Ілюстрована історія України/Перед війною

130. Перед війною. Росийська революція 1905 р. була великим святом світової свободи. Вісти про неї як елєктрична течія пройшли скрізь, осмілюючи і підіймаючи прихильників полїтичного і соціального визволення. За революцією росийською пішла турецька, китайська, перська. Здавало ся, світ іде швидким кроком в краї свободи і справедливости. Але сї успіхи визвільного руху підняли на ноги також і всїх його ворогів, привели їх до обєднання і рішучих заходів. І сю реакцію з особливою силою прийшло ся дізнати на собі українському народови як в Росії так і в Австрії.

На австрійських відносинах росийська революція відбила ся дуже сильно. Вона підняла на ноги всі демократичні, соціалїстичні, національно-опозиційні елєменти в цїлій Австро-Угорщині. Припало се на час загострення між Австрією й Угорщиною, кличі демократичні і соціалістичні переплутали ся з полїтичними і національними. Загальне розворушеннє вилилося в великий рух за реформу виборчого права на основі загальности, рівности, безпосередности й тайности (чотирохчленна чи „чотирохвостна“ формула). Розвинула ся величезна, бурхлива аґітація по ріжних краях, в тім дуже сильно і в Галиччині, серед української людности. Українцям ся реформа давала надїю зломити панованнє польської шляхти і буржуазії, шо перед усїм держало ся привілєґіованим становишем сих польських елєментів в виборчім праві. Під вражіннєм росийської революції консервативні круги вважали потрібним піти на уступки. Старий імператор дав свою згоду на реформу виборів до парляменту, вона була ухвалена. Але реформу виборчого права до соймів полишено самим соймам. Та й переведеннє парляментської реформи впливові парляментські партії — Нїмцї й Поляки ііостарали ся обставити так, щоб вона як найменьше пошкодила їх національному і клясовому панованню. Принціп рівности покалїчено немилосердно при викроюванню виборчих округів і роздїлї мандатів: українські округи умисно пороблено великі, польські малі, — так що Українець кінець кінцем дістав тільки півголоса замісць повного голоса.

Се дуже прохолодило запал до сеї справи серед людности, і справдї „перший народній парлямент“, скликаний 1907 р. на підставі сих нових, „загальних і рівних“ виборів показав повний крах усїх сподївань, покладаних на реформу. Національні меньшости, хоч і збільшені значно, все таки по давньому зістали ся в тім же прикрім становищі груп фактично позбавлених всякого впливу й голосу в законодатній роботі. Соціальні завдання, які стояли перед парляментом, безнадійно загальмували ся національними суперечками. Українське представництво, хоч і значно побільшене числом, лишило ся безсильним супроти обєднаних на національнім ґрунтї (в „польськім колї“) польських партий і ґруп. Панованнє в Галиччинї зісталась далї за польською буржуазією: польські націонал-демократи, взявши гору над шляхтою-поміщиками після останньої реформи внесли в національні відносини ще більше загостреннє. Національна ворожнеча дійшла до крайніх проявів. Такі факти як убийство галицького намісника Потоцкого українським студентом М. Сїчинським, що хотїв тим способом помстити ся за полїтичні кривди свого народу (1908), або крівава перестрілка українських і польських студентів в львівськім унїверситетї (1910) давали міру сеї ворожнечі.

Парляментарні українські проводирі під впливом гірких досвідів і розчаровань в більшости скоро пускають ся на дорогу опортунїстичну. Шукають порозуміння з правительством, те кождого разу видає його головою Полякам, і се кінець кінцем невважаючи на крайню непопулярність угоди з Поляками серед українського громадянства, приводить полїтичних провідників галицьких і буковинських до компромісів з польською геґемонією, ґрунтом для них послужили переговори про реформу соймових виборів і взагалї сеймового представництва, без згоди польської більшости його не можна було провести, і по довгих, бурхливих суперечках, обструкції й опозиції українські політичні проводирі пішли на рішучі уступки. По затяжних і прикрих торгах в лютім 1914 р. (14.II) прийшло до угоди. Українцї відступили від свого прінціпіального домагання, щоб Галиччину подїлено на дві части, українську і польську, і з тим роздїлено сойм і вищі краєві установи (як видїл краєвий, шкільна рада і т. и.). Вони відложили сю справу, а зараз признали спільність сойму і в сїм соймі вдоволили ся ролею меньшости: згодили ся на такий подїл мандатів, щоб на Українцїв припадало 27%, а решта зісталась Полякам (разом з Жидами), і в вищих краєвих установах вони вимовили собі тільки збільшеннє представництва, відповідно до тої ж пропорції.

409. Леся Українка (Л. Косач-Квітка).

Се мало збільшити для даного моменту впливи Українцїв в краєвій управі — але з прінціпіального становища була се капітуляція українського елєменту перед польським, признаннє його паном краю, і прийнятє такого неприємного для народньої самосвідомости полїтичного курсу осягалось пониженнєм полїтичного українського житя. Воно помічаєть в сїм часї дуже виразно. Провідна національно-демократична ґрупа, яка після прилучення до неї частини радикалів запанувала нераздїльно в тутешнїм полїтичнім житю, взявши в свої руки головнїйші орґани преси, економічні й фінансові інституції, взагалї більше звертала увагу на те, щоб удержати в послуху і залежности громадянство, чим розвинути в нїм полїтичну свідомість і самодїяльність. З другого боку не добре впливала гостра національна боротьба, серед котрої кінець кінцем затрачувавались і провідні прінціпи і всяка моральна міра в засобах боротьби. Методи, або краще сказати — ухватки сеї боротьби, вироблені в польських шляхетсько-бюрократичних кругах, переймали ся українськими полїтиками, з дуже сумнївною користю для українського житя. Ідейні, культурні інтереси відступали перед всякими „реальними“ полїтичними і партийними рахунками, і те культурне піднесеннє, яке поставило Галиччину в центрі українського житя в попереднім десятилїтю, швидко спадало в сих роках. Падає лїтературна продукція, наукові інтереси, і їх не заступають і не вирівнюють успіхи економічних орґанїзацій, кооперативів, банків, — принаймнї для тої ролї, яку Галиччина грала досї для цїлої України, вони давали дуже мало або й зовсїм нїчого.

Само по собі розкріпощеннє України зменьшало сю ролю, се ж ослабленнє культурного житя в Галиччинї ще більше прискоряло зменьшеннє інтересів до галицького житя на Українї. З появою преси, журналів, культурних орґанїзацій на росийській Українї зовсїм природно до них повертали ся ті сили, що ранїйше шукали собі приложення в Галиччинї. Але разом з тим тратять для Українцїв інтерес і самі по собі галицькі видання, галицькі відносини, галицька полїтика, через те що біднїє їх прінціпіальний зміст, і галицькі сили де далї починають шукати собі приложення в росийській Українї. На українських виданнях 1907–1914 рр. се було помітно доволї виразно, особливо на перенесенім з Львова до Київа Л. Н. Вістнику.

Незважаючи на всї перешкоди і трудности, які стрічав на своїм шляху український національний розвій в Росії в сих роках, українське житє било ся тут сильно, — може власне тим сильнїйше, що тільки що розкріпощена, випущена з підземеля національна енерґія стрічала стільки перешкод на кождім кроцї. Правительственна реакція, яка почала ся буквально другого ж дня після опублїковання манїфесту 1905 р., давала себе відчувати на українстві особливо яскраво. Поминаючи ріжні адмінїстративні репресії більш розріжнені, варто одмітити прінціпіальнїйші, декляративні виступи правительственних орґанів в сїй сфері. Такий характер мало потвердженнє сенатом (1908) постанов полтавського присутствія, що відмовило реґістрації „Просвітам“, на тій підставі, що поміч культурно-просвітному розвиткови місцевій український людности криє в собі сепаратистичні змагання. Сю точку погляду розвинув потім прославлений циркуляр мінїстра внутр. справ з сїчня 1910 р., що в супереч всїм офіціяльним доводам про „одність русского народу“ зарахував українські орґанїзації до „инородчеських“, нарівні з жидівськими, і наказав місцевій адмінїстрації не дозволяти всяких таких орґанїзацій незалежно від їх завдань — „тому що обєднаннє на національних інтересах веде до збільшення національного відокремлення“.

Нарештї рапорт тогож мінїстра (Столипіна) з приводу відмови реґістрації одного українського товариства в Москві в лютім 1911 р. дав докладне мотивованнє сьому правительственному курсови, звязавши його з старим „історичним завданнєм росийської державности — боротьбою з рухом, в теперішнїм часї прозваним українським, що містить в собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах“. Правительство таким чином признавало повну історичність українського руху, в супереч всїм балаканням про те, що він зявив ся як видумка купки фантастів, але ставало супроти нього на становищі абсолютно ворожім, і не беручи ся розріжняти, де в нїм кінчать ся культурно-національні і починають ся полїтичні змагання, вважало своїм завданнєм нищити всякі окремішности, які роздїляють „східно-словянські народности“!

Тримаючи ся отсих поручень місцева адмінїстрація підняла в останнї роки перед війною справжній похід на українські орґанїзації і на українське слово. Забороняли ся без усякої підстави „Просвіти“, де вони ще істнували, українські клуби, лєкції, концерти, афіши, оголошення, вивіски, арестовались бібліотеки, книги по складах — такі як Кобзарь, як українське євангеліє видане синодом і т. ин. Вертають ся куріози „недавнїх добрих часїв“ після указу 1876 р. — в Полтаві напр. велено забрати з вікон книгарнї книжку „Українська граматика“, щоб не аґітувала перехожих; на вивісцї школи ім. Котляревського наказано поправити її назву на росийське, викинувши і і ь; назви українських пєс на афішах сказано давати в росийських перекладах, так що замість „Пошились у дурнї“ одного дня зявилось „Записались въ дураки“, і т. ин.

410. Володимир Винниченко.
Всї сї куріози, дрібницї і серіозні удари — в тім роді як заведеннє величезного мита на закордонні українські видання, що фактично закрило дорогу до Росії українським книгам виданим за кордоном, як заборона одної з найповажнїйших орґанїзацій — київської „Просвіти“, закритє київського Товариства Грамотности і конфіскація його „Народнього Дому“ і ин. не робили на громадянство і тїни того гнїтючого впливу як репресії 1870–80-х рр. Революція і розкріпощеннє українського слова зробили глубоку зміну в настроях і свідомости громадянства і широких мас і поворот до старого видимо був не можливим. Се відчувало ся, очевидно, і самою адмінїстрацією, що до самої війни не важила ся обєднати і звести в одну систему всі сі нові репресійні натиски, і вони, при всїй своїй безстидній нахабности зіставали ся розріжненими випадами. Українське житє не слабло і не опадало. Навпаки, на загальнім тлї всеросийської реакції й опаду революційної хвилї, в порівнянню з пониженнєм громадянської енерґії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві росийськім, український рух з його неослабною волею до розвитку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і помітним. Серед бурхливої хвилї росийської революції 1905 р. український рух здавав ся дрібним провінціалїзмом, що мав — могло думати ся — згодом потонути і розплисти ся в росийськім морі. Тепер реакція росийська виявила дещо з його сили і значіння, і з ним починають рахувати ся як з явищем серіозним і глибоким. Серед поступових росийських кругах починають міняти ся відносини до національного руху взагалі: більш уважливі і чуткі люде починають розуміти всю невірність поглядів на національні змагання як силу реакційну і задумують ввести їх в круг тих елєментів, на яких спираєть ся росийський визвільний рух, оживити його підупалу енерґію революційною силою національних змагань.
411. Земський дім в Полтаві.
З другого боку на силу й значіннє українського руху починає звертати увагу росийська інтелїґенція на Українї (з партії народньої свободи, ка-де). На сїм грунтї в 1912–4 рр. доходить до орґанїзованого контакту між поступовими росийськими партиями й Українцями (Товариством Укр. Поступовцїв, що в сих роках, після того як двери думи закрили ся для української людности і партийні орґанїзації стратили свою мету, зістало ся одинокою представницькою українською орґанїзацїєю). За рік перед війною завязав ся союз автономистів-федералїстів, з представників недержавних народів Росії, які стоять на ґрунтї національно-територіальної автономії; в нїм брали участь федералїсти Великороси, а найвизначнїйшу ролю грали українські представники. Уставило ся порозуміннє між тою ж українською орґанїзацією (ТУП) і думськими фракціями трудовиків і ка-де, які обовязали ся ставити й підтримувати українські домагання з сфери культурно-національного самоозначення. Се порозуміннє було зазначене думською дебатою з справі київських заборон святковання столїтя Шевченкової смерти (лютий 1914). Проводирі поступових ґруп думи виступили з програмними промовами в українській справі, вперше розвинула ся серіозна дебата, і се зробило таке ж вражіннє, як і ґрандіозні маніфестації в Київі в Шевченківські днї з приводу тих заборон. Українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії.