Ілюстрована історія України/Перше розкріпощеннє росийської України
| ◀ Полїтичний рух в австрійській Українї і її національний зріст в 1890–1900-х рр. | Ілюстрована історія України Перше розкріпощеннє росийської України |
Перед війною ▶ |
|
|
129. Перше розкріпощеннє Росийської України. В Росії в 1890-х рр. теж потроху лекшали цензурні утиски українського слова і стала можливою живійша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзї, де меньше давало себе знати „усердіє“ місцевих цензурних комітетів, досить енерґійно заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з ріжних областей знання. В Київі видавничий гурток „Вік“ заходив ся коло видавання української белєтристики. Виступив ряд визначних авторів в краснім письменстві — Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Кримський, що внесли нові тони, нові теми в українське лїтературне житє і дали нову силу і блиск лїтературній мові. Сильно розвинув ся театр. Його репертуар за сей час збогатив ся рядом цінних пєс, головно творами Карпенка-Карого (Тобилевича), що вмів і в рамках цензури поширити круг тем, увівши до них деякі соціальні мотиви з сучасного народнього житя. Гідно підтримував славу української музики Микола Лисенко. Нарештї — вже в перших роках девятьсотих — виступають перші замітні проби українського стилю в мистецтві (найважнїйший і найбільший утвір сього часу — дім полтавського земства, робота визначного українського маляра і архітекта Вас. Кричевського).
Ще важнїйше було оживленнє національне і полїтичне, яке зазначуєть ся в українським громадянстві уже з 1890-х р. і стає помітнїйшім в 1900-х роках.Заборони української мови на археолоґічних зїздах 1899 і 1903 рр. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім ґрунті з участю росийських Українцїв, високо підіймали рівень їх змагань і в Росії. Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту національного житя по всїй лїнії. Заразом, рівно з партийною боротьбою в Галиччинї, виступають початки партийного ґруповання в росийській Українї, боротьби і полєміки ріжних суспільних і полїтичних течій.
Ідеї Драгоманова і галицький радикальний рух знаходять сильний відгомін, особливо серед молодших поколїнь, уже з 1890-х років. Против культурництва і льояльности старших громадян наростає все сильнійша опозиція. „Українофільство“ стає докірливою назвою в її устах — нею означують же поверхове, не продумане до кінця відношеннє до українських національних домагань, хапаннє за зверхню, формальну, декоративну сторону, незрозуміннє полїтичних і соціальних завдань які випливають з національного постуляту, звужуваннє національних завдань і опортунїзм в відносинах до правительства. На сїм ґрунтї „Українцї“ все різше і різше одмежовують ся від „українофілів“, при всїх ріжницях в своїх власних рядах. 1897 р. зроблено першу пробу орґанїзувати сї „українські“ елєменти з цїлої України на ґрунт боротьби за українські національні права. Елєменти були занадто ріжнородні, щоб обєднати ся в спільній програмі, або в спільній активній полїтицї, але почавши від сього часу нова орґанізаційна звязь між ними не перериваєть ся до нинїшньої революції. Проба дати їм партийну орґанїзацію, яко демократичній (1904), потім, „радикально-демократичній“ (1905) українській партії, не вдала ся через ріжноманітність обєднаного в сїй орґанїзації громадянства. Вона вернула ся до ролї міжпартійної орґанїзації, зібрано на плятформі автономії України в федеративній Росийській державі і названо потім „Товариством Українських Поступовцїв“ (ТУП). Не успішнїйші були проби обєднання і радикальнїйших з полїтичного чи соціального погляду елєментів — почавши від дуже хаотичної „Революційної Української Партії“ (1900), що обєднала певні радикально-полїтичні елєменти серед молодїжи, і до більш виразних орґанїзацій як „У. Радикальна Партія“, з поміркованою народно-соціалістичною закраскою, і „У. соціал-демократична робітнича партія“ (1905), що до загальної с.-д. проґрами вносила національні поправки. Обставини складали ся так, що не пріяли полїтичному розріжненню і суперництву, а навпаки нахиляли свідомі українські елєменти до всяких заходів коло обєднання на спільних гаслах, щоб не розпорошити ся серед загального росийського руху. Але зріст і рух в них був очевидний.
З початком девятьсотих років рух сей стає дуже помітним. Нещаслива росийсько-японська війна і часи „довіря правительства до громадянства“ розбудили його ще більше і захопили українське громадянство в загальний вир росийського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийської держави, спеціальні українські інтереси одійшли на другий плян. Ґрупованнє росийських партий захоплювало і дїлило на анальоґічні партиї також і українське громадянство. Селянство захоплене було земельним питаннєм, інтелїґенція — полїтичним. Серед сього загального заворушення невеликі тодїшнї ґрупи орґанїзованого українського громадянства силкували ся дорогою преси, петицій, резолюцій і т. ин. добити ся поставлення українського питання — національної рівноправности для Українцїв, а насамперед скасовання заборони українського слова, і для сього старало ся обєднати свідомі українські елєменти, щоб спільними заходами притягати увагу сеї справи.
В груднї 1904 р. комітет мїнїстрів спеціально зайняв ся українським питаннєм і прийшов до переконання, що український рух „не містить в собі, як здаєть ся, скільки небудь серіозної небезпеки“, яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні орґани висловили ся также в тім дусї, а петербурська академія виступила з просторою, авторитетною запискою в справі української мови. В нїй вияснила неправдивість ходячих фраз, що лїтературний великоруський язик — мова общеруська, котра для Українців може служити такою ж рідною мовою, як і для Великорусів, так що Українцям нема потреби розвивати українську мову. Не вважаючи одначе на всі отсї вияснення, справа затягла ся і правительство не видало спеціального закону про знесеннє заборон українського слова: вони були скасовані самі собою загальними законами: видані в осени 1905 р. нові правила про періодичні видання відкрили Українцям можність видавати газети і журнали на українській мові, а правила про неперіодичні видання (в квітні 1906) зняли всякі обмеження з книг „на иностранныхъ и инородческихъ языкахъ“, в тім і з української мови.
Правда, в дїйсности і після сього над українською книжкою і пресою не перестав тяжіти більш гострий і підозріливий догляд. На українській мові раз-у-раз карало ся і забороняло ся те що свобідно проходило на росийській. Українське слово далї звучало для адмінїстрації як щось вороже і зловіще, і вона все шукала в нїм якоїсь погрози, заклику до бунту і повстання. Його здібність проходити в таємні глибини народу, будити в нім свідомість і викликати созвучні настрої незмірно лякали її. Зістаючи ся панею краю вона не жалувала своїх засобів против нього. На українські ґазети видавали ся ріжні спеціальні заборони, як нї против яких иньших: їх не тільки забороняли виписувати служащим людям, або карали за виписуваннє, а й просто наказували почтам або сільським управам не видавати адресатам по селах, а самі видання нищили карами грошевими, арештами редакторів, замиканнєм друкарень, де вони друковали ся, або просто закривали самі газети без усяких мотивів.
Все ж таки було і то вже добре по всім попереднїм, що принціпіально українське друковане слово зрівняно з росийським і тим відкрито йому хоч і в узьких межах і з вічним риском кар, все таки якусь дорогу поширення і розвитку.
В справах полїтичних і суспільних царський манїфест 17 жовтня 1905 р. з своїми обіцянками полїтичної свободи і конституційного устрою відкрив великі перспективи, — і не вгадати було, як мало здїйснить ся з них справдї.
Великі надїї покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 р. Між селянськими й інтелїґентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для українства настроєних більше або меньше прихильно, і з них орґанїзувала ся чимала українська фракція, яка могла б мати немале значіннє в дальших нарадах думи. Та думу розпущено перше, нїж ся фракція підібрала ся відповідно — з людей переважно мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серіозно застановити ся над потребами українського житя. Свідомі Українцї, що становили осередок фракції, стояли на становищі кирило-мефодіївських традицій прийнятім сучасними українськими орґанїзаціями. В своїй деклярації, опублїкованій тодї ж, вони заявляли, що приймають федерацію за найбільш відповідну форму державного устрою, а в данім моменті домагають ся національно-територіальної автономії для України й для иньших національних територій Росії — краєвого українського сойму і звязаних з ним орґанів адміністрації і контролю, з широкими правами в законодавстві, порядкуванню фінансами й краєвим земельним фондом, орґанізації освіти і справ духовних, громадської безпечности і економічних засобів. Проґрама ся одначе не могла бути скільки небудь розвинена перед думою, бо й винесена була незадовго перед її розпуском. Те саме повторило ся і в другій думі, вік котрої так само був короткий: українська фракція ще не вийшла з орґанїзації, а вже дума була розпущена. Ну, а в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло послати самостійно йибраних депутатів, і українське село — єдиний елємент, на котрий можна було покладати надії, зістало ся властиво без представників. В результатї за всї десять лїт думське законодавство не дало українському житю нічого. Навіть для заведення української мови в народнїй школі в третій думі не знайшло ся більшости, як для декотрих иньших инородчеських шкіл.
В Сїм відбив ся неприхильний для українства настрій правительственних сфер, що стали рішучо на становище вороже українському національному рухови. Після виборчого закону 1907 р. (на те умисно і уложеного) вони завсїди мали в думі правительственну більшість і були спроможні давати напрям думському законодавству. В українській справі се було тим лекше, що і консервативні і ліберальні і навіть соціалїстичні круги росийські до українства настроєні були дуже неприязно, і елєменти скільки небудь прихильні до національної свободи гинули без сліду в сїй загально-неприхильній масі. Власне оте проваленнє української мови в народній школї, і в урядовім (судовім) ужитку, показало се очевидно: право народньоі мови в школї признано Полякам, Литовцям, Лотишам, Естам, Татарам, дрібним кавказьким гірським народам — але Українцїв і Білорусів від сього права виключено (1910).
Таким чином розвіяли ся надїї тих, які по маніфесті 17 жовтня думали, що з розвоєм конституційного житя в Росії українське житє зможе розвивати ся тут свобідно і правильно. Але воно, хоч і з страшенними перешкодами, все таки невпинно розвивало ся.
Десятилїтє 1905–1914 рр., невважаючи на всї розчаровання, заборони і гоненія на українство, зазначило себе великим поступом, принесло важні і цїнні здобутки, які глубоко врізали ся в житє і не могли бути вирвані з нього ніякими заборонами і нагінками, тому власне що здобуті були наперекір всяким перешкодам і заборонам. Українська преса, котрій відкрив дорогу маніфест 17 жовтня: ґазети Хлібороб, Громадська Думка (потім перемінена в „Раду“), Рідний Край, Село, Засїв, Ріля й богато иньших, журнали — Вільна Україна, Нова Громада, перенесений з Львова до Київа Лїтературно-Науковий Вістник, Українська Хата — зробили своє важне діло, не вважаючи на всі бичи і скорпіони адмінїстративних і судових кар, на всякі перепони для їх передплати і поширення. Ся преса обєднала і звязала в одно громадянство розсипані атоми украінськоі інтелїґенції, висунула перед ним основні полїтичні, суспільні і національні домагання українського житя, а поруч них вперше серіозно поставлені були й економічні завдання. Заснованнє „Українського наукового товариства“ (1907), що згуртувало українські наукові сили з ріжних наук в своїх виданнях зазначило домаганнє повноти української культури — не якогось „домашнього обихода“ старих часів, а в усїх областях культурного житя. Серіозно поставлено жаданнє української школи.
Набільші перешкоди стрінуло поширенє освіти і практичного знання в народнїх масах; „Просвіти“, що заснувались для сеї мети в ріжних містах, в одних місцях не дозволялись, в иньших закривались і скоро були вбиті майже вповнї. Але популярна лїтература, що значно роздвинула ся за сї роки, захопила широкі круги народнї, — і се показало себе незадовго.