Ілюстрована історія України/Упадок Дорошенка
| ◀ Замисли Дорошенка | Ілюстрована історія України Упадок Дорошенка |
Руїна ▶ |
|
|
88. Упадок Дорошенка. Вибір Многогрішного сильно підрізав Дорошенка. Не знав як з тим буть, і не уладив ся з ним. Якийсь час поминав його — так наче того й не було, і се ставило в трудне становище Многогрішного: бачив, що Дорошенко його не хоче терпіти, через те мусїв бути податливійшим для Москви. Та ж тепер вела переговори з обома, пробуючи котрий попустить. Оба якийсь час держали ся тих самих жадань що до української автономії, але що позиція Многогрішного була дуже тяжка, і Сїверщина, де його признали гетьманом, була фактично в руках московських, тож Многогрішний не міг так рішучо стояти на своїм; і так ще він досить показав завзятя і щирої відданости українським інтересам.
Московське правительство через своїх воєвод мало звістки, які потверджували, що домагання Дорошенка і Многогрішного згідні були з бажаннєм всеї української людности — що вона теж не хотїла війська московського і воєвод та урядників, взагалї нїякої управи московської. Так доносив і найповажнїйший, довірений представник московської власти на Україні київський воєвода Шереметєв. Тому Многогрішний так міцно стояв на своїм. Але московські політики все таки не хотїли попускати з своїх замислів та далі живосилом тягли Українців під свою власть, використовуючи кожду скрутну хвилю в українськім житю, аби ту власть свою поширювати. Тепер покладали ся вони на те, що Многогрішний мусить попустити, і він справдї попустив. В мартї 1669 р. на радї в Глухові предложені були нові московські статї, що мали заступити місце статей Хмельницького. Многогрішний з старшиною й Барановичем і всї присутні дуже сильно відпрошували ся від московських воєвод і не хотїли приймати сих статей; кілька день пройшло в тім, але нарештї дня 6 марта справу було таки покінчено. Московські воєводи мали бути крім Київа ще в Переяславі, Нїжинї, Чернигові й Острі, але не мішати ся нї в суд нї в які справи, тільки мати вдасть над московськими залогами. На тім списано договір, зовсїм як між двома державами, і підписано обома сторонами, а Многогрішного потверджено на гетьманстві.
З початку Многогрішного тримала ся тільки Сїверщина з Київом, потім приступили також полки: Прилуцький і Переяславський. Полудневі полки з початку зістали ся при Дорошенку, але скоро з Запорожа стали виходити нові гетьмани, поставлені Запорожцями — з початку Петро Суховієнко, прозваний Вдовиченком (1668), потім, як його погромив Дорошенко, на його місце вибрано на Запорожу Михайла Ханенка (1670). Сї запорожські гетьмани баламутили пограничні полки й робили багато клопоту Дорошенкови — переманювали на свою сторону Татар та пробували підірвати Дорошенка й на правім боцї; почавши від 1669 р. він все мусїв вести дрібну війну з ними. Коли у Дорошенка попсували ся відносини із польським правительством, тому що воно не хотіло сповнити бажання Дорошенка — відновити Гадяцьку унїю і признати правобічну Україну самим тільки козакам, — тодї Ханенко війшов в переговори з польським правительством. Він не бажав майже нїяких уступок, отже польське правительство признало його гетьманом замість Дорошенка. Підтримувати його, правда, не спромогалось, і Ханенко великої сили тут не мав, а все таки бороздив Дорошенку і утрудняв і без того трудне його становище.
З Многогрішним, після того як його потверджено на гетьманстві, Дорошенко помирив ся і підтримував з ним добрі відносини, — хоч і нарікав на таких „покутних гетьманчиків“. Вони були однодумцї в полїтичних справах і в відносинах до Москви старали ся не перешкоджати один одному. Обох їх дуже смутив подїл України між Москвою і Польщею, довершений тим перемирєм 1667 р. Особливо займало всїх питаннє про Київ, що був тільки на два роки зіставлений за Москвою, і потім мав відійти до Польщі; Москва потім його не віддала, але на Українї тим часом дуже трівожили ся і нарікали на Москву (потім сї нарікання Многогрішного дали привід ворогам повалити його).
Не можучи дійти до кінця з Москвою анї з Польщею, Дорошенко все більше налягав на Туреччину. Народови гадка про підданство бісурменови була ненависна, так що Дорошенко мусїв таїти ся перед ним з своїми відносинами до султана. Спустошення, що чинили на Українї його союзники Татари, викликали велике невдоволеннє. Але в тодїшнїх обставинах Дорошенко не бачив иньшого способу вивести Україну з тих нетр, в яких вона застрягла, й закликав султана, аби сповнив свою обіцянку — поміг Українцям визволити ся від Польщі. Сї пригадки довго зіставали ся без успіху. Але 1671 р. султан Магомет ІV постановив іти на Україну і сповнити свою обіцянку. З кінцем того року оповістив він Польщу, що буде воювати її за те, що нападає на землї присяжника султанського Дорошенка і на весну 1672 р. з великою армією рушив на Україну. Наперед післав кримського хана той з Дорошенком розігнав віддїли польського війська, які були на Українї, та козаків Ханенкових. Сам султан, обложи в Камінець на Подїлю; кріпость ся була слабо обсаджена і скоро піддала ся; звідти султан приступив під Львів. Польща не мала відваги бороти ся з таким сильним військом і поспішила замирити ся: відступила Туреччинї Поділє й обіцяла платити що року данину. „Україну в давнїх границях“ віддала Дорошенку й обіцяла вивести польські залоги, які ще там зіставали ся (Бучацька угода, 7 жовтня 1672 р.).
Так була сповнена одна половина Дорошенкових плянів: Україна визволила ся від Польші. Здавало ся, що тепер не тяжко буде сповнити і другу половину: зєднати обі половини України під московською протекцією, але з повним запезпеченнєм автономії України. Московське правительство, налякане турецьким походом, готове було зробити ріжні уступки Дорошенку, щоб не навів Турків на заднїпрянські землї (а такі поголоски ходили, що на другий рік Турки обіцяли прийти і завоювати лївобічну Україну). Земський собор московський, скликаний царем, постановив прийняти Дорошенка з правобічною Україною під царську руку, бо Польща зрікла ся її Бучацькою умовою. Само собою розумієть ся, що при тім треба було сповнити бажання Дорошенка. А Дорошенко хотїв тогож що в 1668 роцї: на всїй Українї має бути оден гетьман, і йому має підлягати також і Запороже; воєводів не має бути нїде — навіть і в Київі; московське правительство буде охороняти Україну, але у внутрішнї справи України не буде мішати ся. Тепер Москва готова була згодити ся на се, але такий настрій у неї не потрівав довго.
Насамперед за Дніпром не було вже однодумця і союзника Дорошенкового Многогрішного. Він не жив добре з старшиною: та дивила ся на нього згорда як на мужичого сина, і Многогрішний, підозріваючи за нею ріжні інтриги, нерідко поводив ся з нею різко. Се принесло йому погибіль: ображені старшини змовили ся на нього і порозумівши ся з московським полком, в мартї 1672 р. вхопили його й вислали до Москви, нїби за зраду, а собі просили позволити вибрати нового гетьмана. Хоч за Многогрішним нїякої вини не було, проте московські бояре взяли його на суд і на муку і потім з усею його сїмєю, відобравши все що мали, вислали на засланнє до Сибіру, де він з своїми дітьми в великій бідї жив дуже довго — пережив усїх своїх ворогів, що його туди запроторили. Старшинї позволено вибрати нового гетьмана, і вона сей вибір вчинила за московською границею, під охороною московського війська — бояла ся, щоб не повстали люде на неї за таку зрадливу і беззакону росправу з Многогрішним. Вибрала собі гетьманом Івана Самойловича, „Поповича“, так званого, і при виборі виговорила то собі, щоб не смів самовільно переміняти старшину без військового суду. З Москвою відновлено глухівські статі, але з них вичеркнено останню тінь політичної самостійности України: що на зїзди в дипльоматичких справах, які дотикали ся б України, мали посилати ся українські делєгати.
З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих відносин як з Многогрішним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви і мав у неї віру, а боячи ся, що прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва договорить ся з Дорошенком, всіми силами відводив Москву від порозуміння з Дорошенком: радив з ним не мирити ся, а воювати, і справдї таки намовив.
Крім того трудність вийшла також і в тім, що Польща, хоч зрікла ся України перед Турками в Бучацькій умові, на правду не хотїла зрікати ся: не вивела своїх залог з України, далї підтримувала Ханенка протне Дорошенка, і московському правительству заявила, що як би Дорошенка прийнято під московську власть, то се вважатиме нарушеннєм перемиря. А Москва не хотїла воювати ся з Польщею, і се теж спинило її в порозумінню з Дорошенком.
Страх від Турків тим часом зачав проходити. На другий рік вони свого походу не поновили. Навпаки гетьман польський Собєский сам зачав війну з Турками і побив їх під Хотином. Виявилося що Турки не такі страшні і нема чого їх так дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед українського ж народу торішнїй похід Турків Дорошенкови не поміг, а пошкодив. Досї він таїв ся з своїм підданнєм Туреччинї, тепер се вийшло на яв. Все те що дїяло ся під час турецького походу: перероблення костелів на мечети на Поділлю, оповідання про знущання Турків над християнськими святощами, забираннє ними дїтей силоміць в турецьку віру — все ставило ся тепер в вину Дорошенку, що він Турків на Україну навів. На сїм грали вороги Дорошенкові й підіймали на нього нарід; навіть найблизші люде докоряли йому гірко за Турків.
Самойлович вірно вгадав сей час і намовляв Москву не мирити ся з Дорошенком, а воювати його і підбити силоміць. Москва війни не хотїла і кінець кінцем наказала Ромодановскому, іти з Самойловичем за Дніпро, щоб поладити справу з Дорошенком, але поладнати згідливо, без війни. Та Самойлович хотів знищити Дорошенка до решти, щоб він не міг йому бути більше конкурентом; замість переговорювати ся з Дорошенком, він рушив з Ромодановским з військом і почав перетягати до себе правобічну старшину і людей. Зачав похід з гори, від Канева, і справді люде і старшина, помітивши як усе знеохотило ся до Дорошенка, без боротьби піддавали ся Самойловичу. Дорошенко даремно кликав Турків і Татар; хан, як і за Хмельницького, гнівав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, і не спішив ся помогати. Майже всі покинули Дорошенка і сидїв він безпомічний на своїй Чигринській горі. Але Самойлович навіть не пішов на Чигрин: повів діло так наче й не було вже Дорошенка. В Каневі і Черкасах посадив він своє війско. Депутати від десяти тодїшніх правобічних полків (Канівського, Білоцерківського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, Подільського, Могилївського) признали над собою власть його і зверхність московську. На заклик Самойловича прибули до Переяслава і тут дня 15 марта 1674 р. на предложеннє Ромодановского „вільними й тихими голосами“ (як доносило ся московському правительству) признали правобічним гетьманом Самойловича. Ханенко, що теж прибув на сю раду, передав йому і свої клейноти. Так Самойловича проголошено єдиним гетьманом цілої України.