Ілюстрована історія України/Кінець Польщі і прилученнє правобічної України до Росії
| ◀ Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії | Ілюстрована історія України Кінець Польщі і прилученнє правобічної України до Росії |
Початки відродження в західнїй Українї ▶ |
|
|
116. Кінець Польщі і прилученнє правобічної України до Росії. В Польщі по страшнім ударі 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити порядки. Були то спасенні для Польщі заміри, тільки прийшли занадто пізно. Сусїди не хотіли того. Особливо росийське правительство гнівало ся, що Поляки беруть ся заводити нові порядки без його згоди. Але воно було зайняте на полуднї — Кримом, потім Туреччиною, що почала в 1787 роцї нову війну, розжалена тим, що Росія загорнула собі Крим. Польська партія реформи рахувала на союз з Прусією та і на спочутє Австрії й надїяла ся обійти ся без Росії. Але помилила ся. Тільки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщі нова конституція, а вже при кінцї того року Росія щасливо закінчила турецьку війну, що закріпила за нею володїннє Кримом та всїм північним берегом Чорного моря, і тепер своє військо посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодї маґнати противні реформі підняли повстаннє — зробили так звану торговицьку конфедерацію і віддали ся під опіку Росії. Росийське військо зайняло Варшаву. Скликали новий сойм і той під натиском Росі скасував конституцію 1791 р. та вернув старі порядки. Прусія вирікла ся Польщі та пристала до Росії. При сїй оказії зайняла знову землї на західнїй границї, а Росія взяла Киівщину, Поділє, значну частину Волини й Білоруські землї — по лїнїю проведену від курляндської границї на границю австрийську. Сойм покірно підписав відступленнє Росії сих земель. Так як колись, двіста лїт перед тим, на люблинськім соймі польські правителї шафували українськими землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потім українських панів силоміць присягати Польщі, — так прийшло ся тепер Полякам.
Але і ся — вже зовсїм обкроєна Польща не пожила довго. Против короля і правительства за їх податливість, підняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати ся захоплених земель і визволяти ся з опіки Росії й Прусії. Одначе росийське і пруське військо погромило повстанцїв, Москалї взяли Варшаву і Вильно. Польщі зроблено кінець. Росія забрала решту земель білоруських і українських, як ще зістали ся за Польщею (крім Холмщини і Підляша), иньші краї розібрали Австрія і Прусія. Потім в останнє передїлили ще польські землї в 1815 роцї і так уставив ся нинїшнїй подїл, між Росією, Австрією й Прусією. Білоруські землї опинили ся під Росією, українські зістали ся подїлені між Росією й Австрією, польські між Росією, Австрією й Прусїєю.
Так ото з кінцем XVIII в. українські землі опинили ся під властю двох великих, сильних держав — Росії й Австрії, — держав міцно сцентралїзованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною властю, з великим начальством урядничим, з міцною полїцією й військом, а без усякаго майже громадського самопорядкування. Всяка полїтична окремішність наших земель була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсїм, або зведено до найменьших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елєменти українські, бо на ґрунтї народнїм зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство, та неучене і темне сїльське духовенство. Даремно пішли всї великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України.
„Польща впала — та й нас задавила“, казав Шевченко. Впала польська держава, але доля Українцїв не поправила ся з того — особливо в тих українських землях, що відійшли під Росію. В тих землях, що одійшли до Австрії, нове правительство австрийське хоч заходило ся коло того, щоб полїпшити долю кріпаків українських, обмежити безграничну власть польських панів над ними, дати більшу освіту селянам, міщанам і особливо духовенству, що зістало ся єдиною освіченїйшою верствою серед Українців. Перехід Галичини під власть Австрії був першим початком відродження українського житя в Західнїй Українї. Але в землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нїчим не стало лекше українському народови. Навпаки, сильна рука нового, росийського начальства надала панованню польського пана над українським хлопом ще більшої моци і певности, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської. Кождий польський пан мав звичайно в кешенї все низше начальство, з яким приходило ся мати дїло в справах з мужиком, і міг бути певний, що всяке дїло йому те начальство покриє і в усїм йому буде помічне. Власть поміщика над мужиком під новим панованнєм дійшла такої моци, якої не мала за польських часів. Тодї гайдамацькі напади і селянські повстання спиняли розвій панської власти; тепер за воєнними командами росийськими, за всякою полїцією польський пан не бояв ся нїчого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки схотїв. Аж 1848 р., з огляду на тодїшнї розрухи в Галичинї, заходило ся росийське начальство полекшити в дечім панщинні тягарі українського селянина: велено списувати „інвентарі“ — які обовязки повинні відбувати селяне на поміщиків; але поміщики за помічю низших чиновників на нїщо зводили і сї невеличкі заходи на полекшу селян. Духове ж житє українське зістало ся тут в тяжкій безпросвітній тьмі, навіть і без усяких проб, щоб його направити.
Так само, або й ще більш безрадісно виглядало національне українське житє. Навіть память про славнї дїла великої народньої боротьби ослабла і затемнила ся. В народї зістали ся тільки піснї й перекази, що завмирали поволї в тїснім гуртку співцїв-кобзарів. Друковане слово не закріпило навіть тих книжних чи поетичних утворів, в яких були представлені могутнї подвиги і пориви українського житя, і серед вищих освіченїйших верств все менше було людей, яким скільки небудь ясно представляла ся минувшина України, ті великі завдання, які були поставлені нею і які мов довг неоплатний висїли над сучасними поколїннями малих синів великих батьків.
В західнїй Українї все покрила Польща, польське або сполячене панство, таке ж саме богатше міщанство, і навіть вище духовенство (унїатське) було спольщене і польськими очима дивило ся на минувшину й на сучасність свого народу. А в східнїй Українї, заднїпрянській, так само змосковщило ся все, що підіймало ся над масою народньою. Стара книжна мова вимерла, на московське перейшла. Слово народнє жило тільки серед простого народу та на тій лїнїї, де стикало ся се народнє житє з церковною книжністю — серед низшого духовенства, попів та дяків-бакалярів, ледво видно і замітно. Маса народня, придавлена кріпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, і здавало ся, то вже не встане — прийшов останнїй кінець українському житю, як сумно співав наш великий поет на руїнах Чигрина:
Заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болотї сердце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила.
А дїтям надїю в степу оддала —
А надїю вітер по полю розвіяв
Хвиля морем рознесла.
Не видко було, що під тим попілом минулого, під цвіллю сучасного лежать здорові, могутні зерна народнього житя й починають проростати тихо і непомітно.