Ілюстрована історія України/Війна за незалежність
◀ Київське повстаннє | Ілюстрована історія України Війна за незалежність |
Переворот ▶ |
|
З ріжних поглядів се не була приємна перспектива. Було в високій мірі небезпечно, при такім станї України, впускати на її територію чужоземне військо яке фактично стало б хазяїном краю. Можна було наперед знати, що вступ нїмецьких військ на Україну дасть привід до аґітації против Центральної Ради з ріжних сторін, може викликати трівогу й невдоволеннє серед широких кругів людности, серед селянства — сеї головної підстави української державности. Але з другого боку було в високій мірі небезпечним зіставити Україну на довший час у власти большовицької анархії й чекати, поки вона сама себе зїсть, поки перегорить большовицька зараза і викличе таку сильну і орґанїзовану реакцію серед самої української людности, щоб на нїй можна було опертись українській власти. Широкі круги людности, найцїннійші й свідомійші елєменти селянства бажали ладу і порядку, ждали певної власти й орґанізації, котра б дала їм його й визволила від большовицького терору, самі почуваючи себе безсильними, і се могло б тягнутись дуже довго, коли б українське правительство зіставляло край без своїх орґанїзаційних центрів, без орґанів власти. Не кажучи вже про те, що сїльсько-господарський сезон зближавсь і в імя збереження хоч якої небудь економичної сили краю й його добробуту треба було дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї працї. Тим часом, як виявилось для формовання нових частей з воєннополонених треба було досить довгого часу. Українських частей, котрі могла дати Австро-Угорщина (сїчові стрільцї і реґулярні українські полки), вона дати отягалась. Власні військові сили України змалїли дуже під впливом большовицької деморалїзації і про орґанїзацію правдивої армії можна було думати тільки згодом.
Українське правительство вагалось. Воно вважало можливим, що найбільше, щоб нїмецьке військо, не входячи на українську теріторію, взяло на себе охорону її північної границі. Але нїмецьке правительство поставило його кінець кінцем перед довершеним фактом. Без всякого порозуміння воно перекинуло на українську границю кілька корпусів, і за кілька день після підписання трактату вони перейшли українську границю й посунули на схід, займаючи Волинь і північну Київщину, ухиляючи ся від усяких вияснень українському урядови що до одержаних інструкцій і навіть не держачи звязку з українськими військовими частями. Заразом вони взяли в свої руки телєґрафичне сполученнє між Україною й Нїмеччиною, так що українське правительство не могло нї від своєї делєґації, нї від нїмецького уряду дістати вияснень, що до сеї воєнної інтервенції. Північно-західня Україна опинилась фактично в нїмецькій окупації, а тепер і Австрія, щоб не відстати і не зістатись без довозу з України, теж післала свої війська в полуднево-західнї частини України — на Поділє і в Херсонщину, і замість сїчових стрільцїв і українських полків, котрих собі бажало українське правительство, військові власти австрійські вислали в першу голову полки польські, угорські, нїмецькі, з котрими зараз почались у місцевох людности непорозуміння. Все се поставило українську республїку в дуже трудне становище.
Українське правительство за сей час, з тими невеликими воєнними силами, які зіставались в його розпорядженню, виведені з Київа і переформовані в Житомирі, займалось очищеннєм від большовиків Волини. З огляду що большовицькі ешалони, довідавшись про перебуваннє правительства й Ц. Ради в Житомирі, повели з Козятина й Жмеринки наступ на Бердичів і відти на Житомир, воно переїхало на кілька день до північної Волини — до Сарн. Вичистило сю зелїзничну лїнїю для звязи з дівізіями воєннополонених, що формувались у Ковелї, й нїмецькими військами, що наступали звідти ж, і з їх помічю дуже швидко перевело очищеннє Волини, а з кінцем лютого нового стилю (з 16 лютого, постановою Ц. Ради Україна перейшла на новий стиль і середньо-европейський час) українське військо повело натиск на Київ. Большовицькі части, забравши що встигли зібрати за три тижнї свого хазяйнування в Київі, уступились без бою, коли українські й німецькі війська почали свої операції, грозячи обійти наоколо Київ і взяти в кільце. 1 березня українське військо війшло до міста, оваційно привитане людністю. Кільки днїв потім вернулось до Київа й українське правительство, а за ним згодом і Центральна Рада.
Центральна Рада зібравшись в Житомирі за кілька день по виходї з Київа і зістаючись весь час в контактї з правительством, дістаючи від нього звідомлення по сучасному моменту, весь сей час не переривала своєї законодатної работи й за час свого ісходу прийняла кілька важних законів, перейнятих ідеєю укріплення української державности та її традицій (закони про українське громадянство, про відновленнє старої монетної одиниці української держави — гривнї, про державний український герб, котрим прийнято знак Володимира Вел. на його монетах — див. вище §24–6, і т. ин.). Але вона працювала в частиннім складї (на підставі ухвали останньої сесії повної ради), і коли відновила свою дїяльність у Київі в повнім складї, в перших початках зарисувалась певна розщепина між тими ґрупами, які вели роботу в нїй весь час ісходу, і тими що не брали в нїй участи. Се виявилось в гострих ударах на не-демократичну, мовляв, націоналїстичну і шовінїстичну полїтику укр. уряду й тих парляментарних ґруп що його підтримували, а конкретно вилилось в мінїстерській крізі, що на якийсь час знову нависла над парляментом, наслїдком того, що фракція україн. с.-д. і деякі не українські признали неможливою для своїх членів участь в кабінетї в таких обставинах, і заразом з ріжних сторін пішла кампанія за одставленнє кабінету Голубовича.Наоколо Ц. Ради розгоріла ся на ново завзята аґітація, яка нагадала сумні часи перед большовицьким повстаннєм. Київська мійська дума стала огнищем, коли котрого обєднались всї ті течії, які йдучи ріжними дорогами до ріжних завдань, спільно вдаряли на Ц. Раду і раду народнїх мінїстрів, стараючись підкопати й діскредитувати Українську республїку. Такі події як відданнє київської мілїції в безпосередню власть мінїстерства, заборона демонстрацій і мітінґів в свято росийської революції, розпорядженнє про вивіски й оповіщення на українській мові, закони про українське громадянство служили приводом для завзятої аґітації. Всякого рода неправильности в поводжінню нїмецьких і австрійських військ, і меньш яскраві та сливе неминучі під час військових операцій в чужій країнї, серед чужоязичної людности, і більш грубі, які виразно нарушували права українського уряду і суверенність української республіки, давали явним і потайним ворогам приводи до нападок, що явним чином мали діскредитувати українську власть, за те що вжила до помочи Нїмців.
Вище було сказано, що прихід нїмецького та австрійського війська був чималою несподїванкою для самого українського уряду, який зовсїм не просив їх до себе. Нїмецькі та австрійські дівізії, корпуси, цїлі армії сунули через українську границю, не оповідаючись у українських властей, не повідомляючи українське правительство про свої завдання, затаюючи навіть свої маршрути, свою скількість, як на війні: начальники сих частин відговорювались, що вони виконують тільки операційні накази своїх начальників і не можуть дати нїяких вияснень. Вони не дбали навіть про звязок з воєнними українськими силами, здебільшого іґнорували воєнне українське управлїннє, а тим часом пильнували наложити руку на всякого роду військове майно, інтендантські склади та маґазини. Українське правительство не знало, якої лїнії триматись супроти такого несподїваного інціденту і всього сього загадкового поведення. Голова ради мінїстрів опинив ся в дуже клопітливім положенню, коли в Ц. Радї представники меньшостей поставили йому руба се питаннє (котрого українські депутати, розуміючи трудне становище, не підіймали): чого і в якім характері приходять сї нїмецькі та австрійські війська на Україну? Так само не могли на се дати доброї відповіди ні воєнні українські власти, нї навіть члени делєґації, яка вела переговори й укладала трактати в Берестю, від котрих сподівались найбільш докладних відомостей, а вони теж тільки могли констатувати, що не просили сього війська, і їм не пояснено завдань, для яких австрійське та ґерманське правительство посилають на Україну отсї, такі значні сили. Пробували розвідатись в Берлїні, але й там нововислане українське посольство не могло нїчого добитись окрім загальних фраз: берлїнські круги, так як і нїмецькі ґенерали на Україні робили міну, що се само собою ясно — вони сповняють бажаннє Українців, ратують їх, будують Українську державу, і тим заслуговують безмежну вдячність українського народу.
Не вважаючи можливим обгострювати свої відносини в такий момент, маючи на фронтї війну з большовиками, а в тилу нїмецьке військо, українські правительственні круги кінець кінцем бачили себе змушеними удавати в тім усїм добру міну — признавати, що вони дїйсно закликали до себе Нїмцїв, як приятелїв і союзників, а для заспокоення свого громадянства приходилось їм повторяти ті фрази, які їм пускали Нїмці: що вони тут тільки гості й приятелї, які не мають иньшої мети, як тільки помогти молодій Українській республїцї наладити у себе державне житє. Так писав нїмецький канцлєр Гертлінґ, в відповідь на сповіщеннє голови укр. ради міністрів про очищеннє Київа за помічю Нїмцїв від большовиків. Він підчеркував незалежність Української республїки і запевняв, що як тільки сам український уряд „прийде до переконання, що завдання нїмецьких військ скінчені, так негайно буде даний наказ про їх вивід“. Українським головам приходилось тільки повторяти се, за недостачею докладнїйших інформацій. На їх погляд, нїмецькому правительству дїйсно важно було забезпечити собі приязні настрої на Українї, утворити тут собі новий тил, ціною хочби й значних жертв і уступок. Але на практицї — се було ясно й їм і всьому громадянству — нїмецьке військо, офіцерство і його команданти, в супереч усїм державним інтересам Нїмеччини поводились на Українї зовсїм не так приятельсько і нейтрально, як обіцяли!…З другого боку сама поява на український землї сього нового фактора вносила велике замішаннє в внутрішнї відносини. Соціальна полїтика Ц. Ради, особливо земельний закон 18 сїчня 1918, уже перед тим викликали незадоволеннє серед буржуазних кругів. Тепер вони заходились діскредитувати українську державу в очах Нїмців і Австріяків, шукали у них опори і помочи против соціальної полїтики Ц. Ради і против української державности.
Польські поміщики Поділя й Волини звернулись до австрійського правительства з закликом перевести окупацію приграничних частей України, скасувати в них селянські орґанізації й земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодіннє й завести примусову селянську працю. Поміщики та їх офіціалїсти завязували як найтїснїйші звязки з австрійськими та нїмецькими командами, гостили їх офіцерів, шукали їх помочи. Орґанїзовували також польські військові части, або опираючись на давнїйше сформовані лєґіони, пробували на власну руку касувати земельну реформу й відбирати поміщицькі землї роздані селянам земельними комітетами.
423. Серія перших українських поштових марок, випущених першим мінїстерством пошт і телєґрафів Української Республїки.
|
На лївобережу місцеві, навіть українські поміщики заходились також орґанїзувати рух против земельної реформи і соціялїстичного українського правительства: приєднавши до себе дрібних власників, селян і козаків, вони виносили резолюції з домаганнєм, щоб Центральна Рада відставила свій соціалїстичний кабінет, не скликала Установчих Зборів, орґанїзувала тимчасове правительство і віддавши йому всю власть, себто диктатуру, сама розпустила себе. Инакше грозили боротьбою, повстаннєм і т. д. Їх депутації зявлялись у нїмецьких представників. На місцях серед офіцерів нїмецьких частей також велась з сеї сторони завзята аґітація в напрямі скасовання земельної реформи, усунення соціялїстичного мінїстерства і української державности. А найгірше, що паралєльно з такими заходами з боку елєментів стороннїх, несоціалїстичних, анальоґична аґітація за відсуненнє соціалїстів від власти й передачу її в руки якоїсь, нїкому близше незвісної української буржуазії (котрої фактично й не було) — щоб вона за помічю Нїмців закріпила українську державність на підвалинах буржуазних, — вели певні ґрупи українських с.-дем. і с.-федералїстів, і їх преса повела гостру кампанїю против українського уряду і Центр. Ради.
Така була тяжка, напружена атмосфера, в котрій Ц. Раді й її правительству приходилось очищати Україну від большовицьких військ і банд, відновляти до ґрунту розбиту й поруйновану ними адмінїстративну машину, наладжувати немилосердно знищене економичне житє країни, щоб вивести з анархії й забезпечити ново здобуту самостійність і незалежність, а навіть саму державність.
Її зривали з середини, її бойкотували, полишаючи без засобів, їй кидали всякі перешкоди, в надії, що вона десь спіткнеть ся, впаде, і вернеть ся власть буржуазна, імперіалїстична, відновить ся єдність єдиної Росії, й росийська стихія візьме на ново під ноги відроджене українство. Українські ж військові сили все таки й далї були дуже не великі, і в значній части слабо дісціплїновані. Далї оперували ріжні самочинні „отамани“, окремі віддїли гайдамаків і вільних козаків, часто зложені з елєментів не українських, реакційних; чинили бешкети й насильства над людністю, компромітуючи українську військовість всякими вибриками, націоналїстичними шовінїстичними вискоками, погромами, розстрілами, самочинними контрібуціями. Ріжні самочинні коменданти, ради, комісари самовільними вчинками нарушили пляни операцій. Нїмецькі й австрійські части не координувались нї між собою нї з українськими частями, й своїми самочинними виступами часом підривали пляновість роботи українського командування й українського правительства. А за лаштунками нїмецького командування вже кували ся пляни полїтичного перевороту.