуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і румяніє, як червона маківка.
Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: — Здорова була, дівчино! А що панночка?
Цілий день прогостює було. Усе коло панночки сидить, не відступа й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять у двійзі, та вже така досада її гризе, що вони в купці, а розлучити не сміла: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко: — Яж сподівалась тебе за князя віддати, за багача, за вельможного!
— Ох, Боже-ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та колиб же він був багатий та вельможний, яб і гадки не мала: давноб уже була за ним! Та колиж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
— Та хібаж таки кращих за його нема? — не сміючи відмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
— Для мене нема у світі кращого, нема й не буде!
Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішати: — ось поберетесь, — унучечка свою долю проклинає.
— Се Господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю.
Молодий став помічати, турбується:
— Що таке? Чого смутна?
— Та я не смутная!
— Скажи мені усю правдоньку, скажи! — просить, у руку цілує.— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!
— От що тебе журить, серденько!… На що нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
— Бач, ти об мені й не думаєш! — домовля йому. — А любо-ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: от живуть — бідують!
Та й заплаче.
— Серденько моє! Щож мені, бідному в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху… Щож я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!
І почнуть оттак обоє собі журитись.
Любила вона його, та якось чудно любила, не по людськи. Отто навернеться, було хто з панночок-сусідок, допитуються: — Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?… Сватає?… Ревнивий? Які дари тобі дарує?… Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?
— Вважайте самі, — відказує панночка, всміхаючись.
Тай почне перед панночками наругу на його зводити. — Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться-ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
— Боже мій! Чого се понакуповували? Я його не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє.
Або так: хоче він води напитись, — вона: — Не пийте, не пийте!
— Чому?
— Я не хочу! Не пийте!
— Та колиж я хочу пити!
— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли, то й розгнівається, відвертається від його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає — трохи не плаче.
Панночки приїзжі дивуються: „Отто! Чи хто сподівавсь від його такого кохання! І що ти робила? Як ти Бога просила?“
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої пані має, та хвалиться: — Се він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: — Бодай їх слід запав!
Стара тимчасом розпитує про його, як він собі мається, тай напитала, що в його хутір є.
— Дитино моя! В його хутір є!
— Справді? — покрикне панночка, зірвавшись з місця. — Де? Хто казав?
— Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, від якоїсь тітки у спадку йому дістався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
— Ах, Боже-ж мій, милостивий! Чому-ж се він мені не похвалився? Мабуть невеличкий хуторець, нічим гаразд хвалитись. А всеж хутір! Усеж держава!
Стріла його веселенька, привитала любо, а він радіє. Не знає, що то витають не його, — хуторець витають!
Об Різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає: — Що се я поробила? Що се я починила? Та яке моє життя буде вбоге! На що мене мати на світ породила! Горенько моє! Доле моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє: — Чого плакати, моя дитино? Годіж бо, годі!— Чому Господь не дав йому панства — багатства? — викрикне панночка, та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
— Дитино моя! Серце моє! Не плач!… Не будеш ти багатша від усіх, тай убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Відродили ви мене, рідна матінко!
— Годі вже, годі, а то й я зарумаю! Отсеж бо! — промовля стара, тай сама і плаче, і сміється.
— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
— Чогоб то й бажати, та не впадає. Я такеньки міркую: зістанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй… А щож? Чи там, чи там покинути, — і хазяйство переведеться і впокою душі не матимеш. „Панське око товар тучить“, — не дурно сказано.
— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!… Ах, бабусю! Ви мене, каже, на світ відродили.
— То будь-же в мене веселенька, — не плач!
— Не буду плакати, бабуню, не буду!
Тільки що жених на поріг, панночка до його: — Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!…
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись: — Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались… Памятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як було з тобою похожаємо, говоримо?
А вона йому: — Садок зелененький, садок квітчастий… Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздрігнувся, і дивиться на неї, ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
— Щож? — питає панночка, — чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба же хочеш зі мною хазяйнувати?І бере йото за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся: — Тиж моя, каже, хазяєчка кохана!
Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує тай опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, купує, крає, складує… Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: „Кому, каже, весілля, а курці смерть!“
На весілля панів, паній понаїздило, — гуде у будинку, як в улиї. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: „Ох, та якеж отсе хороше!… Ох, і се славне!… Он се яке!… А се мабуть дуже коштовне!“ Інша, як побачить що, хусточку, чи сукню яку, аж очі заплющить, так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледві вже ми їх збулися.
За тим натовпом, клопотом та трусою, то я й не урвала і годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії; правив візник плечистий, усатий, у високій шапці, — з наших таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візник той сидить, як викований з заліза; не обернеться, не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.
— З Богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько.
Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іней запушив верби; біліли віти і сияли проти сонця. Дівчата висипали на вулицю; кланяються мені… Швидко-швиденько бігли коні, — тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села; дорога й дорога, безлюдная доріженька попереді мною…
Хутко перебігли до міста; наче між комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі шершавіють.
Пан звелів коней зупинити коло заїздного двору, і повів свою молоду у кімнати. Візникові грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: — Гей, хорошая, вродливая! Я аж здрігнулась. Се візник на мене гукає. Придивлюся до його: тотож чорнявий, матінко! — такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся — зубів у його незлічено, і білі ті зуби, білі як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як бо тебе звати?… Устина, здається?… Ходімо зі мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти — думаю — як його піти? Ще пані бучу зніме!
— Спасибі вам, — відказую, — я не хочу їсти.
Візник усміхнувсь: — Як собі знаєш, дівчино! — тай пішов.
Чималуж я годину пересиділа, поки вийшли вони. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?… Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші на долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню тай побіг.
— Що се, що се? — жахнулась пані, — ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — відказав пан. — Адже вона голодна, тай намерзлась добре!
— То що? Вони до сього звичні. Спізнимось: я боятимусь.— Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона-ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те „я“ накрикує!
— Сідай! — грімнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь: не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Щож? — питає пані, — хутко?
Тоді сердега сідає коло неї…
А хазяїн бородатий: — Дівці абеду не прикажете?…
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Їдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом і хлібом святим. Кланяються, витають молодих.
— Спасибі, спасибі, — дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. — Привіз я вам паню молоду, — чи вподобаєте?
Сам сміється, радіє: кому то вже така краля не сподобна буде!
А пані, як гляне на його, — аж іскри їй з очей скакнули, на лиці міниться.
Люди до неї — щоб то її по свойому витати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері — стриб! Люди так і шугнули від тих дверей, нічого панові й не відмовили.
Пан неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики столики, все те новеньке, аж лошиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — пані моя хлипає, а пан так то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!… Колиб я знав, що я тебе ображу, — з віку-б не казав.
— Ти мабуть усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою за панібрата!… Гарно!… Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати… Ох, я нещаслива!… Та як вони сміють! — викрикне наостатку.
— Серце моє! Люди добрі, прості…
— Я не хочу знати, слухати, бачити! — задріботіла пані — Ти мене з світу хочеш отсе зігнати, чи що? — вигукує, ридаючи.
— Годі, годі, любочко! Ще занедужаєш… О, не плач бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй мені сей случай!
— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог із тобою!
— Гріх тобі так говорити! Я тебе не люблю?… Сама ти знаєш, яка твоя правда!
Чую — поцілувались.
Гляди-ж, — каже пані, — як ти не будеш по моєму робити, то я вмру!
— Буду серденько, буду!
Проходила я по всіх кімнатах — нема нікогісінько. — Се чи не від нас повтікали? — думаю собі. Вийшла на рундук, — ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: „Здорова була, дівчинонько!“ — як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
— Стоїш сама тутеньки, — знов озивається парубок, — мабуть не знаєш, куди йти?
— Як би не знала, то вас би спитала, — відмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здорові!Та швиденько в двері
— Бувай здорова, серденько! — сказав мені у слід.
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що, й як. Забачила зіллячко за образами: — Що се таке?
— Се баба божничок уквітчала.
— Що?… То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по мужицьки.
— Добре, серденько…
Тоді вона його цілує: — Голубе мій!
От, находились, наговорились.
— Що се, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?
— А бач, бач, — зацокотала пані, — які вони в тебе порозпущувані! Схотіла, то й пішла!
— Та не де дінеться! Ось я її гукну…
Тай кинувсь гукати: — Бабо! бабо! бабо! — як той хлопчик слухняний.
— Зараз, серденько, баба прийде, — говорить пані, обмовляючи її.
— Та де вона була?
— Певно щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у сій кімнаті.
Стала я знов за дверима; знов дивлюсь і слухаю.
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена! Тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась пані й питає: — А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусів гукати, — каже пан.
— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти. Лупа очима, та кашляє, та ходить — не знає, що вже йому робити.
Пані від його відвертається. Бабуся стоїть від порога.
— Щож, вечеря готова? — питає пан, уже хмурніше.
— Готова, паночку, — тихо і спокійненько відказує бабуся.
— Серце, — до панії, — можеб ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — відказала, пані, вибігла і дверима грукнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! — загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько відмовила: „Добре, паночку!“
Вклонилась і пішла собі.
Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. — Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче? — І так він те слово тихо, такеньки смутно, промовив!
Не втерпів — пішов до неї, — цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом… Родичі тай тоді!
— Тепереньки, — думаю собі, — наші дівчата наживуться без моєї пані! Веселенько та любенько їм у купці… А мені — чужа сторона і душі нема живої…
Коли щось у віконце стук-стук… Так я й згоріла!… Сама вже не знаю, як я догадалась… Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я дівчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: он в те віконце добуваєтесь!
— Тож бо й не в теє! На щож і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
— Не так то конче й треба!… Отсе найшли розмову крізь подвійне скло!… Гетьте! Ще пани почують!
Тай відхилилась від вікна.
А він таки: — Дівчино! дівчино!
— Чого се ти попід віконню вкопався, Прокопе? — загомонів хтось потиху. — Он, вечеря вже готова ще відколи, а вас нікого нема!
Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж се бабуся.
— Здоровенька була, дівчино, — промовила до мене — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибі, бабусю!
— То й ходімо!
— Ось я панії спитаюся.
— Чого питатись, любко? Тож вечеря!
— Чи звелить іти.
Бабуся перемовчала хвилинку, тай каже: — То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки підожду.
Пани сидять у купці любенько, веселенько; щось між собою розмовляють. Я ввійшла, а пані: — Чого сунешся?
— Пустіть, — кажу, — пані, мене повечеряти.
— Іди собі — вечеряй.Пішла я за бабусею через двір у хату.
— Отсе привела вам дівчину; — каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає як у гуті. Відсвічують весело білі стіни і божничок вишиваним рушником навішений, квітками сухими і зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки і зелені, й червоні, і жовті наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще. І кужіль мягкого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою.
— Просимо до гурту! — привитали мене і вклонились.
— Може-б поруч зі мною така краля засідала, га? — каже Назар.
— Хібаж ви тутечки найкращі, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.
— Атож ні? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то тож гарний! то тож хороший!
— Хіба по ночі! — відмовила йому весела молодичка.
Славна була то жіночка, — звали Катрею; білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька й свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукави мають, то коло печі її перстені блискотять.
— Ну, ну! — каже їй Назар, — колиб отсе не галушки, яб тобі відказав!…
Тут бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.
Назар моргнув на мене: — Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!Катря хоч і говорить і жартує, а здається, все чогось сумна і неспокійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько і величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, яж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодій панії довгенько служиш?
— Яка вона гарна! — закинула молодичка.
— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар — коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зітхнула важенько: — Годі тобі, годі, Назаре.
— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — він мабуть ізроду нікого не скривдив!
— Дай йому, Боже, і пару таку, — промовила бабуся.
— Як то тепереньки нам буде? — смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. — Яка то буде? — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
— Буде, як Господь дасть, голубко, — каже бабуся.
— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Пані тобі в око впала?… Чи може ся краля? — Тай моргнув на мене.
— Нехай мені та пані й не сниться! — відмовив парубок, сідаючи проти мене, — де вона і вродилась така неприязна!
Тоді молодичка до мене: — Дівчинко-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа по душі…
Тай спинилась. Всі на мене дивляться пильно… І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то всеб нічого, а при йому соромлюся та червонію, — трохи не заплачу.— Дівчино! Лиха наша пані молода! — вимовить Катря.
— Недобра! — кажу їй.
— Господи милосерний! — крикнула, — чуло моє серце, чуло!… Дитино моя!… — Кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи тогож я сподівалась, ідучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче-ж то так, — сльоза сльозу побиває.
— Не такий страшний чорт, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді її дитину пані своїм оком пожерла.
— Годі голубко! — вмовляє Катрю бабуся, — чого нам дуже трівожитись? Хіба над нами нема Господа милосерного?
Парубок ані пари з уст; тільки куди я негляну, усе на його погляд очима спаду.
Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною: — На добраніч, дівчино!
— На добраніч вам! — відказала, тай ускочила в сіни. Увійшла в дівочу, — серце в мене бється — бється!… Думаю тай думаю… що як він вдивився в мене очима!… І пані моя тож мені па думку навертається: ледві у двір ступила, вже всіх засмутила… І чого той парубок чіпляється?… Бодай же його, який хороший!… Місяць стоїть проти мене у повні…
„Ой місяцю, місяченьку,
Не світи нікому!…“
Пісня так і підмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб він знов озвався під віконцем, чи щоб не приходив…
Минає день, тиждень, місяці і пів року збігло за водою. Здається, що в хуторі й мирно: цвіте хутір і зеленіє. Колиб же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточки… і ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птацтво полошили, та всеж то якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була; все бачила, всюди як та ящірка по хуторі звивалась і Бог її знає, що в їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани — сусіди нашу панію похваляють — величають: „Ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма, що молоденька, — добреб нам усім у неї вчитись!“…
Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею і милостивий пан, та плохий зовсім — ні що з його. Спитувавсь він жінку вмовляти, та не така то вона. Далі вже і наменути на сю річ боявся, — мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: „Добрий пан; не бє, не лає, та нічим і не дбає“. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: — А щоб вас! А бодай вас!… От уморять мені друга!
— Не буде з його нічого, — каже Назар. — Я відразу побачив, що квач, — ще тоді, як він Устину обідом нагодував… Якби таку жінку та мені, яб її у комашню втрутив, — нехай би пихкала!
Тай зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.
А що Катря сліз вилила, то де вже ті їй сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає у голос.
А Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зі мною вже не жартує.
— Отсеж бо, які ви смутні, — кажу йому одного разу, — се було в вечері, присмерком, — чого ви такі смутні?А він мене за руку, — пригорнув і поцілував. Заки я сахемнулась, його вже й немає.
Усі люди повяли, змарніли; тільки бабуся величня, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, бабуся не лякається, не метушиться. Іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І не счуєшся було, як до неї пригорнешся тай заплачеш, — от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрі плачуть, а ти перетрівай усе, витерпи бідочку!… Хібаж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, — хіба за ділом, — та так боязко оглядається, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись від звіря лютого йдеться.
Спізнилась якось вечерявши, тай біжу хутенько. — І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти? — думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.
— Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш?
Утікла-б від його, так ноги мене не несуть. Стою… горю…
Він тоді мене за руку!… Обіймає, пригортає, та все питає: „чи любиш?“ — Такий чудний!…
Посідали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя і світ мені милий і таке в світі гарне все, таке красне!… Чого вже, коли й пані спостерегла:
— Що се тобі? — каже. — Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи може що вкрала?!
Боже мій милий! Як то вже я того вечора захистного, темного дожидаю!… Звелить пані на вечерю йти, — Прокіп мене дожидає. Перейме та постоїмо у двійзі, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч і стрінемось, — тільки зглянемось, словечка не перемовимо, розійдемось.
— На лихо ви покохались! — каже було Катря.
— За біса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Навар. — Колиб тепер ти вдруге мене полюбила, тоб і лапки полизала єси.
— Кохання в мене на умі!… Мені й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…
— Чого се ви дівчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає; то їй судьба така судилася.
А пані, куди далі, то все зліслівіша, усе лютіша. Аби я трохи спізнилась, забарилась: — Де була? — тай стріне мене на панському порозі лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: „Встань лихо, тай не ляж!“… Було поки лає, коренить — не сила моя; сльози ринуть; а наплачуся добре, утрусь — така собі веселенька, жартую, пустую… І коса заплетена дрібненько і сорочка на мені біла, — нікому було й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!… А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні до питва, ні до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала; а тут обід панам звари, вечерю звари, та город скопай, обсій, — та ще пані грімає: — Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!
Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю: то дитинку до неї винесе, то сама вийде та роскаже: „стихла мала"! — або: „спить мала!“ — І такеньки наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.— Чого се ви, Катре, так падькаєтесь, без спочинку? — кажу їй.
— Робитиму, робитиму, поки сили. — А очі в неї так і горять позападавши. — Може вгожу, може вмилосерджу.
Отже не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться — до дитини, — а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, — воно й переставилось.
І побивалася-ж Катря, і мучилась, і раділа:
— Нехай-же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком божим, — лиха не знатиме, моє ріднесеньке! — А далі і заголосить: — А хтож до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?… Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
Назар — ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює; а в самого вже помякшав гучний голос, потай усіх сумує.
По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то що робити, вже й по світу ходить нездужає. А пані все таки: — Чому не робиш діла? Я тобі те, я тобі друге!
— Тепер я вже не боюсь вас! — відказала Катря, хоч мене живцем із'їджте тепер!
Дала-ж їй себе знати пані!…
— Прокопе! — кажу я, — що отсе з нами буде?
— Устино-серце! Звязала єси мені руки!…
Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважала й на її чоловіка — візника.
Пан, нишком від пані, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, і заліг там, аж счорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, похожаючи по двору, вздріла й підняла.— Се певно ти гроші сієш? — каже на пана. — Ой, Боже мій, Боже мій!
Пан на те нічого не відказав, тільки зчервонів дуже.
А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.
Пан дуже зажурився; а пані: — Чого тобі смутитись не знать чим? Хібаж ти не помітив по їй, що вона й здавну навіжена була? І очі якісь страшні і заговорить, то все не путнє…
— І справді, — вхопився пан за те слово — не повно в неї ума було!
Навіжена тай навіжена… На що й краще! Порадились поміж собою такеньки, тай спокійненькі собі…
Згодили якось москаля з міста за куховара. Тож бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, та ляже на лаві, та все свище, та свище, та раптом як співоне! — дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо; тільки було спитає: „сьогодні бито? — тай додасть, — іначій і не можна… на те служба!“
Назар уже не той став, уже й він якось поник, а все жартує: — Колиб мені хоч один день хто послужив, до віку-б згадував!
Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляє, чоловік він хороший, так мене поважає! А він було як стоїть перед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпить на неї: „Ловив я рябе порося; втікло рябе порося у буряни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося!“ Такеньки усе чисто відбубонів і дожидає, що пані йому відкаже; сам тільки очима луп-луп!…
А пані йому раз-по-раз: — Добре! добре! усе добре!… Тільки ти гляди в мене, — не розледащій між моїми вовкодухами.— Ніколи того не всмію ваше високоблагородіє!
Вклониться їй низько, вправо, вліво, ногами човг, та й з хати, та на лаву — і знов свище.
— Бодай вас! — кажу йому якось, — коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви…
— Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зісталось… На службі втеряв!… Був у нас копитан… ух!
Та тільки ухнув.
— А ти що думала? Як у світі жити? Як вислужитись? Тебе бють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!… І! крий Боже!
Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
— Воли в ярмі, тай ті ревуть, а то щоб душа христіянська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокіп, — а так: або вирятуйся, або пропади.
— А в мене знов така вдача: утечи! — зареготав Назар. — „Мандрівочка — рідна тіточка“.
— Піймають! — скрикнув москаль, схопившись, — піймають — пропав.
Що там у кого було на серці, а всі засміялись.
— Не кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — інший побіжить, тай спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?… „Від якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку…
заспівав, як у дзвін ударив.
У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі падали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, — веліла дівчинку та висікти: — Ти, грішнице, і моєму спасенню шкодиш!
Наша пані журилась і плакала за старою дуже: — Вже тепереньки сама я на світі зісталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе — каже панові, — яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам Бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперша річ — не псуй мені людей.
— Що се ти, любко? Бог з тобою! Отсе знов усім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе!…
Такеньки було вмовляє її.
Одного разу хотів він її розважити, тай каже: — Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.
— Когож ти просив? — перехопила його пані.
— Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.
— Боже мій, я відразу догадалась!… Запросив якесь убожество… Та я не хочу сього й чути. Не буде сього! Не буде!
А сама в плач ревний.
— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!… Не буде того кума; я його перепрошу, тай кінець. Скажи тілько мені, кого ти хочеш, того й запитаю.
— Полковника треба прохати, — от кого!
— Полковника, то й полковника. Завтра я поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!
— Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш; усе мене журиш!
— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй і ти мене. Ти знай сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався…Та як заридає!
Пані до його: — Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а він затуливсь обома, та ридає-ридає!… Ледві вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, — на силу стишився.
— Та скажи-ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.
— І сам не знаю, моя люба, — відказує пан, ніби всміхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я наче маленький розплакався.
А сам зітхнув.
— Ти може думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить пані.
— Ні, любиш…
— Люблю, та ще як!… А в купці не можна раз-у-раз сидіти; треба господарювати, моє серце!
Тай поцілувала його.
У ранці поїхав пан і полковника завітав у куми.
Народився син у пані. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум — полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, позвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою — шаблю придержує, та плечима все напинається вгору.
Я рада, що мені трошки вільніше, — вибігла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — сміється.
А Прокіп йому: — Пане, віддайте за мене дівчину!
— Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, тай живіть собі любенько.
— А пані? — каже Прокіп.Пан зітхнув і задумався, а далі й каже: — Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку.
— Любо! — сказав пан, — я отсе до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!… І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський похожає, та все потрохи пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і відвернулась. Усміх великий простиг, гнівно на пана згляне й питає: — Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам Господь щастя, — нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить, та уста гризе. А полковник і вирветься й загуде, як на трубі: — До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила!… Хочеш заміж, дівко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне; вже не сила — випив повно.
Усі пани за ним підхопили: — Одружіть їх, одружіть!… Чуєте: кум ваш, полковник, говорить що до пари…
Тоді вже й пані: — Та нехай собі!
Ми й не счулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісенько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані…
Дуже вона гнівалась на пана: — Як ти мене підвів! — дорікає. — Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
— А тобі, — свариться на мене, — тобі буде!
— Нехай уже буде, що буде, — думаю, — та вже ми побралися! Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мій!
Я зосталась при пані, як і була. Ще гірш наді мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду, та все промовляє: — А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним — весело і любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій, куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить…
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене, та подивиться в вічі так то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чогож усе смутний, Прокопе?… От ми вже тепереньки в купці на віки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково то сподіватись що годинки в Бога — догани тобі та муки!… А боронити — не сила… Важко, Усте!
— Як небудь ізо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все у двійзі легше.
— А може й справді так, рибонько!
Тай усміхнеться і пожалує мене.
Так то вже я радію, як розговорю його, розважу!
Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осени. Тут і счинилось…
Одного дня трусили в саду яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то зза тії гілки, то зза тії. Трохи вже й притомилась бабуся, — сіла відпочити.
— От уже й літечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
— Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора зза ліси визирає? — питає мене.
Я гляну, — аж справді коло тину купка діток.
— А що, дітки? — питає бабуся. — Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать, та тільки оком закидають у коші з яблуками.
— Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя… Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно — діти. Коли се зненацька, як гримне пані: — А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, — тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось.
Бабуся спокійненько відповіщає: — Се, каже, я по яблучку діткам дала.
— Ти дала? Ти сміла? — заверещить пані; сама аж труситься. — Ти, мужичко, моє добро крадеш!… Злодійко!
— Я — злодійка?! — вимовила стара… Зблідла як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
— Більш красти не будеш! — кричить пані. — Я тебе давненько пристерегаю, — аж от коли піймалась… Панські яблука роздавати!
— Не крала я зроду-віку мого, пані! — відмовляє стара вже спокійненько, тільки голос її дзвенить. — Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої-ж душі мало?
— Мовчи! — писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. Зза зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
— Злодійка! Злодійка! — картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару і штовхає.
— Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!
— Ти ще зі мною заходиш?
Та зі всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара; я кинулась до неї; пані — до мене… мій чоловік — до панії.
— Спасибі, моя дитино, — промовляє до мене бабуся. — Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
— Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Сього вже не буде! Годі!Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє: — Ні, годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує: — Що? як? га?
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан, що було його духу, пригнався: — Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук.
— От твої щирії душі! — ледві промовила пані. — Дякую тобі!… Та чогож ти мовчиш? — скрикнула ще голосніш. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!
— Що се поробилось? — питає пан на всі сторони у великій трівозі.
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі — такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка: — Розбишака!
— Не підходьте, пане, не підходьте! — озвавсь мій понуро.
— Е, бачу! — каже пан, — тобі тут місця мало. Постій же: розшибатимешся у москалях — скільки хотя!
Пані аж верещить: — У москалі його, у москалі!… Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
— Візьміть його! — крикне пан на людей, — звяжіть йому руки!
Прокіп не пручався, сам руки простяг… ще й всміхнувся.
А Назар під той гук до мене: — Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!… От, чи буде краще, — не знаю…
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають. Назар запрягає коні під пана.
Довго думав мій чоловік, далі каже: — Устино! сядь коло мене!
— Що ти починив, мій голубе? Що ти сподіяв? — говорю йому.
— А що я сподіяв? Будеш вільна, — от що! Будеш вільна, Устино!— Воля, — кажу, — та без тебе!
Так мені гірко стало!…
— Воля! — покрикне він, — воля!… Та на волі і лихо і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А крепаку хоть як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його: — Нехай вам Мати Божа допомагає, діти! — А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще паві не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила-б.
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся; тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
Під'їжджаємо до міста. Пан закурив коло нас і випередив. В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокіп мою руку! — Усте, не журися!
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — „Біс біду перебуде; одна мине — десять буде“.
А сам почав уже сивим волоссям, як сніжком присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.
Коли виводять мого чоловіка… Боже мій, світе мій! Серце в мене завмерло; а він веселий, як на Великдень…
Зісталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та до віку не забуду!
Зараз мого чоловіка приручили дядькові, москалеві істньому, ізучатись військової науки. Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус як щетина пужаться; ходить прямо: говорить гучно; поводиться гордо.От ми йому кланяємось, а він нічого; тільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші: — Вибачайте, дядьку, що мало; крепак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув: — „ходім!“
— Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! — каже мені Прокіп.
Тай пішли.
Ходимо вулицями і заулками, гуляємо собі; а він питає: — А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Тай сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась, і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Тай добути звідки? Продати нічого. Я поїхала — нічого не взяла. Тай не великі скарби були там у мене: кілька сорочок та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені тоді було, щоб те забирати; а послі вже пані не віддала. От я й надумала собі: — Піду я щоденно робити! Порадились із Прокопом, тай вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, — питаємо: чи буде її рада на те, щоб ми щоденно за хату їй сплачували?
— Добре, — каже. Будуть гроші — віддаватимете поденно; а не будуть, — то й я підожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
Хазяйка наша була вдовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Росказує тай росказує, та все про своє лихо, що ввесь рід їх звівся, що сама вона в світі зісталась як билина в полі. Зітхає раз-у-раз, частенько було й сплакне. Тай з нами чимало вона сліз вилила: як було сидимо з чоловіком у купці та говоримо, — вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькі, ось ми й хороші нівроку: жити-б та жити, та людей собою веселити… Прикладає тай плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько, та гримне на неї: — Знов баба кисне! А вона його боялась дуже, що такий він — ані до його заговорити, ані його спитати.
— Що се за чоловік у світі! — каже було стара, — який же він грізний та неласкавий — нехай Бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранісенько схоплюся, біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь до дому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько: — Чи добре натомилась, Усте?
От якось сидимо в вечері. Москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі, коли у двері хтось стук-стук; а далі: — Здорові були! — гукнуло щось за дверима.
Сеж Назар!
Увійшов, і стоїть перед нами, стелю підпираючи; люлька в зубах; і сивизна, ти-б казав, у густі кучері поховалась.
— Хазяйці і всім нехай Бог помагає!
— Спасибі! Милости вашої просимо! — витає його стара.
— Звідки се ти взявся, Назаре? — питає Прокіп. — От наче з землі вийшов!
— Я звідти, — каже, — звідки добрі люди мандрівки виглядають.
Дядько поворушивсь — поглядає на двері.
— А чого се крутишся, пане москалю? Одної віри, — не цурайся!
Дядько все дивиться на вікна, на двері.
— Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати? Да ти і сам, бачу, степовик… Отже й не пробуй, — не піймаєш. А лучче дай мені люльки запалити… — Як же вам ведеться тут? — питає нас. — По чому в місті молодиці моторні та гарні? — моргає на мене.— А в вас там як? — питаю в його.
— Як? На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
— Ох мені лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.
Дядько тільки вуса покрутнув.
— А стара? — питаю.
— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам.
Питаю за себе, що там пані казала.
— Еге! Було за вас обоїх панові на горішки: — Через твій, каже, розпуск двох робітників утеряли! Хтож дурнем зістався? — Се все пані; а я скажу: — Дурень не дурень, а стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
Хазяйка тимчасом вечеряти просить. А Назар дістав ізза пазухи пляшку горілки і поставив на столі.
— Випємо, — каже, по повній, бо наш вік не довгий!… Бувайте здорові, в кого чорні брови!
А дядько: — Що се, — каже, за горілка? Лучче води напитись, як такої горілки!
— Коли хто схоче, то напється й води, — озвавсь Назар.
— Горілочка, здається, добра, — каже хазяйка.
— Бодай тому шинкареві таке життя добре! — відгримнувсь дядько.
А проте випив іще, й іще. Випє і сплюне, налиє і знов випє.
Стара дивується та головою хитає, а далі вже не стерпіла: — Щож ви так її гудите?
— Не твоє діло, бабо! — гукнув дядько, — для приятелів пємо всяку.
— Та на здоровлячко-ж!
— Знайте нашу московську добрість! — додав Назар.
Вечеряємо, говоримо; а дядько пє тай пє, тай пє. Зблід на лиці і на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком, тай каже: — Ой ви, молодята, молодята! Не довго житимете в купці… Та годі, не журіться!… Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вік звікуєш під палкою… Оттак живи!… Без роду, без племя, без привіту, без совіту, — на всіх розкошах!
А стара тоді до його: — А деж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі?
— З кантонистів! — відказав похмурно москаль, — з тих, коли чули, що нас у холєру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю.
— А матуся ваша?
— Казав: не знаю!… Чого дурно розпитувати?
— Оттакеньки і я тепер безрідна! — каже хазяйка, хлипаючи.
— Іще й вона між люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!… Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти, і нігде зістатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа… Степовик! мовляв (до Назара)… Так, брате! Мене з степів узято… Ну, і славні мабуть тії степи були!… Дай, бабо, горілки! Випємо до дна, бо на дні молодії дні!
А в самого сльози котяться, котяться. І сміється він разом, і горілку пє. Далі вже як упав на лаву, так і заснув.
— Ну, по сій же мові та будьмо здорові! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!… Та ось, трохи не забув. Припас я тобі грошенят крихту: пять карбованців. Поживай здоров!
— Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути…
— Гай, га! Аби живі були! Се не панські гроші — братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на пів року; з собаками не піймають.
Тай пішов попрощавшись. Тільки його й бачили.
Господи милий! Якеж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою і з лихом, а такеж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю — нікого не боюся; робитиму, чи ні — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі і на тілі, що й я живу.
Коли так на весні чутка: москалі виходять у поход!
— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє відразу почуло, що правда. А тут і наказ: „у поход, у поход лагодитись!“
Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що — повернусь, каже, будемо вільні.
— Так, так! — кажу, — так, мій голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. — Бабусечко-ж моя люба! — Я її здалеку на вздвір'ї і пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
— Отсе ви тут зістаєтесь у сьому пеклі!
— Та вжеж тут пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла… тут і вмру, моя дитино.
— Та до смерти терпітимете?
— І терпітиму, пташко!…
Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли… Тай не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десьто вода гучить; а високо над усім грає-сияє вишнє промінясте сонечко.
Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зісталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
Не суши себе слізми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене.Дожидаю… Що яка та служба довга! Уже сім год, як він пішов. Чи тож побачу коли?… У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш жилося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кровю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не звязані руки мої. Се лихо дочасне, не вічне! — думаю.
То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!… Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа, — я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!…
Ціна
| 1. | Вовчок М.: т. 1. Оповідання: Сестра, Козачка, Чумак, Одарка, Сон, Викуп, Два сини, Три долі, Не до пари, Від себе не втечеш, Інститутка і т. д. стор. 410, ціна |
7.00 |
| 2. | — Сестра, оповідання, ст. 24 |
0.40 |
| 3. | Барвінок Вас.: Скошений цвіт (Виїмок з гал. образків зі вступом Б. Лепкого), ст. 292 |
5.40 |
| 4. | Грінченко Б.: Оповідання: Грицько, Сестриця Галя, Олеся, Панько, Хата, Підпал, ст. 77 |
2.00 |
| 5. | — Соняшний промінь, Повість ст. 128 |
3.00 |
| 6. | Квітка-Основяненко: Твори т. I. Повісті: Салдатський портрет, Маруся, Мертвецький Великдень, Козир-дівка, Сердешна Оксана і т. д. стор. 540 |
7.00 |
| 7. | — Твори т. II. Повісти: Перекотиполе, Божі діти, Щира любов, Казки, Драматичні твори: Шельменко волосний писар, Шельменко денщик, Сватання на Гончарівці, стор. 547 |
7.00 |
| 8. | Кобилянська О.: Битва, Нарис, ст. 52 |
0.90 |
| 9. | — Земля, повість, стор. 445 |
8.10 |
| 10. | — Некультурна, новеля, стор. 61 |
0.90 |
| 11. | — Царівна, повість, стор. 432 |
8.10 |
| 12. | Котляревський І.: Твори: Енеїда, Наталка-Полтавка, Москаль-чарівник, стор. 334 |
7.00 |
| 13. | Коцюбинський М.: Для загального добра, оповід. стор. 68 |
0.90 |
| 14. | — Дорогою ціною, оповід. стор. 79 |
0.90 |
| 15. | — Лялечка, Поєдинок, оповід., ст. 59 |
0.90 |
| 16. | — Пятизолотник, Помстився, Хо, ст. 77 |
0.90 |
| 17. | — Пятизолотник, У грішний світ, ст. 32 |
0.20 |
| 18. | — Тіни забутих предків, повість, ст. 66 |
1.50 |
| 19. | — Фата морґана, з сільських настроїв, стор. 183 |
2.70 |
| 20. | Куліш П.: Твори т. II. Маруся Богуславка, Хуторні недогарки, Грицько Сковорода, стор. 560 |
7.00 |
| 21. | — Твори т. V. Повісти і оповідання: Циган, Орися, Народні казки, Чорна Рада, Сіра кобила, Січові гості, Дівоче серце, стор. 557 |
7.00 |
| 22. | — Орися, оповід. стор. 28 |
0.50 |
| 23. | — Чорна Рада, повість, стор. 278 |
4.50 |
| 24. | Левицький-Нечуй І.: Твори т. I. повісти: Микола Джеря, Запорожці, Бурлачка, Баба Параска та баба Палажка і т. д., стор. 557 |
7.00 |
| 25. | — Баба Параска і баба Палажка, опов. стор. 30 |
0.50 |
| 26. | — Гориславська ніч або Рибалка Панас Круть, стор. 36 |
0.90 |
| 27. | — Запорожці — Казка, стор. 40 |
0.70 |
| 28. | — Кайдашева сімя, повість, стор. 234 |
5.40 |
| 29. | — Над Чорним морем, повість, стор. 279 |
5.85 |
| 30. | — Причепа, повість, стор. 356 |
8.10 |
| 31. | — Пропащі, повість, стор. 104 |
1.80 |
| 32. | — Хмари, повість, стор. 487 |
8.10 |
| 33. | Лепкий Б.: Писання: т. I. поезія і т. II. проза |
18.00 |
| 34. | Маковей О.: Залісся, повість, стор. 384 |
4.50 |
| 35. | — Ярошенко, істор. повість |
4.50 |
| 36. | Мирний П.: Лихі люде, повість, 126 |
1.80 |
| 37. | — Серед степів, оповід., стор. 32 |
0.90 |
| 38. | — Хиба ревуть воли, як ясла повні, роман |
6.75 |
| 39. | Опільський Ю.: Іду на вас, істор. повість, стор. 191 |
3.60 |
| 40. | Руданський С.: Вибір з творів, стор. 80 |
2.00 |
| 41. | Стефаник В.: Синя книжечка, стор. 56 |
0.50 |
| 42. | Стороженко О.: Оповідання гумористичні, Марко Проклятий, повість, Гаркуша, драма, стор. 592 |
8.00 |
| 43. | Устіянович: Месть верховинця, оповід. стор. 28 |
0.60 |
| 44. | — Страсний четвер, оповід., стор. 87 |
1.60 |
| 45. | Федькович Осип: Твори т. I. Поезії, стор. 510 |
7.00 |
| 46. | — Твори т. II. Повісти: Люба-згуба, Серце не навчити, Стефан Славич, Три як рідні брати і т. д., стор. 320 |
7.00 |
| 47. | Франко І.: Борислав сміється, повість, стор. 280 |
4.50 |
| 48. | — Великий шум, повість, стор. 133 |
2.20 |
| 49. | — Захар Беркут, істор. повість стор. 276 |
2.50 |
| 50. | — Оповідання: Малий Мирон, Грицева шкільна наука, Оловець і т. д. ст. 84 |
2.00 |
| 51. | — Основи суспільности, повість, ст. 304 |
5.40 |
| 52. | — Перехрестні стежки, повість, ст. 477 |
8.10 |
| 53. | — Панські жарти, повість, стор. 166 |
2.00 |
| 54. | — Пісня і праця: Пісня і праця, Лесишина челядь, Наймит, Каменярі, Малий Мирон, Гимн, Ужас на Руси, Історія моєї січкарні, стор. 168 |
3.00 |
| 55. | Чайковський А.: Віддячився, істор. оповід. стор. 215 |
4.00 |
| 56. | — За сестрою, істор. оповід. стор. 120 |
1.50 |
| 57. | Черемшина М.: Вибрані твори, стор. 121 |
2.50 |
| 58. | Шевченко Т.: Кобзар під редак. Липкого, стор. 431 |
9.00 |
Львів, Ринок ч. 10.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |