138. Переворот. Очищеннє України посувалось доволї скоро. Протягом місяця березня 1918 р. було очищене майже все Правобереже до самого моря — взята Одеса, Миколаїв, Херсон, Єлисавет. За Днїпром була в значній части вичищена Чернигівщина, в останнїх днях березня взята Полтава. Операції в сїм напрямі затяглись особливо через те, що до большовиків, слабо органїзованих і недісціплїнованих, прилучились дівізії чехо-словацькі, які замість того, щоб іти на французький фронт, згідно з умовою, уложеною ними з українським правительством, розпочали боротьбу з нїмецькими військами. Большовицькі війська з особливим завзятєм боронили Катеринослава й його околицї, щоб устигнути ще можливо більше вивезти звідти до Росії. Але большовицька справа була безнадїйна. Її головний комендант, бувший жандарм Муравйов, що в лютім хваливсь розстрілами Українців і руйною їх добра, ще перед утратою Полтави вже вважав за краще зложити з себе командуваннє, а большовицька „Цикука“ (Центральний Исполнительний Комитет України) загодя перемандрувала до Таганрога.

Протягом квітня очищеннє лївобережа було майже закінчено. Після того як зломлені були чесько- большовицькі застави на дорозї до Харкова й Полтави, 8 квітня большовики уступили ся з Харкова, ще перед тим очищено Катеринослав, і українське військо разом з нїмецькими стали посуватись на захід і полудне. З кінцем квітня большовики тримались ще тільки в донецькім районі, та в кримських портах.

Але з сими успіхами в очищенню України та поширеннєм власти українського правительства, ще з більшою жагучістю виступали на чергу пекучі, негайні справи внутрішнього упорядковання: наладженнє засїву піль і плянтацій, транспорту і товарообміну, демобілїзація промислу й орґанїзація працї для мілїонів безробітних, і утвореннє армії, власної, твердої, дїсціплїнованої армії, яка б в найблизших роках, поки буде змога перейти до мілїціонної оборони, послужила запорукою полїтичних і соціяльних здобутків України!

Дїйсно Ц. Рада діставала Україну назад до своїх рук в станї просто жахливім. До того неймовірного розвалу, в якім лишила її чотиролїтня війна і всеросийська анархія, витворена революцією, налягли страшенні результати большовицького погрому. Українське правительство діставало в опорожнених большовиками просторах міста з пограбованими урядами і банками, з цїлком знищеними установами, залїзницї без льокомотивів і ваґонів, з зруйнованими мостами і станціями, з незаплаченими за кілька місяців служащими й робітниками, які перш за все звертались з домаганнями заплати, инакше грозили забастовкою. На місцї росийських армій також зіставались тількі купи ріжних служащих, що сидїли чекаючи платнї за неоплачені місяцї. Заводи стояли без палива; копальнї позаливались водою, тому що водоливи не працювали цїлими місяцями за недостачею вугля, і т. и. За те скрізь українське правительство чекали рахунки за неоплачені росийським урядом достави, військові роботи, і т. й.

З усїх боків тисли ся до українського правительства, до Ц. Ради, домагаючи грошей, разпоряджень, ладу, порядку, ставлячи на їх рахунок всякі прояви безладя, недостачі грошей, запасів, розграблених большовиками. З усїх сторін, внутрішнїх і зовнїшнїх використовували сей катастрофічний стан для натиску, одні щоб захитати становище Української республіки, другі — щоб вимогти від неї ріжні полїтичні й економичні уступки на користь своїх держав. Місцеві буржуазні круги й аґенти центральних держав натискали, домагаючись уступок буржуазним формам і принціпам, — тим часом як з другої сторони неприхильники української держави пильно слїдили за каждим кроком Ц. Ради й її правительства, щоб знайти докази буржуазної, реакційної полїтики, аби діскредитувати її в очах пролєтаріяту, й особливо селянства, що ловило всї сї інсінуації, смертельно трівожачись за долю аґрарної реформи, за принціпи третього і четвертого унїверсалу, про котрі вороги українства ширили чутки, що Ц. Рада вже скасувала їх пятим унїверсалом, і на те й закликала Нїмцїв, щоб віддати назад землю панам і знищити всї свободи.

В таких грізних обставинах було ясно, що тільки міцне обєднаннє всїх українських сил коло охорони української держави, її демократичних і соціяльних здобутків може вивести Україну з небезпеки. Се й зрозуміли ті ґрупи, які поставили над усе завданнєм моменту — захованнє української державности й самостійности. Відложивши ріжницї в принціпіальних поглядах і в відносинах своїх до тих чи иньших конкретних актів українського правительства, вони рішили всїми силами підтримати його против усяких потрясень.

Першим дїлом їх по поворотї до Київа Ц. Ради було оповіщеннє її, видане „в день свята Т. Шевченка“ про те, що Ц. Р. міцно стоїть і стоятиме при тих соціальних і демократичних гаслах, які були проголошені третїм і четвертим унїверсалом, і про ті мотиви, які привели її до покликання Нїмців на Україну. Кабінет Голубовича поповнено мінїстрами з усїх головнїйших українських фракцій (не-українські соціалїстичні ґрупи відтягнулись від участи в кабінетї), і таким чином всякі спекуляції на кабінетську крізу відхилено. Трактати з центральними державами по довгій і жвавій дебаті прийнято до відома (формальну ратіфікацію перебив переворот). Рядом виступів розсїяно підозріння не-українських ґруп що до зміни українського курсу в бік шовінїзму і націоналїзму. Особливо важне значіннє мали з сього боку наради і дебати в справі скликання Установчих Зборів.

Українська Центральна Рада вже двічі визначала час скликання Українських Установчих Зборів і тепер нетерпляче чекала вияснення результатів виборчої кампанії, яка переходила в перших днях сїчня, підчас самого большовицького походу. Можливість негайного скликання першого безпосереднього народнього представництва, вибраного на основі загального, рівного, таємного і пропорціонального голосування, та передачі йому дальшого кермування справами незалежної України була дуже цїнна для неї.

На останнїй сесії Центральної Ради, в сїчнї, було ухвалено що Установчі Збори можуть зібратись, коли по тимчасовому підрахунку буде констатовано, що половина членів Установчих Зборів уже вибрана. Правда, висловлялись гадки, що з огляду на той большовицький терор і всякі неправильности, в яких проходили вибори, краще їх признати не дїйсними і розписати нові вибори до Установчих Зборів, або минаючи їх розписати вибори просто до парляменту, прийнявши й конституцію й виборчий закон в Центральнїй Радї. Але кінець кінцем більшість її висловилась рішучо за скликаннє Установчих Зборів на основі переведених виборів, коли є тільки якась законна можливість того — по мисли згаданої сїчневої ухвали. Громадянство, спеціяльно селянство жадібно чекало обіцяних Центральною Радою У. Зборів, і очевидно їх не можна було лишити не здїйснивши сеї обіцянки, коли якась можливість скликання Установчих Зборів була справдї.

Ся можливість скликання з очищеннєм теріторії вияснялась все більше і вносила заспокоеннє в напружені настрої громадянства України. По тяжких і болїзних переживаннях громадянству хотїлось спочити духом на якімсь спільнім постуляті, котрий би дав обєднаннє поріжненим течіям, вказав вихід з попсованих відносин, з безвихідних суперечностей, принїс змогу почати на ново роботу на новім ґрунтї відкинувши старі рахунки, старі орієнтації. Його гаслом ставало негайне скликаннє Українських Установчих Зборів, і більшість Центральної Ради прийняла його: 11 квітня вона ухвалила скликати Українські Установчі Збори на день 12 травня. Але заспокоюючи лїві круги, се рішеннє затурбувало праві ґрупи, які боялись, що Установчі Збори в своїм лївім складї закріплять ненавистні їм соціалїстичні реформи і весь демократично-радикальний склад республїки. Як показував підрахунок мандатів, більшість Установчих Зборів мали становити українські соціялїсти-революціонери, поруч них дуже показний процент мандатів належав большовикам (комунїстам)[1]. Тому партії не заступлені відповідно, як і всякі праві ґрупи, не бажали сих Установчих Зборів і перспектива їх скликання тільки піддала ще більш енерґії заходам коло нїмецького вмішання в українські справи.

Нїмецьке командуваннє в тім часї прийшло вже до дуже напружених відносин з Центральною Радою й українським урядом. Ц. Рада різко протестувала против поведення нїмецького та австрійського війська, яке не тільки забирало з складів і з фронту, нїкого не питаючись, що хотїло, — але й реквірувало у людности всякого роду припас, а непослушних і всїх хто чинив їм опір, арештовувало, судило своїм судом і навіть розстрілювало без відома української власти. Нїмецькі команди нїби то робили се з мотивів самоохорони, з огляду на брак орґанізованої української влади на місцях, розбитої й знищеної большовицькими повстаннями і всій попереднїм прифронтовим хаосом, викликаним самочинною демобілїзацією. Але вони поступали самовільно, як окупанти, а не союзники, і там, де представники української влади були на місцї. Більш того, їх вмішування в управу і суд, їх самовільне розправлюваннє з українською людністю набирало цїлком ясної і виразної соціяльно-полїтичної закраски. Нїмецько-австрійські команди працювали по вказівкам місцевих польських та росийських поміщиків, заводчиків та їх офіціалїстів, арештовували сїльскі земельні та продовольчі комітети, змушували селян вертати забраний з економій інвентар, а навіть і відібрану у них землю.

Звязки, завязані поміщиками і капіталістами, та їх місцевими аґентами з нїмецькими воєнними кругами, з офіцерами і командами, починали давати результати. В нїмецько-австрійських кругах вироблялось переконаннє, що провідні українські круги не годять ся для правлїння Україною, що взагалі український елємент не дозрів до державної роботи, українська культура — до ролї державної, а з окрема соціалїстичні українські партії своїм соціалїстичним курсом ведуть край до повної економичної руїни. Серед нїмецького офіцерства було і так богато елєментів русофільських — які впросились в нїмецькі й австрійські части посилані на Україну по давнїм звязкам з Росією, знанню російської мови й російських обставин, і все воно в величезній більшости взагалі було настроєно реакційно, — тому така аґітація знаходили тут пригожий ґрунт. Особливо ж важним здававсь арґумент, що господарський хаос, викликаний „соціалїзацією землї“, мовляв, спаралїзує хлїборобську культуру отсього сезону і Україна не буде спроможна подати Нїмцям хлїба, котрого жадібне чекала Нїмеччина і Австрія і сею перспективою мотивувала берестейське замиреннє („мир для хлїба“). Німецьке командуваннє під впливом всїх отих донесень з місць і арґументів своїх підвладних рішило взяти в свої руки кермуваннє українською політикою і головний командант нїмецьких сил на Українї фельдм. Айхгорн видав своїм підвладним наказ ужити всїх заходів, щоб запобігти недосїву, а в окремій інструкції уставив нові норми земельної справі, які цїлком розминали ся з земельним законом і явно йшли до відновлення поміщицького хазяйства.

Українські провідні круги, що з початку в мягкій формі остерігали німецьке командуваннє від усяких втручань у внутрішнї справи України, а особливо в її соціальну політику, сим поведеннєм нїмецького командування змушені були до виступів рішучих. З початку міністр юстіції повідомив українські суди про те, що засуди, які чинять нїмецькі й австрійські суді над українськими громадянами, не мають сили і являються актами беззаконими. Потім міністр земельних справ опротестував перед Центр. Радою розпорядження Айхгорна і зложив з себе уряд. Ц. Р. його відставки не прийняла, постановила оповістити людність, що накази Айхгорна не повинні виконуватись, а раді міністрів поручила опротестувати перед нїмецьким урядом поведеннє його воєнних представників. Сї постанови Ц. Р., винесені 13 квітня, вдалось передати, не вважаючи на всі перешкоди, до Берлїну, і в берлїнськім парляменті з сього приводу опозіція готовила сильну критику поведення військового командування на Українї. Тодї командуваннє рішило вийти з сього становища переворотом: воно пішло на зустріч тим закликам, які робились йому з боку українських і не-українських поміщицьких та капіталїстичних кругів і згодилось своєю військовою силою убезпечити їм скасуваннє соціалїстичного правлїння і приверненнє монархії в формі українського гетьманства.

З огляду що нїхто з поважаних українських дїячів не згожувавсь прийняти з нїмецьких рук владу, прийшлось висунути як кандидата на гетьманство шваґра нїмецького головного команданта ґенерала Скоропадського, крім далекого посвоячення з колишнїм гетьманом нїчим не звязаного з українством. Київ і його околицю навповнено нїмецьким військом (австрійські части натомість вислано); „синежупанну дівізію“, сформовану з воєннополонених Українцїв, насильно роззброєно; сполученнє з Берлїном щільно перервано; проголошено офіціальне заведеннє воєнної юстіції для охорони порядку, і спеціяльно в Київі, мовляв з огляду на наближеннє 1 мая, заведено збільшену нїмецьку охорону. На сїй підставі якийсь воєнний чин — начебто без відома самого Айхгорна, розпорядивсь арештувати кількох мінїстрів, котрих Нїмцї вважали найбільш небезпечними для своєї акції. Нїмецький збройний відділ, шукаючи їх, 28 квітня війшов підчас засїдання Ц. Р. в її будинок: перетрусив всї приміщення, мовляв, шукаючи складів зброї, приготованої для повстання против Нїмцїв, забрав архив, в салї засїдання, загрозою стрільби перервавши збори, піддав ревізії всїх членів Ц. Ради і самого — голову її, невважаючи на його протест, і закрив засїданнє. Тойж ночи військовий аґент нїмецького уряду полк. Штольценберґ, замість виправдати сей нечуваний вчинок, поставив голові Ц. Ради ультімативне запитаннє, чи Ц. Р., з огляду на свій конфлїкт з нїмецькими властями, не вважає вказаним лїквідувати свою діяльність. Коли голова Ц. Ради заявив, що вона злїквідуєть ся, передавши свою роботу Установчим зборам, се було прийнято за підставу дальших кроків. Другого дня, 29 квітня, під охороною нїмецьких кулеметів зібрані в Київі „великі і малі землевласники“ проробили церемонїю вибору на гетьманство Скоропадського. Засідання Ц. Ради були унеможливлені Нїмецькою військовою силою, — останнїм актом їй було ухваленнє давно виготовленого проєкту конституції — котрій Скоропадський противставив свою „грамоту“ до всього українського народу.

Нїмецький штик „рішив справу“, почалось гетьманське-нїмецьке правлїннє — але українське селянство відповіло йому своїм повстаннєм.




——————

  1. На загальну скількість членів Установчих зборів 301 було вибрано 172, з них укр. соц.-революціонерів 115, большовиків 34, сіонистів 9, иньші партії мали від 1 до 5 депутатів.