Іду на вас/VIII
| ◀ VII. Перші кроки | „Іду на вас“ VIII. На порогах |
IX. У термах ▶ |
|
Слідуючої днини досвіта князь Святослав удався з усею ріднею та дружиною на беріг Дніпра. Тут волхв Перуна приніс коня в жертву Богові, а жертівною кровю окропив чайки на ріці. Відтак упорядкував князь дружинників. Передом їхали на десяти чайках Варяги враз із більшим руським відділом, який мав перетягати човни через пороги. За ними ішли Поляни і Деревляни, опісля Сіверяни та помічний відділ Чорних Болгар і Вятичів. На кінці Тиверці і Уличі.
Кожде з племени, які заселювали широку і родючу руську землю, післало вибір своєї молоді у військо князя. Усе те були добровольці, які збіралися під рукою геройського володаря добувати слави у далекому краї. Могутньою та богатою була руська держава і ніхто зі сусідів не міг її дорівняти або стати для неї небезпекою. Тому усі, що бажали воєнної слави, йшли за князем у Болгарію. Ніхто не добачав ще і не доцінював як слід печенізької небезпеки та не дбав про оборону степів.
Святослав нарочно пустив Варягів передом, а сам їхав серед Уличів у крузі якої сотки вибраних дружинників на самому кінці походу. Порядок, який визначено першої днини, мав остати і на будуче. Але ось по двох днях появився між княжою дружиною Фарлаф, який приїздив питатися, чи князь не поробить яких змін у розставленню дружини. Але Святослав відповів:
— Ні, змін не буде, іди як умовився, передом і не журися про се, що діяти-меться за тобою. Старайся доїхати чим дуж до Херсонезу на умовлене місце.
Фарлаф поклонився. О, коби він був знав, яке значіння мають сі слова! Те саме сказав йому був Партеній і то майже тими самими словами.
Коли Варяг відїхав, князь видав Мстиславові кілька приказів, але так, що ніхто їх не чув крім самого молодця і дав йому перстінь з рубіном та двома жемчугами. Рубін і два жемчуги, се був знак Святослава, звісний усім його полководцям.
Мстислав поїхав наперед вслід за Фарлафом аж до перших човнів, у яких їхали Поляни. За порадою воєводів вибрав собі Мстислав найхоробрійших і остав з ними позаду, підчас коли прочі поїхали дальше. Те саме вчинив Мстислав і з другими дружинами. Воєводи дивувалися, на що князеві саме найхоробрійших вояків, одначе не противилися і коли надїхав князь, Мстислав ждав його на чолі кількохсот найдобірнійших молодців.
— Братя і дружино! — сказав до них Святослав. — Слухайте у всьому Мстислава Воєславича, як слухалиби мене. На се моя княжа воля. Він поведе вас у Херсонез, а там вернете знову до своїх воєводів!
Се сказавши, поїхав далі, а усе окруження князя і самі дружинники Мстислава заходили у голову, що се за молодець, та яка його задача. Але у Мстислава не було гордовитости і всі пізнали, що се не є ніякий любимець князя, лише звичайний собі начальник відділу, який сам може не дуже і рад, що мусить самостійно орудувати військом.
І справді, прикази князя були вправді ясні і точні, Мстислав мав як найкращу волю, але все таки князь наражував життя — сей найдорожший скарб руської землі. Він, Мстислав, мав бути сторожем сього скарбу. Не дивно отже, що весь сей час проходив у нього мов у горячці.
Човни плили міжтим з водою. Варяги передом, а за ними прочі дружини, кожда про себе. Між поодинокими відділами були чималі відступи, так що увесь похід розтягався на яку милю. Порядок сей заведено тому, щоби човни з поживою, яку везли зі собою дружини, не перемішувалися з другими, не наїздили на себе та не спричинювали заколоту.
Аж ось почувся з далека гук та шум води, яка розбивалася о ґранітові скали — се пороги. Ось тут почалася для дружини Святослава найтяжша праця. Через деякі пороги переїздили уміло улицьці керманичі з усім набором, при инших треба було людий та набір перевозити берегом, а лише порожні човни сплавлювано водою у низ. Поміж скельними лавами порогів була завсіди полоса спокійнійшої води і ціла штука керманичів лежала саме у сьому, провести туди човен. Але се не завсіди вдавалося і кілька човнів розбилося таки о вистаючі чорні лави. Що правда, се не спинювало походу, доки під вечір не доїхали дружини князя Святослава до пятого порога: Ненаситця.
Тут спинилися усі човни, а дружинники станули табором на березі. У перве від виїзду з Київа зібралися відділи знову разом і переночували в купі. Безчисленні огні запалали у тихому вечірньому воздусі, але веселості не було у зборі. Всі ті тисячі молодих людий не боялися ніякого ворога, ні небезпеки, але у всіх однакою була обава перед темними силами Чорнобога-Морока та його дітий.
Колись давно син могучого Бога-Дажбога Дніпро плив собі спокійно у Руське море гладкою спокійною филею. У його струях відбивали ясні зорі, князь місяць та святе сонце свої світляні лиця. Тоді у глибокій воді ставало друге сяєво, що блестіло та ясніло, хотяй не гріло видця. Се був наче сон про небо у глибині води.
І позавидував Бог пітьми, чорний Бог-Морок, злобний степовий Див[1] слави Дажбогові і став перебігати дорогу Хорсові сірим степовим вовком. Але наче удар з батога ударив його луч із ясних очий. Завив, заскавулів Див вовчим голосом і провалився у землю. Аж вийшов у ночі над воду, щоби її спинити, але невиносимий блеск зір, що сіяли у зеркалі, осліпив його. У скаженій лютости провалився Див і знову усе створіннє зраділо, бо думало, що на віки счез уже зі світа батько усього злого та усієї погані. Аж ось почала ворушитися земля-мати та кидати величезні вали землі. Сі вали репалися наче боляки, а з них висувалися до сонця, до Хорса-Дажбога чорні руки, щоби пірвати соняшний круг та запроторити у підземелля. Кинув Хорс своїми лучами на темні сили Морока, безсильно опали простягнені руки чорних потворів. Їх тіла повалилися на землю і вкрили її довгими рядами скаменілих туловищ — жулавцевими скалами. Залягли вони і русло ріки, але вода ударила на них знизу зі страшною, непоборимою силою добра, що побиває лихо і проломивши чорні звали, пробила собі шлях у море. Одначе під сими скамянілими трупами дітей чорної сили не спить вона сама, хоча й не посміє стати супроти білої, ясної, доброї сили.
Але зрадно, крадьки, коли ніхто про се і не думає, виринають перед очима перераженого плавця чорні страшні руки і поривають необережного у пучину серед скаженого реготу усіх дітей чорного Бога. Тому нераз у давних часах купці та вояки приносили у жертву темним силам рабів, коли приїздили на пороги. Не робив сього Святослав. Де можна було, там боровся з ними і побіджував, де годі було надіятись побіди, там казав воякам іти берегом.
Коло Ненаситця заночували усі дружини крім Варягів. Сі перетягли свої човни уже з полудня, а під вечір були уже за порогом. При ватрах розсілися лише самі руські люди. Усі мовчки поїли, що Бог дав на вечерю, а відтак полягали спати. Чат не ставляв ніхто, бо навіть Печеніги знали про страшних духів Ненаситця і боялися їх. Навіть днем боялися доїздити до самої води, бо мовляв, хто задивиться у скажені вири порога, того він і невидимою силою пірве та зітре у свойому камяному млині.
Навіть сам Святослав не співав та не веселився, як се у нього бувало при походах. Поважно догризав кусень мяса та попивав пивом, а його воєводи сиділи мовчки поруч нього. Зївши, потер чуба дебелою рукою і поглянув на зборі.
— А що, братя воєводи! острі ваші мечі та списи? — спитав суворим, різким голосом.
Усіх прошиб ляк. Невжеж Святослав береться воювати мечем з Дивом-Мороком?
— Острі, князю, — відказав за усіх сіверський воєвода Шварно, — та бач не знать, на кого нам зняти їх прийдеться. Ворога нема!
— А ось-там!
Тут князь указав рукою на біляву піну, яку скаженіюча Дніпрова хвиля вигортала зі свойого нутра та випльовувала на скалистий беріг.
Всі задубіли і замовкли. Зі сумнівом глянули один на одного з німим питанням у очах, чи може злі духи не помішали глузду князеві.— Борися, князю з людьми! — сказав по хвилі мовчанки Шварно. — Але духам дай спокій, бо їх не побореш мечем, ні списом та не ослонишся щитом. Думай про молитву, або жертву, не про бій, а якщо не хочеш молитися, то мовчи, не визивай темних сил, бо ти не Бог.
— Ха, ха! — засміявся князь злобно, — знаю я добре, що так є, як кажеш. Але чи ти думаєш, що темні сили лише у ненаситецьких пропастях ворогують на світло, на сонце і на добро? Як під сими святими филями криються чорні руки Дивових чудовищ, так серед вірної княжої дружини чаїться… зрада.
Наче грім ударив нагло серед зібраних. Всі позривалися, лиця почервоніли, засверкали очі, а мечі зі зловіщим блеском вискочили з піхв…
— Як то? що то? хто зрадив? кого? де він? Топором злодія! у воду! в гноївку під крати[2] — кричали один через другого воєводи, прискочивши до князя, який непорушимо і спокійно сидів, сперши руки на мечі.
— Хто зрадив, знаю — відповів воєводам — і його тут нема. Що буде далі, побачите. А покищо нехай кождий з вас, переволікши човни у воду, збере усіх своїх вояків і стає на півперек від ріки, аж до ліса у звичайному порядку.
Тут показав на темну стіну ліса, що простягався поруч берега у деякій віддалі від води.
Воєводи мовчали. Якто? у війську коїлася зрада, а вони про се нічого не знали? А може прийдеться завтра рубати зрадників? У груди кождого закипіла злість і жадоба пошматувати проклятих ножем або топором. Слова князя зробили своє. У сих ворогах чи зрадниках бачив кождий висланців темної сили чорного Бога пітьми і присягав нишком про себе визвати їх завтра до бою на смерть без пощади, ні для них, ні для себе.
— Усяке бувало на руській землі, але зради не бувало і ми сю погань осиковим кілком у живе горло вбємо! — говорили про себе герої, розходячися до своїх дружин.
При огні остав лише князь із Мстиславом, якому давав прикази і ради. Молодець ловив усім своїм єством слова князя, а ягоди його горіли румянцем одушевлення.
Коли далеко за Дніпром засіріло небо, а на овиді зарожевів обрій степу, князь повстав і простяг свої могучі рамена у небо і молився богам світла, що саме вертали на землю. Нишком кралися балками та яругами злі духи пітьми та забірали зі собою клапті розбитої темряви. Голоснійше шумів та скаженів Ненаситець по скалам, радіючи здається потонувшими учера жертвами, а ждучи нових. Мстислав у повному наряді удався і собі до свойого відділу вибранців і вскорі заревли роги, що мали будити військо.
Зароївся беріг ріки вояками, купцями і рабами, що мали перетягати човни, або берігти панського добра. Огні задимилися знову, а чимало рабів та дружинників пішло гуртками у ліс за дровами. Подався туди і Мстислав, який укрив лискучі лати вовняною гунею. Лати сі дарував йому при відїзді Добриня і аж тепер пізнати було, як гарною та статною була уся поява молодого боярина. Стрій додавав йому поваги та достоїнства і аж тепер у перве глянули дружинники на нього з належною шанобою. Молодець пізнав ось, що відповідний стрій вправді не заступить заслуги, але її показує світу.
Вибранці Мстислава розсипалися і собі гуртками і пішли у ліс. Підчас коли дроворуби стали рубати гилля та пні, гридні Мстислава збіралися коло нього та скидали плащі, гуні або сіряки, які мали на собі поверх збруї. Такий бач приказ видав був князь, який знав, що Печеніги певно підсунули під табор шпігунів. Не сховатисяб від них вибранцям Мстислава.
За короткий час вернули дроворуби до огнів, але Мстислав не вернув. Укривши своїх в гущавині, пішов крадькома вперед із Лютом, який знова найшовся між товпою вибранців і вельми радів відзначенням Мстислава у княжій службі. Мовчки продиралися оба лісом, ступаючи обережно, щоби не стрінути печенізьких чат. Ліс тягнувся поуз берега, а десь у половині порога підходив до води на яких двісті кроків. Понад водою проходив наче битий гостинець волок, тоб-то битий шлях, по якому перетягали на валках човни. Множество таких круглих валків лежало по боках шляху. Дружини княжі снідали при огнях, а раби витягали міжтим човна з води та клали їх на валки. На маленькому горбику саме у сьому найвузшому місці проходу поміж рікою а лісом стояв князь у окруженні своїх прибічних гриднів.
Мстислав і Лют бачили усе те з жулавцевої гряди, яка здіймалася серед ліса. З її вершка погляд обіймав усю околицю з порогом, волоком, нерівною, безлісною полосою та невисоким але дуже густим лісом. За собою бачили оба розвідники місце, де остали в укриттю вибранці Мстислава. Над сим місцем кружляли неспокійно риболови, ворони та инша птиця, вистрашена незвичайними гістьми. По другій стороні камяної гряди не ворушилося нічо.
— Не вжеж Печенігів нема? — подумав Мстислав і аж зрадів, що найбільше добро руської землі, князь без перепони перепливе се найнебезпечнійше місце у дорозі.
— Далиб Боги, — сказав до Люта, — щоб „погані“ не поспіли напасти на князя! Здається навіть, що їх ще нема чого боятися. Ходім, погляньмо та дамо знати!
Але Лют усміхнувся.
— Ні, брате — відповів. — Ти „поганих“ не знаєш. Їх тут завсіди повно, а нині певно і кілька тисяч набереться. Треба заждати і підглянути, де їх розвідники причаїлися, щоби бути вчас на готові.— Ба, але як їх найти? — питав молодець, який аж тепер побачив, кілько досвіду треба сьому, хто обіймає провід над другими, — от шкода, що Крук остав у Київі.
Лют усміхнувся.
— Не бійся, Мстиславе, — успокоював молодця. — Князь не горнець, не розібється від першого удару. А притім ще може заздалегідь дізнаємося, де Печеніги засіли. Вони самі зрадяться, коли прийде пора до набігу. Вони прецінь таки не на самій окраїні ліса, а десь у гущавнику. Заждемо — побачимо. А поки що не показуймося на скалі, лише глядім пильно довкола.
Не висуваючися зпоза камяної гряди, сиділи оба у тіни могучих дубчаків та яворів і гляділи на ріку.
А там кипіла міжтим робота на всі руки. Стоячи на холмику, князь давав порядок усьому. З гуркотом котилися човен оден за другим на валках по волоці, два ряди рабів попихало їх з боків, инші підкладали зпереду свіжі валки. Гладко і справно перейшли човни Полян, Деревлян, Сіверян, і помічних відділів. Човни сейчас спускали на воду та з поспіхом вантажили набором. Купці і раби відчалювали сейчас, а дружини борців оставали при човнах, гуртуючися при своїх воєводах.
Аж ось заворушилися ряди Тиверців та Уличів, а їх човни усі враз стали з гуркотом пересуватися по гладкому волоці. І нагло проймаючий крик журавля залунав у воздусі, за ним другий і третій. Мстислав здрігнувся, бо відгадав сейчас, що се знаки, а не справдішні журавлині крики. В сій хвилі почув, як хапає його Лют за рамя.
— Гляди! бачиш?
І рукою показував на вершинку кучерявого дуба, що стояв недалеко місця, на якому саме находився князь. Між зеленого листвою темніло якесь темне пятно, наче тінь кинена вершком дерева на низше галуззя.
— Що се? — спитав Мстислав.— Печеніг…
Рівночасно відізвався журавель у друге, а сим разом уже дальше на право у гущаві. Без труду догадався молодець, що саме там стоїть печенізька ватага.
— Остань тут! — сказав Лютові і пильнуй! Я піду за дружиною.
І миттю зісунувся зі скали.
Міжтим котилися човни, а за ними ішли далі дружини Тиверців та Уличів. Вкінці остав лише сам князь зі своїми прибічними дружинниками. Він станув на їх чолі і повільною ходою став поступати поруч послідних човнів. Довкола було тихо і спокійно, чути було лише глухий туркіт та скрип пересуваних суден, але ніхто не говорив, ані не сміявся, казавбись — у воздусі повисла буря, а кождий ждав першого грому.
Нагло… неначе вітер прошумів поміж рядами, неначе стадо воробців нараз запало у гущаву, тікаючи від шуліки, почувся тихий брязк металю удареного камінцями… се хмара стріл налетіла на дружину, а рівночасно страшний вереск пронісся воздухом. Здавалося, що усі темні сили, закляті у камяні гряди ґраніту, вигреблися зпід лісового покривала і йдуть облавою на сього, хто осмілився оружною рукою перейти їх царство. Кількох дружинників крикнуло з болю, Святослав кинув лиш оком на право, а побачивши ворога, задув у ріг голосно, зично, протяжно…
Тричі залунав ріг і тричі відповіли йому Печеніги своїм вереском та хмарою стріл. Відтак зароївся свобідний простір при волоці тисячами їздців. На малих худих, але витревалих кониках сиділи невеличкі широкоплечі та косоокі кочевики, вимахували луками, списами та арканами. Усі летіли за своїми стрілами хмарою на ряди дружини, яка зібралася кругом князя, ожидаючи першого удару.
Але князь не думав на отвертому місці приймати бою з десять раз сильнійшим, а ще до того кінним противником. Він уступив за послідні човни, які стояли ще на валках, а коли наскочили вороги, засвистіли пірнаті стріли дружинників, а були вони о много сильнійші та цільнійші від печенізьких. Чимало таки „поганих“ повалилося коміть головою у траву, а дальші товпи роздавили їх копитами. Але не спинило се варварів. Озлоблені, дишучи пімстою за смерть своїх, з поновним ревом грянули густою товпою на човни.
Зпоза них, наче зпоза заборола, відбивалися княжі гридні мовчки, з розвагою та спокоєм. Раз у раз валився розчіхраний напасник під копита коний, а довгі мечі наче лискавки мигали над головами оборонців. Святославові знаменито послужили човни і як забороло і як охорона від стріл, а зате Печеніги вскорі побачили, що непроберуться на конях через деревляні стіни. Тому більшість зіскочила з коний і пішла приступом на дружинників.
Тоді у перве зморщив чоло Святослав, що стояв у найбільшому човні. Товпа могла мимо усеї хоробрости залити його слабкі сили повінню людських тіл. При сьому Печеніги стали зблизька кидати аркани і стягати оборонців з човнів між себе. Побачивши се, пізнав Святослав небезпеку і знову задув у ріг.
А в сій хвили усі дружини, що стояли поуз ріки, бігом пустилися туди, обіймаючи наче раменами від полудня орду Печенігів. Оторопіли варвари, відступили дещо, але вскорі почислили противника і полишивши малий відділ проти човнів, головною силою ударили на дружини, що перегородили щитами усе поле і наступали на них з луком, списом та мечем. Оклик „Перуне! Перуне!“ приглушив на хвилю шум порога і завязалася страшна боротьба. Печеніги знали, що наколи побють дружини, то Святослав не втече з човнів. Його пильнувала ватага лучників від поля та ліса, а від другої сторони темні сили Ненаситця. Поки що не займали напасники його гриднів і лише перед ними кипіла страшенна січа на рівних умовах. Княжих людий було о много менше, але напасники були на конях, хоч уже не усі, бо многі з них ще передше позіскакували при приступі на човни. Зате дружинники були дужші, лучше уоружені, а при сьому хоробрі понад усі похвали. Ніхто з них не був би уступив ні на пядь, бо знав, що тут ходить о князя, з якого життям та здоровлям вязалося усе: побіда, слава, добича, поворот, життя!
Густо падали трупи з обох сторін. З виттям та стогоном умірали варвари, мовчки, спокійно гинули Русини, або видобувшися з глоти, перевязували глибокі рани рубцем сорочки, ременем, то-що.
І настала хвиля, у якій забули обі сторони, що бій сей має якусь ціль, а саме побіду над ворогом. Пяні кровю, кидалися на себе противники у скаженій злости і боролися, не оглядаючися ні на боки, ні позад себе. На віддаль кількох кроків метали списи та стріли, рубали мечами або топорами, шматували ножами. Навіть сі, що лежали уже у крівавому поросі, брали участь у боротьбі. Вони хапали ворогів за ноги руками, або пороли ножами черева коний та борців.
Тяжко було руським дружинникам достояти хмарі Печенігів, та проте ніхто й не думав оглядатися за дорогою до втечі, або за підмогою. Умлівали руки і у варварів, та всетаки побачили вони згодом, що їх більше чим ворогів та що остаточна побіда припаде таки їм, як що додержать поля, та з тим самим завзяттям доведуть січу до кінця. Серед темних, брудних товп стали почуватися дикі оклики радощів, або хриплий регіт та насмішки. Тоді Святослав, який з човна слідив за битвою з нетерплячкою, добув меча та зморщив брови у друге і раз у раз глядів у ліс, ждучи підмоги. Був уже крайній час. Ще хвиля, а обезсилені дружини впадуть, або зійдуть з поля, а тоді погибіль князя неминуча.
Нагло замовкли оклики радости, а під самим лісом зчинився крик і метушня. Кільканайцять Печенігів упало, поцілених ззаду стрілами. Ранені перемішалися зі сими, що боролися з Полянами під самим лісом. За першою сальвою пішла друга, третя, а кождій відповідали скажені зойки та крики поцілених. Ціле праве крило Печенігів подалося в зад, а в сій хвилині догадалися Поляни, що хтось їм приходить у підмогу. Вони гукнули радісно і з ножем в руці кинулися на розстроєні ватаги ворогів.
Їх окликові відповів нелюдський рев та свист, але він не вийшов з грудий варвар, лише від чималої ватаги дружинників, які вискочили з лісового півострівця напроти самого порога і серед скажених криків, махаючи збруєю та наломаним у лісі галуззям, кинулися між… коні Печенігів, що ждали на панів неоподалік поза плечами борців. Табун злякався і з дико лискучими очима та розвіяними гривами влетіли коні між борючихся Печенігів. Настав неімовірний заколот між варварами, які щойно певні побіди вигукували з радости. В млі ока відхлинули товпи від боєвого ряду дружин, та стали ловити розшалілі коні, або вбивати їх. А за табуном біг на чолі найдобірнійшої княжої дружини Мстислав і направив перший удар меча на сих, що обложили були княжі човни.
Мало хто уйшов з життям з поміж них, бо коли лише оклик: Перуне! залунав за їх плечима, зіскочив і князь з човна і мерщій повів своїх товаришів на ворога. Притиснені з двох боків Печеніги боролися до загину і згинули усі. В живих остали лише деякі, що сейчас на сам перший крик жаху за плечами подалися в зад і змішалися з товпою. Дружина князя злучилася з Мстиславом і обі наче тарани ударили на ворога. Та у сього не було вже сил. Печеніги втратили надію на побіду і змінилися у одній хвилі у звичайних степових кочевиків. Всі позабули нараз про товаришів, начальники перші дали ногам знати і хто міг, счезав у лісі, щоби як найскорше опинитися на вільних степах.
Погром був цілковитий. Вправді згинуло до двісті Русинів, а ранених було у двоє стільки, але Печенігів згинуло у десятеро більше, головно тому, що челядь і раби сейчас розбіглися по боєвищі і не оставили живим ні одного раненого. І так нікуда було брати полонених…
Коло полудня битва була скінчена, але Мстиславові не принесла вона радощів. Лют дістав палкою по голові, так що лежав без памяти у човні, а у правій груди найшли товариші глибоку рану від ножа. Свідомі лікарської штуки дружинники казали, що Лют не скоро верне у боєві ряди, тому сумно та невесело сидів молодець у княжому човні над своїм добрим другом, прикладаючи йому холодну воду. Товариші гребли веслами, другі балакали про битву, або спали на кожухах. Ранені перевязували рани, або запускали їх ріжними ліками.
Нагло піднісся з чердака Святослав, що спочивав на лавці і підійшов до Мстислава та Люта. Він поклав руку на плече молодця і сказав жартом.
— Я рад, молодче, що ти зі мною. Не зрадив ти давної слави твойого роду, бережи лише, щоб сам рід не пропав, а то й Володимирові треба буде колись героїв.
Молодець покраснів, товариші засміялися, а князь говорив дальше поволі.
— Боги руської землі заплатять тобі за твою заслугу щастям та добром на весь вік, а я іменую тебе вождом моїх прибічників. Тому — додав, звертаючися до присутних гриднів — глядіть на сього молодця як на мене самого. Він відкрив зраду і дізнався заздалегідь про напад. Завдяки йому й розбили ми нині „поганих“.
— Слава воєводі! — гукнули товариші, що аж тепер дізналися про причину вивисшення Мстислава.
— Лют верне домів, — кінчив князь, — а що у нього хати дасть біг, то він поїде у твоє дворище, Мстиславе, поплатить твої довги золотом або мечем і зажде на тебе.
Мстислав кинувся князеві до колін, але сей обняв його та поцілував тричі по давньому звичаю.