Ілюстрована історія України/Замисли Дорошенка

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Замисли Дорошенка

87. Замисли Дорошенка. Отаким способом з вибором Тетері й Бруховецького Гетьманщина роздїлила ся на дві части. Правобічна Україна зістала ся під зверхністю Польщі, лївобічна під зверхністю Москви. Ослабило се ще гірше сили України, і зробило для неї майже безнадїйним дїло її визволення. Коли воно так тяжко йшло досї, хоч вело ся ще з свіжійшими силами, і то цїлої Гетьманщини, — то ще тяжше було вести його силами самої правобічної чи лївобічної України — тим більше, що багато сили йшло на суперечні змагання обох частей. До тогож і тут і там серед замішань, зневіри й несвідомости народньої повиходили на верх і захопили в свої руки власть інтригани, самолюбцї, які не думали про те, щоб вивести Україну з тої матнї, а тільки про свою користь і власть.

Та житє було таке тяжке й трудне, що вилізши інтригами на верхи його, не легко було утримати ся на тих верхах, і першим випливши, першим се почув на собі Тетеря. Діставши булаву, першим дїлом зачав він радити королеви, аби вислав великий похід за Днїпро — здобути і лївобічну Україну. Король справдї спроміг ся на таку, останню вже пробу, і з кінцем року сам пішов з досить значним військом і з Татарами за Днїпро, палячи й руйнуючи меньші місточка, а кріпші обминаючи, — пройшов аж до Глухова, попробував його здобути, але нїчого не доказавши, пішов назад, почувши, що наступає московське військо. Нарід український держав ся проти Польщі ворожо, і з великими утратами, а зовсїм нїякими результатами скінчила ся отся остання проба Польщі вернути собі заднїпрянську Україну.

Тим часом серед сього походу почав ся ворожий Польщі рух і на Правобічній Українї (винувачено в підмовляннях до бунту Виговського і зовсім беззаконним способом його на підставі сих підозрінь засуджено воєнним судом і розстріляно для страху иньшим). Колиж московське військо з Бруховецьким слїдом за Поляками пішло також на правобічну Україну, рух сей поширив ся ще більше. Тодї Бруховецький міг би легко підбити правобічну Україну, але він не подбав про се, а московське правительство й того меньше, бо наскучила йому війна, і не мало воно надії затримати правобічні землї. Польські війська, особливо лютий Чарнецкий (той що спалив кости Хмельницького), нелюдськими карами силкували ся загамувати повстаннє, але воно ширило ся все більше. Далі польське військо зовсім вийшло відси, бо треба було його де инде, і тодї Тетері пішло ще тяжче. Коли на початку 1665 р. оден з проводирів тутешніх повстань Дрозд погромив його на голову, Тетеря забрав свої манатки, зовсім покинув Україну і взагалї зійшов з овиду.

Так правобічна Україна визволила ся від Польщі. Але не мала охоти піддавати ся й Москві по тім що вже зазнала. Тодї відновила ся давнїйша гадка — піддати ся під опіку Криму. Медведівський сотник Опара перший пішов сею дорогою: він оголосив себе гетьманом з ханської руки і приняв від хана потвердженнє. Се було лїтом 1665 р. Але скоро Татари скинули й арештували його, а козакам на гетьмана предложили особу поважнїйшу — Петра Дорошенка. Козаки прийняли його за гетьмана (в місяцї серпнї 1665 р.). Се був справдї чоловік між козацтвом знаний і поважаний, „з прадїда козак“, як він казав про себе. Полковником був уже за Хмельницького, але тільки тепер виступає на перший плян і на кільканадцять лїт стає головною фігурою українського житя.

Був він чоловік великого духа, душею і тїлом вїдданний визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертав ся до старої гадки Хмельницького поставити Україну в невтральне і незалежне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію. Не вдоволяючись опікою ханською, він прикладом Хмельницького слідом заводить переговори з Туреччиною та заручаєть ся її підмогою. Дорошенко признав султана своїм зверхником, а той обіцяв помагати Українї визволити ся цїлій, в етнографічних її границях — до Перемишля і Самбора, до Висли і Нїмана, до Сївська і Путивля (на московській границі). По сїм хан дістав від султана наказ у всїм помагати Дорошенку. З Польщею він до часу старав ся не загостряти відносин, але се не перешкоджало йому вигоняти з України польські військові віддїли, які де були; вигнав їх з Браславщини, і взяв її також у свої руки. Знищив також головного прихильника московського Дрозда.

Таким чином правобічна Україна стала свобідною й нейтральною. Ставши на нїй сильнїйшою ногою, маючи за собою також митрополита Иосифа Нелюбовича-Тукальського, котрого польське правительство протримало перед тим два роки в маріенбурській вязницї і саме випустило на волю, Дорошенко разом з ним задумував вирвати тепер з під-московської власти також і лівобічну Україну. Помітивши, що Бруховецький починає хитати ся, Дорошенко і Тукальський завели з ним зносини і з свого боку почали підбивати на Москву, подаючи надїю, що Дорошенко готов зрікти ся гетьманства й віддати Бруховецькому правобічну Україну, аби вже раз Гетьманщина вернула ся до давнїйшої цїлости. Тодї Бруховецький, що тим часом зайшов так, що далї вже нїкуди було, понадїяв ся на поміч Дорошенка і Татар та справдї підняв повстаннє проти Москви.

Подібно як Тетеря, і Бруховецький досить скоро побачив, діставши булаву, що хитрими інтригами не так легко держати ся на гетьманстві. Приподоблював ся Москві, як тільки міг, щоб мати її за собою: 1665 р. поїхав до Москви на поклін (сього московське правительство добивало ся і від попередніх гетьманів, тільки ті не хотїли) Попросив, щоб його там оженили „на московской дҍвкҍ“, і там його справдї оженили з донькою окольничого Салтикова і справили гучне весілє. Випросив собі двір у Москві й обіцяв там тримати свого племінника — для безпеки. А нарештї сповняючи волю московських полїтиків, подав цареви прошеннє від себе і старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Українї, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну і військо, а також шоб митрополита Українцям прислано з Москви. За такий подвиг свій дістав боярський чин і гойні дарунки — між иньшим цілу Шептаківську сотню в Сївершинї йому подаровано на маєтність. Але вернувши ся на Україну скоро побачив яке угіллє огненне зібрав на голову свою. Духовенство, старшина і прості люде, навіть само Запороже — все підняло ся на нього. Духовні підняли бучу за підданнє їх під московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними нарушеннями українських порядків, а ще більше — що Бруховецький взяв собі моду всякого, хто йому противив ся, засилати до Москви, аби там його запроторили на засланнє. Простих людей Бруховецький підняв на себе тим, що відступивши збиранне доходів Москві, тепер, вернувши ся на Україну, заходив ся якомога найбільше здерти з людей до військового скарбу, поки приїдуть московські зборщики. Пішов по Українї крик про здирство гетьманське і всяку принуку, яку при тім чинено. Запороже, побачивши таке, почало само виступати против свого недавнього представника, а Бруховецький старим звичаєм став зараз обмовляти Запорозцїв перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали московські перепищики, переписали людей, їх ґрунти і весь маєток і стали накладати московські податки і настановляти московських зборщиків, гнїв на Бруховецького і на Москву підняв ся ще більший: таких високих податків перед тим не чували. Крім того були великі нарікання на московське правительство, що воно згодило ся відступити Польщі правобічну Україну, укладаючи перемире 1667 року: подїлило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обіцяло приймаючи Україну під царську руку.

Почало підіймати ся повстаннє. Бруховецький просив з Москви війська, щоб карати всіх непослушних як найтяжше: всї побунтовані міста і села вирізати, випалити і зруйнувати. Та тут уже Москва не схотіла слухати його, і Бруховецький побачив, що як так далї піде рух на Українї, то й Москва не схоче його підтримувати, невважаючи на всї його залицяння. Тодї ото й надумав він за помічю Дорошенка підняти повстаннє проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним і за його хитрощі тимже добром тепер відплачував. Підбиваючи Бруховецького на Москву, Дорошенко заразом вів зносини з московським правительством. Замирив він саме тодї з Польщею, на тім що вона виведе свої війська з України, а Україна правобічна буде признавати власть королївську, а тепер хотїв війти в порозуміннє з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж тільки зверхньою властю над лївобічною Україною та віддала її під його власть.

Бруховецький, не знаючи тих замислів Дорошенка, на початку 1668 р. підняв повстаннє на Москву. Старшина підтримала його. По всій Українї люде, наскучивши кривдами і своєвільствами московських урядників і людей воєнних, побивали їх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скізь Москалїв виганяли, і до воєводів писав, аби йшли з України, инакше буде їх воювати. Залоги московські, настрашені тим повстаннєм, справдї піддавали ся й виходили. Тільки в Київі і Чернигові воєводи утримали ся. На весну Бруховецький ладив ся до війни з московським військом, що прийшло зза границї з боярином Ромадановским. До помочи йому прийшли Татари, і Дорошенко йшов зза Днїпра — Бруховецький думав, що то йому в поміч. Але з дороги, Дорошенко прислав до Бруховецького своїх людей жадаючи, аби зрік ся гетьманства, віддав клейноти, а за те дістане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило Бруховецького. Хотїв був боронити ся, арештував післанцїв Дорошенка, але слїдом надійшов він і став недалеко від Опішнї. Тут виявила ся народня неохота до Бруховецького. Не вратувало його повстаннє против Москви. Перші покинули Бруховецького Татари, потім козаки крикнули, що не будуть бити ся, з Дорошенком, і кинули ся грабувати обоз Бруховецкого. Вхопили його самого і привели до Дорошенка — той звелїв його прикувати до гармати. При тім Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то він махнув, аби Бруховецьким кінчили — кинули ся на нього з незвичайним розяреннєм, били рушницями, списами, „як скаженого пса“, обдерли й кинули голого. Дорошенко велів його тутешнїх країв, тому за краще вважали корити ся, як бороти ся і бути повойованими. Архієпископ чернигівський Лазар Баранович, що правив лівобічними єпархіями (бо Тукальського, вибраного правобічними, Москва не признала митрополитом), виступив проповідником московського підданства і став намовляти й Многогрішного, щоб піддав ся Ромадановскому. Дорошенко не присилав помочи, і Многогрішний пождавши піддав Ромадановскому Чернигів. Потім скликано раду старшинську до Новгорода Сїверського і тут вибрали Многогрішного гетьманом і рішили прийняти зверхність московську, але забезпечити при тім автономію українську. Многогрішний по сїм поийняв титул „гетьмана сїверського“ і просив Барановича бути посередником між ними і Москвою в справі дальших відносин: щоб Москва відновила статї Богдана Хмельницького, вивела своїх воєвод і військо з України в такім разі вони піддадуть ся і розірвуть союз з Татарами, а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся пропасти або йти з України в Польщу. Гарні то були слова, але пізно їх було говорити, раз уже піддавши ся. Можна було з Москвою торгуватися, державши ся разом при Дорошенку. Тепер же вхопивши за край, московські політики вже не хотіли пускати з рук нїчого, і почали зводити, поки не виводили на своє.